Ці пункти тиску, ці джерела страху так глибоко поховані в нас і водночас такі активні, що ми черпаємо з них, як із артезіанських колодязів, - говоримо вголос одне, але пошепки висловлюємо зовсім інше.
Стівен Кінг, Danse macabre
Наприкінці вісімдесятих, коли я думав, що професійно займатимуся літературою, довелося працювати з книжкою, цитату з якої я виніс в епіграф. Час дії і обставини безпосередньо стосуються теми, про яку я хочу з вами поговорити, - про посилення умов карантину та дурнуваті танці навколо всього цього.
Цю книжку Стівена Кінга можна було отримати тільки в читальному залі бібліотеки іноземної літератури в Москві на спеціальне клопотання, яке мені люб'язно виписав директор Інституту літератури Микола Жулинський, оскільки я значився там аспірантом.
Очікування книжки зі спецхрану і наступне користування (тільки конспектування, жодних фото або копій) було чимось середнім між роботою з банківською коміркою та цілуванням церковних святинь.
Я згадав це тому, що конфлікт між законодавчим полем, реальною громадсько-політичною ситуацією і звичайною людською поведінкою завжди породжує різні культурні феномени.
І конфлікт цей зовсім не новий, і моє покоління бачило таке неодноразово, а старше - й поготів.
Книжка Стівена Кінга називається Danse macabre (назву неточно перекладають як "танець смерті"). Фраза, що означає танець скелетів, алегоричний сюжет живопису і словесності Середньовіччя. Macabre - "жахливий, моторошний, кошмарний".
Книжка розповідає про жанр літератури жахів, але говорить також і про страхи взагалі, що послужило підставою для поміщення її у спецхран. Оскільки в Радянському Союзі, офіційно, не було не тільки сексу, як відомо, а й страху.
Тепер же в нас усе з'явилося, а дечого - навіть надміру, коли говорити про страх. Фактично, маємо серйозні обмеження основних прав та свобод. У цьому сенсі, наша євроінтеграція повністю вдалася. Посилення режиму карантину, як і реакція на нього, на всьому континенті досить схожі, особливо коли говорити про Східну Європу. Епоха завдовжки приблизно двісті років, упродовж яких формувалася нинішня система соціальної поведінки, завершується.
Але в себе ми, крім того, маємо дивний соціологічний факт: більшість людей цих прав і свобод абсолютно не потребують і готові безболісно з ними розлучитися. Бо, як відомо, свободу на хліб не намастиш. Про цей факт бажано не забувати (хоча докладатимуться пропагандистські зусилля), оскільки він суперечить міфові про тотальну й виняткову волелюбність українців.
Стрімко розсипається школа нормативності соціальної поведінки. Одні й ті самі люди обурювалися поведінкою окремих жителів Нових Санжар і вимагали від поліції застосувати силу до втікачів із в'єтнамських та балійських авіарейсів. Схожих прикладів стає дедалі більше. Це така квантова ситуація, коли обидві точки зору з одного приводу цілком доречні і по-своєму моральні.
Подивімося, де ж у нас пролягла межа здорового глузду в карантинних заходах, спираючись на соціальну реакцію як на маркер. Зупинка громадського транспорту, певна річ, нікого не потішила, але в цьому була проста загальнодоступна логіка: масове скупчення людей небезпечне для їхнього здоров'я та життя. Що таке масове скупчення в метро в годину пік, пояснювати не треба.
Інші гігієнічні вимоги теж малоприємні, але більш-менш зрозумілі. Хоча з початком масового носіння масок можна констатувати початок розвитку реактивних психозів, оскільки люди не бачать міміки інших людей. А це посилює їхню невпевненість і тривогу в рази.
Але обмеження фізичного пересування на відкритому просторі, фактичний домашній арешт старших людей та інші режимні вимоги вже прямо розлютили, як мінімум, дві соціальні групи: людей 60+ і матерів із дітьми.
Цікаво, що Туреччина пішла іншим шляхом - заборонивши зовнішні пересування для молоді. З погляду контагіозності, це теж розумний підхід, оскільки кількість контактів старших людей з віком лише зменшується до кількох знайомих, а молодь потребує тусовок. Говорити ж, що обмеження пересування для старших людей - це турбота про їхнє здоров'я, - бісове лицемірство. Кожній державі, взагалі, плювати на щоденні смерті громадян, якщо це не створює політичних проблем. У нас щодня десяток людей гине в автомобільних аваріях, але хто за ними плаче, крім родичів? А тепер уявіть собі новинну стрічку, в якій ідеться, що від коронавірусу щодня помирає десяток людей, і жодної тенденції до зменшення цієї цифри немає.
Не в моїй компетенції обговорювати епідеміологічну доцільність таких вимог, хоча, юридично, це просто рекомендації, а не закони. Тим більше коли подивитися на сусідню Польщу (не кажучи вже про Угорщину), де ситуація, з погляду режимності, ще похмуріша. Комендантська година, поляризація й наростання протистояння різних прошарків населення, тотальний контроль поліції, армії, спецслужб. Ряд країн, включно з нашою, перетворилися на гетто.
У нашому випадку можна констатувати, що крихка єдність держави й суспільства, яка виникла на початку російсько-української війни, сьогодні зруйнована остаточно.
Кілька попередніх років елегантного наростання брехні та корупції увінчалися не тільки бурхливою політичною самодискредитацією нинішньої влади, а й її дружним командним стрибком на силові граблі.
Як і в попередніх своїх статтях, я знову нагадаю, що для соціальної поведінки абсолютно неважливо, як насправді функціонує те чи інше явище і які мотиви викликали його до життя. Важливо тільки, як це сприймається. Для того, щоб це сприймалося адекватно, потрібна послідовна культурна політика країни, чи хоча б політика взагалі. Якщо цього немає, люди завжди будуть інтерпретувати події в найгіршому вигляді. Тим більше що цьому щоденно з'являтиметься безліч підтверджень. Демонстративне штрафування тих, хто гуляє в парках, - і жодного впійманого за масові підпали навколо Києва? Ви серйозно? Що далі - бабусі в кайданках на спробу пробратися в аптеку і безпаспортні дідусі з викрученими за спину руками?
Не важливо, що цього не буде. У свідомості людей це вже сталося через ідіотську пихатість спікерів влади, які проголошують політично самовбивчі тексти. Якщо вживати терміни діагностики, я б назвав це "інституційною імпотенцією". Хороші хлопці, та ось це в них ніяк не виходить.
Недовіра до влади, - в ній не так уже багато раціонального, хоча б тому, що ця недовіра масова. Вона базується на поведінковому досвіді минулих років та поколінь і містить у собі два параметри.
Перший - коли держава починає народ заспокоювати, то насправді все кепсько, і буде ще гірше. Чим енергійніше заспокоює, тим гірше буде. Якщо каже, що це скоро скінчиться, - то, вочевидь, це надовго. Якщо каже, що трохи затягнеться, - отже, назавжди.
Другий - якщо в держави вимальовується якась послідовність дій, то ця послідовність прогресуватиме тільки в інтересах держави. Тобто якщо спочатку були такі обмеження, а потім - такі, то наступні будуть уже зрозуміло які.
Якщо раніше здирництво гаїшників, пожежників та санепідемстанції було локальним і загальновідомим, то сьогоднішнє ймовірне здирництво тих, хто поставлений забороняти і дозволяти, може збільшитися в рази. Якщо хтось каже, що це абсолютно неможливо, хай прочитає пункт перший.
Найкраще в цій ситуації, що могла б зробити влада, - то це посадити себе на політичний карантин і повернутися до своєї партійної склочності та кадрових інтриг тільки після повної нормалізації ситуації. Якщо здається, що в каламутній воді епідемії можна щось упіймати, поки всі ходять у масках та тримають соціальну дистанцію, - то вони впіймають там тільки ще більшу проблему. І то таку, що й не підняти.
Тут важливо також зазначити, що ніякої "держави" як суб'єкта психологічної комунікації насправді не існує. Не тільки в нас (хоча в нас є, безумовно, свій макабричний колорит), а й у більшості інших країн. Люди спілкуються, у кращому разі, з дрібними чиновниками, які, залежно від ситуації, сприймаються або як малозначущі представники місцевої влади, або, навпаки, як символи вищої влади, особливо коли вони в погонах.
Проклинають громадяни зазвичай державу загалом, і неважливо, за що. А хвалять зазвичай дрібну обслугу, теж не обов'язково з якогось вагомого приводу. Просто тому, що цей чиновник "ближчий до тіла" на даний конкретний момент.
Населення наше абсолютно не з лякливих (на відміну від Центральної Європи та Північної Америки), але це не означає, що воно не нервове. Нервові реакції запускають попередні травми, а їх у нас більш ніж достатньо. Інколи мені взагалі здається, що наша нація сформована виключно з травм.
Спробуймо вичленити основні рукотворні складові нинішньої кризи.
По-перше, термін "криза" доречно вживати зараз тому, що в умовах очевидної небезпеки ризики були оцінені… (ну нібито оцінені) як зазвичай - у стилі танців на граблях. Що й запустило механізм кризи.
По-друге, якщо раніше горизонт планування й так був не більше трьох місяців (що чомусь урочисто називалося "стратегією"), то тепер він, узагалі, не більше місяця.
По-третє, практика заспокоєння "тут і зараз" призводить до ще більшої паніки, бо народ, може, й не занадто розумний, але чітко відчуває, коли у влади немає жодного плану дій. Як кінь миттєво відчуває невмілого наїзника й поводиться відповідно.
Поляризація суспільства глибшатиме не по осі "схід-захід", а в усі боки зразу. У цьому сенсі, про солідарні дії суспільства можна забути, - кожен буде сам за себе.
Зважаючи на соціологію, спокуса лікувати всі соціальні й економічні хвороби суспільства тоталітаризмом дуже зросте. Але це вже буде спокуса для наступної каденції політиків, яка може прийти швидше, ніж очікувалося. Проте для тоталітаризму потрібні відповідна культура та ідеологія. Їх мають виробляти культурні та освічені люди, а на підставі хотілок мас вони можуть отримати лише чергову імітацію.
Технічно, наступний місяць уже буде періодом формування реактивних психозів та посилення наявних депресій, що може призвести до зростання злочинів на побутовому ґрунті. У цьому процесі братимуть участь два чинники - об'єктивне різке скорочення робочих місць уже не тільки у сфері обслуговування, а й у сфері виробництва, і вже неодноразово згадувані вище бюрократичні танці дурнів.
Соціальні страхи значною мірою породжують ілюзії контролю. Це ілюзія тотального контролю держави над людиною, чого насправді цілком можна уникнути, коли думати власною головою, що й підтверджують безліч історичних прикладів. І друга ілюзія - те, що нам нібито під силу контролювати довкілля. Для цього треба просто більше грошей та різних технічних засобів. Ось на досягнення цього контролю і треба витрачати своє життя. Що, звісно ж, є повною нісенітницею. Але суспільство споживання навіювало нам, що альтернатива цього - лише дауншифтинґ та лузерство.
Погана новина для бюрократів усього світу і добра для громадян, - люди отримали шанс досить чітко побачити нікчемність своїх споживчих стратегій.
Звісно, коли вся ця карантинна маячня скінчиться, люди в масі своїй повернуться до попереднього способу життя. Ми раз на кілька років чуємо заклинання, що те чи інше явище ось уже цього разу безповоротно змінить образ країни, а то й усього світу. Щоб справді розпочалися незворотні зміни, вплив має тривати не менше трьох років безперервно, як в окупованих районах.
Але, можливо, наша самоокупація дозволить людям хоча б на побутовому рівні краще відділити головне від другорядного. А там, дивися, і до держави дійде.
Усі статті Олега Покальчука читайте тут.