Любов, яка приходить здалеку, завжди сприяє внутрішньому оновленню. Поклик любові, за яким англієць Тімоті Уер, нині єпископ Діоклійський Калліст, прийшов у Православну церкву, пролунав до нього з іншої частини християнської Європи. Але погляд людини, яка вільно увійшла ззовні і благоговійно ступила всередину, у саме осердя православної духовності й життєустрою, — безперечно, має особливу чарівність, особливу оновлювальну силу. У богословських роздумах владики Калліста, хоч би яким конкретним проблемам вони були присвячені, постійно вплетена дорогоцінна нитка британської розсудливості, британської поваги до свободи, британської поетичної точності. Все це надзвичайно багато важить у нашій нинішній ситуації. Сподіваюся, що таке враження поділяють зі мною всі, хто щойно перегорнув останню сторінку книги єпископа Калліста «Внутрішнє Царство».
За словами автора, він працював над статтями, що увійшли до цієї книги, протягом 30 років. За ними — життя, сповнене духовних пошуків і надбань. Такий життєвий досвід нині доволі унікальний, а втім, хочеться думати, відкритий для багатьох і доступний для глибокого сприйняття. Без зайвого пафосу, тихо й виразно, як у задушевній розмові, викладає нам владика Калліст свої уроки. Уроки, прості глибиною свого дивовижного духовного багатства, смиренно звернені до нас із вами, до нас таких, якими ми є на цій землі. Покаяння і молитва, духовне наставництво й учнівство, внутрішній спокій і здатність до самопожертвування, любов до Бога, і любов до світу, і надія на всесвітнє спасіння — на жаль, сучасна людина дуже рідко схильна сприймати такі «сюжети» як визначальну частину свого буденного існування; часто її увага сфокусована зовсім на інших речах. І все ж не усвідомлювати всієї важливості таких тем — ще не означає реально не перебувати в полі їх тяжіння. Щодо цього подані у збірнику статті, напевно, дадуть нам можливість насамперед краще зрозуміти себе самих, а те, що видавалося нам далеким або не вартим уваги, — побачити як щось дуже близьке, невідступно звернене до нашого розуму й серця.
Не лише сучасне буття, а й сучасна думка — із самовпевненістю, яка має добре відчутний присмак мазохізму, — раз у раз намагаються переконати нас, що простіше, спокійніше, та й гуманніше жити завжди на віддалі від духовних висот і глибин; що прагнення до Абсолюту — це лишень примха нерозвиненої уяви, а сама людина, по суті, істота цілком «поцюстороння»: «дзоон політикон» або ж щось ще плоскіше. На противагу цьому єпископ Калліст визначає спосіб пізнання нашого власного існування як розкриття безмежного своїм багатством і глибиною внутрішнього Царства, яке водночас є Царством грядущого віку: «Лествиця Якова починається з того місця, де я стою. Ворота до раю — всюди». Причому він визначає цей спосіб пізнання не як християнський проповідник, який бачить у цьому свій обов’язок, а як глибоко мисляча людина з розвиненою інтелектуальною совістю, співрозмовник, здатний втішити стражденну душу глибоким цілющим словом.
Саме так: не утішлива порада, яка іноді потрібна нам, але завжди безсила, а заспокійлива притомність, яка народжується внаслідок упокорено-безстрашного проникнення в саму сутність розглядуваної проблеми, — ось те, що дарують вдумливому читачеві духовні роздуми англійського православного владики. Не знаю і не насмілюся навіть уявити собі, що знайдуть для себе в Уерівському «Внутрішньому Царстві» ті, хто дотримується поглядів суворого засвоєння основ православної догматики; щось, мабуть, знайдуть і вони, а можливо, когось із них ця книга заохотить поглянути на світ з більшою довірою і любов’ю. А для тих духовно вимогливих наших сучасників, чий шлях до віри й у вірі завжди є дуже нелегким, книга єпископа Калліста — неоціненна. Безперечно, тут немає жодної поступки технологічному раціоналізмові і прагматизму себелюбства, що великою мірою притаманні сучасному світогляду; немає жодної спроби додати до містичної суті християнства і розчинити її в «очевидностях» лінивого обивательського розуму. Навпаки, автор наголошує на «важких», зобов’язальних моментах у розумінні покаяння, безнастанної молитви, духовного наставництва, мучеництва; саме осмислення цих понять приводить нас до усвідомлення згаданого вище перетворення далекого у близьке, що постає як актуальне життєве завдання перед кожним, для кого цінності християнства важливі. У книжці, проте, є й дещо інше: надзвичайна — і водночас абсолютно непоказна — чуйність і шанобливість церковного діяча до моральної проблематики, сформованої глибинним досвідом загального дорослішання людства упродовж свого існування. Накопичення такого досвіду — процес безповоротний; цілком зрозуміло, що співзвучна йому моральна свідомість, яка чи не найбільше зобов’язана саме християнству, в якийсь момент, підвищуючи планку своєї екзистенційної вимогливості, починає ставити представникам Церкви «незручні» запитання, які виходять за межі традиційних, давно готових відповідей.
Думається, у таких випадках — а нині їх чимало — дуже великим спрощенням, якщо не прямою неправдою, було б говорити про «гординю», про «самозвеличування» тих, хто має сумніви й шукає відповіді. Мабуть, таки йдеться про смиренне прийняття власної відповідальності за велике і переважно гірке знання, дароване людям у ХХ ст. Це знання вимагає від усіх нас нової міри етичної серйозності у нашому ставленні до життя і світу. І владика Калліст, як побачили читачі «Внутрішнього Царства», не намагається уникнути у своїй книзі болісних проблем, що з цього випливають. Навпаки — як дбайливий провідник, він разом із нами їх формулює, а відтак запрошує до спільного їх вирішення, осяяного духовним горінням такої інтенсивності, що в ньому переплавляється будь-який сумнів, згоряє біль виснаженої недовір’ям душі.
Насмілюся зауважити, що сам спосіб поєднання відвертої істини християнства і непохитності, яку нам важко здобути тут і тепер у нашому земному бутті, обраний єпископом Каллістом у дусі найкращих зразків православної традиції: через сумлінне проникнення до самої суті проблеми, безоглядне примноження щирості, сердечного сенсу й тепла. Адже тільки щирість здатна уможливити бачення яскравих іскор світла у глибині християнських віків, і вона дуже відчутна і в Йоана Лествичника та Ісаака Сиріна, у Серафима Саровського та старця Силуана і в багатьох інших подвижників, святих, мислителів, чиї слова і вчинки немов спалахують на сторінках «Внутрішнього Царства», напоумляючи й підтримуючи нас. І ось — варто лише трохи докласти зусиль — ми вже з ними у єдиному соборі, у спільному молінні за всіх, ми вже стоїмо перед Логосом, Який любить кожного з нас і для Якого жодна жива душа не залишиться чужою…
…Тихо, виразно, переконливо веде далі владика Калліст свої уроки, і незримі контури Царства, що всередині нас, поступово прояснюються для читача, відкриваючи радісний і втаємничений шлях — шлях, який автору відкрився під час випадкових відвідин лондонского храму св. Філіпа літнього дня того далекого 1952 року. Так мирянин входить у Церкву, і Церква вступає в сучасний світ, і знову — ніби ненавмисне, поволі — відтворюється те єднання буття й любові, що видавалося вже неможливим. Покаяння і молитва, відчуття подиву й мовчання, смерть і воскресіння, подвижницькі свідчення про Христа, любов до людей, тварин та рослин, надія на всесвітнє спасіння — все, про що розповідає православний мислитель з Оксфорда, у його висвітленні складає цілісний образ Царства. Про все це хотілося б розмірковувати й далі, ставити запитання, з чимось не погоджуватися. Але саме з поваги до кардинальної значущості розглядуваного предмета не думаю, що це доречно було б робити тут, у післямові до цієї чудової книги. Уроки викладено. Помовчимо. Вникнемо.
* * *
І все ж таки розмову з владикою Каллістом, як мало з ким ще, хотілося б продовжити. Розмову довірчу, зосереджену, найкраще десь у церкві, біля намоленої ікони, у теплому сяйві свічок… Праці о. Калліста викликають таке бажання.