Поділяй і пануй
— Розумієте, Скорпіони всі такі: доки не вкусять, не заспокояться...
— Вона — соціонічний Гекслі, ви з нею нічого не зможете зробити, некерована.
— Я за психотипом — Наполеон! Їх дуже мало!
— Ви нам проведіть типологічне дослідження особистостей всіх учнів, щоб нам легше було з ними працювати, щоб ми хоча б знали, хто екстраверт, хто інтроверт, хто меланхолік, хто холерик. Адже це в роботі вчителю дуже допомагає.
— А ось ви хочете себе називати меланхоліком?
— А до чого тут я? Мене досліджувати не треба... Пізно вже...
Хочеться якось спростити, скоротити, округлити, розділити цих незрозумілих численних людей. Вирахувати якось. Вони що, всі-всі різні? Ні, ну ми вчили в педінституті про унікальність та індивідуальний підхід, але тільки в одному семестрі. А раніше взагалі такого не вчили, все більше про формування, як надати людині потрібної нам форми... Щоб зручніше було її використовувати... А ми вчили про бізнес-маніпулювання і НЛП-програмування. Але це ж неможливо — всі різні. Це так невизначено, страхаюче... Психолог, зроби це для мене, розбий їх хоча б на психотипи. Хоча б за гороскопом якось... Головне — орієнтир, визначеність підходу, а там ми вже знайдемо відповідність. Кого підженемо, кого за вуха притягнемо. Вкладуться в прокрустове ложе будь-якої класифікації всі як миленькі!..
Замість ярликів
Я не проти типологій і класифікацій. Добрі вони хоча б тим, що знімають тривожне відчуття невизначеності стосовно людей. Створюють ілюзію легкості маніпулювання ними. Пристрасть до наклеювання ярликів інколи прирівнюється до вміння розбиратися в людях. Але великий психотерапевт Б’юдженталь говорив про безжальне розмаїття людей. Так, нелегка інколи це робота — у вічі поглянути людині. Прислухатися уважніше, про що і як говорить. А який сьогодні настрій? Як ставиться до ситуації? А що відчуває? Спитати можна прямо. А можна відчути самому. Уважніше і з довірою поставитися до самого себе. Ось людина боїться підвищення тиску і тричі на день його вимірює. Запитую: не відчуваєте самі, коли тиск підвищується? Дивиться здивовано: та мало що я відчуваю, а то ж прилад показує. Так можна й померти від помилки приладу.
Не варто думати, що є кимось встановлені правила, як будувати своє власне життя або як це робити іншому. Правила є, але тільки якщо захочеш їх прийняти. А ні — відразу знайдуться інші, протилежні. Об’єктивність — ілюзія боягузів. Ех, жаль, не я це придумала. Знову Б’юдженталь. Чим примітивніші схеми, тим легше в них укласти будь-яке явище. Але саме тепер, коли психологія стає індустрією, небезпечно потрапляти в пастку універсальності. Адже предмет роботи психолога — живі люди.
Мистецтво бути живим
— Ми — готи. Маємо занадто похмурий вигляд? Насправді це в нас жарти такі. І девіз у нас веселий — помри всміхаючись.
— Я тоді багато разів думала про самогубство. Навіть деяких заходів вживала, обмірковувала способи. А тепер радію життю.
— Та ви погляньте, що навколо діється! Це ж розгул аморальності! Ви новини слухаєте? Я вже кілька років не виходжу з дому без супроводу когось із рідних. Це сталося після нервового зриву.
— А я вже все перепробував — і з парашутом багато разів, і з тарзанки. Немає такої екстремальної розваги, якої я не випробував би. Мені подобається.
Страх смерті, страх життя — яка різниця!
Хотілося б проговорити очевидні речі: сильна людина може бути слабкою, мораліст — грішником. Грішник може покаятися, переконаний комуніст — стати капіталістом, у раціональної людини теж є емоції, веселун може впасти в депресію, а сумний — розвеселитися. Стереотипи заощаджують час, але гальмують розвиток і розуміння.
Шкідливі поради
Чи може психолог завдати шкоди? І якої? Чесно кажучи, може. Так звана директивна психологія — це коли з різною мірою нав’язливості — від порад і рекомендацій до навіювання й кодування — пропонують якийсь узятий ззовні взірець життя та поведінки. Що може статися в такому разі? Добре, якщо цей секонд-хенд підійде. Так часто буває. Ну, подумаєш, це не зовсім ваше. Хтось спокійно долає цей психічний бар’єр. Мені, наприклад, у дитинстві подобалося, одяг старшої сестри доношувати, любила сестру дуже. А інші діти страждають у речах із чужого, хай і рідного, плеча, відчувають свою вторинність. Чудово, якщо допомагають рекомендації й поради, спрацьовують узяті на озброєння чужі стратегії.
Але для когось бар’єр автономності особистості святий. Так уже ця конкретна людина бридливо налаштована. Вона не те що секонд-хенд — вона навіть у крамниці готового одягу рідко зазирає. Тільки індпошив. Постава чудова, але нестандарт. А хочеться почуватися комфортно. Починають комплексувати, як я у взуттєвому магазині, коли просто не виявляється жодної пари потрібного розміру. А народ приміряє, вибирає, аж завидки беруть. Почуваєшся не атлетично складеною жінкою модельного зросту, а якимось ізгоєм. Аналогія прозора. Іншим же людям поради й методики цього професора, гіпнотизера, гуру підходять. А мені чому ні? Гаразд, якщо твоє еґо таке міцне і впевнене в собі, що ти тільки похитаєш головою: так, я завжди знав, що, як співається у відомій пісні, таких, як я, не буває. Але люди з такою міцною самооцінкою рідко приходять до психолога. Як правило, у кризі, у розхристаних почуттях. Намагаються вони виконати рекомендацію іменитого спеціаліста, а не виходить. Перша думка — напевно, зовсім зі мною кепсько!
Абсолютно не по це почуття людина звернулася. І не по неуважно виписаний рецепт новітнього антидепресанта чи заспокійливого. З психологом обговорюють те, що лякає, сердить, викликає відразу, здається заборонним. Але не питання — холерик я чи сангвінік? І як повинен чинити типовий Наполеон у тій чи іншій ситуації?