Активні пошуки місця розстрілу тисяч російських дворян, офіцерів армії барона Петра Врангеля, розпочала 1995 року кримська пошукова група «Юг». Пошуковики методично промацували кожну п’ядь землі в околицях Ялти, але довго нічого не могли знайти. Здавалося, що останки тисяч офіцерів, біженців та міських чиновників із сім’ями в грудні 1920 року зникли безвісти. Документальні свідчення та розповіді нечисленних очевидців давали занадто розмиті орієнтири. У парк садиби юридичного представника імператора в Криму Фролова-Багрєєва привів у буквальному сенсі кривавий слід.
Як стверджують старожили, у 1920-х роках біля цієї дачі працівники ОГПУ активно проводили протиепідемічні роботи. У Багріївку, як це місце називають ялтинці, тоді привезли шість підвід із хлоркою, щоб засипати й знезаразити стоки, якими до дороги Ялта — Учан-Су ледь не струмком текла сукровиця. Вона просочувалася крізь землю за десятки метрів від дачі. Існувала серйозна загроза виникнення епідемії. Братською могилою жертв червоного терору виявився парковий басейн. Тисячі тіл витіснили з нього воду, а яму регулярно присипали землею. Ті, хто про це знав, багато років мовчали. Ось тому й довелося так довго шукати могилу.
Родичі вбитих раз на рік під виглядом маївки влаштовували на місці розстрілу таємну панахиду. Священику доводилося старанно конспіруватися і маскувати панікадило.
Тільки нині нащадки російських аристократів Барятинських, Можайських, Веригіних, Щербатових, Воронцових-Дашкових спеціально почали приїжджати до Ялти, щоб через 80 років побувати на могилі своїх родичів — тих, хто не встиг на останній пароплав чи ж просто не захотів розлучатися з Батьківщиною.
Правнучка княгині Барятинської Надія Барятинська тут нарешті дізналася про її долю: «Я багато читала й чула історій про революцію, але справжній смисл «трійки» зрозуміла тільки в Ялті. Чи могла припустити моя прабаба, яку долю їй уготовила ця сама «червона трійка». 80-річна княгиня Барятинська була відомою в Ялті благодійницею. Вона побудувала на свої кошти гімназію, фінансувала Червоний Хрест, утримувала першу в Російській імперії лікарню для хворих на туберкульоз. Однак усі ці її заслуги більшовиків геть не цікавили. Вироком служило тільки походження. Інвалідний візок із паралізованою княгинею прив’язали до вантажівки, кузов якої вже був забитий приреченими на смерть. Так, на причепі, княгиню й повезли, а коли зупинилися, від дороги до місця розстрілу бабусю донесли на руках. Княгиню вбили разом із вагітною дочкою...
При перегляді старих справ у зв’язку із Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» старший помічник прокурора Києва Леонід Абраменко наштовхнувся в архіві СБУ на папку з 204 анкетами, заповненими в грудні 1920 року.
— У Ялті 204 особи, у тому числі 80-річна княгиня Барятинська і 73-річний генерал від інфантерії у відставці Мальцев, проходили в одній справі, — розповів Леонід Абраменко. — Але, окрім анкет, немає ніяких слідчих матеріалів — людей розстрілювали ні за що. Було розстріляно не тільки колишніх військових, а й цивільних, часто рядових, чиновників, наприклад, начальника Ялтинського телефонного вузла Ракітіна, татарського вчителя Дкафера Аблаєва...
І таких «розстрільних справ», у яких проходило відразу по 200—400 чоловік, в архіві зберігається, щонайменше, 15! Усі вони ялтинські. У грудні 1920 року було розстріляно не менше трьох-чотирьох тисяч чоловік. Але масові розстріли тривали ще й 1921-го, і 1922-го...
Від кримських берегів до Босфору відпливло всього 173 кораблі. Всім місця не вистачило.
Слід окремо зупинитися на долі військовиків врангелівської армії (генералів, козаків, солдатів та військових моряків), які не захотіли евакуюватися й залишилися в Криму. Не відчуваючи за собою якоїсь провини перед Радянською владою, вони розраховували на милість. Тим більше що в багатьох відозвах і зверненнях до військовиків армії Врангеля їм гарантували повну амністію. Про це промовисто свідчать два архівних документи — від 12 вересня і 10 листопада 1920 року.
У відозві до офіцерів армії барона Врангеля за підписом голови Всеросійського Центрального виконавчого комітету М.Калініна та голови Ради народних комісарів В.Ульянова (Леніна) йшлося: «...Ті, хто чесно й сумлінно перейшов бік Радянської влади, не будуть покарані. Повну амністію гарантуємо всім, хто переходить на бік Радянської влади. Офіцери армії Врангеля! Робітничо-селянська влада востаннє простягає вам руку примирення» («Правда», 1920 р., 12 вересня).
10 листопада 1920 року реввійськрада Південного фронту (командуючий М.Фрунзе, члени РВР І.Смілга, М.Владимиров і Бела Кун) послала з Мелітополя радіограму головнокомандувачу збройними силами півдня Росії генералу Врангелю, в якій на підставі повноважень, наданих їй центральною Радянською владою, гарантувала тим, хто здасться, включно з особами вищого командного складу, повне прощення стосовно всіх проступків, пов’язаних із громадянською боротьбою. Усім, хто не захоче залишитися й працювати в соціалістичній Росії, давалася «можливість безперешкодного виїзду за кордон за умови відмови, під слово честі, від подальшої боротьби проти робітничо-селянської Росії та Радянської влади».
Окрім радіограми, надісланої Врангелю РВР Південного фронту 10 листопада 1920 року, наступного дня було передане по радіо ще одне звернення Реввійськради фронту до білогвардійських військ про добровільне здавання. У ньому офіцерам, солдатам, козакам і матросам армії Врангеля пропонувалося здатися радянським військам у 24-годинний термін і говорилося, що «при сумлінному виконанні цього всім бійцям Кримської армії гарантується життя і бажаючим — вільний виїзд за кордон».
Якщо ж командуючий відкине пропозицію, вони були зобов’язані скласти зброю проти його волі. На Врангеля особисто покладалася «моральна відповідальність за всі можливі наслідки у разі відхилення зробленої чесної пропозиції».
Барон не відповів на цю пропозицію і приховав її від своїх військ. Як відомо, Ленін був «украй здивований непомірною поступливістю умов» здавання врангелівської армії і в телеграмі РВР Південного фронту зазначив, що коли противник не прийме цих умов, то їх не слід більше повторювати, а потрібно з ним «розправитися нещадно» (Ленін В.І., Повне зібрання творів, том 52, с.6). На масові розстріли в Криму проливають світло спогади О.Брусилова, написані ним у Карлових Варах 1925 року. Генерал Олексій Олексійович Брусилов, герой Першої світової війни, що керував знаменитим Брусиловським проривом на Південно-Західному фронті 1916 року, по липень 1917 року був верховним головнокомандувачем царської армії, після чого перебував у розпорядженні Тимчасового уряду. Жив у Москві. У жовтневі дні 1917 року відмовився очолити виступ контрреволюційних сил проти більшовиків у Москві, був поранений у своїй квартирі випадковим снарядом. 1920 року пішов на службу в Червону Армію, у якій обіймав посаду голови Особливої наради при головнокомандуючому всіма збройними силами РРФСР.
За дорученням Л.Троцького, заступник голови Реввійськради республіки Е.Склянський повідомив генералу О.Брусилову, що «у штабі і навіть у військах Врангеля відбувається справжнє бродіння», війська «змушують силою боротися і залишати рідну землю», що «склад офіцерів точно налаштований проти розпоряджень вищого начальства», має намір скинути Врангеля й оголосити його армію «Червоною Кримською під командуванням Брусилова». На запитання Е.Склянського, чи вважає Брусилов можливим прийняти командування врангелівською армією, Брусилов відповів згодою і сказав: «Я прийду на допомогу російським офіцерам, солдатам і козакам, постараюся бути для них керівником і погоджувати їхні дії з планами Радянської Республіки». Тоді Склянський запропонував Брусилову підготувати відозву до врангелівської армії про згоду прийняти над нею командування, сформувати свій «нібито штаб», оголосити прізвища намічених до його складу осіб, а також бути готовим до виїзду на південь.
«Я надихнувся, — писав Брусилов, — повіривши цьому негіднику (Склянському). Я думаю: армія Врангеля у моїх руках, плюс ті, хто відданий мені всередині країни в лавах Червоної Армії: звісно, я поїду на південь із зіркою... а повернуся з хрестом і звалю цих загарбників (більшовиків)».
Того ж вечора Брусилов запросив до себе кількох колишніх генералів, яким він «цілком вірив». Проте цим честолюбним планам Брусилова не судилося здійснитися: через кілька днів Склянський принагідно повідомив йому, що дані про розкладання врангелівської армії були помилковими, бунту ніякого не було... А приїхавши потім із Криму, друзі Брусилова розповіли йому, що в період евакуації з Криму серед врангелівських військ поширювали підписане його ім’ям звернення, якого насправді, як стверджує сам генерал, він ніколи не підписував. Однак чимало офіцерів повірили цьому зверненню. «...Залишалися на березі і потрапляли в руки не мої, — пише Брусилов, — а лютуючого Бела Куна, який розстрілював їх масами...»
Того свідчення — і розстріл у багріївському парку в Ялті.
Пам’ять про це жива. Тут поставили православний хрест, проклали пішохідну доріжку. Доглядають за Багрїївкою учні лівадійської середньої школи. Зв’язок поколінь не переривається. Під час приїзду родичів розстріляних виникла нова ідея — спорудити тут каплицю. Нащадки відомих родів уже висловили готовність зібрати необхідні кошти для увічнення пам’яті жертв червоного терору.