XX століття — століття страхів і трагедій. Воно ними пронизано. Століття найкривавіших війн, оголошених і неоголошених. Саме XX вік породив жахливі слова-символи, що таять у собі незбагненні страждання, незчисленні людські жертви. Червоний терор, голодомор, Кришталева ніч, голокост... Перелік нескінченний. І кожне таке слово-символ — осередок полюсу нелюдськості. І всі вони — рани нашої пам’яті, що кровоточать.
НЕОГОЛОШЕНА ВІЙНА
Ще в 20-і роки нацисти у своїй партійній програмі «вирішення єврейського питання» зробили наріжним каменем своєї політики. Тоді, поки ще теоретизуючи, Адольф Гітлер у «Майн Кампф», нічтоже сумняшеся, одним розчерком пера поділив людство на три категорії: творців цивілізації, носіїв цивілізації й останню, найнижчу, руйнівників цивілізації. До цієї найнижчої категорії він відніс, у першу чергу, євреїв. І ледь нацисти допалися до влади, як антисемітизм, звичайно, став однією з основних складових державної політики.
Заради справедливості слід зазначити, світову громадськість, навіть її інтелектуальну еліту, спочатку це не дуже стривожило. Так сталось, що антисемітизм сприймався людьми як данність. Тим більше, сам Адольф Гітлер, ставши канцлером Німеччини, спочатку злегка приборкав своїх нетерплячих погромних камарадів. При тому, що зовсім не збирався відмовитися від проведення послідовної й методичної політики державного антисемітизму. У крайніх формах. Але поки ще не наважувався розпочати реалізацію програми «остаточного вирішення єврейського питання». Вичікував. І не просто пасивно чекав, але й готувався. Адже для цього, принаймні, потрібно було вирішити дві найскладніші проблеми.
По-перше, знайти підходи до нейтралізації світової громадської думки. Змусити світ упокоритися, звикнутися з нацистським державним антисемі-тизмом. Адже спочатку — суто кон’юнктурно — він, всупереч своїй епатажності, був до нього не байдужний. Не випадково, прийшовши до влади, жорстко поклав край стихійним єврейським погромам. Не тільки заради респектабельності у світі — на це надії були слабкі. Просто не хотів покладати надію на стихію з її відливами і припливами. Необхідна була система. Система, забезпечена законодавчими нормами. Тоді будь-які протести можна було б пояснити як чергову змову світового єврейства, втручання у внутрішні справи, зазіхання на державний суверенітет. І по-друге. Мабуть, найскладніше, найважливіше. Потрібно було не тільки морально підготувати народ Німеччини до участі в реалізації цієї кривавої програми, але й зробити співучасником тієї бойні усіх. Кожного німця. Пов’язати народ назавжди круговою порукою. Зробити народ колективним злочинцем. І таким чином консолідувати товариство. В ім’я не лише реалізації цього параноїдального задуму, але — і це головне — утвердження в масах ідеї расової винятковості, расової переваги. А значить, і права на світове панування. Адже євреї, по суті, були тільки початком. За ними, безумовно, така доля спіткала б інші народи.
Прийшовши до влади, нацисти з перших кроків почали розробку законодавчого забезпечення своєї антисемітської політики. Один за одним стали з’являтися закони, які виключали євреїв із усіх сфер життя.
Але все це було лише прелюдією. Для всенародного «стихійного вибуху» масового обурення потрібно було щось вкрай вражаюче, екстраординарне. Таке, що підвищило б напругу пристрастей до вулканічного виверження. Тоді, звичайно, вміло маніпулюючи масовою свідомістю, усе можна направити в потрібне річище. І не просто легітимізувати «всенародне обурення», але зобразити євреїв у найогиднішому вигляді. Виплодками пекла. Осередком усіх мислимих і немислимих пороків. Коротше кажучи, руйнівниками цивілізації.
МОМЕНТ ІСТИНИ?
І фатальний момент настав. Про нього потім, через багато років згадувалося в 1961 році, у Єрусалимі, на судовому процесі над «бухгалтером смерті» Адольфом Ейхманом. Державний обвинувач Гідеон Хаузер в обвинувальній промові говорив: «Наприкінці жовтня 1938 року німецький уряд ухвалив виселити всіх євреїв, які були польськими громадянами й мешкали на території рейху. Польська влада анулювала їхні паспорти. Нацисти ж вирішили скористатися цим і позбутися їх. Їх було заарештовано за наказом Рейнгарта Гейдріха, тодішньо-го начальника Поліції безпеки і СД. Так відбулося перше масове виселення євреїв. Їм дозволили взяти з собою лише те, що вони могли донести. Інше майно наказали лишити. Їх заштовхнули в переповнені товарні вагони і доставили на кордон.
Серед цих нещасних вигнанців був єврейський швець Мендель Гріншпан з дружиною та дітьми. У розпачі сім’я послала листівку синові Гершлю Гріншпану, 17-річний юнак вирішив, що він не мовчатиме. Якщо весь світ готовий примиритися із злодіянням, вчиненим серед білого дня, то, принаймні,він, Гершль Гріншпан, сам помститься за батьків й родину. 7 листопада вранці він купив револьвер і того ж дня явився в німецьке посольство в Парижі. Він вирішив убити посла, але його направили до радника Ернста фон Рата, той поцікавився, чого хоче юнак. Двічі прогримів постріл, і фон Рат упав тяжко поранений. У паризькій поліції Гершль Гріншпан заявив: «Я вирішив убити одного із співробітників німецького посольства на знак протесту, щоб звернути увагу світу на те, що відбувається в Німеччині».
Відчайдушний вчинок єврейського юнака не приголомшив світ. Його кинули до паризької в’язниці. Після захоплення Парижа, два роки потому, він потрапив до рук німців і був відправлений у Берлін на допит — у секцію Эйхмана. Відтоді сліди його загубилися.
Цікаво, що той постріл не приголомшив не лише світ, але й Німеччину. Принаймні, у день замаху. Рейх, що ревно піклувався не тільки про своїх офіційних представників по всьому світі, але навіть про побратимів у будь-якій країні, не залишаючи без наслідків навіть найменші за-зіхання на їхні права, цього разу немов у рот води набрав. Всупереч загальновизнаній світовій дипломатичній практиці, навіть не вважали за потрібне негайно послати Франції ноту протесту з цього приводу, зробити відповідну заяву, яка відповідає протокольній міжнародній практиці.
... 8 листопада в будинку колишньої мюнхенської ратуші відзначався «День старих борців» — чергова річниця мюнхенського «пивного путчу». Було присутнє все нацистське керівництво рейху на чолі з Адольфом Гітлером. У розпал урочистого обіду до фюрера підійшов його ад’ютант і пошепки доповів, що надійшло повідомлення з Парижа. Там тільки що, від отриманих напередодні ран, помер фон Рат.
І тільки тепер сенсація набуває розголосу. Тільки тепер Гітлер тремтячим від хвилювання голосом повідомив своїх камарадів про страшне єврейське злодіяння. Миттєво під склепінням стародавньої ратуші запанувала мертва тиша. Такого собі ніхто й уявити не міг. Подумати тільки, якийсь єврейський шмаркач наважився зазіхнути на честь і гідність рейху.
Гітлер спочатку не виказав ні найменшої ознаки гніву. Перебував у найглибшому роздумі. Геббельс, мабуть, єдиний із керівництва, який поводився неадекватно. Потім багато хто вважав, що то був результат нервового потрясіння. Як же інакше можна було пояснити те, що він просто сяяв від щастя і ніяк не міг усидіти на місці. Шок, напевно, шок...
Вечірній екстрений випуск «Фолькешер беобахтер», що незабаром надійшов у продаж, немов чекав свого часу. Лиховісний заголовок, набраний жирним шрифтом, повідомляв: «Німецький народ зробив необхідні висновки з вашого злочину». Вже! Зробив! Наступного дня всі ранкові газети рейху, як по команді, спінилися в пароксизмі несамовитої ненависті.
9 листопада зранку усі місцеві відділи гестапо і поліцейські коміса-ріати країни одержали секретну директиву Гейдріха. У ній йшлося, що в зв’язку з замахом єврея Гершля Гріншпана на арійця- дипломата фон Рата «варто очікувати антиєврейські демонстрації». Час цих «стихійних волевиявлень» народу чомусь відвели на ніч з 9 на 10 листопада. Зауважте, на ніч... Давалися найсуворіші розпорядження, як поводитися силам правопорядку, коли «німецький народ стихійно виявлятиме своє обурення єврейським злочином».
З незмінною пунктуальністю розписувалося усе до дрібниць. Як брати участь у підготовці «стихійних обурень». Куди спрямовувати «народний гнів» демонстрантів. Суворо заборонялося перешкоджати здирництву євреїв. Більше того, наказувалося не просто сприяти підпалу синагог, але й передбачити профілактичні заходи, щоб вогонь не перекидався на сусідні будинки. Особливо зазначалося, що судам дано вказівки не приймати до розгляду можливі скарги євреїв на результати «стихійних обурень». І ще. Поліції та гестапо даний був наказ провести масові арешти євреїв з подальшим відправленням їх у заздалегідь підготовлені концтабори. З метою... «захисту від народного гніву».
Так починалася «Кристалнахт» — «Кришталева ніч», яка пролетіла смерчем по всій Німеччині.
За два дні на нараді в Геринга шеф поліції безпеки і СД Гейдріх доповів про перші, попередні результати. За ніч було розгромлено 7500 єврейських підприємств, спалена 101 синагога. Тільки збитки від розбитих вітрин становили понад 6 мільйонів марок. Відразу було прийнято рішення наказати страховим компаніям не виплачувати євреям страховки, а страхові суми перерахувати в міністерство фінансів. Вітрини ж євреї були зобов’язані засклити за свій рахунок. Повідомили, що в ту ніч було вбито 35 євреїв. Геринг наказав, щоб «еврейство на знак покарання за вчинене сплатило рейху мільярд марок». Що було негайно оформлено відповідним законом.
Залишається хіба що додати: у результаті «Кристалнахт» і «Тижня битого скла» — кривавих погромів, що прокотилися по всій Німеччині до 17 листопада, у заздалегідь підготовлені бараки концтаборів було відправлено 20 тисяч євреїв рейха.
А 30 січня 1939 року Гітлер вимовив свою сумнозвісну промову в рейхстазі. І на весь світ пролунало: «У випадку, якщо міжнародні банкіри всередині або за межами Європи зуміють ще раз затягти нації у світову війну, результатом такої війни буде не більшовизація світу й перемога єврейства, а знищення єврейської раси в Європі». До речі, за п’ять днів до цього міністр економіки Функ радісно повідомив фюрера, що з семи мільярдів марок, що складали за оцінкою експертів статок євреїв рейха, два вже перейшли у власність держави. Решта п’ять, безсумнівно, надійдуть найближчим часом.
Пройде зовсім небагато часу, понад три роки, і в Потсдамі, у Ваннзеї, слова Гітлера, проголошені 30 січня, знаходять форми суворої і чіткої системи щодо знищення євреїв Європи, названої протоколами «Про остаточне вирішення єврейського питання».
ПО ЛЕЗУ БРИТВИ
Не треба вдаватися до ілюзій. Не залежно від того прогриміли ці постріли чи ні, — доля євреїв рейху, як і згодом європейського єврейства, була вирішена. Вирішена суттю нацизму. Прецедент всеодно був би створений. У крайньому випадку, просто організований.
І все-таки: чи випадкові ті постріли, як реакція на прояв праведного гніву надто емоційного юнака або за цим стоїть щось інше?
На перший погляд, така постановка питання сама по собі може видатися блюзнірською. Але, якщо вдуматися, багато чого в тому терористичному акті насторожує. Не може не викликати не тільки здивування, але й певні підозри.
У першу чергу, здається, варто було б почати з жертви замаху. З радника Ернста фон Рата. Виявляється, він — прусський аристократ, хоча й був членом нацистської партії, але як свідчать гестапівські архіви, не приховував свого несхвалення політики державного антисемітизму. І з цього приводу в гестапо на нього було заведено спеціальне досьє. І значився він дуже неблагонадійним. Іншими словами, вибір жертви може виявитися не зовсім випадковим.
У 1988 році, до 50-річчя цієї події, за замовленням єврейських організацій був створений документальний фільм «Кристалнахт», що обійшов усі екрани світу, звичайно, окрім радянських. У ньому було використано раніше не відомі матеріали. Фільм розповідає про замах Гершля Гріншпана на німецького дипломата. Диктор говорить «за кадром», а камера проводить нас посольством: «Він звернувся до зовнішньої охорони, після чого його провели через внутрішнє подвір’я, до входу в посольство, а потім показали коридор, по якому слід іти, далі номер кабінету фон Рата. Він пройшов по коридору, відчинив двері кабінету, на який йому вказали, і п’ять разів вистрелив, влучивши в Рата двічі. Той упав на підлогу, а Гріншпан сів на стілець, чекаючи поліції. Поліцейські, що прибули, виявили револьвер, який лежав на столі, а в кишені юнака два листа».
Але... Чи все так просто?
Почнемо з листів. Справа в тому, що депортація польських євреїв з Німеччини була спровокована... польською владою. У жовтні 1938 року саме вони видали декрет, відповідно до якого всі закордонні паспорти польських євреїв у Німеччині оголошувалися недійсними, якщо їхні власники до кінця місяця не поставлять у Варшаві, у МЗС, спеціальні штампи, що підтверджують їхнє громадянство. Німецька влада вирішила «допомогти» польським євреям, що мешкали в рейху, де їх було близько 12 тисяч. 28 жовтня Гейдріх розпорядився в одну ніч зібрати і заштовхати всіх польських євреїв у товарні вагони. Доставити їх до польського кордону. Вивантажити і погнати під загрозою знищення в Польщу. Польська сторона, яка сповідала, як відомо, не менш жорстокий антисемітизм, зустріла своїх громадян кулеметною «загорожею». Начальник польського прикордонного переходу прокричав, що «перша ж жидівська морда, яка підійде до кордону ближче 10 метрів, буде негайно разстріляна». Люди, що потрапили в пастку, кинулися назад. Але їх зустріли німецькі кулемети і цілком ідентичне попередження. Дві доби, знемагаючи від холоду і голоду, перелякані люди металися по «нічийній землі», поки польська влада не змилостивилася і не впустила їх на батьківщину.
Серед цих бідолах був і висланий з Гонновера Мендель Гріншпан з дружиною та дітьми. Його син, до речі, народжений у тому ж Гонновері, 17-річний Гершль, за два роки до цього в пошуках кращої долі переїхав до Франції й влаштувався в Парижі. Вже з Польщі батько написав йому: «Дорогий Гершль! Ми тут на мілині, без копійки грошей. Чи не зміг би ти на-діслати хоч трохи? Заздалегідь вдячний. Батько».
Здавалося б, Гершль мав терміново допомогти сім’ї. Але замість цього купує револьвер і поспішає до німецького посольства. При цьому наперед готує лист батькові. Але не відправляє його поштою, а чомусь кладе в кишеню. Ось текст того листа: «Дорогі мої! Я не міг вчинити інакше — моє серце обливається кров’ю з того моменту, як я дізнався про страждання 12 тисяч моїх одновірців. Хай пробачить мені Господь, і я сподіваюся, що ви мені пробачите. Гершль».
Але і це ще не все. Система охорони німецьких посольств була дуже ретельно продумана й організована. Цих норм суворо дотримувалися. Так що й миша не могла б проскочити. Територія посольства була обнесена надійнішою огорожею. Біля воріт з зовнішньої сторони постійно чергувала французька поліція. З внутрішньої сторони ворота й огорожа патрулювалися посольською охороною — кремезними есесівцями. Та й процедура відвідання посольства сторонніми особами була відпрацьована до дрібниць. Якщо відвідувач не мав попередньої домовленості про зустріч з потрібним йому співробітником, то можливість такої зустрічі була дуже мала. Хіба що тільки з черговим дипломатом.
Відвідувач перед входом, біля воріт, називав своє ім’я, пред’являв документи. Повідомляв причину свого приходу. Охорона по телефону зв’язувалася з черговим співробітником служби безпеки всередині посольства. Отримавши дозвіл, супроводжувала відвідувача в будинок посольства. Біля зовнішніх дверей, що відчиняються автоматично за командою внутрішньої охорони, знову перевірялися документи. Тільки після цього давався дозвіл увійти всередину. Але і на цьому запобіжні заходи не закінчувалися.
У головному вестибулі, біля входу, стояв стіл, за яким постійно сидів черговий офіцер служби безпеки. Відразу, поруч із ним, як правило, розташовувалася чергова зміна охорони. Черговий офіцер неодмінно, відповідно до інструкції, розпитував відвідувача про причину його візиту. З ким той бажає зустрітися. Потім відвідувача обшукували, щоб переконатися, що той не озброєний. І тільки після цього передоручали охоронцю, який супроводжував його в спеціальне помешкання, де могла відбутися зустріч із співробітником посольства...
Гершль Гріншпан не міг пройти в посольство зі зброєю. Тим більше вільно потрапити в кабінет високопос-тавленого дипломата фон Рата.
Ні, не міг він, як нас у цьому запевняють, вимагати негайної зустрічі з послом без попередньої домовленості. Як і не міг без цієї неодмінної умови одержати аудієнцію в другої по значимості особи дипломатичного представництва. У кращому випадку, його міг прийняти черговий аташе. І не більше. Він же, не маючи попередньої домовленості, запросто потрапляє саме до того, хто занесений у «чорні списки» гестапо.
ЗАГУБЛЕНІ СЛІДИ
Та й наступні події, пов’язані з ім’ям Гершля Гріншпана, не можуть не породити здивування. Його подальша доля виявилася не менш загадковою. За логікою гестапо, якби він виявився у руках того лиховісного відомства, його неминуче б розстріляли. Адже для рейха він був державним злочинцем. А з ними, як відомо, там розправлялися без зайвих церемоній. Життя могли зберегти тільки в тому випадку, якщо він ще був потрібний для не менш серйозних доручень. Але це так, гіпотеза. Не більше.
Ну, а як же склалася насправді його доля? І знову суцільні загадки.
Пам’ятаєте, про це уже йшлося. Ізраїльський прокурор на процесі Ейхмана в 1961 році говорив, що «після захоплення Парижа, через два роки, він потрапив до рук німців і був відправлений у Берлін на допит — у секцію Ейхмана. З того часу його сліди загубилися». «Єврейська енциклопедія», видана в 1972 році, у довідці про Гершле Гріншпана вказує дату його смерті більш точно — близько 1942 року. «Єврейська енциклопедія», видана 1982 року, ставить дати його життя вже інакше: «1919-?». Але при цьому повідомляє, що «коли Франція капітулювала, він втік на не окуповану зону, але пізніше повернувся на окуповану територію, де був заарештований поліцією Віші, виданий німцям і безвісти зник». У документальному ж фільмі «Кристалнахт», який вийщов на екрани в 1988 році, його доля подана не менш загадково. Там демонструють документи, які свідчать про те, що коли вермахт окупував Париж, його спочатку з паризької в’язниці перевели до концтабору Заксенхаузен. Потім звідти до бер- лінської в’язниці Моабіт. Нарешті, 26 вересня 1942 року його переводять в Магдебург. І знову «сакраментальне»: «сліди губляться». Створюється враження, що чиясь невідома, але тур-ботлива рука робила все можливе, щоб Гершль Гріншпан зник, розчинився.
І, нарешті, останнє. Виявилося, всупереч усьому, Гершль Гріншпан все-таки вижив. Після війни, як свідчила французька поліція і паризька преса, він, живий та здоровий, об’явився в Парижі. Звісно ж, тільки-но про це стало відомо, до нього кинувся натовп журналістів. Усім хотілося пролити світло на чудо його воскресіння. Воскресіння державного злочинця третього рейху, який побував у безжалісних лапах гестапо. Але на всіх очікувало гірке розчарування. Він категорично відмовився спілкуватися з пресою. Певно, ані образ героя, ані мученика його не приваблював. Незабаром стало відомо, що він змінив ім’я та прізвище. Але відірватися від преси не вдавалося. Вона переслідувала його на кожному кроці. Уникати запитань журналістів ставало все складніше. І настав день, коли йому вдалося «розчинитися в безвісті». Зникнути назавжди.
Подальша його доля невідома...