Нинішнього року виповнилося 65 років від того недільного дня 1941 року, який різко відокремив життя радянських людей від мирного часу. Термін дуже солідний не тільки для людини, а й для історії. І якщо ми продовжуємо повертатися до цих подій, то тому, що й для тих, хто жив тоді, й для тих, хто живе нині, дуже потрібна не лише Перемога, а й правда про те, як вона була завойована та якою ціною.
Один із найзнаменитіших романів класика радянської літератури Олександра Фадєєва «Молода гвардія» і не менш знаменитий однойменний фільм класика радянського кіно Сергія Герасимова грунтувалися на реальних подіях.
Проте хоча й у романі, й у фільмі було сказано однозначно, що причина загибелі «Молодої гвардії» — у зрадництві Євгена Стаховича, одного з її членів, суперечки з цього приводу не припиняються донині. Це тим паче дивно, що й автор, і режисер, і широка громадськість могли легко довідатися про не вигадане, а виявлене слідством ім’я зрадника.
Газета «Ворошиловградская правда» від 29 серпня 1943 року повідомляла: «...На допомогу поліції прийшов підлий зрадник Почепцов. Пробравшись у загін «Молодої гвардії», мерзенний провокатор видав учасників організації фашистським катам...»
Чому ж Фадєєв, знайомий із матеріалами цієї справи, не захотів ввести в роман явного зрадника? Певне, тому, що розумів: рядовий і далеко не активний член підпілля Почепцов, який працював трактористом у приміському радгоспі й був недавно завербований Анатолієм Поповим, не міг знати всіх молодогвардійців. Точно так само були відкинуті й інші фігуранти, які проходили за цією справою. Очевидно, що дрібнота!
Ім’я головного зрадника Фадєєв не назвав. Під час обговорення роману письменника запитували: «Чи реальна фігура Стаховича?» Він відповідав: «Це реальна фігура, але виведена вона під чужим прізвищем, оскільки не хотілося ганьбити батьків».
Проте за всіма біографічними даними цього персонажа неважко було вирахувати, що йдеться про Віктора Йосиповича Третякевича. Вибудовуючи свою версію про зрадника, Фадєєв твердив, що розпочиналося гріхопадіння Стаховича тоді, коли він покинув товаришів і дезертирував з поля бою.
Як було насправді? Згідно з документами, Віктор Третякевич (на відміну від фадєєвського Євгена Стаховича) відійшов разом із партизанським загоном у пункт збору, звідки й був направлений секретарем підпільного обкому до Краснодона. Так почалося відділення реального героя від його літературного двійника.
А загострилася ситуація 1959 року, коли був заарештований заступник начальника краснодонської поліції Василь Підтинний. Він засвідчив, що Віктор витримав усі катування стійко, нікого не виказав. Навіть за крок від загибелі на місці страти він опирався своїм катам і був скинутий у шахту живим. За Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 грудня 1960 року Третякевича В.І. нагородять орденом Вітчизняної війни першого ступеня.
Та все це станеться пізніше. І ми до цього моменту ще повернемося. А на початку 40-х років офіційна думка спокійно й просто одностайно зарахувала Віктора в зрадники. Нові важливі обставини виявилися цілком несподівано лише через десять років після Перемоги.
Якось у Нью-Йорку до розташованого на одній з манхеттенських вулиць кінотеатру, де демонстрували радянські кінофільми, увійшла людина, яку звали Євгеном Павловичем Стахівим. Ще хлопчиком, закінчивши гімназію в Перемишлі, він став активним членом Організації українських націоналістів Степана Бандери, у роки війни був одним із провідників похідних загонів ОУН, у 1942—1943 роках керував націоналістичним підпіллям у Донбасі. Вже в новому столітті вийшла в Україні його книжка, яку він назвав дуже епатажно: «Останній молодогвардієць». І намагався обгрунтувати це: «Побачивши афішу фільму «Молода гвардія», ясна річ, я переглянув стрічку. І відразу усвідомив, що антигерой Євген Стахович — це я! Це більшовики мене очорнили за мою важку підпільну роботу в Донбасі!»
Очевидне співзвуччя імені Євген Стахів і псевдоніма Євген Стахович навряд чи можна вважати випадковим збігом. Тим паче що, зважаючи на архівні документи, Фадєєв мав можливість ознайомитися з матеріалами гестапо про східний крайовий провід ОУН і, зокрема, про Стахіва як одного з його керівників. Це могло наштовхнути письменника на ідею — саме так назвати свого антигероя. Проте чому провідник похідних загонів ОУН Євген Стахів узяв так близько до серця справи, пов’язані зовсім з іншим — комсомольським — підпіллям? У нього що, були якісь зв’язки, якісь підстави для цього?
Ось як на ці запитання відповідає він сам: «Мене повідомили, що наші люди відшукали молодих хлопців, які записували знаки на німецьких військових машинах. Вони зрозуміли, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих молодих людей — їм було по 17—18 років — до співробітництва. Та виявилося, що вони не розуміють ніякої політики. Вони просто збирали дані для радянської військової розвідниці Любові Шевцової. Пізніше ми довідалися від Олександра Фадєєва багато перебільшень, неправди про їхню діяльність. Тоді ж ми перервали з ними будь-які контакти, щоб не напоротися на можливі прикрощі від німецької розвідки чи гестапо».
І це все? Як бачимо, називаючи себе останнім молодогвардійцем, Стахів теж не уникнув перебільшень. Проте тут цікаве інше. Коли такий бувалий підпільник, як Євген Стахів, який має за плечима досвід боротьби з австрійською, чехословацькою, польською, німецькою і радянською контррозвідками, називає Любу Шевцову розвідницею, то до цього варто прислухатися. Якщо це так, то вся історія «Молодої гвардії» набуває цілком іншого повороту!
Люба навіть у камері смертників продовжувала твердити товаришам, що вона — підпільниця. Тим часом, після виходу архівних документів із спецхранів стало очевидно, що вона справді була радянською розвідницею. З них випливає, що Шевцова Любов Григорівна, рік народження 1924, член ВЛКСМ із лютого 1942 року, пройшла у квітні—травні 1942 року підготовку в школі 4-го управління НКВС УРСР і під псевдонімом «Григор’єва» увійшла до складу резидентури «Буря» НКВС УРСР.
Природно було припустити, що подробиці підготовки розвідників були таємницею за сімома печатками, до якої докопатися не вдасться. Проте працівники Краснодонського музею показали нам написані від руки спогади колишньої випускниці Ворошиловградської спецшколи НКВС А.С. Миронової, які, очевидно, ніде ніколи не публікувалися: «Спецшкола розташовувалася на березі Сіверського Донця в колишньому будинку відпочинку. Програма була прискорена. Пам’ятаю, до Люби Шевцової у школу приїжджав батько, привіз повний кошик домашніх гостинців, крепдешинову сукню, всі дівчата заздрили їй».
Нічого собі — «шпигунське гніздечко»! Мало того, що вчили нашвидкуруч, та ще й режим залишили курортний! Причому майбутні розвідники значилися в розвідшколі під своїми справжніми прізвищами! Хоча мали, як годиться, і підпільне ймення. Найабсурдніше було те, що керівництво підпільних резидентур і партизанських підрозділів призначалося за усталеною партійно-бюрократичною технологією: туди добирали людей заслужених, старих більшовиків, стахановців, орденоносців, коротше кажучи, тих, кого знали в місті всі — від малого до великого. Що й далося взнаки вже в перші дні окупації.
Як випливає з архівних документів, резидент «Кузьмін», зрозумівши, що в місті йому залишатися небезпечно, вирішив знищити рацію та виїхати. Все приладдя він спалив. Шифри й коди закопав у подвір’ї. Після від’їзду радистку Шевцову не бачив і відновити з нею зв’язок не зміг. Хоч би як оцінювати дії «Кузьміна», але не можна не визнати, що в них була своя логіка. Особливо коли врахувати, що він був відомою у місті людиною, батьком Героя Радянського Союзу, який перебував на фронті.
Люба Шевцова, котра ні про що не підозрювала, багато разів приходила на явочну квартиру, де вона була прописана під справжнім своїм прізвищем як племінниця «Кузьміна». Якось, не заставши вкотре «зниклого» шефа, ця дівчинка залишить йому записку, зазначивши краснодонську свою адресу — де її шукати. І підпишеться, звісно ж, власним ім’ям. Підписавши тим самим вирок — не тільки собі.
Після обшуку на явочній квартирі досвідчені контррозвідники абверу, виявивши залишену записку, одержали точну адресу «піаністки» від неї самої. Встановити зовнішнє спостереження за будиночком Шевцових у Краснодоні та виявити всі її зв’язки в маленькому містечку — було для них справою техніки! І яка ж картина при цьому відкривається?
Час уже прямо сказати, що в Краснодоні тоді перебувала ціла група молоді, яка навесні 1942 року закінчила курси спеціального призначення НКВС. Що випливає зі спогадів молодогвардійця Василя Левашова: «Навесні 1942 року Володю Загоруйка, Любу Шевцову, Сергія Левашова та мене обком комсомолу направив на курси радистів для роботи в тилу ворога. Після завершення курсів ми в складі різних розвідгруп проводили диверсії, розвідку на окупованих територіях».
Дещо іншим шляхом потрапила в розвідниці Ніна Іванцова: «Ми з сестрою закінчили курси морзисток. Незабаром зв’язалися зі Сталінським обласним управлінням НКВС, яке розміщалося в нас у Краснодоні, і дістали завдання — встановити розміщення баз, аеродромів, військ фашистської армії...»
Пройшли спецпідготовку Віктор Третякевич, Іван Земнухов, Євген Мошков і деякі інші молодогвардійці. А тепер спробуємо поставити себе на місце контррозвідників абверу після того як з’ясувалося, що не одна Люба Шевцова, а ще з десяток її приятелів і подруг також пройшли спецпідготовку в школах НКВС! І це в містечку, населення якого відповідно до перепису 1939 року становило близько 20 тисяч чоловік! Зрозуміло, їм не залишається нічого іншого, як припустити, що стихійно виниклу «Молоду гвардію» НКВС просто використовує для прикриття роботи своєї агентури. Списувати таке скупчення чекістів на чистий випадок їм не дозволяла сама обстановка, що складалася в цей час на театрі воєнних дій. Нагадаємо: до осені 1942 року Луганщина була прифронтовою смугою Сталінградської битви, що тоді розгорталася.
Те, як саме вирішували у відомстві Канаріса питання про краснодонське гніздо чекістів, досі залишалося загадкою. Намагаючись відшукати до неї ключ, нам доведеться повернутися в шістдесяті роки минулого століття, коли над пам’яттю організатора «Молодої гвардії» Віктора Третякевича ще тільки починали розсіюватися чорні хмари наклепу.
Річ у тім, що й 1960 року реабілітація Віктора Третякевича була неповною. Залишалося незрозуміло: він просто брав участь у діяльності підпілля чи був його організатором і керівником? Цілком логічно напрошувалося і таке запитання: якщо «Молоду гвардію» створив і очолював Третякевич, то при чому тут Олег Кошовий?
Краснодоном, а звідти і країною, поповзли погані чутки — тепер уже про Олега Кошового. Нібито не був той розстріляний у Гремячому лісі під Ровеньками, а втік із фашистами й живе десь за океаном. Дуже солідні люди клятвено твердили, що на власні очі бачили Олега, зрозуміло, змужнілого, у рідному місті. Нібито він відвідав цвинтар і поклав квіти на могилу матері, якої на той час уже не було в живих.
Витоки цих чуток роз’яснила соратниця молодогвардійців Валерія Борц в одному з інтерв’ю кореспонденту «Правды»: «Це марення виникло після зйомок художньо-публіцистичної стрічки «Слідами фільму «Молода гвардія»... Артист Володимир Іванов, який зіграв у пам’ятному для кожного радянського телеглядача фільмі «Молода гвардія» роль Олега Кошового, прийшов на могилу мами Олега й поклав квіти. У ньому й впізнали «Кошового, який змужнів»!
У цій таємниці двох комісарів було щось таке, що не дозволяє просто так від неї відмахнутися. Є чимало свідчень: між Третякевичем і Кошовим справді існував дуже гострий конфлікт.
Ситуація ускладнилася ще й тим, що спливла справа про підробку підписів на тимчасових комсомольських квитках. Нібито на них раніше стояв підпільний псевдонім комісара Третякевича — Славін. А потім з’явився підпільний псевдонім комісара Кошового — Кашук. Зрештою довелося звернутися по допомогу до криміналістів. Офіційний висновок ВНДІ судових експертиз від 28 травня 1991 року, здавалося б, не залишав жодних сумнівів у підробці: «Під час вивчення цих документів виявилося, що спочатку зроблений підпис на них старанно вискоблений і замість нього з’явився новий підпис: Кашук».
І все-таки тяжке й дивне обвинувачення якось не в’язалося з образом цього 16-річного хлопчика, зі всіма обставинами його короткого життя, із наївними рядками його віршів. Цьому мало бути якесь пояснення. І знайшлося воно в перших свідченнях його матері від 6 липня 1943 року, коли син її ще не був лідером героїв «Молодої гвардії»: «Був такий випадок, коли Олег одержав на своє ім’я листа від якогось полковника — командувача Ростовської чи Ворошиловградської тилової частини партизанських загонів. У цьому листі писалося: «Товаришу Олег! Я дуже хочу побачитися з вами й поговорити, тому що мені про вас дуже багато казали хорошого, то я вирішив поговорити з Вами й дати поради та вказівки. Олег цього листа сприйняв дуже серйозно: «Мамо, зі мною тепер не жартуй! Мені ось які люди пишуть і нічого не вирішують без мене...»
Стає зрозумілим, що зв’язок, який надто несподівано виник у Кошового з таємничим чи то полковником, чи то генерал-майором на прізвисько «Данило» підняв рейтинг Олега і в його власних очах, і в товаришів. Тим паче, що новоявлений «шеф» почав активно та цілеспрямовано впливати на діяльність краснодонського підпілля.
Ніна Іванцова стверджувала: «Оля Іванцова зв’язалася з Каменським загоном, із представником його штабу «Данилом». Вони порушили питання про створення загону та відхід у ліс. «Данило» перейменував нас на «Молот».
Документи свідчать, що молодогвардійці радісно вхопилися за перспективу стати справжніми партизанами. Вони передають «Данилу» зібрану з ризиком для життя зброю — у лісі придасться! Складають і пересилають список найактивніших підпільників, гідних влитися в загін «Молот». І діляться так важко добутою розвідувальною інформацією, серед якої не лише номери німецьких військових машин...
На тлі такої бурхливої діяльності залишається незрозумілим: як же реагував на зв’язки, що відкрилися, і на перетворення підпільної організації «Молода гвардія» на партизанський загін «Молот» Віктор Третякевич та інші члени штабу? Про це можна судити зі спогадів В.Левашова: «В Олега була ідея створити невеличкий партизанський загін і піти в ліс. Він запропонував близько 20 чоловік. До списку включив і мене. Цього моменту Олег і видав комсомольські квитки вже як комісар загону. Третякевич сварив Олега за те, що він самовільно почав видавати квитки».
От, виявляється, звідки виявлені криміналістами підчистки! Вони стали наслідком виниклого в організації розколу та двовладдя. Як же реагував на це новоявлений «шеф» молодогвардійців?
Зі спогадів зв’язкової Н.Іванцової: «У день, коли Олег перед нашим відходом до лісу повинен був піти на побачення з «Данилом», Ольга принесла повідомлення від зв’язкового «Данила», що їхній загін під підозрою і йти до нього не можна».
Згідно зі свідченнями молодогвардійця Жори Арутюнянца, Ольга Іванцова (підпільне ймення «Оксана») доставила від «шефа» й інше не менш важливе орієнтування: «Оксана» повідомила, що Третякевич зрадив загін. Третякевич був комісаром, його зняли, і Кошовий став комісаром загону».
Те, що перше (й далеко не останнє!) обвинувачення Віктора Третякевича у зрадництві виніс саме таємничий партизанський генерал, підтверджує і сестра Ольги: «Ми Третякевича відштовхували свідомо. Ми його боялися. Коли готували групу для переходу в партизанський загін, «Данило» не радив його брати».
Засмучені відстрочкою з походом у партизани юні месники вирішили проявити себе в очах своїх шефів гучною акцією: підірвати новорічної ночі будівлю дирекціону разом із фашистами, які святкували навколо ялинки. Проте тут їх, як випливає з цілком секретних матеріалів спецвідділу ЦК ВЛКСМ від 28 липня 1943 року, чекало нове розчарування:
«Олег Кошовий відправив Олю Іванцову з планом вибуху до командира Каменського партизанського загону на ймення «Данило», із яким у них був налагоджений зв’язок. Від «Данила» надійшов категоричний наказ: «Забороняю здійснювати ці вибухи. Пам’ятайте, що за кожного вбитого німці розстріляють сто мирних жителів».
Чи не правда, дивно: де це бачено, щоб командири радянських партизанів відміняли акції заради порятунку потенційних заручників? І взагалі, погодьтеся, що, знайомлячись із усією цією історією, важко втриматися від закономірного запитання: а хто він був такий, цей «Данило», хто з ним спілкувався, перевіряв його повноваження? Такі запитання, зрозуміло, ставилися. Відповіді причетних до цього осіб просто приголомшують!
От що сказав у свої показах командир «Молодої гвардії» Іван Туркенич у листопаді 1943 року: «Про так званого «Данила» ми знаємо лише зі слів Олі Іванцової. Був ще зв’язок із «Андрієм» теж із цього штабу, проте і його ні Олег, ні я ніколи не бачили. Ні «Данило», ні «Андрій» у нас жодного разу не були, ми в них теж, а тому один одного не знаємо».
У липні 1965 року Ніна Іванцова розповіла: «Про зв’язкового «Данила» знає тільки Ольга Іванцова. Я з нею ніколи про це не говорила». З’ясувалося, що й Ольга знає не набагато більше за сестру: «Олег Кошовий викликав мене й каже: «Є таке завдання. Необхідно зв’язатися з каменськими партизанами. Пароль простий: «Дайте води попити». Жінка відповість: «Зараз принесу з криниці». Взагалі ймення «Данило» я чула, та його ніколи не бачила».
На тому ланцюжок і обривається. А запитання залишаються. Скажімо, чому зв’язкових Іванцових у містечку Каменську Ростовської області заарештовувала поліція, причому радистку Марію Гаврилюк, яка йшла з ними, кати повісили на заводській трубі. А сестер чомусь відпустили з миром. Понад те, Ольгу Іванцову у грудні 1942-го там же схопили вдруге!
З усе тих самих спогадів Є.М.Кошової від 6 липня 1943 року: «Прийшов Олег дуже схвильований і сказав: «Мамо, у нас горе, ми послали одну дівчину в Каменськ із завданням, а її каменська поліція заарештувала. Тепер нам передали, що цю дівчину можна викупити. Гроші треба будь-що дістати».
І гроші були зібрані, відправлені в Каменськ, і на рідкість «зговірлива» поліція знову відпустила вже знайому нам гостю з Краснодона. Схоже, що арешти ці відбувалися через незнання поліцаїв, а визволення сестер — за чиєюсь командою зверху. Хтось дуже був зацікавлений у тому, щоб зв’язкові «Молодої гвардії» залишалися на свободі. Треба віддати належне працівникам архівів: хоч і з великим запізненням, а вони все-таки зайнялися пошуками таємничих народних месників із Ростовської області. У березні 1993 року підбила підсумки своїх дворічних пошуків Міжрегіональна комісія з вивчення історії організації «Молода гвардія», в якій об’єднали зусилля провідні фахівці музеїв, архівів України і Російської Федерації, включаючи центри зберігання та вивчення документів служб безпеки обох держав. Використовуючи свої безпрецедентні можливості, комісія обстежила вміст усіх сховищ, де могли бути хоч якісь нагадування про розшукуваних партизанів. І дійшла однозначного висновку: «Ретельні пошуки загонів «Данила» та «Андрія», проведені в Луганській, Донецькій, Ростовській областях, результатів не дали: ніяких відомостей про існування таких загонів і їхніх керівників виявити не вдалося».
Отже, ні партизанських загонів, ні партизанського генерала не існувало в природі! З чого випливає єдино можливий висновок: шефами молодогвардійців були не партизани, а зовсім навпаки — нацистські перевертні!
Очевидно, що абверівській контррозвідці, яка вийшла на слід «Молодої гвардії», було вигідніше не знищувати підпілля (на його місці відразу могло вирости наступне), а, скориставшись недосвідченістю і довірливістю, «узяти його під ковпак», координуючи всі акції та зводячи нанівець будь-яку загрозу в зоні особливої уваги.
Про те, що з таким завданням контррозвідники не тільки впоралися, а й поспішили подати інформацію про це в найвигіднішому для себе світлі, свідчить одне дуже, на жаль, стисле та безумовно сенсаційне свідчення. Член бюро ЦК ВЛКСМ у роки війни В.Костенко 26 серпня 1975 року розповів: «У генерального прокурора СРСР Р.Руденка є документ про «Молоду гвардію», який не побачив поки що світ, — це доповідь Гіммлера Гітлеру про краснодонську комсомольську організацію».
Можна собі тільки уявити, із яким захопленням рейхсфюрер СС живописав фюреру про те, як очолюваній ним службі безпеки вдалося нейтралізувати в зоні особливого значення найбільшу не тільки в Україні, у СРСР, а й в Європі молодіжну підпільну організацію — свого роду «Краснодонську капелу»! З деталями, із подробицями, з іменами... На жаль, на стенограмі стоїть позначка: «Зазначену в документі доповідь не виявлено». Доречно запитати: ким не виявлено? Хто міг її вилучити в генерального прокурора тієї країни? Кому аж до початку нового століття залишається вигідною фігура умовчання навколо «Молодої гвардії»?
Слабкий натяк на відповідь можна знайти в непрямих репліках зв’язкових краснодонського підпілля. Зі спогадів О.Іванцової: «Я вважала, що коли райком направив «Данила» чи «Андрія» на роботу, отже, імена відомі. Крім того, кожний, хто одержував завдання, мав виконати його, а потім забути».
З цих відповідей можна зрозуміти одне: була команда тримати язика за зубами. І йшла вона від тих, хто передусім мав би відповісти за загибель молодогвардійців, кинутих напризволяще.
Цікаве в цьому відношенні свідчення людини, яка очолювала свого часу й український комсомол, і всесоюзний КДБ. Незадовго до смерті вона зробить знаменне зізнання. З мемуарів В.Семичастного, квітень 2002 року: «Якби Хрущов напряму не звернувся до Сталіна, «Молода гвардія», як і багато подібних їм, канула б у безвість, потрапивши на перевірку в МДБ».
На цьому можна було б поставити крапку. Аргументів на користь того, що молодогвардійці стали жертвою нацистської підстави і власної неготовності до боротьби в тилу ворога, цілком досить. І все-таки залишається ще одна лазівка для сумнівів. А що, коли «каменські партизани генерала Данила» були залишками якоїсь радянської військової частини, яка потрапила в оточення та загинула до того, як їх устигли зафіксувати в офіційних зведеннях не надто розторопні бюрократи компетентних органів?
Розсіяти такі сумніви міг хоча б один факт безпосереднього контакту представників «каменських партизанів» і молодогвардійців. 4 лютого 1947 року до особливого сектора ЦК ВКП(б) надійшов лист із Краснодона від старшої сестри Сергія Тюленіна Надії, адресований безпосередньо Сталіну. У ньому, зокрема, йшлося: «Ми вирішили виручити й звільнити товаришів, перейшли лінію фронту, зв’язалися зі штабом, агентурою розвідки для порятунку їх. Сергій пішов у розвідку, а ми із сестрою залишилися при кулеметній роті інструкторами. Сергій двічі був поранений за м.Каменськом. Він пішов із розвідниками на виручку своїх товаришів, але підла помста жінки передала брата до рук ворогів».
Про перехід Сергія через лінію фронту йдеться й у романі Фадєєва, й у фільмі Герасимова. Та його сестра, яка брала участь у цьому переході, дає дуже важливе уточнення: Сергій шукав порятунку у своїх не тільки для себе. Не був би він Сергієм Тюленіним, якби не спробував виручити товаришів, які потрапили в катівні краснодонської поліції. Йому вдалося переконати командування в тому, що потрібно послати розвідгрупу в Каменськ, до тамтешніх партизанів, щоб потім разом продовжити акцію — у Краснодоні. Вочевидь, що така вилазка збігалася з планами частин Червоної Армії, яка наступала від Сталінграда й наближалася до кордонів Донбасу. І Сергія включили до цієї групи як людину, котра досконало знає місцевість.
Проте, що означає загадкова фраза Надії Тюленіної: «підла помста жінки передала брата до рук ворогів»? Ми пам’ятаємо покази зв’язкових «Молодої гвардії» Ніни й Ольги Іванцових: усі контакти з недоступним «генералом Данилом» вони мали через якусь жінку в Каменську. Вочевидь, і Сергій знав адресу цієї явки та пароль, а тому, діставшись Каменська, він із розвідниками направився туди.
В анналах спецслужб удалося відшукати документ, який розставляє всі крапки над «і». Нам не відомо, чи читав лист Надії Тюленіної сам Сталін. Однак при порядку, який існував у секретаріаті вождя, кожному вхідному паперу визначали місце й долю. На тому листі стоїть резолюція: «Тов. Жданову, 7 лютого 1947 року». У тому, що головний ідеолог країни не просто переслав документ у НКВС, а й наказав розслідувати факти, що містяться в ньому, сумніватися не доводиться. Співробітники розшуку, ретельно опитавши жителів Каменська та сусідніх населених пунктів, вийшли на очевидців трагедії, яка відбулася тут узимку 1943 року.
Зі спогадів жительки Каменського району В.Говорухіної: «У січні 1943 року до нас зайшов хлопчик, поранений у руку, і назвався Сергієм Тюленіним. У Каменську німці кинули Сергія та інших хлопців у підвал, а ввечері почали розстрілювати. Сергія поранили в руку, він упав, на нього падали інші. Вночі оговтався, вибрався з-під трупів. Ми дали йому харчів на дорогу, і він пішов у Краснодон».
Що до цього залишається додати? Те, що пішов Сергій назустріч своїй другій страті, і цього разу йому більше не пощастить. До січня 1943 року вже завершувалася Сталінградська битва, і фронт дедалі швидше наближався до Краснодона. Тому, певне, відпала в абверу сама необхідність у цій грі. І молодогвардійців кинули на розтерзання поліцаям.
Незаперечне одне — всі ці дуже різні юнаки та дівчата в нелюдських умовах не зрадили собі й залишилися людьми. Цього не могли зрозуміти ті, хто намагався спекулювати на їхній мученицькій загибелі. Для мертвонароджених міфів вони були потрібні мертві. Наскільки ж вищими, значимішими, прекраснішими вони були — живими! Про всіх тут не розкажеш. Проте одного імені не можу не назвати.
Олександра Дубровіна закінчила чотири курси Харківського університету, із 1941 року, щоб допомагати сім’ї, без відриву від навчання працювала вчителькою біології, класним керівником багатьох молодогвардійців, хоча була не набагато старшою за них. Фадєєв відвів їй у романі третьорядну роль. Вона й справді не належала до так званих активних молодогвардійців, могла втекти з міста і врятуватися. Однак вона сказала: «Ні, я маю бути там, де всі мої дівчатка...» І Шура Дубровіна добровільно повернулася до камери — прийняти мученицьку смерть разом зі своїми вихованцями. По суті, вона повторила вчинок свого колеги Януша Корчака, ім’я якого знає весь світ.
Сьогодні нікого з героїв Краснодона не залишилося в живих: останній молодогвардієць Василь Левашов помер уже в новому столітті. З небуття всі вони звертаються до нас словами письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва:
«Це ми, які не довчилися, не встигли відчути кохання, не пізнали багатьох радощів життя, котрі витерпіли такий нечуваний біль, такі нечувані страждання, такі гоніння та утиски від урятованих нами вождів і рідної партії, усе-таки принесли мир на землю, вберегли її від кривавих безумців. На подяку не розраховуємо. Та на справедливу чесну пам’ять ми сподіватися маємо право. Адже хоча б її ми таки заслужили».