«Красо України, Подолля...» Це відомі слова Лесі Українки. Отже, стосуються вони й Вінниччини. Не раз мандрувала її шляхами, і щоразу душа тішилася від рідкісної краси цієї землі.
Тульчин: згадки й загадки
Цього разу дорога прослалася від Тульчина на південний захід — і то були нові враження, від яких завмирало серце. Та все по порядку.
Отже, Тульчин, перші згадки про який — від 1607 року. Цікаво, що в документі Львівського магістрату 1648 р. містечко згадується під назвою Нестервар. Історики досі не можуть дійти спільної думки щодо такої незвичної назви, яка згодом змінилася на Тульчин — теж загадкового походження.
У війні 1648—1654 рр. Тульчин визволили від шляхетського війська повстанці під керівництвом М.Кривоноса й І.Ганжі. Та врешті за Андрусівським договором місто залишилося під Річчю Посполитою, а невдовзі його загарбала Туреччина — до 1699 року.
З другої половини ХVIII ст.
Тульчин належав польським магнатам Потоцьким. Про це нагадує яскрава пам’ятка — величний палац, поруч із яким розкинувся розкішний парк з водограями, альтанками, ставками, мармуровими і бронзовими статуями. Але все це, на жаль, у минулому. Саме місце розташування палацу і масштаби досі вражають, хоча споруда, хоч й не втрачена остаточно, та заслуговує на куди кращу долю.
Історія Тульчина багата на яскраві факти, пов’язані з видатними постатями минулого. Цілий рік тут жив російський полководець Суворов, де написав свою «Науку перемагати». З 1806 по 1807 рік тут перебував І.Котляревський. Тульчин, як відомо навіть зі шкільних підручників, посідав значне місце в історії декабристського руху. Бував тут і Ю.Словацький, і О.Пушкін, і наш художник І.Сошенко. Гонта й Залізняк саме в Тульчині провели трагічні останні дні, чекаючи на страту...
Про визначного композитора М.Леонтовича (хто не знає його обробок народних пісень, зокрема «Щедрика» і «Дударика»?) нагадує пам’ятник. Родом він із цих країв, а загинув за таємничих обставин у домі своїх батьків.
Є в Тульчині краєзнавчий музей, є й ентузіасти-краєзнавці, як-от В.Святелик, котрий визбирує по архівах матеріали й, по суті, власними силами видає брошури з історії міста. Гарно написав він в одній із них: «Як у краплі води відбивається увесь світ, так в історії Тульчина віддзеркалюється історія всієї Європи». Однак теперішня «європейськість» Тульчина більш ніж занехаяна…
Антополь, Комаргород, Муровані Курилівці і скельний храм
Зізнаюся: нічого не знала про вцілілі садиби та палаци у Антополі й Комаргороді. Їхніми власниками були польські графи — відповідно, Четвертинський і Комар. Коли шляхтянка Косаківська, що володіла маєтком у Мурованих Курилівцях, відмовилася присягнути на вірність Катерині ІІ, її власність конфіскували й передали тому-таки Комареві: й такі сюжети траплялися серед польської знаті.
Нині в палаці у Мурованих Курилівцях — пам’ятці архітектури ХVIII ст.— школа-інтернат. Палац, звісно, перебудований, але вже розпочато відновлення інтер’єру в окремих приміщеннях, де збереглася ліпнина та мармурове облицювання стін. У палаці Антополя — психоневрологічна лікарня. Що нині в палаці Комаргорода (до речі, досить нетипова химерна споруда)– не зрозуміло. І там і там — здичавілі парки, за якими ніхто не доглядає: сумнозвичне явище у наших широтах...
Чудові краєвиди відкривалися очам на неповторному рельєфі Вінниччини — наприклад, у Бронниці, понад Дністром, на високій горі, — але попереду було неперевершене диво. І воно відкрилося знову-таки на горі, і знову над Дністром — біля скельного монастиря с. Лядова.
Співав вітер, «горовий і п’яний», як писав Микола Зеров, буйне різнотрав’я горнулося до ніг, а перед зором величний Дністер вигинався могутнім луком, грав плесом проти сонця. Внизу, по той бік, — уже Молдова, і там, і тут, куди сягне зір, — поважні, величні гори із білими вапняковими складками, що нагадують про колишнє праозеро. Подумалося: земля творить мовчазну молитву до неба, й собі праглося помовчати, вслухаючись у вічність... Гори поросли кизилом, скумпією, бруслиною: їм тут привільно й затишно. І скрізь — шматочки кремнію, який так чудово очищає воду.
А що ж сам скельний монастир? Заснований, за окремими свідченнями, Антонієм Печерським, він існує донині. У 1939 році храм, видовбаний у скелі, зруйнували. Нині є невелика скельна церква, будується нова. Дістатися туди на прощу — справа непроста. Але дорога до храму не заростає.
Бушанський рельєф
Інший, сказати б, прахрам, абсолютно таємниче свідчення людського генія, не дає спокою своєю загадковістю. Маю на увазі святилище в знаменитій Буші на Ямпільщині. Так, це місце переважно асоціюється з яскравою сторінкою в історії визвольної боротьби українського народу проти польських поневолювачів. Саме тут, у місті-фортеці Брацлавського полку, героїчно тримали оборону проти польської шляхти.
У лютому та березні 1654-го вороги намагалися оволодіти Бушею, але це їм не вдавалося. У листопаді цього таки року 60-тисячне військо знову оточило фортецю. Козаки та місцеве населення мужньо оборонялися. Коли більшість захисників загинула, дружина сотника Завісного Мар’яна, аби не потрапити в полон, висадила в повітря пороховий льох. М.Старицький увічнив ці героїчні події в драмі «Оборона Буші» та повісті «Облога Буші».
Повертаюся до прахраму, точніше, до Бушанського рельєфу, який 1884 р. відкрив український історик В.Антонович. Отже, на поверхні природного каменя, вапняку, вирізьблені дерево, на якому сидить півень, людина, що сидить перед цим деревом навколішки, тримаючи в руках ритуальну чашу, та олень з крислатими рогами, який стоїть за людиною. Горує над усім прямокутна рамка з письменами, що вже не читаються.
На археологічному з’їзді в Одесі в тому-таки 1884 році цей рельєф класифікували як рідкісну пам’ятку монументальної скульптури часів язичництва. Щодо часу його створення, думки істориків розійшлися майже на півтори тисячі (!) років — від початку нової ери і аж до ХVI століття. Мистецтвознавець Д.Степовик у книжці «Скарби України» наголошує: цей рельєф — унікальний, подібного немає ніде, його ні з чим порівняти. Упродовж ХХ ст. про нього згадують у всіх дослідженнях з історії культури східних слов’ян. Чітке зображення оленя, півня і дерева прочитується як символи, що прикрашали язичницький храм. Храм мав наземну та підземні частини, котрі сполучалися печерами.
Д.Степовик нагадує: 1961 року український археолог В.Даниленко, який очолював експедицію, що розкопувала територію поблизу рельєфу, спробував розшифрувати текст у рамці. «Аз єсмь Миробог жрец Ольгов» — такий був напис глаголицею. Експедиція виявила і прочитала на рештках кам’яних стін інші написи. Там зустрічаються імена язичницьких ідолів Перуна і Хорса, князів Олега та Ігоря. Отже, часові рамки створення рельєфу — період князювання Олега (882—912)?.. Скульптурний Миробог — найдавніший відомий нам портрет у східнослов’янському мистецтві?..
Хоч як є, вібруюча аура таємничості оповиває це зображення просто неба. Добре, що місце доглянуте, — воно є частиною Бушанського заповідника. Напевне, деінде цей рельєф став би об’єктом паломництва туристів, котрі з усього світу прагнули б потрапити до унікального місця. Деінде, та не в нас...