Не кожен музикант на Україні мав право називатись кобзарем. Справжні кобзарі були сліпими. Їх ще називали старцями. Вони не тільки заробляли на хліб співом, але й вірили у власну місію. У те, що Господь Бог тільки апостолам та ще їм, незрячим, дав право нести у світ істину...
Свого часу Володимир Кушпет створив популярний ансамбль «Кобза». Згодом Кушпет пішов, а «Кобза» залишилась. «Нещодавно, — розповідає він, — бачив по першому національному їх концерт. Встид і позор. До такої попси докотилися...» Але наша розмова була не про це. Володимир є знавцем старосвітських інструментів та древнього кобзарства. У видавництві «Темпора» має вийти з друку його дослідження «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ—ХХ століття)».
Раніше доводилось чути про різні цікаві штуки, пов’язані з кобзарями. Про те, що мали таємні знання, що були характерниками, що радянська влада підступно заманила їх на пісенний з’їзд під Харковом і знищила... Міфи це чи реальність?
Кушпет недарма обмежив своє дослідження рамками ХІХ — початку ХХ століть. Революційний подих, весна народів, злам епох... Інтелігенція зацікавилась всім українським. Історією, археологією, етнографією, фольклором. Згадали і про кобзарів...
У старців була чітка ієрархія. Пан-майстер опікувався «цеховщиною», тобто навчанням. Духовним наставником був пан-отець. Його вибирали всім миром. Учнів школили, як правильно настроювати кобзу, як серед степу відбиватись дрючком від голодних собак, та й не тільки від собак. Поки учень проходив «цеховщину», його не посвячували у секрети братства. Духовні напрацювання старці тримали в таємниці. Більш-менш відомо про десять устиянських книг. «Від слова «уста», — каже Кушпет, — У головах зберігали, устами розповідали».
У кобзарів було переконання, що записана річ з часом починає «блудити» — викривляти свою первинну суть... Проте «устини» запам’ятовувались легко, бо промовлялись у віршованій формі, речитативом. В «устинах» були відповіді і на «прокляті» питання: чи прийде правда на землю, чи можна вбити людину і за віщо... Цей найстрашніший гріх старці за певних обставин припускали. До обставин тих ще повернемося...
Кушпету довелось перевернути гори архівів. Листи, записи етнографічних експедицій... «Гадаєте, легко розплутати, де правда, а де легенда? Ох і полюбляли ж наші дослідники чогось домислити, дофантазувати, а потім повірити, що так усе й було». Виявляється, кобзарі ніколи не називали свій спів «думами». Виконували козацькі псальми, невільницькі плачі... Легендарний кобзар Остап Вересай так і казав: «То пани називають їх думами...»
У другій половині ХІХ століття українська інтелігенція зацікавилась національним і наше панство почало запрошувати до своїх маєтків старців. Розшукували, платили гарні гроші... Хороші заробітки були тоді в кобзарів. Щоправда, інтелігенція хотіла слухати тільки те, що їй подобалося, а саме історичні пісні, мужні і запальні. Адже була на той час страшенно активна: прагнула дії, звершень, впливу, просвіти... Климент Квітка звинувачував співвічизників у тому, що через них кобзарство втратило свою первинність, занедбало традицію. І це була правда: Гнат Хоткевич писав, що хоче вивести бандуру із закапелку кустарництва. І Олена Пчілка про те ж таки: «Кобза заслуговує на більш тямущі руки, аніж руки вбогого діда-сліпця...» Наших подвижників можна зрозуміти. Знаменитий оркестр Андрєєва виходив на біс при повному параді, у фраках, і знімав бурю овацій від гри на примітивних балалайках. А тут такий прекрасний інструмент! Не хотіла інтелігенція заглиблюватися в суть, у філософію старцівства. Не розуміла, що концертний кобзар і старець — це різні, а то й полярні речі.
Старців дратувала поява нових виконавців з бандурами та кобзами, бо ті відбирали у них хліб. Однак серед тих, хто не пройшов старцівського вишколу, почали з’являтися по-справжньому талановиті виконавці. Адамцевич, Мовчан, Кушнер... Брак репертуару почали поповнювати власними творами. Наприклад, усім відомий «Запорозький марш» написав Адамцевич.
Повертаючись до устиянських книг, Володимир Кушпет розповідає: були ще одинадцята і дванадцята «устини». Про них відомо вкрай мало, бо старці заприсяглися зберігати їх у таємниці. Могли через них зважитися навіть на вбивство. В архівах Порфирія Мартиновича надибав Кушпет цікаві записи: «Одного разу ми ледь гріх на душу не взяли. Дійшла до нас така чутка, що наш покійний пан-майстер Кліковський передав кобзарю Древченку наші «устини». І ми так перелякалися, що найняли зарізяку Петра і заплатили йому 25 рублів, щоб убить його». Але перед тим, як взяти гріх на душу, старці вирішили піти до Древченка та пересвідчитися, чи правдиві їхні підозри. «Дізналися ми, що маєте від нашого пан-майстра «устини». Той почав шукати, а що сам був незрячий, то всі папірці поперевертав і падали вони і шелестіли, як листя осіннє. Знайшов — і нам як від серця відлягло. Бо то не були устиянські книги...» Ось така детективна історія. Потім старцям довелось відмовляти ще й «кілера» Петра: той конче хотів відробити гроші...
Через таку таємничість про старців складали різного роду легенди. Подейкували, що то своєрідний орден жебраків, пов’язаний з кримінальним світом. «Але це дурість несусвітня! — обурюється Володимир. — Мали старці і хати, і родини. Часто жили заможніше, ніж односельці. Вони дбали про власний імідж... Коли заходили до шинку, щоб випити по чарці, то своїх поводирів залишали на чатах. Не хотіли втрачати лице перед людьми».
Можливо, людей дратувало, що у старців було своє арго, як і в тодішніх злодіїв. Незрозуміла для інших мова була необхідна сліпим кобзарям. Рятувала від прикрих несподіванок. Вони завжди опинялись у гущаві подій. Якийсь бунт народний чи заворушення — і старці вже там. Після відміни кріпацтва на них посилилися гоніння. Власті побоювалися, аби кобзар бува не подразнив у народі козацький ген... Тоді ж з’явились Валуєвський та Емський укази про заборону української мови...
Та непорівняних знущань зазнали старці від радянської влади. Абсолютно асоціальні, замкнуті у своєму середовищі, вони не вступали до жодних колгоспів чи комнезамів. Для старців, які вірили у свою місію, таке ігнорування «диктатури пролетаріату» було природнім. Влада ж миритися з цим не могла.
Спочатку були різні накази і розпорядження. Антирелігійна постанова, заходи з боротьби із жебрацтвом, примусова реєстрація музичних інструментів... А далі — гірше. Старців почали просто знищувати. Їх цькували й виловлювали, мов небезпечних злочинців. Винаходили різні цинічні методи. Відправляли, наприклад, студентів збирати фольклор по глухих селах. Молодь натхненно вишукувала цікавинки: хтось кобзаря запише, хтось лірника... Записи з назвою місцевості опинялись в каральних органах, і «воронок» мчав у якесь глухе поліське село…
Розповідають, що у тридцяті роки в Харкові більшовики організували з’їзд кобзарів. І начебто з’їхалися на ту величезну сходину старці з усієї України… Одні кажуть, що старців постріляли, інші — що вивезли десь у сильний мороз за місто і ті повмирали від холоду. Харківську історію досліджував Кость Черемський. Багато працював у архівах КДБ, але інформації про трагічний з’їзд не знайшов.
Володимир Кушпет вважає, що той з’їзд — усе-таки міф. «Те, що радянська влада знищувала старців, вибачте, як собак, то абсолютна правда... Кость Черемський таки знайшов протоколи допитів кобзарів... Та справжнє старцівство на сумнівний з’їзд, організований більшовицькою владою, ніколи б не поїхало».