UA / RU
Підтримати ZN.ua

ТАБІРНА МАДОННА

6 квітня у Москві, після тяжкої і тривалої хвороби, померла Лариса Йосипівна Богораз — одна з організаторів та чільних діячів правозахисного руху в СРСР 60—80-х років...

6 квітня у Москві, після тяжкої і тривалої хвороби, померла Лариса Йосипівна Богораз — одна з організаторів та чільних діячів правозахисного руху в СРСР 60—80-х років.

Через квартиру Лариси Богораз, яка стала чимось на кшталт «пересилки» для родичів політв’язнів з інших міст і для самих політв’язнів, котрі поверталися з таборів, пройшло багато українських шістдесятників та їхніх родичів. З деякими українськими в’язнями сумління Лариса дружила і регулярно писала їм у табори листи. Особливо близькі стосунки були в неї з Іваном та Леонідою Світличними. Вони дружили сім’ями ще з кінця 50-х, коли Юлій Даніель, її чоловік, перекладав вірші українських поетів російською мовою.

Богораз переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відсиланням їх на Захід. Згодом саме вона вивезла із побачення з Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому був захований «Український вісник», підготовлений Степаном Хмарою, Віталієм та Олесем Шевченками, поїхала до Львова і передала її Олені Антонів.

У своїх зверненнях та відкритих листах Богораз уперше винесла на громадське обговорення проблему сучасних політв’язнів.

Поворотним моментом у становленні правозахисного руху стало звернення Лариси Богораз (спільно з Павлом Литвиновим) «До світової громадськості» (11.01.1968) — протест проти грубих порушень законності під час суду над Олександром Гінзбурґом та його товаришами («процес чотирьох»). Підпис «Богораз» стоїть і під багатьма іншими правозахисними текстами 1967—1968 і подальших років.

Лариса Богораз неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних в’язнів, розпочата нею в жовтні 1986 року спільно з Софією Каллістратовою, Михайлом Гефтером та Олександром Подрабінеком, була її останньою й найуспішнішою «дисидентською» акцією. У січні 1987 року М.Горбачов почав звільняти політв’язнів. Проте другий Ларисин чоловік, Анатолій Марченко, скористатися цією амністією не встиг — він помер у Чистопольській в’язниці в грудні 1986 року.

Громадська діяльність Лариси Богораз тривала і в час перебудови та постперебудови. Лариса Богораз — автор низки статей і дописів з історії й теорії правозахисного руху. Останніми роками вона працювала над спогадами, редагувала багато «меморіальних» текстів.

АВТОНЕКРОЛОГ

За останні роки стільки милих мені, улюблених мною друзів пішло, як кажуть, в інший світ, і про кожного мені довелося писати некролог: «Лара, ти ж його (її) ліпше за всіх інших знала і написати зможеш краще за інших...» І не відмовишся — адже це було би все одно, як відмовитися віддати останню шану другові, що відійшов, ніби ти за ним і не тужиш, не хочеш згадати добрим словом... А писати один некролог за іншим, знаходячи кожного разу нові, незаїжджені слова — повірте, заняття не просто дуже тяжке душевно, але й виснажливо тяжке. Ось і пишеш, один за одним, іноді навіть сама викликаєшся... Мимоволі подумаєш: «Господи, хоч би скоріше надійшла моя черга, і хай тоді інші помучаться, ось тоді вони дізнаються, що це таке».

І ось я вирішила: «Ні, я не хочу, щоб хтось близький мені через мене страждав. А напишу-но я сама свій некролог. Він буде поза конкуренцією, раз сама по собі».

Сама ця ідея ніби знімала серпанок сумної урочистості з події смерті, надавала йому дещо шляхетного відтінку. А чом би й ні? Адже перетворив Колчерукий власні поминки на привабливе, зовсім не урочисте видовисько, без жодної пихи, без обов’язкової скорботи на обличчях, яка личить сумній події, без стримуваних ридань у голосах... І я так хочу! Ось напишу відповідний моєму задумові некролог! У такому стилі й почала його. Але, слава Богу, пишу я надзвичайно повільно, доки добулася середини, встигла подумати і одуматися.

А й справді, чого там особливо веселитися? Смерть — подія доволі серйозна і, повірте, дійсно сумна. І якщо хтось захоче з цього приводу поплакати — хай, не криючись, поплаче, а хтось відкрито посміхнеться, пригадавши про себе щось приємне, пов’язане з тим, хто відходить.

Лише б ні в тому, ні в другому не було нарочитості, обов’язковості. Не було обману.

Тепер я хочу написати ось у такій тональності свій некролог. Аби лишень устигнути: адже ніхто не знає ні дня, ні години. Ну, а як не встигну, то принаймні тональність я вже взяла.

Отже, смерть подія важлива і сумна. Мені, дорогі, любі, мені сумно розлучатися з вами, як і вам, напевно, зі мною. Щоправда, мені все ж легше, ніж багато кому: я — не можу сказати, що вірю, але все-таки сподіваюся коли-небудь, сподіваюсь, що дуже нескоро (але що таке для вічності «нескоро»?) зустрітися з вами на новому витку життя, з кожним у свій день і годину. Хтось із вас, не дай Боже, може й випередити мене, але все одно сподіваюся на зустріч з кожним і з тими, що вже відійшли. Боже! Та ж це буде таке щастя, якого не смію вимагати, а лише сподіваюся на нього.

Але, доки я ще жива, пишу цей некролог, дозвольте мені сказати вам щось мені важливе, а, може, і вам теж. Я довго жила і немало грішила, завдавши болю і зла комусь із вас. Ці свої гріхи я всі пам’ятаю, але не буду зараз про них розповідати: я не прихильниця прилюдного покаяння. Покаюся перед Всевишнім — а вас, моїх ближніх і дальніх, прошу: пробачте мені мої провини перед вами, «яко і аз, грішна, прощаю ворогом нашим» — усім, хто вважає, що в чомусь винний переді мною. Запевняю, що нікому не пам’ятаю їхніх провин, а тільки свої. Пробачте і прощайте.

Ще я хочу сказати, що була щаслива в своєму житті. Доля подарувала мені вас усіх, вашу дружбу і любов і мою любов до вас. Якщо є причина, окрім чисто біологічного страху, з якої я не хотіла би йти, так це те, що я не хочу розлучатися з вами. Але кожний з нас смертний, і кожний із нас знає про майбутню розлуку. Залишається лише змиритися.

А ще за чим я жалкую — що не дізнаюся, не побачу своїми очима, як облаштується життя моїх молодших нащадків, які живуть нині і які ще не прийшли в це життя. Моє життя, можна сказати, відбулося, і відбулося хоча й нелегко, але, як я вже сказала, щасливіше, ніж я того заслуговувала. А вам, мої дорогі, ще слід прожити кожному своє важке життя. Не ремствуйте, не впадайте в смуток. Як мовиться, Бог посилає нам випробування і Він же дає сили для подолання їх.

Тримайтеся!

Сподіваючись
на не вельми швидку зустріч — завжди ваша любляча Лариса,
ваш друг, мама, бабуся