Мемуари - це репетиція епітафій. Пострадянська хвороба підбиття підсумків країни - це підсвідоме побоювання-спогад, що країна може так раптово померти, що навіть збрехати про неї буде нікому. Є підстави?
В якому ключі говорити про видозміни у психіці українців? Та ні в якому. Як сприймали все сто років тому, так і сприймають. Рефлексії - авжеж, відповідні часові. Раніше боялися чортів, потім КДБ, потім - Росії, а тепер дедалі більше - самих себе. Наші політичні й кримінальні вороги - ті, ким ми цілком могли б стати, якби пощастило, звісно. Адже не було ніякого еволюційного стрибка в «гомо українікус». Були безрадісні й мерзенні сімдесяті, злодійкуваті вісімдесяті, сентиментальні дев’яності. Кравчук таки не пробіг між крапельками, а «епоха Кучми» виявилася зовсім не епохальною, а за нинішніми мірками - то навіть доволі освіченою.
Сусіди - не приклад і не напучення. Країни «Росія» взагалі не існує, немає в росіян своєї особистої титульної країни, як у нас, а є РФ з її двома громадянськими війнами та невисоким порогом третьої. Сусіди з іншого боку ніби ж не в такий Євросоюз ішли, бурчать на «совок» брюссельський дедалі гучніше. Але ми одним, як і раніше, платимо данину, а другим догідливо зазираємо в рот та куди-інде в надії отримати кредити. Можемо поміняти їх місцями й назвати це «прогресом», до того неначе йде.
Людині від природи не дано думати про загальне благо раніше, ніж про власне. Єресь? Відсилаю до книжки нобелівського лауреата Елінор Остром «Управління спільним». Будь-який, навіть найяскравіший вчинок в ім’я інших свідчить про те, що людина або не знайшла, або вичерпала всі можливості самореалізації, або отримає за цей вчинок особисту винагороду сторицею в іншому місці. Наприклад, на небесах, - на цьому й вибудувалася сучасна мораль. «Небесно-нагородна» частина з часом відвалилася від масової свідомості, а соціально схвалена поведінка залишилася. При цьому вона зовсім не означала неодмінне наслідування.
Радянську людину (як і, наприклад, фашистську, маоїстську чи саддамівську) вирощували для покладання життя за ідею. Противники режимів поводилися точно так само. У результаті люди ідейні одне одного у захваті винищили, не залишивши потомства. Залишилися хитрі імітатори, які розвинули культ пам’ятників і регулярне поклоніння їм як відмазку-жертвоприношення. (І лівих, і правих це стосується однаковою мірою: можна навіть знімні голови пам’ятникам робити, а решту вінками прикрити, зійде.)
Дисиденти сімдесятих - це ті ж піонери-герої навпаки. Всі починали з наївних спроб поліпшити радянський лад (а Леонід Плющ, наприклад, і у в’язниці, і в еміграції залишився соціалістом), а прийшли до того, що зненавиділи оптом навіть хороші його сторони.
Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х ми починали з наївних спроб поліпшити життя в незалежній Україні.
Розвели, як лохів. Чим сильніше люди вірили в ідею, тим цинічнішим був «розводняк». Не хотілося бачити й чути очевидного. А казав же Буш-старший нам у Києві, що незалежна Україна - це лайняна ідея… Ні ж, вірили, що закордон нам допоможе - витре соплі, нагодує айскрімом і в Диснейленд звозить. А ми, коли виростемо, йому подякуємо й пісень заспіваємо. Причому тут гроші?
Гроші були і є в екс-комсомольців, які миттєво перефарбувалися в усі кольори всіх меншин. Доки ми репетували на мітингах, вони створювали банки. Ті бездарності, котрим бракувало глузду на товарно-сировинні операції, почали продавати Культуру й Духовність так нахабно, ніби вони це самі винайшли.
Ми були більш ніж дурні, бо вірили в порядність, виконання обіцянок, у совість, нарешті - в ТУМ, «Товариство української мови»… Яких недоумків туди тільки не набігло! Але ми вважали, що коли людина говорить літературною українською мовою, то разом із рідною мовою вона зберегла і порядність її прадавніх хранителів. А наштовхнулися на таку кількістю велеречивих покидьків, що свідомість досі відмовляється це сприймати.
У кожному злочині є значна частка вини жертви. Українська незалежність була ерзацом, підробкою, залежність була й залишилася, але масовий споживач це прийняв і замружує очі на фальсифікат усе міцніше. Так у сімдесятих фарцовщики продавали охочим до закордонної одежинки одну штанину джинсів, але «фірмово» упаковану. Кому хочеться розповідати, що тебе облапошили?
Ось була «Революція на граніті», перше голодування, справді. (Хто взагалі придумав, що демонстративне позбавлення себе їжі впливає на рішення ситих?) А найсильніший тиск на організаторів акції (як на молодих конкурентів у переговорах із Кравчуком) чинив Народний Рух. Більш ніж через двадцять років олігархи, пахнучи свіжою помаранчевою фарбою, штовхаючись ліктями, так само лізли на трибуну до трохи розгублених від масштабів події переможців, шепчучи на вухо, що молодь вони «беруть на себе».
Не говоритимемо про копійчану здачу ядерного потенціалу та роззброєння, це нічим від сумнозвісної Харківської угоди не відрізняється. І мотив, і результат схожі. «Пласт», який славить бойових своїх вихованців із минулих поколінь… Не КДБ його демілітаризував, а діаспора. Та відразу після війни, щоб видаватися максимально лояльними в нових своїх вітчизнах. І кожному нашому «злочинному» президентові теж грамотку почесну приносили.
Я ще пам’ятаю одного інтелектуала, який під час роботи оргкомітету НРУ (до якого і я входив) буквально рвав на собі волосся й зі сцени Будинку письменників кричав зборам: «Отямтеся, що ви робите?! Так же не можна, є європейські приклади, закони розвитку суспільства!» А з залу майбутній народний депутат йому кричав: «Пішов геть звідти, ми тут самі творимо свої закони, ми тут творимо історію!»
Ось і натворили.
Спроба гіперболізувати заднім числом національну самосвідомість у 1990-х, сказати, що вона була о-го-го яка, аби потім пояснити її поточний мінімум злодіяннями чергового «злочинного режиму», не нова. Полемісти - з тих самих постарілих, багатократно перемальованих комсомольців. Як і в 1990-х - ті ж самі ілюзії, надії, очікування. Кожна дрібниця - привід для овацій або ридань. Безперервний політичний гей-парад із прапорами, квітами, портретами, речівками та екстатичним тертям тілес об «Беркут». Люди, які висловлюються однаково вирозуміло «в телевізорі» й поза ним, - велика дивовижа. Неможливо пояснити з погляду здорового глузду, чому третє десятиліття поспіль нахабно обманутий чиновником-сусідом селянин або міщанин хапає прапор і йде неодмінно в Київ рвати горлянку за точно такого самого шахрая, тільки крутішого, а на мітингу кричить, що наступного разу неодмінно схопиться за вила. Та на селі нашому бухають так, що вже забули, з якого кінця за ці вила хапатися. Ви хочете соціальних потрясінь? Позбавте село на тиждень пива й горілки. Ах, не можна, це ваш бізнес? Тому лиходії тільки задоволено мружаться, найхитріші - інколи в удаваному страху.
Отже, цього здорового глузду немає і ніколи не було вдосталь. А про здорових написав досі актуальне Василь Стус: «…жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов i сподiвання». «Карбуй!» - грізно речуть герої української літератури, зачувши про несправедливість, і тільки очі в них грізно поблискують. І ми вслід за ними скрупульозно фіксуємо з покоління в покоління всі кривди й порушення всього, і полегшено зітхаємо з відчуттям виконаної історичної місії - розповісти всім про все правду.
Ця непротивленська парадигма поведінки, історичне прокляття мазохістської самопожертви переслідують нас донині. Було, було безліч дуже чесних, щирих і порядних людей в усіх областях України без винятку, які буквально горіли цією незалежністю. Вони переважно так і згоріли невідомими, не піднявши руку на кривдників, «карбуючи» спогади. Хоча я пам’ятаю покійну Ірину Калинець, що моментально зацідила по фізіономії одному «патріотові», котрий захотів перетворити похорон Василя Стуса в суто політичний захід на злобу дня, виключивши інтереси родини. Але вона була з «малесенької шопти» людей дії.
«Надцять» років тому я зустрів уночі на залізничному вокзалі давніх друзів. Ми всі не змовляючись приїхали відбивати в ментів затриманих студентів. І я напівжартома сказав: «Як же ви мені набридли… Двадцять років по мітингах і демонстраціях, а пики ваші все ті ж... Де вже ця молодь, дідько б її взяв?»
Кажуть, що є. Якщо старі раби компартії перетворилися на вільновідпущеників і нікуди зі своїх рабських місць не рушили, то молодь - страшно й люто бунтує в Інтернеті. Революція у Твіттері і Фейсбуці - це як секс по телефону: можна говорити що завгодно без жодних матеріальних наслідків.
Нинішня влада не може похвалитися освіткою, факт. Але ж вона прийшла на економічне попелище, а не в «садок вишневий коло хати». Так, із грубими палками-копалками. А чого ми очікували? Арф і флейт? Палицями й перешкоджають цій можливій унії нового покоління, інтернаціоналу (називайте як хочете, він самопливом знову потихеньку утворюється). Етнічні українці, євреї, росіяни, кримські татари знову починають нормальні людські стосунки по горизонталі, поки що забивши на владу в принципі, як у вісімдесяті. Тут дуже нервують «ніби опозиціонери», бо людський ресурс розвести на свої потреби безплатно знову вже не вийде. Влада напружується, бо номенклатура без підживлення зрадниками вироджується дуже швидко.
Нинішня влада не розуміє, що головна загроза для неї самої - те, що вона нудна. Бунт - це завжди перформанс, а будь-яка заборона тільки посилює азарт. І одного разу всім нестерпно захочеться свята.
Гра - невід’ємна частина людської натури. Але в українському, та й узагалі в пострадянському менталітеті до гри будь-якого роду ставляться надзвичайно серйозно. Особливо до гри політичної, вважаючи її чарами, здатними вмить ощасливити всіх без жодних зусиль, самими заклинаннями. Але ми такі, які є. Західне суспільство в цьому сенсі, на наш погляд, украй легковажне. Проте шлях у Європу для України лежить саме через усмішку. Навіть якщо це буде сміх крізь сльози. Можливо, ще років через двадцять. А поки що все має бути висловлене так, як воно нагромадилося. Так, як писав в’язень і побутописець колимських таборів поет Варлам Шаламов:
«Как лихорадки жар сухой, судьба еще жива,
Ночной горячечной строкой бегут мои слова.
И, может быть, дойдет до вас ее глухой размер,
Как пульс, прерывистый рассказ, химера из химер».