Тільки-но почнеш обертати думку довкола чогось свіжого та непроминального, як до голови заскакує хрестоматійна бараболька про те, що «всяке нове є добре забуте старе...». Усе це з доважком асоціацій теперішніх, минулих плюс сни про майбутнє, в яке, після чергових теленовин, чомусь перестаєш вірити. Власне, кайф збивають не так новини, як лінгвістичні вправи українського Президента перед хазяйськи самовпевненим главою російського МЗС Лавровим. «Будєм прідєржіваться... канєшна... курс... направлєніє... вєктори... ЄЕП... інтеграція... Європа... в общіх чєртах...». Ну і такі інші слова, з яких складається дипломатична тюря ментальних васалів братнього народу.
Щось подібне ми вже чули од нині сумного та невеселого сотника Забрьохи з розпатланою кучмою та рудим поглядом з-під обидою наморщеного лобика. Україна тим часом вкотре тужиться розімкнути братні обійми. Але якось лагідно, в ритмі петінгу, через промацування ерогенних зон та ніжний і такий смішний для московського вуха «хахлацкій акцент». Братків це збуджує і збиває з глупої думки про те, що «вся ета нєзалєжность всамдєлє ілі всєрйоз». Ну, а годовані з хазяйської руки вчорашні претенденти на владу вимацують тим часом кожен промах обалділих із несподіванки обіцяльників. Наповнення України справжнім змістом стало для них тяжким випробуванням. Хапальний інстинкт портфельного «безумія» домінує над декларованими стратегіями та гордовитими заявами стосовно того, що «ми і так у центрі». Хлопці та дівчата забули раптом, що омріяний центр Європи давно собі не належить, що Україна, через нелюдські зусилля своїх рятувальників, скоро зовсім перестане балакать і читати по-своєму. Про кіно взагалі варто б помовчати. Нехай спочатку здебатують, що вони вважають національним кінематографом.
Далека од романтичних шмарклів дійсність нашіптує нам про те, що відсутність культурного обличчя є відсутністю обличчя взагалі. Чужа фонетика протокольно мовленого слова гаранта, вочевидь, і є тим обіцяним ділом, тою перспективою, яку ми й так маємо. Втім, хто його знає, може, діставшись остаточного дна, ми відштовхнемось од нього і через терени та лайно української дійсності таки випхаємося на «ясні зорі і тихі води». Лишаймося оптимістами.
Андрій ОХРІМОВИЧ
Між Європою та крокодилом Геною
Віктор НЕДОСТУП
За радянських часів у будь-якій студентській компанії обов’язково знаходилася комсомолка, яка в найнесподіваніший момент пропонувала: «А давайте заспіваємо!». І, нікого не питаючи, інфантильним голосочком затягувала пісеньку крокодила Гени. Якийсь час мені здавалося, що те кретиняче лібідо давно відлебеділо. Але то тільки здавалося. Нещодавно по телевізору показували нашого Президента. Летить він у літаку, а довкола нього якісь жіночки у листочок підглядають та лагідно виспівують: «Ми лєтаєм по Європє, у Росії на віду…» Мене аж заковбасило... Тут тобі і русифікація, і малоросійський комплекс, плюс інфантильне потрактування європейського вектора. Одне слово, такий собі вбогий культурний антитюд класичного «совка», який найфундаментальніші уявлення про світ черпає з радянських мультфільмів.
За правління Кравчука державі було не до української культури. Поки «отприскі» гебешних «папіків» дерибанили економіку, російські мас-медіа активно помагали перетворювати Україну на безглуздий жлобурятник без власної історії та культури. Українські рахіти пера тим часом пропагували щось середнє між Сердючкою та Поплавським із порадою екстрасенсів фотографії цих героїв прикладать до хворих місць на тілі. Душились останні шляхетні ініціативи, натомість рясно процвітало хамувате декоративне українство. У фундамент тодішнього світогляду було закладено формулу «Апокаліпсис та Біле братство — наше єдине духовне багатство».
За Кучми все українське намертво зупинилося. Характерно, що вимучена гарантом фундаментальна програма соціального розвитку України до 2000 року не має жодної згадки про книгу. І все ж, проживши десять понурих років та харчуючись культурними відходами сусідньої держави, ми таки дочекалися нового вибору. Оранжеве сонце задекларувало відлигу. Сніг розтанув, а з-під нього чого тільки не повилазило. Вилізло й те, що новий Президент, подібно до попередника, про культуру теж якось призабув. Не до неї було. На тлі попередніх державомордій достатньо було не матюкатись, аби мати репутацію людини тонко мислячої.
Хоч би там як, але маємо цивілізаційний вектор та милу усмішку з європейського боку. З цього місця варто було б замислитися про світовий досвід у делікатній сфері культури. А там — по-різному. Диктатор Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгбенде Вабазанга, відстрілявши на центральному стадіоні кожного десятого мафіозі, одним махом вирішив проблему організованої злочинності. Після чого одразу взявся за культуру. Вся країна раптом заспівала: «Ми діти твої, Африка-мама!». Диктатора давно зжерли черви, але пісню не забули. Британія, натомість, заохочувала будь-які культурні ініціативи протягом тривалої повоєнної кризи. Острівні політики скерували розвиток культури у напрямі експансії. Такий собі космополітизм назовні, з конкретним національним забарвленням. Деякі конспірологи досі вважають феномен рок-музики довготривалою економічною спецоперацією британських спецслужб, які, у свою чергу, боролися з американською культурною експансією. Така модель остаточно переконала фінансовий світ, що культура — це мільярдна індустрія, яка є живим свідченням економічної конкурентоспроможності країни.
Між цими китами консервативна Франція виробила власну стратегію. З одного боку, там існують древні академії з нафталіновими старцями-академіками, які впливають на вибір культурних пріоритетів нації, з іншого — Міністерство культури запровадило залізну систему культурних проектів. Для прикладу — зі ста відсотків театральних проектів, поданих на конкурс, дев’яносто так чи інакше підтримуються й реалізуються. Далі підключається система так званого «перехресного фінансування». Двадцять п’ять відсотків коштів дає центр, інші двадцять п’ять — бюджет регіону, де відбувається культурна подія, ще двадцять п’ять — від місцевих суспільних інституцій, решта — всі небайдужі бізнесмени та фінансисти. Ясна річ, усі меценати мають переваги при подальшому оподаткуванні. Власне, в усіх розвинених країнах існує культурна агентура, яка провадить перманентний моніторинг і дбає про поширення культури своєї країни на міжнародному рівні. До речі, у тій-таки Росії, «на віду» якої літають жіночки з держапарату, із захистом власного культурного простору та експансією — все гаразд. Там добре розуміються на прибутках від культури.
Згадавши пісню про крокодила Гену та уявивши, що ж там, окрім чебурашок, ворушиться під черепними коробками дамочок, сиджу собі та й вимірковую: чи розуміє нинішня влада, що культура — це щось більше, ніж розвага для мажорних екс-комсомольчиків? Чи знає вона про те, що справа ця направду має стратегічне, політико-прикладне та космічне значення?
«АЛЬО, ЕТА ПРАЧЕЧНАЯ?»
Лесь ПОДЕРВЯНСЬКИЙ
«Херачечная! Ета Міністєрство культури!» Це старий анекдот. Але нині теж весело. Спершу колишній чиновник колишнього Мінкульту Ганна Чміль дає інтерв’ю. Із солодкавими інтонаціями акторів театру Франка шістдесятих років вона повідомляє: «Головне, щоб культура була для людей». От спасибі, тепер ми не вважатимемо, що для тварин, як вважали досі. Нинішній радник нового міністра культури С.Поярков у своєму інтерв’ю вирішив не марнувати час на дрібниці і з непристойним захопленням розповів нам усім, що він дуже успішний і що бути таким, як він, — добре. При цьому він чомусь послуговувався словосполученням «ми з Пінчуком». Вочевидь, для ще більшої успішності. Сеанс тупого нарцисизму завершився грубою рекомендацією потенційним міністерським халявникам «забути про державну цицьку». Сама ж новий міністр планує робити у храмі цієї сакральної «цицьки», чи то пак у міністерстві, євроремонт. Інакше їй соромно буде приймати там міністра культури Франції. За зруйновану Качанівку, догниваючі карпатські дерев’яні церкви, дірявий дах у національному музеї і за решту місць, яких міністр культури Франції не відвідає, їй не соромно. Світське життя важливіше, звичайно.
Продовжуючи злобствувати, можна припустити, що частина хирлявого бюджету цієї організації, яка залишиться після міністерського євроремонту, піде на ремонт кабінетів обласних чиновників Мінкульту, яким соромно буде приймати в себе Оксану Білозір. Рештки підбере Поплавський на який-небудь свій попсячий конкурс. До речі, чому він не міністр культури? Начебто теж співає непогано і навіть ще й танцює. Ризикну припустити, що якби Поплавський сміливо гасав по Майдану в помаранчевому шалику, замість, сховавшись у «кульку», гратися там у мишку-шкряботушку, перечікуючи буремні дні, то нині євроремонт у міністерстві робив би він. Що, втім, нічого не міняє. Оно за злочинного режиму міністром культури був Іван Дзюба — глиба, не те що вся ця попса. І ЩО? Навіщо нам узагалі це міністерство, весь цей законсервований совок із рептильними й «довгими, як собача пісня» циркулярами, тупими і пафосними чиновниками, які «віктимно-педерастично», за висловом Андруховича, гундосять про «духовність», «солов’їність» і «калиновість», а насправді консервують нав’язану імперією культурну модель, із допомогою якої ця імперія, а потім совдепія, загнала Україну на відсталий культурний хутір, що потопає в рожевих патріархальних шмарклях і слинявому пейзанстві, залишивши собі при цьому жорстку сучасну урбаністичну культурну модель. Щоб домінувати, зрозуміло.
Навіщо нам усе це? Що, зі зникненням цієї організації я перестану писати картини, Андрухович — романи, а Скрипка подарує акордеон інвалідові і стане водієм тролейбуса? Он в Америці немає ніякого міністра культури — і все о’кей! Фільми дивиться весь світ, музеї всіляких провінційних Клівлендів і Міннеаполісів схожі на Ермітаж і Пушкінський музей, разом узяті; симфонічні оркестри цих індіанських містечок — найкращі у світі. Ну, бібліотеки, кінотеатри, інші інфраструктури — це й так зрозуміло. Це в провінції, а Нью-Йорк, Вашингтон або там Ел-Ей ми взагалі не згадуємо. І в Німеччині такої установи немає, принаймні на федеральному рівні. Є такі маленькі обласні («земельні»), що відповідають за культуру і спорт.
Тут мені, звісно, відразу ж заперечать, що у Франції — є. Одначе там міністр культури не лише євроремонтом і світським життям займається, а й «духовністю» і «солов’їністю» опікується. Франція як колишня імперія і культурна столиця світу (втім, це правильно, радше, для Парижа, ніж для всієї Франції) стурбована насамперед своїм культурним (і не тільки) впливом на постколоніальному просторі. Імперські комплекси, знаєте, Бонапарт, імпресіоністи, Верлени різні, «Нова хвиля»... Утім, їм справді є чим пишатися і що захищати (насамперед від ворожини Мікі-Мауса). Це називається культурна політика. А нам навіщо ця структура, якщо в нас ніякої культурної політики нема? Для консервації протухлої «духовності»?
Не хочеться бути тривіальним, але доведеться нагадати, що культура — це не лише музика, картини та вистави. Це могутня сила, яка, поряд із релігією, рухає народи і змітає цивілізації. Люди часто готові померти за своє священне право не вчити чужу мову, закутувати своїх жінок у візерунчасті хустки, спотворювати їхні ноги тісним взуттям або простромлювати ніс кабанячими іклами. Євреї збереглися як народ завдяки Книзі; залізні фаланги Македонського в холодних горах Гіндукушу зігрівалися вірою в еллінську культурну місію, а українці залишилися українцями багато в чому завдяки маленькій книжці віршів, що має назву «Кобзар». Усе це лежить на поверхні, але, схоже, залишається абсолютно незрозумілим владі, яка, за старим совковим звичаєм, формує політику і бюджет нашої організації за залишковим принципом. Грошей — мінімум, мізків — також. Усе, втім, як і раніше: різного рівня затертості діячі, що юрмляться у європриймальні співочого міністра, лобіюючи свої дрібні корпоративні інтереси, «митці», які прагнуть прилаштуватися до вбогого міністерського корита. Одному більше пощастило, іншому — менше. Ну і звання, звісно, собі випрошуватимуть. Нічого нового. Хіба що Поярков тепер їм порадить брати з нього приклад і бути успішними (правда, можливо, подивившись на нього, вони цього й не захочуть). Нудить від усього цього фуфла. Тут доскіпливий читач, звісно, заперечить, що критикувати найлегше, а коли ти такий розумний, то скажи, що робити треба?
«Як на мій хлопський розум», є два шляхи. Перший — найпростіший. Ліквідувати це міністерство на хрін. Замість нього заснувати якийсь комітет, фонд, інститут (назва неістотна), що фінансуватиме пріоритетні для країни програми за тим самим принципом, за яким працюють європейські й американські грантодавці.
Дебільне наше законодавство (якщо хтось образився, готовий аргументувати, але зараз паперу шкода) виправити таким чином, щоб корпораціям, банкам та іншому бізнесу було вигідно і престижно вкладати в культуру гроші.
Податкову систему так змінити, щоб кіно знімати і виставки робити, щоб старший науковий співробітник музею з вищою освітою і двадцятирічним стажем одержував не триста гривень, а принаймні уп’ятеро більше.
Винищити совкові звання, всіх цих «народних» і «заслужених», якими влада розплачувалася з «митцями» за холуйство і правильне розуміння генеральної лінії.
Чиновників від культури, які залишаться після генеральної чистки, перекваліфікувати відповідно. Кого — на сільське господарство кинути, кого — у МВС. А що? Мені мій знайомий піаніст Слава Новіков розповідав, що знав директора філармонії, який до того завідував в’язницею. Слава його навіть хвалив.
Другий шлях — зберегти міністерство, залишивши від колишньої установи тільки назву. Робити це треба лише тоді, коли Президент і уряд усвідомлять, що культура — частина політики, могутня зброя, а також захочуть і зможуть цією зброєю скористатися. Таке міністерство утверджувало б українську культуру в місцях цілинних і незайманих, нею не порушених, визначало б стратегію і тактику цього руху і національні культурні пріоритети. Діяльність цю наша установа вела б як усередині країни, так і за кордоном, на французький манір. А якщо обійтися без різного там Езопа, то це має назву «культурна експансія». Актуальність такого розвитку подій наочно підтверджується останніми виборами, які ледь не розкололи Україну. Проблема в тому, що населення Півдня і Сходу не любить українського, не асоціює себе з ним, воно для них, за старою совковою звичкою, — другосортне. І, чесно кажучи, їх можна зрозуміти. Адже за чотирнадцять років незалежності не було зроблено практично нічого, щоб полонити й зачарувати цей суворий совковомовний безпритульний народ. Те ж, що робилося, радше, здатне було відвернути від української ідеї навіть її симпатиків.
Річ у тому, що пропонована для споживання культурна модель на диво занудна, провінційна й неприваблива. Як вірші пізнього Тичини про партію, якими нас ґвалтували у школі. Таке не лише чужим не нав’язати, а й своїм у горло не лізе. Тому ми маємо рішуче переступити через це імперсько-совкове лайно не оглядаючись і дати нарешті цим людям Батьківщину, дати їм те, що зробить їх українцями. З їхньої власної згоди, захоплено й добровільно.
Щось таке вже відбувалося в Україні навесні 1648 року, коли всі «гречкосії в Січ позаписувались». Тому що Січ була гарна й переможна. Дівчата тоді давали тільки військовим, і ходити без шаблі й говорити російською мовою було непрестижно. Культура легко досягає свого там, де пасує груба сила, але для цього вона має бути привабливою й чарівною, молодою і сучасною, агресивною і переможною. І з цієї ж причини бути українцем «cool», і це знають не лише в Україні, а тому після візиту в Крим якого-небудь чергового Затуліна Кубань прикрашає себе «жовто-блакитними» прапорами і вимагає приєднання до історичної батьківщини.
Така утопія, однак, була б достойним завданням для нашої установи. Але якщо таких завдань не ставити, то в теперішньому вигляді вона взагалі нікому не потрібна, оскільки своєю присутністю лише множить «рагульство» і совковість, цей скотинячий загін для бидла, у який нас зовсім недавно намагалися загнати недалекі й жадібні урки.
То що ж? Ми марно мерзнули ці сімнадцять діб на київських вулицях?
ВОНИ СВОЄ ВИКРИЧАЛИ НА ПОЧАТКУ ДЕВ’ЯНОСТИХ...
Уляна ГЛІБЧУК
Нинішній декан факультету соціальних наук, директор Києво-Могилянської школи журналістики Сергій Квіт кілька років тому був молодший і видавав товстенький журнал «Українські проблеми». Не знаю, чи видає він його нині, але знаю точно, що проблем в Україні не поменшало. Причетність пана Сергія до культурних та освітніх процесів передбачає оцінні судження стосовно українського Міністерства культури. Що воно має робити в нових умовах — інвентаризувати і класифікувати надбане чи, може, йому варто було б займатися чимось масштабнішим?
— Ми отримали руїну. Українська культура була тільки на офіційному рівні. Мовою розмовляли чиновники та наближені до них інтелігентики. Хтось балакав з принципу, когось це «заводило у концтабір». Літератори тринділи через професійний обов’язок. Звідси панування суржику. Українська не сприяла професійному поступу та розвитку кар’єри. Власне, це й є те, що маємо...
— Але ж було щось позитивне...
— Була парадигма самостійної України, творена великою кров’ю тих людей, які брали участь у визвольних змаганнях. Вони воювали. Радянська влада через ці потуги була змушена, бодай теоретично, визнати незалежність України. Звичайно, самостійність була ефемерна і формальна. Проте формула працювала. Після помаранчевої революції ми як ніколи наблизилися до мети. Сьогодні виникають якісні зміни у свідомості українців. Під час помаранчевої революції відбулася комунікативна інтеграція нації. Раніше ми мали тільки спільне минуле. Нині зрозуміли, що маємо спільне сучасне, і від нас залежить реалізація мрій про спільне майбутнє.
— Словом, ти не сумніваєшся, що народ не є бидлом і може творити історію...
— Спочатку народ намалював образ ідеального політика, якого потребував саме в цей історичний момент. Потім виник реальний хлопець і став адаптуватися до образу людини системного мислення, стратега... Саме такого президента хотіла Україна. Ну а ми з вами маємо контролювати, щоб люди покоління та свідомості Яворівського не грали першу роль та не утворювали оточення гаранта. Вони своє викричали на початку дев’яностих... На масло та хліб до нього мають уже...
— Культура пов’язана не тільки з політикою, а й з економікою. Чи може держава керувати ринковим руслом культури?
— Насамперед маємо забути, що держава може диктувати. Вона мусить виконувати роль арбітра. Вона не може бути власником засобів масової інформації. Має тільки стежити за правилами гри. Водночас її святий обов’язок —захист української культури, тому що у посттоталітарних умовах у нас далеко не рівні стартові можливості з російським постімперським монстром.
— Держава повинна зробити те, держава має зробити інше... Якась вихолощена абстракція! А може, держава — це реальні люди? Звідси питання, чи готові вони до радикальних змін?
— Українці ставляться до власної держави не тільки романтично. Інакше з нашою сколіозною пластичністю була б велика проблема. Влада в Україні завжди була окупаційною. На відміну від росіян, котрі мають рабську звичку молитися на власний канчук, народ наш сприймав її іронічно. Путін із тої ж когорти, що й Мілошевич. За саму тільки Чечню його варто довго і тяжко карати. Але то ліричний відступ... Іронічне ставлення українців до держави є запорукою нашої практичності. Ми будемо вимагати, щоб вона служила українцям. Національна культура і права людини — речі взаємопов’язані. Якщо в Харкові я не можу купити жодної української газети, то це є порушення моїх прав. Думаю, наша культура повинна розвиватися в руслі громадських ініціатив...
— Громадське радіо, телебачення... Невже реальність?
— Громадське мовлення не є утопією. Газету може видавати будь-хто і це буде його приватна власність. Теле- чи радіоканал не може належати виключно власнику. Ресурс частоти обмежений. Так само держава має піти назустріч суспільству і забути про комунальну власність на медіа. Зрештою, громадське мовлення походить від слова «громада». Тобто різні групи суспільства — вікові, національні, професійні — мають бути представлені власними громадськими організаціями. Вони є творцями громадської ради, котра у свою чергу повинна здійснювати нагляд за громадським мовленням, але в жодному разі не втручатись у редакційну роботу. Може збиратися, скажімо, раз на півроку й обговорювати, чи дотримується громадське мовлення редакційних принципів. Громадські медіа мають забезпечити суспільство продуктом, якого воно потребує. Насамперед тим, який ніколи не може бути комерційним. Знову ж таки мінус — реклама.
— Яким же чином воно буде функціонувати?
— Через абонентну плату. Наприклад, у Британії з родини, котра має телевізор, відраховується плата на Бі-бі-сі. Ця невелика для кожної британської сім’ї платня є запорукою незалежності конкретної телекомпанії.
— Тобто ми не будемо вигадувати велосипед?
— А навіщо? За приклад маємо Великобританію та Німеччину. Нині треба переконати політиків лобіювати закон про громадське мовлення. У нас є достатньо професіоналів, які можуть його розробити. То не повинно бути справою групки чиновників чи політиків. Попередні слухання можна провести тепер, ну а закон прийняти за нового складу парламенту. Кожен депутат, навіть тупуватий, має розуміти: якщо він виступає проти громадського мовлення, значить позиціонує себе як ретроград, а отже, МАЄ забути про політичну кар’єру.
— Гадаєте, вони вас послухають...
— Люди здатні змінюватися не тільки на гірше. Нехай у Верховній Раді будуть персоналії, що виникли з минулого. Це нормально. Зрештою, політик, як і письменник, не належить до віку. Але перемога помаранчевої революції сталася тому, що підросло нове покоління, яке мислить не стільки революційними, скільки нормальними категоріями. Нещодавно я був у Познанському університеті на спеціальній конференції, присвяченій нашій помаранчевій революції. Виступив відомий польський політик Збігнєв Буєк і сказав, що люди були не так проти Януковича, як злякалися отої «першої «лєді». Сарказм, який не позбавлений реального підґрунтя. Люди втомилися від ідіотизму. Сподіваємося, що до нової Верховної Ради прийде більше україномислячих людей з нормальним розумінням життя і перспектив в Україні.
— Олександр Мороз ніби також «україномислячий»... Але ж вдарило йому в голову ініціювати законопроект про двомовність...
— Думаю, це провокація. Мороз не буде спокійно спати. Нормальні політики зобов’язані українську мову зробити привабливою. Насамперед вона має стати мовою вузів. Потім... люди, які приймають українське громадянство, повинні знати українську мову. І все це у жодному разі не фіктивно. Ми не можемо розглядати майбутнє нашої держави без української мови. То не шлях. І не треба тицяти на шотландців... Може, вони й хороші хлопці, але, крім спідниць, у них, гадаю, мало що лишилось автентичного.
ЩО ЗАВАЖАЄ НАМ ЗАПРОВАДИТИ КВОТИ НА ПОСТАЧАННЯ РОСІЙСЬКОЇ КНИЖКИ?
Андрій ОХРІМОВИЧ
На радіо «Свобода» Костянтин Родик тривалий час вів книжкову рубрику. З гідними подиву настирністю та фанатизмом він поглиблював свої знання та набивав зв’язки. Згодом радіо стало йому затісним і він пішов у власну справу. Вона виявилася вчасною, потрібною і концептуальною для української культури. Нині пан Костянтин головний редактор популярного часопису «Книжник». Книга, на його думку, є непроминальною і потужною зброєю в боротьбі за автентичне обличчя нації. Цей спосіб мислення, поза сумнівом, має всі ознаки стратегічного з перетіканням у загальнокультурні проблеми.
— Як думаєш, нове керівництво має якусь стратегію в царині культури взагалі та у книжковій справі зокрема?
— Мені здається, що у людей, які покликані керувати макрорівнями у державі, не було часу на обдумування саме стратегії. А без стратегії і тактики небезпечно робити якісь кроки, особливо у книжковому бізнесі. Що зробили з книжковим бізнесом росіяни? Вони подивилися на нього як на галузь, що здатна наповнювати російський бюджет. Незважаючи на те, що понад п’ять років їх видавництва мали податкові канікули, російський бюджет наповнювався грошима. Тут ми підходимо до міфологеми, яка експлуатувалася противниками надання українській книзі пільг, адекватних російським. Вони казали — пенсіонери без пенсій, шахтарі без зарплати, а ви хочете, щоб із книжок не брали. Все це міф. Коли запроваджується нуль із ПДВ, я маю змогу видати не одну книжку, а десять. На десять книжок мені потрібен уже не один редактор, а три. Значить, державі я віддаватиму втричі більше. Винайму ще одного верстальника, потрібен буде ще якийсь персонал, і все це буде йти у бюджет. А потім, після податкових канікул, коли я зможу мати гроші на розширене відтворення, коли отримуватиму з продажу книжок більше од суми, яка потрібна на покриття видатків, от тоді для мене можна й податки встановити, як воно в усьому світі робиться.
— Російський ринок будували століття розвитку російської культури. Такий собі гарно скопаний ментальний город. Копали вони його і на наших територіях. А ось яким чином перекопати його на свою користь?
— Давай спочатку подивимося, в якому він стані. З десяти книжок, які продаються в Україні, дев’ять вироблено в Росії. Все це імперська література в нормальному розумінні цього слова. Відповідно український читач потрапляє в поле ментального тяжіння імперської культури. Думаю, можна вибудувати цілий ланцюжок, котрий показує, як, скажімо, Акунін впливає на вибори в Україні. Люди, які всотують в себе оту російську імперську культуру, відповідно реагують на події в Україні. На цих ментально завойованих територіях легко розгортати технології, подібні до тих, які ми обсервували під час останньої президентської кампанії.
— Тим більше що в подібну ментальну залежність потрапляють ті люди, які формулюють і формують владу та владні концепції. У цьому контексті антикнижкові кроки Терьохіна і Пинзеника виглядають доволі логічно.
— Міністр фінансів будь-якої країни збудований таким чином, що завжди різатиме пільги, аби наповнити бюджет. З іншого боку, він має розуміти, що певну галузь можна доїти тільки тоді, коли вона досягне статевої зрілості. Нинішній книжковий ринок в Україні Павло Загребельний означив, як «книжкову самодіяльність». Люди, які бавляться з податками, мали б вислухати професіоналів або ж повчитися в історії. Існують макроприклади. Як постав Голлівуд на початку тридцятих? Прорахували, що ця галузь у перспективі може пристойно наповнювати казну. Розробили комплекс заходів. Це були і податкові канікули, і закон про меценатство, плюс якісь державні разові вливання... Тепер Голлівуд — потужна індустрія з відповідними відрахуваннями в американський бюджет. Очевидно, в такий спосіб потрібно чинити з нашими культурними індустріями. З українським кінематографом та книжкою. Вони спроможні наповнювати бюджет, але їм треба стати на ноги.
— Нульовий варіант, як на мене, потрібен суто українській книжці, а не тим видавництвам, які працюють з російською мовою. На жаль, українське слово, українська мова, попри президентську мантру стосовно того, що бути українцем модно, є зовсім не модними і перебувають у резервації. Маємо глобальну проблему, яким чином з тої резервації вийти...
— Це так, але бізнес реагує не стільки на ідеологічні знаки, які подає держава, скільки на ті умови, які вона створює. Якщо буде вигідніше друкувати українську книжку, те ж таки «Фоліо» видаватиме їх більше. Але найболючішою проблемою є продаж української книги. На жаль, роздрібні мережі та супермаркети перебувають в полі тяжіння російського капіталу. І от тут державі треба замислитися. Росіяни кілька років тому збагнули, що наші труби великого діаметру дешевші і тиснуть на російський ринок. На ці труби вони ввели квоту, а згодом те ж саме вчинили з українською карамеллю. Чому ми не думаємо про це, коли говоримо про книжковий ринок. Що заважає нам ввести квоти на постачання російської книжки?
— І таким чином наповнювати бюджет...
— З одного боку, наповнювати бюджет, а з іншого, підтримувати вітчизняного виробника. Підтримка має бути не на словах, а на ділі. Якщо ситуація така, що дев’ять із десяти одиниць якогось товару не є вітчизняні, то ситуацію треба рятувати заходами часом дуже жорсткими. Мито, квота… Це треба робити і не треба боятися, що хтось там алярмуватиме про порушення Флорентійської угоди стосовно вільного переміщення культурних цінностей...
— Усі позитивні речі напрацьовано Європою поступово, в часі. Ідея об’єднання прийшла тільки тоді, коли нації скристалізувалися. Таким є питомий, органічний досвід. А ми у цю Європу хочемо скочити в обхід націєтворчих моментів...
— Тут небезпечний нюанс пролунав, мовляв, не перейшли усіх етапів... Система будь-якого навчання полягає в тому, щоб вивчати досвід і те, що хтось пройшов за десять чи сто років, пройти швидше. Треба вчитися у сусідів. Прибалти, наприклад, підтримують свою книжку не через бюджетні дотації, а через напівдержавні фонди, які звуться культуркапітал. Формуються вони відрахуванням із підакцизних товарів. Здається, три і сім десятих відсотка з кожної проданої пачки сигарет або ж пляшки горілки йде у цей фонд. Звідти гроші розподіляються між мистецькими, в тому числі книжковими проектами. На перший погляд, все нормально, можна й запозичити. Але ж нюанси, технологія... Треба їхати і вивчати. Державі дешевше оплатити відрядження трьох-п’яти працівників з Естонії, Латвії, Литви чи там з Польщі... Вислухати їх, поставити професійні запитання, а не блукати навмання з приблизними знаннями... Сьогодні треба вчитися дуже інтенсивно...
— Але ж треба знати, для чого вчишся, і як тобі те знання допоможе рухатися в основному напрямку. Тобто в напрямку стратегічному. Поки що я не бачу стратегії, яка була б загальною для нашої культури та книжкової галузі зокрема.
— Все це кристалізується. З ініціативи пана Томенка проведено кілька круглих столів. Митці, галеристи, книговидавці, музиканти у своєму професійному середовищі намагаються осмислити ті напрямки державної політики, які б могли вивести їхню галузь на економічно незалежні рейки та наповнити культурним товаром український ринок. Себто окремі представники влади розуміють, що треба радитися з професіоналами, а вони кажуть, що нашій книжці має допомогти ще й закон про мови. Він досі не прийнятий. Користуємося варіантом вісімдесят дев’ятого року. Жорсткий закон про мову теж стимулює українське книговидання.
— Вочевидь, і про вищу освіту, яка не буде займатися якимись там мовними компромісами... Українська і край.
— Безсумнівно. Ось приклад. У своїй передвиборній кампанії Леонід Кучма, коли на нього наїхали у Сімферополі стосовно обіцянок «двоязичія», взяв і брязнув: «...та ладно, нехай здають іспити російською...». Після цього треба було простежити за українським ринком. Обсяги продажу продукції видавництв «Либідь» та «Основа», які працюють на вищу школу, різко впали. Вони ледь не загнулися від одного слова президента.
— Сьогодні з подібними ініціативами виступають, якщо не помиляюся, Литвин і Порошенко...
— Думаю, усіх тих мовних новаторів треба бодай на тиждень відправляти до Ізраїлю. Хай повчаться вирішення мовної проблеми. Іноді там зринають дивні для нашого дядька речі. Продавців супермаркета звільняють з роботи за те, що вони говорили російською мовою. Не з покупцем, а між собою на касах. Нема чого в Ізраїлі на робочому місці говорити недержавною мовою. Для нас це дико, для них — нормально. Під час виборчої кампанії говорилося про те, що у луганських школах неможливо дістати нормальної освіти українською мовою, тому їдуть поступати туди... Що то за молода людина, яка не може опанувати мови тої держави, де живе? Значить, ти неспроможний. Значить, твій тезаурус такий, що дозволяє тобі працювати тільки двірником або ж асенізатором...