Рідкісна за драматизмом історія, викладена в книзі з такою назвою, сталася в Харкові ще до початку Великої Вітчизняної війни. А саму книгу видано в Казахстані зовсім недавно, чому є окреме пояснення. Йдеться в ній про долю п’яти харківських студентів, котрі 1940 року організували конспіративну «Партію ортодоксальних ленінців». Написав її більш ніж через півстоліття один із членів цієї партії, Едмунд Тер-Погосян, і сторінки емоційних спогадів перемежовуються тут сухими документами з архівів.
Очевидно, це була перша в СРСР молодіжна група антисталінців. Вони вважали, що «вождь усіх часів і народів» спотворює ленінізм, і вирішили стати на шлях боротьби з панівною сваволею. «Ортодоксальні ленінці» хотіли відновити ленінські норми демократії, вони не були проти комуністичного вчення або радянської влади загалом. Відомі й інші схожі ідеями організації. Так, 1945 року в Челябінську було створено партію «Ідейно-комуністична молодь». У Воронежі в 1947—1949 роках існувала «Комуністична партія молоді», історію якої описано в документальній повісті її члена Анатолія Жигуліна. А 1950 року виникнув «Союз боротьби за справу революції», у числі його учасників був поет Борис Слуцький. Хоча хто поручиться, що десь ще не лежать теки з подібними справами, які не побачили світу?
Ортодоксальні ленінці
1938 рік... Портрети Сталіна, газети з викриттями правотроцькистського антирадянського блоку Бухаріна, вітання дрейфуючій станції «Північний полюс-1», на Міжнародній виставці в Парижі встановлено скульптуру Мухіної «Робітник і колгоспниця», уже побудовано Магнітку й Дніпрогес, Чкалов здійснив свій безпересадковий політ до Америки, завершилася колективізація, партійну організацію України очолив Микита Хрущов...
Тоді в Харкові учні дев’ятого класу зразкової харківської школи № 53 організували самодіяльний гурток з глибокого вивчення марксизму-ленінізму. Ініціатором був Мишко Перцовський, а учасниками Едік Мікінєлов, Мишко Каждан, Едмунд Тер-Погосян. Ще кілька хлопців, у тому числі Гарік Меллєрович, Павло Хононкін і Юра Петров, готували там окремі доповіді. Усім їм було по чотирнадцять-п’ятнадцять років.
Для тих, хто став членом гуртка, відвідання було обов’язковим, а до занять належало готуватися. Відтак школярі одержали про діамат та істмат більше уявлення, ніж було викладено в стислому курсі «Історії ВКП(б)». Добре знали про пріоритет економіки над політикою, про різницю між номінальною та реальною зарплатою, уявляли, куди йде додаткова вартість. Знали й порівнювали з дійсністю.
Як згадує автор книги, 9 жовтня 1940 року, коли вони вже були першокурсниками історичного факультету університету, Михайло Перцовський на черговому занятті гуртка, де, крім нього, були присутні Едік Мікінєлов, Матвій Рівкін і Едік Тер-Погосян, уперше відверто висловив свої переконання.
— Сталінська влада, прогресивна на початку свого правління, стала нині глибоко реакційною, — сказав він. — Знищено майже всі ленінські кадри. Знищено тих, хто дав Сталіну владу. Знищено свободу слова. Тюрми переповнені. Селяни, виробники хліба, голодують. Зникає віра народу до дітища Леніна, до Радянської влади. Народ усе це бачить і розуміє. Проте боїться слово сказати навіть близьким знайомим. Зрадять і заарештують. Потоптано ленінські норми демократії. Сталін зблизився з гітлерівським фашизмом, який винищує безневинних людей, а ми йому ешелонами посилаємо хліб.
— Якщо ми вважаємо себе чесними людьми, чи маємо ми з вами право сидіти склавши руки? — запитав вісімнадцятилітній юнак. — Я пропоную вам об’єднатися й створити тут, сьогодні молодіжну організацію, яку можна назвати «Партією ортодоксальних ленінців».
Згоду дали всі. Хлопці заприсяглися, що сьогоднішня розмова — це таємниця, вони розуміли, що коли про неї дізнається сторонній, це загрожуватиме життю кожного з них. Таким чином початок партії був оформлений. Наступного дня згоду дав п’ятий товариш — Мітауер. Партійці вирішили, що зустрічі тепер повинні мати суто конспіративний характер. Тер-Погосяну доручили підшукати малолюдне місце для наступних партійних зборів, де можна було б обговорити питання програми та статуту партії. Він знайшов кондитерську на вулиці Свердлова, де можна було, як він пише, «з’їсти смачне тістечко». Які вони були ще діти!
15 жовтня в кондитерській зібралися вже вп’ятьох. Перцовський приніс написані ним проекти статуту партії та програми, які одноголосно ухвалили. Вирішили також з метою конспірації працювати «п’ятірками».
20 жовтня Михайло Перцовський повідомив, що рекомендує прийняти до партії свого однокурсника Бориса Шерешевського. «Ортодоксальних ленінців» стало шестеро.
В останніх числах жовтня конспіратори зібралися в пивному барі на вулиці Сумській. Михайло Перцовський запропонував створити теоретичні гуртки з поглибленого вивчення марксизму серед студентів історичного факультету. Тер-Погосяну доручили налагодити зв’язки в юридичному інституті, де він часто бував на лекціях, Мікінєлову — з літературним гуртком Зеленського, Мітауеру — організувати гурток у себе в машинобудівному інституті, Рівкіну — у своїй школі. Едіку Тер-Погосяну, окрім того, доручили подбати про виготовлення гектографа для друкування листівок. Тут-таки Перцовський запропонував усім видрукуваний на друкарській машинці запитальник для збирання інформації про економічне становище в місті й країні, про настрій населення.
Ось і все, що вони встигли зробити.
Тоді ж за сусіднім столиком, зовсім поруч «конспіраторів», сиділа група з трьох чоловік, один з яких був заступником начальника відділу УДБ В.Лєтнєв. Він очолював слідчу групу з уже відкритої справи «ортодоксальних ленінців». Партійці й гадки не мали, що вони вже були під «ковпаком», що їх уже встиг зрадити шостий член партії Шерешевський. Від початку організації партії, таким чином, не минуло й місяця.
Арешт
Але заарештували хлопців лише 22 листопада 1940 року, після місяця ретельного стеження. Спочатку ГПУ гадало, що вісімнадцятилітніми юнаками має керувати хтось із дорослих, і хотіло виявити ці зв’язки. Заарештували, як звичайно, вночі. А потім потягнулися місяці допитів, знущань, сидіння в камерах без жодного зв’язку з зовнішнім світом. Вони зізналися в усьому. Так, на першому ж допиті серед своїх друзів Едік Тер-Погосян простодушно назвав імена й тих, що були з ним у партії, і просто шкільних товаришів, не розуміючи, що також ставить їх під удар.
В обвинувальному висновку зазначалося, що УДБ УНКВС Харківської області розкрило й ліквідувало підпільну антирадянську організацію, яка називала себе «Партією ортодоксальних ленінців» і ставила за мету повалення радянського ладу шляхом антирадянської пропаганди та здійснення терористичних актів над керівниками ВКП(б) і радянського уряду.
Суд
11 лютого 1941 року вранці почався закритий суд. Тут подільники після арешту зустрілися вперше, але розмовляти їм було заборонено. Після того, як прочитали обвинувальний висновок, кожен з підсудних заявив, що пред’явлене обвинувачення йому зрозуміле і він визнає себе винним в участі в організації «ортодоксальних ленінців».
Михайло Перцовський, безумовно, був яскравою, непересічною особистістю, із задатками лідера, громадянським темпераментом і високим інтелектом. Приміром, він сказав також, що війну з Німеччиною вважає неминучою. І навіть заявив, що, на його думку, існуючий уряд під час війни може не впоратися з покладеними на нього завданнями. Забігаючи наперед, скажу, що цей талановитий юнак загинув у таборі, так і не розкривши своїх обдарувань, і нагадаю, що йому тоді щойно виповнилося вісімнадцять років.
Коли головуючий запитав кожного з підсудних: «Чи вважаєте ви себе ворогом радянської влади?», Перцовський, Тер-Погосян і Мікінєлов відповіли негативно, а Матвій Мітауер сказав: «Об’єктивно я ворог радянській владі, а суб’єктивно я не ворог радянській владі». Завершив він свої свідчення так: «Я вважав, що заходи уряду повинні підготувати країну до війни, оскільки війна з Німеччиною неминуча, але економічні труднощі в країні залишилися, незважаючи на запевнення членів з’їзду, що все добре».
Підсудним дали останнє слово.
Михайло Перцовський заявив, що в історії було багато випадків, коли від рук владоможців гинули чесні борці за інтереси й свободу народу. І прочитав суддям (!) монолог Неофіта — раба з поеми Лесі Українки «У катакомбах».
Наприкінці він сказав: «У мене до суду одне прохання. Справу розпочато мною, і в інших підсудних, без мого впливу на них, навряд чи все вилилося б у таку справу. Я винен у цьому, і лише я маю за це відповідати. Я прошу суд врахувати наше нерозуміння й дати змогу вибратися на шлях побудови соціалізму».
…9 квітня 1941 року, через 56 діб від дня суду, трьом засудженим до розстрілу повідомили: «Вам подарували життя. Розстріл замінили десятьма роками позбавлення волі».
Крутий маршрут
Потім ешелон на Івдельтаб, що на східному схилі Уральських гір, хвороби, бараки, голод, лісоповал, дистрофія, близькість смерті, важка праця — уже стільки разів описана, щораз особлива, і щораз типовий «крутий маршрут» мільйонів громадян Країни Рад.
Івдельтаб відпустив Тер-Погосяна 18 вересня 1950 року. Але ще не на волю, на поселення в селі Чумаково Новосибірської області. А слідом за цим прийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР 1951 року, в якому було написано, що тим, хто відбув термін, заслання дається «навічно». Навіть не довічно! Після тривалих клопотань йому все-таки дозволили переїхати в Кокчетав (Казахстан), за місцем заслання матері. Лише 1956 року, уже в часи хрущовської відлиги, «ортодоксального ленінця» звільнили від «подальшого перебування в засланні».
Нинішнього року, через 16 років від дня арешту, він приїжджає до Харкова, ходить зна-йомими вулицями, зустрічається з мамою загиблого Михайла Перцовського, однокласниками, у тому числі Володимиром Марченком, і навіть поновлюється на I курсі історичного факультету університету. Але зв’язок часів не відновити. Харків уже інший, а в Казахстані родина, робота, люди, котрі рятували його від смерті, допомагали у важкі роки. І Едмунд Тер-Погосян залишається жити в Казахстані.
Як довго тривала ця трагічна історія! Автор книги вже працював інспектором міськвно, уже викладав в університеті, уже була перебудова й Горбачов, коли прийшла довгождана реабілітація — влітку 1990 року. Через півстоліття після арешту. Тоді «ортодоксальному ленінцю» виповнилося 68 років! А книгу було написано ще пізніше.
Однокласник
Я зустрілася з єдиною людиною, що живе в Харкові і чиє ім’я також згадувалося в справі «Партії ортодоксальних ленінців». Це Володимир Марченко, математик зі світовим ім’ям, член української та російської академій наук, лауреат Ленінської премії, який і дав мені прочитати цю дивовижну, рідкісну книгу «Свобода спізнилася на все життя» з теплим дарчим написом автора. (До речі, вийшла вона в місті Алмати, накладом усього 2000 примірників).
— Я навчався з Юрою Петровим і Мітауером в одній школі, а з Едіком Мікінєловим навіть сидів у сьомому класі за однією партою, — згадує Володимир Олександрович. — Усі вони були моїми товаришами й дуже хорошими хлопцями, а Юра, на мою думку, був надзвичайно талановитим математиком. А ось Перцовського я не знав, він навчався в паралельному класі. Ми всі були сусідами, хто жив на Гражданській вулиці, хто — на площі Руднєва. Але закінчували школу не разом. Я «перескочив» через рік і поїхав навчатися до Ленінградського університету, отож під час цих подій мене в Харкові не було. Я й дізнався про арешт хлопців тільки тоді, коли приїхав додому на канікули.
Хочу зазначити, що для того часу такі настрої серед молоді не були типовими. І, на мою думку, найбільша заслуга «ортодоксальних ленінців» у тому, що вони нестандартно мислили.
Ці хлопці бачили невідповідність гасел та реального життя. Але вони свято вірили в комуністичні ідеї й тому вирішили розібратися в ситуації, вивчаючи першоджерела. Розумієте, мене при вивченні першоджерел завжди кидало у дрож, а їм це було цікаво! Можливо, вони були більш гуманітарними, більш філософськи налаштованими? Безумовно, я теж бачив цю невідповідність. Але я пішов від неї в науку, весь мій інтелектуальний інтерес, уся енергія перемістилися в математику.
Долі
«Історія вчить тих, хто її вивчає», — наводить Тер-Погосян у своїй книзі слова відомого історика В.Ключевського. І додає: «Щоб запо-бігти такому в майбутньому, слід прийняти закон «Про відповідальність за незаконні по-літичні репресії». І потрібен суд над сталінщиною! Несправедливо, що гітлерівський фашизм засуджено, а сталінські апологети намагаються досі захищати й виправдовувати дії свого вождя. Дехто радить не ворушити минуле. Вважаю, це неправильно і навіть шкідливо. Уроки минулого забувати не можна».
***
Едмунд Тер-Погосян, автор книги, живе в Казахстані.
Михайло Перцовський. Помер у таборі від туберкульозу в березні 1942 року.
Абрам Мітауер. Помер у таборі від дистрофії в листопаді 1941 року.
Матвій Рівкін. Останній раз його бачили 1941 року, в ешелоні, що йшов у табори на Котлас. Більше про його долю нічого не відомо.
Едуард Мікінєлов. Живе в Німеччині.
Михайло Каждан. Загинув на війні.
Юрій Петров. Загинув на війні.
Павло Хононкін. Загинув на війні.
Гарік Меллєрович. Живе у США.
Володимир Марченко. Живе в Україні.