Про те, що наша біографія — це історія співіснування з деклараціями про наші права, ми вже знаємо. Цей крок до демократії ми зробили цілком успішно. Між іншим, затятим критиканам я хочу сказати, що Москва не враз будувалася, і навчитися відразу гарантувати на законодавчому рівні задекларовані одного разу права майже неможливо. Спасибі, що ще декларували. Втім, настає час, коли поспішно ухвалені закони починають вилучати з обігу на предмет перегляду й виправлень усього того, що на хвилі натхнення пропустили. Не виключено, що найближчим часом така доля спіткає й Закон «Про свободу совісті і релігійні організації». Така увага до сфери духу похвальна: адже закон цей має гарантувати «сприятливі умови для розвитку громадянської злагоди, гуманізму й моралі». Та яким чином досягається така мета чи хоча б яким чином урезонюються спроби порушення громадянського спокою і розпалювання ворожнечі на конфесійному чи просто релігійному грунті, незалежно від мотивів, — поки що незрозуміло. Надія на близькі зміни спонукає до ревізії ситуації, в якій наразі перебувають відносини між церквою і державою.
Про риторику
Звичайно, про що хочеться говорити насамперед — то це про свободу. Тим паче що питання свободи церкви від втручання держави в нас, мабуть, залишається, як і раніше, актуальним. Чого варті лише висловлювання, в яких визначні державні діячі «зобов’язують» проводити об’єднуючі собори чи «припиняти роботу собору до...» Попри те, що відповідні статті закону про свободу совісті й віросповідання існують. Чи то незрозумілі вони, чи то закон писаний не для всіх, чи то ще щось третє. Третє — це, швидше за все, подолання традиції. Ну, не було в нас ніколи раніше церкви, справді вільної від втручання світської влади. Може, саме тому наша світська влада гарячково шукає, чим саме тут і тепер можна якимось чином використати церкву у своїх (державних, я маю на увазі) інтересах. Причому, по змозі, як на рівні декларацій, так і на рівні звичайної боротьби з політичними конкурентами.
Спочатку про декларації. Що прагне побачити «для себе» наша держава в нашій же церкві? Ну, по-перше, як люблять говорити самі добродії політики, «знаряддя консолідації». Це, між іншим, і в законі про свободу совісті записано. Про всяк випадок тут уводиться кілька не зовсім зрозумілих риторичних фігур, які часто зіскакують в ефір із вуст високих чиновників і політичних лідерів. Це, приміром, ідея про те, що одним з основних джерел духовно-морального потенціалу нації є релігія. І навіть точніше — християнство. Люблять побалакати про «стихійно християнський» світогляд українців. Про те, що основним чинником морального розвитку, духовності нації була, є і буде християнська церква. Все хочеться довідатися в ораторів, що вони в цьому конкретному випадку розуміють під «нацією» — етнічних українців (як це нерідко випливає з контексту)? Та вони, як правило, відразу звертаються до «всього етнічного й релігійного розмаїття» нашої країни й навіть до «унікальності нашої релігійної ситуації». У чому ж «унікальність» «християнської» нації, зрозуміти важко. Так само важко зрозуміти, як до нації так хвацько прив’язується поняття «християнська», якщо до її складу входять не лише християни (теж досить різношерсті), а й представники інших традиційних релігій, а ще неорелігій, а ще релігійних громад і т.п. з усім розмаїттям їхнього світосприймання, морально-етичних норм, практик, правил. Та й не потрібно, напевно, це все намагатися зрозуміти — це ж лише риторика. І більш нічого.
Щоправда, така риторика прослизає і в державні документи. Тут уже постають запитання іншого плану: чи це упорядники документів розбираються в суті питання так само туманно, як і політики-ритори, чи то це туманність зумисна? Я, приміром, гублюся, коли зіштовхуюся в різних документах із поняттями «історична церква», «неавтохтонна церква» і т.п. Не тому, що не розумію смислу цих слів, а тому, що в різних державних документах — я вже не кажу про статті та промови — їх тлумачать занадто вже по-різному. Адже навіть у законі про свободу совісті не зовсім зрозуміло, що саме ми називатимемо «релігійною організацією», якою може бути її структура і — що найцікавіше — який її юридичний статус. За винятком останнього, здається, що відповідна стаття закону про свободу совісті списана з закону про громадські організації. Що ж до декларованої «унікальності місії релігії в українській культурі», то її не відбито навіть на рівні найзагальніших положень.
Про міфи
Взагалі, оця «унікальна місія» — розмова особлива. Створюється враження, що держава заговорює церкві зуби (на що вона, втім, повністю пристає) у тому сенсі, що вона і тільки вона може «вправити душі» громадянам України. Лише церква несе світло духовності та культури. Ні, річ навіть не в тому, що держава, судячи з цих тверджень, знімає з себе відповідальність за те, що відбувається з душами. Річ у тому, що й церкві вона не дає «карти в руки». І держава навіть може пояснити, чому вона цього не робить, — немає єдності, а дати одному й не дати другому — несправедливо і може викликати конфлікти. Ну, а дати всім — це вже просто непристойно.
Причому світська влада старанно переводить усі «церковні» розмови в площину християнства. По можливості православ’я. Тут їх теж можна зрозуміти. Про мусульман, особливо у зв’язку з останніми подіями, краще не думати й жити так, ніби їх у нас немає зовсім. З іудеями дуже вже складно — ледве що не так, звинуватять в антисемітизмі чи, навпаки, в сіонізмі (чомусь в Україні досі третього не дано). Що ж до розмаїття протестантських громад — їх чимало, всі одна від одної чимось відрізняються, і взагалі, тут уже треба бути знавцем. Тому, добродії, давайте краще про християнство. Тобто всі релігійні громади, об’єднання і навіть церкви, якщо вони не православні, не греко-католицькі й не римо-католицькі, на тлі висловлювання нашої влади цілком можуть почуватися бідними родичами. Їх «помічають» головним чином «жахаючись» — у разі якогось чергового конфлікту, на який уже не можна просто заплющити очі. Про атеїстів краще й не згадувати. Це теж останнім часом стало непристойно.
Та що найсмішніше, то це те, що саме ці «бідні родичі» значно меншою мірою відчувають необхідність у гарантіях «відокремленості від держави».Тоді як «традиційні історичні церкви» перебувають у фальшивому становищі. З одного боку, на них покладена «місія». Проте їм не дано можливості її виконувати. Серед безлічі реальних можливостей безпосередньої роботи з душами — капеланство, запровадження в шкільний курс відповідних предметів, статус богословських навчальних закладів. Ці проблеми так і залишаються нерозв’язаними, попри те, що держава нібито визнає за церквою «місію». А ще є дивні відносини церков із засобами масової інформації, питання захисту від сект тоталітарного напряму, невирішене питання про альтернативну військову службу, а ще незрозуміло, як бути з вихідними днями і звичкою нашої «християнської держави» переносити робочі дні на неділю, і т.п. Та, з огляду на відсутність реальних механізмів впливу на ситуацію, до вирішення цих питань держава поки що, здається, зовсім не дозріла.
Попри те, що в цих питаннях, які «важко вирішити сьогодні », держава свято дотримується принципу «невтручання в церковні справи », вона не соромиться заохочувати, натякати прозоро, що ці питання не такі вже й безнадійні, що «все буде гаразд». По суті, держава активно використовує церкву у власних інтересах, оскільки для цього є дві зручні лазівки в нею ж ухвалених законах і документах: декларативність і туманність формулювань, особливо в тій частині закону про свободу совісті, яка присвячена саме питанню «відокремленості» церкви від держави. У нас досить докладно виписано в законі, «чого не роблять» релігійні громади (хоча не зовсім зрозумілий рівень відповідальності за невиконання і хто саме відповідатиме), і досить докладно, «чому сприяє держава». Таким чином, держава залишає за собою право вирішувати, куди «пущати», а куди «почекати». Може, це було б і непогано, якби наша держава в особі високих чиновників та політиків не намагалася наочно демонструвати церкві, від кого залежать її маленькі приємності.
Про моду
Чого ж хоче держава від церкви, якщо вона не дає їй на власний розсуд розпоряджатися душами? Звичайно, деяких політичних кроків. Очікувані результати описані в державних документах. Серед першочергових і, може, основних очікувань значиться «консолідація суспільства». Ні, йдеться не про «любов до ближнього» — це мало турбує світську владу. Та їй потрібно продемонструвати собі і світові Україну як «єдиний духовний культурний простір». Не страшно, що Україна таким простором не є і бути не може через історичні причини. Наша влада звикла обгрунтовувати свої амбіції «сильної та централізованої» примарною «духовною гомогенністю за регіональної культурної самобутності» країни. І що нам Хантингтон? Звідси, швидше за все, і пішло ще одне поширене поняття — «духовний простір», який не указ «канонічній території».
Звичайно, паралельно можуть досягатися цілі менші — залучаючи віруючих, залучати виборців. Піклуватися про духовність. Ще що-небудь. Хоча, відповідно до принципу «відокремленості», жоден високий чиновник просто не повинен мати права демонструвати свою прихильність до тієї чи тієї конфесії. Куди чиновник ходить по святах — це його особиста справа, як і будь-якого іншого громадянина нашої країни. Дивно й смішно бачити трансляції святкових богослужінь, де камера старанно вихоплює з натовпу молільників лідерів партій і високих гостей. Це для нас тепер має велике значення: «Хто куди пішов». Це обговорюється в пресі, цим церковники колють одне одному очі. Ще смішніший високий чиновник із почтом, який «встигає» за одну ніч відвідати всеношну, як мінімум, у трьох храмах. Причому в жодному з них він не є постійним парафіянином. Так, собача робота...
Тим часом було б значно краще, якби цей чиновник числився постійним прихожанином тієї чи тієї церкви, при цьому в політичному плані не підтримуючої жодної конфесії. А ще чеснішим був би він, якби кинув цю дивну для радянського технаря-партійця звичку вдавати з себе практикуючого християнина.
У певному сенсі (тобто для певних кіл) відвідування церкви — це вже не так мода, як політика. І вже в цьому сенсі церквам точно треба не відчиняти догідливо двері перед «високими гостями», а замикати їх на замок і на настирливі дзвінки відповідати не своїм голосом «немає нікого вдома». Тому що політизація церковності може обернутися смертю для релігії. Не слід політикам обманювати себе примарною можливістю підвищити довіру громадян до своєї персони за рахунок тієї довіри, яку ці громадяни все-таки ще відчувають до церкви. Хоча б тому, що ця довіра зовсім інша — вона не пов’язана з політичними висловлюваннями. Крім того, панам політикам варто подумати про те, що ця довіра має постатеїстичний характер — вона корениться в тих часах, коли церква була інститутом, який випадав із державної машини, а то й геть катакомбною. Звичайно, у цьому сенсі держава зацікавлена в тому, щоб «приручити» церкву. Та чи зацікавлена в цьому церква? Вона не «витягне» державу й окремих політиків на той рівень довіри, який усе ще викликає сама, а ось втратити її може. У цьому сенсі церкві годилося б подумати вже не про те, як у цій країні підшукати собі тепленьке місце під крилом держави чи окремо взятого чиновника, а як убезпечити себе від таких зв’язків чимось істотнішим, ніж звичайна декларація про «відокремленість церкви від держави».
Дивно, між іншим, що панів церковників не лякає інтерес до своєї парафії. Вони не можуть не розуміти, що породжена останнім часом «мода на релігійність» не має нічого спільного зі щирою вірою. І ось уже починаєш сумніватися в тому, що вищі ієрархи все ще мають на увазі цю саму віру, беручи на себе ролі, продиктовані їм «найвищими сценаріями». Мода на релігійність особливим чином протистоїть істинній вірі, оскільки мода легковажна, і формує свого роду конформіста, що потурає смакам шанованої публіки. Причому вона так чинить не тільки зі споживачем, а й з модельєром. Адже ми вже стали на шлях релігійних модників — чого варта бодай ця «мода на католиків» (не вникаючи, греко- чи римо-), яка виникла після візиту Папи...
Про справедливість
Ми вже неодноразово говорили, що в інтересах церкви звільнитися від ролей, нав’язуваних державою. З другого боку, держава стає бранцем власної міфології. Перекладаючи на чиїсь плечі такі серйозні питання, як консолідація нації, формування системи цінностей, ідеології, зрештою, вона ставить себе в залежність від тих процесів, які відбуваються всередині конфесій. Фактично, їй доводиться загравати з усіма одночасно, йти на поступки, сумно докоряти пустунам у тих випадках, коли треба судити винуватців.
Внаслідок цих загравань ми маємо «національну ідею», значною мірою підмінену релігійною. Нав’язавши церкві невластиві їй функції, держава дає їй можливість вимагати реальних механізмів проведення в життя ідеології. Доводиться всім кланятися, вислуховувати невтішні зауваження про себе від зарубіжних ієрархів, терпіти одповіді власних ієрархів, незадоволених твоєю зовнішньою політикою. Але ж очевидно, що духовність, культура, система цінностей, виховання моральних геніїв не повинні пов’язуватися з віросповіданням, у кожному разі за потурання держави. І так само очевидно, що «мовне питання» церкви зовсім не пов’язане з політичною кон’юнктурою, як це щосили намагаються продемонструвати наші церковники, виставляючи себе «дбайливцями про національне». Може, вони забувають, що люди йдуть у секти з «традиційних церков» найчастіше тому, що не сприймають політизації духовного життя, а не з інших глибоких світоглядних причин.
Цікаво, що влада, яка придумала для себе лазівки з туманністю формулювань, не врахувала, що тією самою туманністю скористається й друга сторона. Приміром, саме традиційні конфесії мають бути задоволеними з того, що їхній статус як юридичних осіб трохи незрозумілий. У цій незрозумілості затираються і стають непомітними безліч конфліктів, які були б неможливі за більш зрозумілого законодавства. Ось найпростіший приклад: церковно-державна власність на храмові споруди. Два основних сегменти її — споруди, які перебувають у власності церкви, і споруди, що перебувають у користуванні. «Церковний» сегмент, у свою чергу, має два власних підвиди — власність, якою розпоряджається церковна влада, і храмові споруди, якими володіє безпосередньо громада. При цьому переважає другий варіант — так буває навіть тоді, коли храм будують на кошти, зібрані всією церквою. Додайте до цього ще список споруд, які мають бути передані у власність (у користування якоїсь із конфесій) громад у порядку реституції, розбавте напівмаячною ідеєю світської влади про «почергове богослужіння», згори прикрийте це все питанням власності на землю, на якій все це стоїть, будується і ділиться, і спробуйте сказати, що вам усе зрозуміло. І що цікаво — нікому не відмовиш у справедливості домагань.
Ось тільки претензії ці інколи реалізуються несподіваним чином. Так, громада, спираючись на свої майнові права, може вигнати одного священика й запросити іншого. Не виключено (навіть навпаки — найвірогідніше), що з іншої конфесії. І тоді вже «колишня» конфесія говорить про «захоплення», «справедливість» та інші жахливі речі. Чи не говорить, а мовчки приходить уночі й вішає на церковні ворота замок, який вранці обов’язково зламують прибічники «нової влади», і т.п. Отже, ми можемо бачити, що і всередині церков стосунки не такі вже безневинні. Держава не має права, відповідно до Конституції, давати вказівки церкві щодо якихось внутрішніх справ. Та водночас вона мусить вживати заходів проти заворушень, у які виливаються періодично церковні конфлікти. Зробити ж це, не порушуючи Конституцію, можна лише в рамках договорів із церковною владою, в яких чітко буде зафіксовано рівень відповідальності за «біляцерковні» заворушення.
З другого боку, у таких історіях мене, приміром, дивує удавана соромливість як церков, так і держави, здавалося б, у виключно правових питаннях. Два-три показових суди за заохочення заворушень над священиками, які брали участь у захопленнях, могли б остудити особливо гарячі голови. Ось тільки ніхто на це не піде: церкви в єдиному пориві заволають про «втручання держави у внутрішні справи» (вони ж усі цими захопленнями промишляли — тут вони нарешті в одному човні), та й суд буде в ніяковому становищі: сам отець точно нікого по голові не бив — його запросили, він прийшов, оскільки не можна ж залишати овець нерозумних без пастиря. До того ж про яке захоплення йдеться, якщо споруди належать не конфесії, не церковній владі, а громаді? Пат...
* * *
Найцікавіше, що церкві в її первинних функціях не потрібне об’єднання. «Єдина національна церква» — це міф, який підігрівається з обох боків — церковниками, що прагнуть задушити конкурентів на ринку душ, і політиками, які використовують цю тему здебільшого в спекулятивних цілях.
Більш-менш зрозуміло, навіщо потрібна нашій владі «уніфікована церква» і вся ця марнота зі штучної уніфікації української культури, якій усе ще опирається непокірне населення таких занадто різних регіонів нашої країни. Не зовсім зрозуміло інше — навіщо церковникам притягувати за вуха ідею «єдності», маючи на увазі об’єднання всіх православних і греко-католиків у єдину УПЦ(о)? Адже в цьому «підіграванні» владі, у цій «боротьбі за місце під українським сонцем» вони можуть втратити незрівнянно важливіше для церкви Христової — людські душі, поза їхніми політичними й національними уподобаннями.