Раніше Сибір уявлявся мені засніженою крижаною пустелею або неосяжними просторами з непролазними хащами тайги, населеної ведмедями. Одне слово, як у Тараса Шевченка: «Одна Сибір неісходима…». З’ясувалося ж, що Новосибірськ, куди мене занесла доля, не просто столиця Сибіру з більш ніж двомільйонним населенням, а географічний центр Росії, про що й сповіщає каплиця на одній з центральних площ обласного центру на честь святителя Миколая. Свого часу ці краї освоювали наші предки. Але сьогодні цей український світ, говорячи словами класика, загубився в безконечних просторах.
Столиця Сибіру
110 років тому, коли місто було засноване, воно називалося Новоніколаєвськ. Власне, і сьогодні воно залишається пам’ятником радянській владі. Навіть другий у світі після аргентинського оперний театр — є величним породженням тієї епохи: конструктивізм тут характерно поєднався зі сталінським імперським ампіром. Це місто широчезних проспектів, сіро-бетонних коробок, яких і в нас вистачає, металургійних, машинобудівних та авіаційних підприємств. А ще — пам’ятників вождям і вулиць, названих на їхню честь.
Найважче, скажу вам, звикнути до чотиригодинної різниці в часі. У нас іще десята вечора, а тут уже друга ночі. Призвичаїтись до неї допомагає телевізор, де якраз транслюють опівнічні новини. Мені, українцеві, не дуже подобається, як російські телеканали висвітлювали, скажімо, спільні україно-натовські навчання в новинах. Виходило, що натовці збиралися в нас навіть хімічну зброю випробовувати, що в Україні без Росії все розвалюється. І, зрозуміло, те, що тримається, — виключно завдяки їхньому газу й братній підтримці.
Отож можна лише здогадуватися, з якими думками перед цим їхали до нас на Харківщину в гості сибіряки. Розповідають, везли навіть ковбасу, аби щиро допомогти голодним українцям.
Тепер от біля озера в тайзі за чаркою української «березової на бруньках», що дуже смакує під сибірську стерлядь, виловлену в Обі, сибіряк і справжній господар Василь Малишев згадує про недавній візит в Україну: «А ще мені пощастило відвідати Києво-Печерську лавру, не думав, що колись там побуваю».
Розповідає про відвідини Бугаївки, що на Харківщині, сільськогосподарського кооперативу «Восток», тваринницького комплексу, садка і школи, про дітей, які були головними героями українсько-російського «вогника». Він погоджується, що навряд чи все це влаштовували для показухи.
Утім, змінити образ України на краще сибірякам допомогло, мабуть, і те, що чи не в кожному з них тече українська кров. Це дуже відчувається, хоча не кожен у цьому зізнається.
Коли побачив посеред Новосибірська ресторан із вивіскою рідною мовою «Шинок у Вакули. Українські страви» — зрадів. Кухарі зізнаються, що спеціально їздили в Україну вчитися варити український борщ та інші страви. Відкрили ресторан «москвичі» з гоголівським прізвищем Вакуленко. Їм же належить ще один ресторан — «У Солохи» (українська кухня в Сибіру не менш популярна, ніж кавказька). В обох лунає українська музика.
Популярні артисти Новосибірської опери мають українські прізвища — Шевченко, Прокопенко, Шульга. Ще в 60—70-х роках минулого століття театр запрошував оперних співаків виключно з Харкова або Києва. Сьогодні старі артисти зійшли зі сцени, а молоді забувають свій родовід.
Першопрохідці
У моєму селі на Київщині дядька Миколу по-вуличному звали Чалдон. Тепер-от у селі Чик, що неподалік Новосибірська, чую це слово від керівника великого фермерського господарства:
— Ми — чалдони, отже, мій родовід починається в Україні, — розповідає він. — У нас взагалі багато людей з українськими прізвищами — Шевченки, Лелюшенки, Троценки…
Розгортаю Словник Даля й знаходжу, що чалдони — це корінні сибіряки, жителі центрального Сибіру. Отже, українці, які з’явилися тут іще за гетьмана Хмельницького, а можливо, й за отамана Єрмака, у Сибіру вважаються корінними жителями подібно до канадських українців. Це й справді так, бо вони прийшли туди не на готове, а разом обживали ці суворі місця. Деколи не з власної волі.
Відомості про них до кінця XIX століття, коли почалася масова селянська колонізація, досить скупі. Однак немає сумніву, що серед російських промисловців і «служилих людей», які в ХVІІ— ХVІІІ століттях освоювали Сибір, Далекий Схід, а згодом Камчатку та Аляску, були й українці. Але ще більше їх було заслано сюди московським урядом: так 1642 року на річці Лені опинилися «черкаси» (так у ХVІІ столітті називали в Московії українців) зі Слобожанщини (разом із родинами 188 осіб). Гетьман Дем’ян Многогрішний, племінник Івана Мазепи Андрій Войнаровський, кілька церковних ієрархів теж «відвідали» Сибір. Після полтавської катастрофи висланих до Сибіру українців ніхто й не рахував, як і після знищення Запорізької Січі. У пізніші часи сюди засилали за найменший натяк на сепаратизм.
Українці відіграли важливу роль в економічному, адміністративному та культурному житті Сибіру. Знаходимо українців навіть у вищій тамтешній адміністрації: М.Сулима — генерал-губернатор Східного (1833—1834) і Західного (1834—1836) Сибіру; П.Капцевич — тобольський і томський генерал-губернатор (1822—1826)... Чимало українців працювало в управліннях фабрик і заводів.
Особливе місце посідали українці в церковному житті Сибіру. У ХVІІ столітті митрополитами тут були: Філофей Лещинський (1702—1721), Іоанн Максимович (1711—1715), Антоній Стаховський (1721—1740), Арсеній Мацієвич (1741—1742), Павло Конюскевич (1758—1768); єпископами Інокентій Кульчицький (1727—1731), Інокентій Нерунович (1732—1747), Софроній Кристальський (1753—1771). Вони великою мірою посприяли культурному розвиткові Сибіру. Чимало українців — духовних і світських осіб (наприклад, Григорій Новицький), досліджували Сибір і Далекий Схід.
Напевне, нащадки тих давніх українців і вважають себе корінними сибіряками.
Хто садить виноград?
На околиці Новосибірська не так давно створено залізничний музей, подібного якому, мабуть, не знайдеш на теренах колишнього СРСР. Там є дуже цікаві вагони. Один з них — броньований, виготовлений для правителя Сибіру адмірала Олександра Колчака. Потім цим вагоном за часів Сталіна і після його смерті подорожували всі керівники Транссибірської магістралі. Керманичі пролетаріату не цуралися шикарної обстановки адмірала Колчака.
Але серед експонатів можна знайти й так звані столипінські вагони, якими добиралися в ці місця переселенці з України кінця ХІХ — початку ХХ століття. Власне, то був час наймасовішого заселення цих місць українцями. Будувалася магістраль, а вздовж неї поставали міста і села (до речі, в Сибіру кажуть «село», а не «деревня»).
Столипінські — це невеликі двоосьові вагони з дерев’яними твердими лавками, на яких можна лише сидіти. У них вирушали назустріч долі українці, яким тут обіцяли свободу, необмежені можливості та «підйомні», аби обжитися в суворих місцях. Хтось залишався тут жити, інші, не витримавши суворого клімату, або поверталися в Україну, або йшли далі на Алтай і Далекий Схід. Там іще й сьогодні цілі села — українські.
Село Шайдурове — це вже початок тайги. До нього довго їдемо по шосе, потім поромом переправляємося через жовтувату Об, урешті-решт прямуємо ґрунтовою, втрамбованою щебенем дорогою, поглядаючи на небо — чи не піде мокрий сніг. Тут, у Шайдуровому, розташоване одне з двох господарств, яке тримає на плаву увесь Сузунський район. Керує ним директор на прізвище Халіман, який себе інакше як «хохлом» не називає. Вважає, що українське в ньому таки щось є.
— Від предків мені дістався занадто гарячий характер, — каже він. — Щоб у молодості я вийшов з ресторану й не начистив комусь писка — цього не бувало.
Правда, він мало що пам’ятає про власний родовід. А ось його сусід Олександр Малюк знає, що його предки — з-під Білої Церкви.
— Дід розповідав мені, чого він вирішив податися до Сибіру, — згадує мій співрозмовник. — На Київщині не було роботи, землі — куди подінешся? А тут — багато лісу, землі. А ще риби аж кишить, грибів сила-силенна… Хіба що від вовків спасу не було. Якось вони так обсіли мого предка, що спочатку довелося «віддати вовкам» кожуха, а потім шапку. Щастя, що до села було кількасот метрів, то чоловіки відбили… Селилися тут вулицями — росіяни, німці, українці, люди чисті, голосисті, роботящі. Українські вулиці вирізнялися не лише білими мазанками, а й садками. От і я кілька років тому посадив біля дому виноград — тепер зберу врожай. Дехто в моєму селі навіть вино вже робить... Мої дід і баба, як і їхні сусіди, розмовляли українською, батьки — вряди-годи, а ми вже зовсім не знаємо мови предків, хоча й щемить серце, коли лунає українська пісня.
Зінаїда Грищенко (дівоче прізвище Томило) — директор шкільного музею в Шайдуровому. Це предки її чоловіка — Кіндрат, Григорій і Дмитро першими з українців прийшли в село, де їх тепер мешкає не менше 40 відсотків.
— Спочатку українських переселенців зустріли як злидоту, — згадує вона перекази старших. — Потім побачили, що це роботящі люди: гончарі, ковалі, жінки — чудові майстрині, вишивальниці.
Ці рушники, горщики й глечики, виготовлені руками українців, і до сьогодні зберігаються в музеї. А ще національний одяг — сорочки, керсетки, плахти.
Оце й усе, що, крім борщу, сала та любові до сентиментальних пісень, залишилося тут від українства. На місці мазанок постали «ізби», замість керсеток тепер сарафани, в яких нас зустрічали хлібом-сіллю. Ні, не все.
— Якось мій шестирічний онук приходить додому й декламує: «Миколка-гусачок по бережку скаче…», — згадує Зінаїда Василівна. — Звідки це в нього?.. Кажуть, мова передається через гени...