Для масової свідомості епоха світового терору почалася після сумнозвісних подій 11 вересня 2001 року. Створювалися світові «антитерористичні коаліції», в багатьох країнах законодавчо обмежили громадянські свободи. Ще раніше, з кінця 90-х, тероризм став основним фактором маніпулятивних політтехнологій у Росії. Вибухи на Каширському шосе та в московському метрополітені, Норд-Ост та Беслан — головні віхи становлення сучасної російської політичної системи. Під час виборів-2004 в Україні деякі ЗМІ намагалися розіграти карту «загрози тероризму», використовуючи таку специфічну й водночас досить банальну для нашої країни подію, як вибух на одному зі столичних ринків.
Явище тероризму давнє, як саме людство — згадаймо хоча б відому зі школи історію про Брута і Цезаря, а теми «світового терористичного інтернаціоналу» та «доби терору» стали предметом осмислення щонайменше з 70-х років ХХ століття. Власне, тоді й поширився термін «терористичний інтернаціонал» (так називалася книжка політолога Кауфмана). Про настання «епохи терору» писав і визначний соціолог Деніел Белл. Політолог (і одночасно функціонер ЦРУ) Боб Дженкінс стверджував, що «терористична субкультура може стати постійною рисою нашого світу». Кількість жертв терору у 70-ті роки мало поступалася нинішній. Наприклад, у Туреччині лише за чотири місяці (грудень 1978 — квітень 1979 рр.) здійснено 1534 терористичні акти, в яких загинуло 314 і поранено 1088 людей. У 1977—1979 роках у цій країні загинуло від рук терористів 2650 чоловік. Ця статистика жертв може «змагатися» лише із сьогоднішньою іракською. Спеціалісти з терору 70-х стверджували, що прибутки різноманітних міжнародних терористичних організацій в 1974 році складали 120 млн. дол.! Тероризм не став «темою номер один» світових мас-медіа тільки тому, що глобальне суперництво США та СРСР витісняло з масової свідомості питання про всі інші потенційні і реальні загрози. Власне, Радянський Союз та Сполучені Штати були тоді майже незачеплені хвилею терору, що охопила світ. Варто зупинитися на тих тенденціях, що визначали «обличчя терору». Найкращим був би приклад європейської країни, де тероризм у ті роки став однією з домінант політичного життя — Італії.
Альдо Моро – колишній італійський прем’єр-міністр у заручниках |
Що ж являла собою апенінська «колиска терору»? Нав’язане союзниками після Другої світової парламентське врядування стало «гарантом нестабільності» Італійської Республіки. Калейдоскопічна зміна коаліційних урядів не сприяла політичній стабілізації. Натомість сприяла тотальній корумпованості політиків, що потрапляли до парламенту завдяки пропорційній системі виборів. «Спонсори» партій визначали політику урядів. Усе це відбувалося на тлі гострої реґіональної і політичної поляризації суспільства. Від часів об’єднання країни зберігся антагонізм між Північчю і Півднем, існували сепаратистські тенденції на Сицилії, у німецькомовних районах Тіроля...
Політичне протистояння виявлялося головним чином у боротьбі між про- і антикомуністично налаштованими громадянами. Італійська компартія була однією із найвпливовіших у Європі. Двічі комуністи ледь не опинилися біля керма держави — у 1948 та 1976 роках. Вони контролювали потужні профспілкові організації та мали численну фракцію у парламенті. Але комуністи ще з 50-х років дистанціювалися від Москви. Їхні ідеологи Тольятті та Берлінгуер стали речниками так званого «єврокомунізму» — варіанту «комунізму з людським обличчям». Як наслідок, ІКП засудила вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину, а контрольовані нею видавництва друкували заборонені в СРСР книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та твори Роя Медведєва. Але в Італії був і потужний крайньо правий сектор. Неофашистський Італійський соціальний рух мав парламентську фракцію, контролював одне з об’єднань профспілок, видавництва, студентські та молодіжні організації. Звісно, ІСР намагався дистанціюватися від іміджу тоталітарної організації. Але і комуністи, і ультраправі були відсунуті від реальних важелів керівництва державою. Це сприяло утворенню екстремістських угруповань, що звинувачували офіційне керівництво відповідних партій в угодовстві, ревізіонізмі та неможливості впливати на державну політику. Саме вони й стали живильним середовищем для виникнення феномену політичного терору в Італії. Ще одним визначальним фактором була тотальна криміналізація італійського суспільства. Корупція, рекет, грабунки, захоплення заручників і вбивства стали цілком буденною справою в «країні, де народилася мафія».
Власне, політичний терор в Італії розпочав свій кривавий відлік майже відразу по війні. 1946 року постає підпільна воєнізована неофашистська організація «Фастії революційної дії», що на початку 50-х здійснила кілька терористичних актів; проте її вдалося швидко розгромити. Переломним не лише для Італії, але й для всієї Західної Європи став 1968 рік — рік «світової студентської революції». Політизована ліва молодь подолала «психологічний бар’єр», що тримав її у правовому полі, та перейшла до тактики «прямої дії». На відміну від інших країн, в Італії студентські рухи не були ізольовані від ширших суспільних верств. Це дозволило лівим радикалам створити масову базу; їхні осередки з’явилися не лише в університетах, але й на промислових підприємствах. Ця обставина обумовила масовість і розмах італійського тероризму. Для італійських правих радикалів 60-ті роки також стали визначальними у виборі насильницьких форм боротьби. У 1969 році в Падуї вийшла книга майбутнього фігуранта судових процесів над терористами, неофашиста Франко Фреди «Дезінтеграція системи».
Того ж таки 1969-го ці ідеї знайшли перше практичне втілення: внаслідок вибухів в Cільськогосподарському банку на П’яцца Фонтана в Мілані загинуло 17 людей і близько 100 – поранено. Відповідальність за цей теракт покладали то на анархістів, то на неофашистів, але справа так і залишилася нерозкритою. Варто зазначити, що попри різкий доктринальний антагонізм, шляхи лівих та правих терористів в Італії часто перетиналися не лише у формі протистояння. Лідер і засновник найвідомішої організації комуністичних терористів «Червоні бригади» Ренато Курчо починав свою політичну діяльність у лавах неофашистського угруповання «Новий порядок». А гаслами неофашистської екстремістської організації «Третя позиція» були «За фашистську диктатуру пролетаріату!» та «Гітлер і Мао — єдині у боротьбі!». Однак остаточного єднання правого і лівого флангів екстремізму не відбулося. Натомість виникли організації, що декларували боротьбу проти будь-яких ідеологій взагалі і прихильність до «насильства заради насильства». Такими були, наприклад, неофашистські «Революційні збройні ланки» на чолі з братами Фіорованті, яким приписують найкривавіший теракт тих років — вибух на вокзалі у Болоньї 2 серпня 1980 року; загинуло 85 людей і поранено понад 200. Згодом з’ясувалося, що за вибухом стояли спецслужби, а на лаві підсудних опинилися двоє високопосадовців із італійської секретної служби СІСМІ: генерал Музумечі та полковник Бельмонте, звинувачувані також у використанні службового становища для спрямування слідства на хибний шлях.
Внутрішнє життя більшості підпільних організацій невідоме нікому, крім співробітників «спеціальних служб». Цей фактор закритості робить можливим маніпулювання діями різноманітних терористичних формацій з боку зацікавлених державних та міжнародних чинників. Часто після першого етапу «ідейного насильства» настає другий — «насильства заради насильства» та трансформації «революційної боротьби» в банальну кримінальщину, а це, у свою чергу, дозволяє спецслужбам інфільтруватися до лав екстремістів-підпільників. А потім настає етап маніпулювання нелеґальною структурою. Не обов’язково така діяльність має «безпосередній» характер — іноді екстремістів використовують і «всліпу». Ось історія з вибухом експресу «Італікус» 4 серпня 1974 року, коли загинуло 12 і поранено 48 людей. Досить швидко був знайдений безпосередній виконавець теракту — неофашист Маріо Туті — і двоє його соратників. Туті під час затримання встиг застрелити двох поліціянтів. Все здавалося б було очевидно. Однак згодом стала відомою така інформація: за місяць до вибуху начальник поліції направив всім комісарам залізничної поліції телеграму, в якій повідомлялося про підготовку терористичних актів на залізничних шляхах. Пропонувалося посилити контроль за багажем пасажирів і тими місцями в вагонах, де можна сховати вибухівку. Потім надійшов наказ, що… скасовував стан бойової готовності. Двоє свідків на суді стверджували, що перекладачка секретної служби попереджала телефоном свою матір про необхідність відмовитися від поїздки цим експресом. Як і більшість подібних процесів, справа закінчилася нічим…
Найгучнішим злочином італійських терористів є викрадення та вбивство екс-прем’єр-міністра Італії та лідера Християнсько-демократичної партії Альдо Моро у 1978-му. В операції взяли участь 60 чоловік: 12 автоматників, 8 водіїв, загін прикриття з 10 чоловік та 30 осіб, що охороняли різні схованки, в яких мав бути розміщений Моро. Попри те, що людських і фінансових ресурсів «Червоних Бригад» на той час цілком вистачало для проведення операції, без сторонньої «технічної» допомоги їм це навряд чи вдалося б. Отже, відразу постало питання: кому ця акція була вигідна? Загальновідомо, що держсекретар США Генрі Кісінджер висловлював майже неприховані погрози на адресу Моро, бо екс-прем’єр був прихильником створення коаліції з компартією і входження її до уряду. Прихід до влади ІКП (нехай і реформованої) став би відчутним ударом по позиціях США в Європі в умовах «холодної війни». Відповідь на питання «кому вигідно?» була досить очевидною. Однак достеменних свідчень про роль Вашингтона тоді виявлено не було. Лише у 90-х роках в пресі з’явилася інформація про операцію «Гладіатор» спецслужб США з метою недопущення комуністів до влади. Однією із жертв цієї компанії став Моро. Зрештою Італія, що опинилася на межі протистояння між НАТО та радянським блоком, була вузлом діяльності різноманітних спецслужб. І це також не в останню чергу зумовлювало терористичну активність тих років. В Італії було випробувано технології маніпулятивного тероризму, що нині використовуються різними політичними режимами в багатьох країнах світу.
В Італії під час історії з викраденням Моро було прийнято закони про надзвичайні повноваження правоохоронних антитерористичних підрозділів. Після кожного теракту хвилі репресій накривали середовища лівих або правих радикалів. В тюрмах опинилося кілька тисяч чоловік. З одного боку терор слугував виправданням політичної ізоляції радикальних комуністів чи неофашистів, з іншого — ізоляція ставала поштовхом до подальшого поширення терору. Для Італії та доба була періодом сумної статистики. З 1 січня 1969 року до 31 грудня 1987 року в країні було здійснено 14531 політичний терористичний акт, в результаті яких загинуло 491 і поранено 1181 людину. Піковим став
1979-й, коли було здійснено понад дві тисячі терактів. Недарма цей період отримав в Італії назву «свинцеві роки».
Початком кінця «епохи терору» став скандал у справі масонської ложі «П-2». В результаті справи, що виринула 1981 року під час розслідування краху одного з найбільших італійських приватних банків «Банко привато» було віднайдено і оприлюднено списки ложі — три міністри, 23 депутати, 10 префектів, 10 генералів корпусу карабінерів, шість адміралів, сім генералів фінансової гвардії, приблизно сотня президентів державних і приватних компаній та два десятки керівників радіо і телебачення. Ложа контролювала чотири видавництва, в тому числі й найбільший в Італії видавничий трест «Ріцоллі» та 22 газети! До ложі належали і всі три (!) керівники італійських спецслужб – генерали Сантовіто (СІСМІ, спецслужба міноборони), Грассіні (СІНДЕ, спецслужба МВС), Пелозі (ЦЕСІ, координаційний центр спецслужб). Скандальним стало оприлюднення вилученого в липні 1982 р. в дочки лідера ложі Лічо Джеллі програмного документа ложі — «Програми демократичного відродження», що передбачав перебрання контролю над усіма гілками державної влади. Громадськості стали відомі дані про причетність «П-2» до планів державного перевороту, «ділові зв’язки» з різноманітними правими та лівими терористичними угрупованнями. Залишимо конспірологам досліджувати те, хто кого використовував: спецслужби — «П-2» або навпаки. Ця справа є чи не найпоказовішим прикладом того, як підпільні структури можуть стати знаряддям маніпулятивних політичних технологій.
Повоєнна політична система Італії зазнала остаточного краху у 1992 році, коли більшість політичних партій, що визначали політичне життя країни, в результаті антикорупційної компанії «Чисті руки» було викрито у зв’язках із мафією. Більшість із них розпалися і майже цілком зійшли з політичної арени. Цікаво, що реформовані комуністи (нині — Демократична партія лівих сил) деякий час були учасниками лівоцентристської урядової коаліції. А представник цієї партії Романо Проді став на чолі Єврокомісії. Так само реформувалися й колишні неофашисти з ІСР. Тепер вони заявляють про свої мало не «антифашистські» позиції і під назвою Національний альянс входять до урядової коаліції прем’єра Сільвіо Берлусконі. Історична драма Італії отримала доволі несподівану розв’язку…