UA / RU
Підтримати ZN.ua

Суверенітет і мода на брехню

Ви чуєте брехню? Вона забиває вуха. Дуже багато брехні, і помічають її дедалі менше. По Києву, по всій країні мозолять очі борди, які, дратуючи, все-таки заявляють про себе, і не відвернутися!..

Автор: Владислав Сікалов

Ви чуєте брехню? Вона забиває вуха. Дуже багато брехні, і помічають її дедалі менше. По Києву, по всій країні мозолять очі борди, які, дратуючи, все-таки заявляють про себе, і не відвернутися! Люди, вже нічому не вірячи, поставлені перед необхідністю робити вибір. Люди залякані, люди виживають — який театр, яка філармонія чи книжка — тут вижити б: поїсти, якось одягтися, сплатити за школу дитини. Культура — розкіш, що стає зайвою.

Власне, вся нинішня передвиборна кампанія — це дуже нечесна, груба гра на болючих мозолях. Але є мозолі-снаряди, мозолі-пістолети і порохові бочки, на які краще не наступати і які краще не чіпати. Один із них — питання про історичну Україну, порушність/непорушність її кордонів, її суверенітет.

Здається, мало хто схоплює головне. Радянський Союз, від якого дісталися нам, як уже «повноцінній» країні, у спадщину адміністративні кордони в межах Української РСР, — це була така національна катастрофа для українців, для росіян,?такого масштабу «провал»,?що після нього важко уявити собі взагалі будь-яку осмислену суспільну модернізацію. Байдуже яку: за типом Китаю, шокової терапії Польщі чи соціалізму Швеції. За типом зближення з Європою, білоруського варіанта автаркії, привабливої, втім, лише для стороннього ока, чи за якимось іншим принципом.

Замість усіх відомих моделей життєвого устрою поступово наростає небачене раніше в історії «соціальне тіло». Яке — наразі невідомо, тіло не промацується, його не видно.

Очевидно, що розглядати Україну як самодостатнє утворення поки що сенсу немає; зараз, на жаль, слушніше говорити про нашу країну як про сполучення, «злуку» околиць двох імперій — західної, Австро-Угорської (читай — європейської), і східної, з усією неможливістю виміряти її «загальним аршином». Ці два шматки околиць мають свої особливості: одна з них, західна, просто-таки покреслена історичними кордонами, як нарізаний скибками кавун. Інша, східна — трагічне непорозуміння з постійною загрозою запалення апендикса-Криму. Таким чином, існують як мінімум дві України, і їхній погляд на історію діаметрально протилежний.

Соціальний формат України — це розпад. Можна згадати саме лише фізичне вимирання нації, її фактичне скорочення. Бідність — це фільєра; сам стовбур, потенціал нації стоншується, а де тонко, там, як відомо, рветься. Людей міг би об’єднати добробут, ба ні! Чи існує зараз український народ як спільнота, здатна до консолідованої осмисленої дії, чи наш народ якось непомітно розтанув, перетворився на юрбу люмпенів та обивателів? Таке явище, як поп-артисти, котрі свої виступи перетворюють на агітку за ту чи іншу політичну силу, під чиї гопанки радісно танцює шалена юрба, — змушує схилятися до другого варіанта.

І в такому розрізі постає питання про суверенітет... Якщо відбувається розпад нації, її деградація і скорочення, якщо народ не має політичної волі, щоб, усвідомивши своє тяжке становище, робити якісь кроки, то що є суверенітет? Що містять у собі нинішні кордони України?

Власне, інтерес до поняття суверенітету в суспільстві загострюється вже вдруге. Вперше це було в пору так званого параду суверенітетів (кінець 1980-х—початок 1990-х), від якого залишився в пам’яті афоризм: «Беріть влади, скільки подужаєте!». Владу взяли і понесли: Прибалтика в один бік, Білорусь в інший, а Україна підняла мішок із владою, відчула, що важкий, та так і залишилася стояти на роздоріжжі...

У цьому зв’язку цікаво згадати працю «Про державу» французького юриста Жана Бодена (жив наприкінці XVI століття), в якій він трактував слово souverainetе, котрому і дав поштовх в історію, як «влада держави, абсолютна і постійна»; в латинському ж варіанті його праці міститься інше визначення, що передбачає існування в державі «вищої, вільної від законів, влади над громадянами і підданими». Годі й казати, як багато різних ускладнень викликають у новочасній Європі юридичні інтерпретації слова «суверенітет», так само як і просте оперування цим словом. «Вища влада»? А якщо правлять кілька осіб, то в кого вона конкретно? «Постійна»? А якщо правитель із винятковими повноваженнями призначається на певний час? Як це — «влада, вільна від законів»? А Божий закон? А зобов’язання за міжнародними договорами?

У своїй книзі «Про глобалізацію» Джордж Сорос працює з поняттям «суверенітет» часів Французької революції, коли, борючись за ідеали свободи, рівності і братерства, французький народ вважав за потрібне проголосити суверенну владу, створивши сучасну (в нашому розумінні) національну державу. «Відтоді й почалося протистояння національної держави та універсальних принципів свободи, рівності і братерства», — іронічно підсумовує Сорос.

В інший своїй книзі — «Мильна бульбашка американської переваги» — автор визнає: «Не можна сказати, що з концепцією суверенітету все легко і просто. Як, наприклад, вирішити, хто саме гідний права на самовизначення в суспільстві, де є етнічні меншини або групи, об’єднані різними ідеями?». У даному разі американський бізнесмен виступає на боці світових арбітрів, які вирішують у складних випадках, хто саме гідний у конкретній ситуації називатися народом, набуваючи право на самовизначення.

Згадаймо про Гельсінкський акт 1975 року, в якому фігурує принцип «непорушності кордонів». Невже це правило в global Європі ще діє на практиці? Відомо, що Гельсінкський договір вироблявся на основі трьох принципів — безпеки, економічного співробітництва та гуманітарної допомоги. І непорушність кордонів обговорювали суто в контексті безпеки — її, як ключовий для себе принцип, обстоював Радянський Союз. Відомо також, що ще в грудні 1941 року СРСР домагався від США визнання кордонів станом на 1940 рік, а після виграної війни країна Рад тільки зміцнила свої позиції з територіального питання. Країна-переможець, хоч як би до неї ставилися, підняла свій міжнародний авторитет настільки, що питання про непорушність кордонів стало можливо перетворити на священне поняття, на догму. Пізніше ця догма перейшла в гельсінкський документ і була там зафіксована, попри те, що невдовзі виявилася підірваною гуманітарною сферою. Вважалося, і справедливо, що СРСР не виконує прийнятих у пакеті Гельсінкського акта зобов’язань про право народів на самовизначення, про право на виїзд із країни, про свободу совісті тощо. Вже після падіння Берлінської стіни можна вважати, що даний акт фактично помер. І вже точно він був похований після розпаду радянської імперії.

Протиріччя між принципом територіальної цілісності і правом народу на самовизначення в останні десятиріччя, як нескладно помітити, тільки загострилися, і розв’язувати їх дедалі важче. Слід визнати, що сьогодні ми живемо в ситуації геополітичного хаосу. І якщо п’ять років тому вибір українського президента був іще геополітичним кроком, то нині за будь-якого розкладу — це крок розпачу. Під час достопам’ятної холодної війни існував бодай якийсь баланс, що його можна було позначити майже невживаним словом — світобудова. Тепер ми живемо у світі, де немає жодних правил і де триває запекла битва за вплив на пострадянському просторі. У всякому разі з Росією точиться в повному розумінні холодна війна. І ніхто не знає, що за кордони ми охороняємо: колишньої Української республіки в складі Союзу, чия територія прирощувалася і змінювалася щонайменше двічі за 70-річну історію, або ж ми охороняємо кордони власне України, древньої традиційної держави.

Існує ще один нюанс. Міф про непорушність кордонів не завадив Союзу розпастися на 15 незалежних держав. Але був факт міжнародного визнання розпаду СРСР — у рамках колишніх адміністративних кордонів республік. Водночас у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, який набрав чинності 23 березня 1976-го, йдеться про те, що «всі народи мають право на самовизначення. Жоден народ у будь-якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування». Таким чином, згаданий вище документ юридично сформував право кожного народу на «свою» територію, «свою» землю і природні багатства, що зберігаються в її надрах, і, по суті, виявився закладеною на десятиріччя наперед міною уповільненої дії, котра почала спрацьовувати в різних місцях тільки зараз!

Але хай там як — нам дано єдині кордони, які слід поважати і захищати, кордони нашої вже достатньо освяченої традицією, хоча й гіркої долі; кордони, в яких сконцентровано досвід і суверенітет кожного з нас як особистості.

Попри те, що дві священні корови — «народне волевиявлення» і «недоторканність кордонів» — історично приречені буцатися одна з одною, принцип територіальної цілісності та непорушності кордонів повинен залишатися і повинен означати не що інше, як прагнення зберегти статус-кво. Намагатися поставити цей принцип під сумнів, посилаючись на те, що статус-кво вже давно порушений розпадом СРСР, — щонайменше нерозумно. Те, що цей розпад призвів «усього лише» до п’яти-шести воєнних конфліктів і рахунок жертв ішов на десятки тисяч, а не на сотні, само по собі можна вважати великим везінням.

Тому хотілося б закликати учасників передвиборних перегонів не чіпати цей снаряд. Головне завдання, яке стоїть перед політикумом, — зберегти Україну в межах існуючих кордонів. Прецедент відбирання території, хоч би якою малою вона була, санкціонує відпадання шматків і в подальшому, що призведе до забуття слова «Україна» і поховання її під шаром історичного пилу.