Взагалі, усе на світі мусить мати межі — будь-яке явище, поняття чи рух обмежується здоровим глуздом. Відповідно суспільствознавці (соціологи, психологи, педагоги, політологи та інші гуманітарії) повинні повсякчас тримати свій здоровий глузд під контролем реального життя. Інакше соціум отримує від них псевдоідеї, причому досить часто і за бюджетні, хоча й мізерні, гроші. На ці смішні ідейки натрапляєш у газетах, на ділових зустрічах і зміцнюєшся в думці, що людина з вищою освітою і навіть з ученим ступенем не завжди належить до інтелігенції.
Я далека від того, щоб моралізувати (цим у нас у країні захоплюються переважно старі бандити й старі повії), але, їй-богу, немає і не було ніколи в нас «гнилої інтелігенції»! Адже перш ніж згнити, потрібно спочатку дозріти… Тому сьогодні йтиметься про антилігенцію. Ось, наприклад, терміни з її словника: «побутовий героїзм», «чорні археологи» (замість банальних мародерів) і навіть «клімат мікропорядності в кожній сім’ї». Антилігент щедрий на пусті, але «оригінальні» розмови, на винаходження нових пустопорожніх термінів для означення найбанальніших сторін людського життя, до того ж він так «пресує» співрозмовника, що після нього випадково зустрінутий газоелектрозварник здаватиметься не ким іншим, як «людиною з відкритим забралом»…
Типовий кабінетний соціолог, який уникає спілкування з людьми, обов’язково несе в собі месіанське начало — це в нього як дзвіночок у прокаженого в середні віки. Він обов’язково «навантажить» вас тим, що наше суспільство врятують професійні цінності, геть-чисто забувши, що й нацисти були неабиякими професіоналами. А елементарну людську порядність як виміряти — у герцах чи в індексах, з огляду на індивідуальність самооцінок громадян?
Соціолог більш просунутий, який уже і за кордон літає на симпозіуми, злегка хизується своїм демократизмом. Тому нічого глобального не проростає. Просто проходять круглі столи, наприклад, із повіями, де їх напувають кавою, називають «дівчатками» (рекомендуючи і журналістам називати їх так само, у крайньому разі — «жінками комерційного сексу») і на повному серйозі вникають у їхні професійні труднощі. У результаті вносять пропозицію оформити «для дівчаток» спеціальні кімнати на авто- і залізничних вокзалах — і «для психологічного розвантаження», і щоб не за сезоном одягнений у міні «контингент» узимку міг відігрітися... Смішно. Тим паче, що нового може сказати соціолог, який оперує самооцінками опитаних, на відміну від волонтерів, які постійно працюють із повіями і давно є суспільствознавцями, але — у професійних межах?
Складається думка, що соціолог «без меж» плюсує або множить свою думку на результати опитувань. Найчастіше це думка провінційного, мало того — містечкового жителя, який намагається підігнати реальність під свої стереотипи. Болюча тема — гендер, простіше кажучи, стосунки між чоловіками й жінками в суспільствах розвиненої демократії. Можливо, і є в цих теревенях раціональне зерно, але мені не траплялося. Одного разу побачила якусь незначну публікацію про те, що до ХХ століття жінки народжували багато дітей для того, щоб у майбутньому вони стали помічниками в господарстві... Найсмішніше, що й в університетах студентам забивають голову псевдолекціями, побудованими на обивательщині: наприклад, «ганьба залізничним провідникам, які саджають у вагони передусім чоловіків, а потім жінок — прикмета в них, бачте, така», або: «найгірший ворог жінки — целюліт». А політика? А «запроваджувати жіночі квоти в парламенті»?.. Квоти — це все-таки образливо, відгонить якоюсь «соціальною інвалідністю». Коли були вибори у Франції, у наших новинних телесюжетах з’являлися молоді матері, які категорично заперечували вибір країни суто з почуття жіночої солідарності. А в нас іще хтось десь на задвірках соціології дискутує на ці теми, причому не безоплатно.
Якось я спробувала обговорити із соціологинею «без меж» проблему соціальних роликів проти СНІДу, що їх знімає фонд Олени Франчук «АнтиСНІД». Погодьтеся, нерозумні й ризиковані «веселі картинки» найчастіше приносять шкоду молоді. Наприклад, був сюжет, коли в юних дів запитували: «Якщо до вас підійшов знайомитися хлопець і в нього немає презерватива, що ви йому скажете?». Сімнадцятирічні «спокусниці» з усім своїм неформальним шармом волали: «Ні-і-і!». Питання було поставлено прямо й чітко, мабуть, це усталена в якихось колах соціальна норма. Але навіщо нав’язувати з екрана саму можливість сексу з незнайомцем?! Він може бути хворий на що завгодно, і не лише на СНІД і туберкульоз, а й на папіломатоз (сьогодні це дуже поширене онкогенне захворювання). Він може бути психічно нездоровий і мати дивні уподобання в сексі... Соціологиня мого гніву не оцінила й пробелькотіла: «Ну не всі ж презервативи рвуться... І з незнайомцями — допомагає». Ще бракувало побачити де-небудь соціологічне дослідження про частотність і варіативність розриву презервативів за самооцінками населення... А фонду «АнтиСНІД» у своїх роликах не зайво було б нагадувати «про здоровий спосіб життя», про те, що покладатися на презерватив — це п’ятдесят на п’ятдесят, і спільний похід до лікаря перед сексом — це показник дорослого ставлення до життя.
Та ж таки соціологиня десь знайшла «типу приголомшливе» дослідження, що в українських молодих сім’ях дружина в перші ж місяці після народження дитини рветься на роботу, намагається влаштуватися бодай надомницею (бере якісь переклади або друкує на комп’ютері).
Що з цього випливає? Молода сім’я хоче жити круто й ні від кого не залежати; підросло покоління жінок-кар’єристок, котрим байдуже, чи застудить нянька-найманка їхнього спадкоємця; молодий батько, який засвоїв з дитинства суто жіночу, материнську модель виховання, не годен бути добувачем, тому сім’ї просто не вистачає ні грошей, ні чоловічої відповідальності.
Тут можлива ціла низка сценаріїв, а отже, додаткових запитань. Тільки... соціологиня не ставить їх респондентам. Вона просто «нанизує цифри на кукан» і робить свої суто обивательські висновки, про що нам із вами не обов’язково знати.
Кожний із нас — «стихійний психолог», так нерозумно називають нас психологи професійні. Головне, щоб вони пам’ятали — закінчивши університет за своїм фахом, вони не мають права називатися психотерапевтами. Я була знайома з однією психологинею, яка, крім того що роздавала інтерв’ю про все на світі, ще й практикувала вдома як «християнський психотерапевт». Вона розповідала, що приходять до неї бізнесмени, які згоріли на роботі, скромна стара діва й просто віруючі люди. До того ж у психологині постійно народжуються діти, і вона їх годує груддю, не відходячи від клієнта. Видовище, мабуть, іще те... Зміст її сімейної терапії зводиться до таких постулатів: «Любов до чоловіка — це восьмивекторна конструкція — я дістаю задоволення від того, що він дістає задоволення від того, що я дістаю задоволення, і т.д.»; «жінка має любити і шанувати свого чоловіка, бачити в ньому Дух Божий, і як Христос віддав життя за людство, так і чоловік має бути готовий віддати життя за сім’ю»... І тут, у кульмінаційний момент цього нудного речитативу, психологині додзвонюється клієнтка з іншого міста із симптомами психічного розладу: вона вся в тривозі, у страхах, боїться вийти на вулицю... «Я, як християнський психотерапевт, заявляю вам, що з вами все гаразд. Це ваші родичі вас доводять. Більше гуляйте на вулиці, пийте валеріанку...». Думаю, до вечора людина з такими симптомами вже мала б додуматися викликати собі «швидку допомогу»... Тому вимагайте в того, хто називає себе психотерапевтом, ліцензію про медичну освіту. Тоді самозванець тільки секту в себе вдома зуміє організувати, зібравши у своєму мікрорайоні всіх юродивих...
На роль «соціального медика» іноді «пробиває» і наші правоохоронні органи. Щоправда, у телепрограмах про діяльність міліції нічого немає «про самоочищення їхніх лав», переважно — «про нещасних різновікових хлопчиків і дівчаток, які схибили в житті й потрапили або в повії, або в жертви, або в злодії». Якось бравий телеведучий у міліцейському чині розповів про свій виїзд на подію, коли вибухнуло начинене тротилом авто і водієві відірвало голову: «Ну в нас і люди — кров річкою, я ходжу, замшеві черевики брудню, усе довкола оточено, а одна жінка похилого віку все поривається подивитися, її вивертає, вона відбігає й весь час знову повертається...». Ці «замшеві черевики в крові» свідчать не тільки про якусь «душевну омозолілість», а й про журналістський непрофесіоналізм. Зрештою, виїжджаєш «на труп» — узувай берці... Нашому суспільству вкрай потрібні міліцейські психологи, які серйозно займалися б проблемами і жертв злочинів, і неадекватною поведінкою злочинців. Трапляється, на нещастя, заведуться в нас десь «антигерої» — які мстять усьому людству, убивають людей на узбіччях або приносять їх у жертву на кладовищах. І чомусь коментують ці разючі випадки звичайні цивільні психологи. Це глибоко непрофесійно, коли цитується Фрейд чи Адлер на предмет убивці-«надлюдини», якій хоч із пальця виколупай, але дай «владу над людським матеріалом». Тому кваліфіковані міліцейські психологи потрібні всьому суспільству (а не тільки в колоніях). А звичайним кабінетним психологам краще висловлюватися в тих випадках, де вони приносять найменше шкоди.
Психологи-«грантоїди» у добродійних фондах — це взагалі тема окремого журналістського дослідження. Там жінкам із неблагополучних сімей, яким би житло знайти і з роботою допомогти, видають гарно видані за західними канонами брошурки: «Оце ваші права — ви зачитуватимете їх вашому чоловікові-нелюду, а це права дітей — нехай і дитина свої зачитає перед тим, як її поб’ють ременем із бляхою». Потрапляючи в такі фонди, згадуєш Епіктета: «Людина — це всього лише дрібна душа, обтяжена трупом». Ось керівниця фонду, давно пенсіонерка, із рваним, нерівно пофарбованим волоссям й у м’ятому трикотажі. Вона вподобала тему сексуальних домагань: «Жертва не може спровокувати начальника на домагання — якщо вона вдягає все коротке, можливо, їй просто жарко. Я настійно раджу жертвам своїх босів звільнятися — адже нічого не доведеш. А багаті нехай приходять до нас — ми їх навчимо культури жити з великими грошима»... Коментарі зайві, як, утім, і такі фонди.
Письменники-публіцисти іноді бояться жити — може, це такий «профневроз». Живучи в центрі Києва, вони оцінюють культуру українців за кількістю викинутих ними під вікна пляшок і пластикових стаканчиків під час масових гулянок. Один такий діяч, який вилиняв у кольори своєї студентської юності, гнаної в 70-ті роки самим КДБ, раптом видав: «Тільки зміна поколінь дасть нам нового українця». Це в ньому говорить саме страх жити реальним життям, тому пресі спілкуватися з такими людьми зовсім необов’язково.
Журналісти також іноді не поступаються «суспільствознавцям без меж». У газетах із масовим тиражем є кліше — «масовий читач», який «зрозуміє—не зрозуміє». На перших шпальтах — жахи, сцени катастроф і хірургічних операцій. До всього читачі вже звикли. І тут — така собі недбалість, коли не тільки жахи описують, а й між іншим повідомляють їх «рецепти»... Ось як можна прорекламувати злочин. Молода пара дала в борг випадковому знайомому чотириста доларів. Замість повернути гроші, цей знайомий додав їм проблем —хлюпнув жінці в обличчя якусь субстанцію (назва наводиться, і «це» продається на кожному розі) і чиркнув сірником. Як виявилося, тканини обличчя горіли дві години, й лікарі-комбустіологи нічого не могли зробити. А далі — повний хепі-енд: сорок операцій, проведених столичними пластичними хірургами абсолютно безплатно, вірний чоловік, дитина, яка нещодавно народилася... А тепер хто скаже, скільки неврівноважених людей запам’ятало цей газетний «рецепт»...
По суті, річ у відповідальності за все, що ми робимо. Саме відповідальність окреслює нам певну «межу», тримаючись якої ми завжди будемо «в руслі» власного професіоналізму.