Лише кілька годин радів скульптор Іван Чумак рішенню суду від 19 березня 2004 року, яким Луганську міську раду було зобов’язано виплатити йому гонорар за роботу над пам’ятником Тарасу Шевченку. Увечері того самого дня, на сімдесят восьмому році життя, народний художник України помер.
У квітні минулого року «ДТ» розповідало про непросту ситуацію, в якій опинився Іван Михайлович, створюючи пам’ятник Кобзареві. 1997 року, вже літньою людиною, він працював на протягах у Київському художньо-виробничому комбінаті й застудив ноги. А після спорудження пам’ятника в 1998-му все не міг отримати гроші за свою працю: Луганська міська рада не знаходила юридичних підстав для легальної виплати гонорару.
Тепер у квартирі скульптора живуть самі жінки — дружина Чумака Ірина Осипівна, їхня донька і внучка, студентка луганського медичного університету. У середині 90-х померли їхній син і доньчин чоловік, а після смерті Івана Михайловича главою сім’ї стала Ірина Осипівна. Вона каже, що нині, після рішення суду, який визнав договір Івана Михайловича з міськрадою таким, що відбувся, їй віддадуть нарешті гроші, зароблені покійним чоловіком. «У боргах — по самі вуха, — розповідає вона. — Сподівалися, що з нами розрахуються». Чоловік, за її словами, довго не хотів позиватися, боявся — про нього подумають як про користолюбця. Сподівався, що питання вирішиться полюбовно. «А яка вже тут нахабність? Ми жили останній час на 150 гривень пенсії». Торік, правда, йому як народному художникові України почали виплачувати додаткові гроші — 200 гривень. А після перерахунку в січні нинішнього року нова пенсія зросла в кілька разів, проте одержати він її встиг лише двічі.
Тільки через кілька тижнів після смерті чоловіка Ірина Осипівна змогла без сліз розповідати про його страждання: «Заробив він свої болячки, коли ліпив пам’ятник у бетонному бункері художнього комбінату в Києві. Після цього лежав у різних лікарнях, але ставало тільки гірше. Інколи йому здавалося, що втрачає пам’ять. Це через уколи сильного болезаспокійливого — боліло пекельно. Лікарі нібито визначили в нього рак. Але ніде нічого не знайшли, хоча перевірили всі внутрішні органи. Кажуть, таке в медицині буває. Він ослаб, почав гірше їсти, на вулицю не виходив, лише сидів удома біля відчиненого вікна. Переніс кілька інсультів». До них додому, продовжує вона, приходили представники міськвиконкому, обіцяли допомогти зібрати всі необхідні документи й передати їх міському голові. «Ми зібрали всі папери, — каже Ірина Осипівна, — віддали їх у міськвиконком, але більше року не було ніякої відповіді». У березні 2004-го, під час святкування дня народження Тараса Шевченка, журналісти одного з луганських телеканалів запитали главу облдержадміністрації про борг Чумаку, і той обурився, дізнавшись, що міська влада досі не вирішила цього питання. Якщо місто не зможе виплатити скульпторові гроші, сказав Олександр Єфремов, то це зробить обласна влада.
На початку 2004-го Іван Чумак учинив позов до Луганської міської ради, в якому пояснював своє звернення до суду. 1993 року він став переможцем відкритого конкурсу на кращий ескізний проект пам’ятника Тарасу Шевченку. У 1997-му працював над пам’ятником у Київському художньо-виробничому комбінаті «Художник». Договір свого часу не було підписано «у зв’язку зі зміною керівництва в Луганському міськвиконкомі». Комісія при Міністерстві культури нарахувала йому 35 тисяч гривень гонорару, «керівництво обіцяло виплатити, але досі зрушень немає».
Треба сказати, що це саме «керівництво» вже кілька років як перестало оспорювати вимоги скульптора, а 19 березня позов художника повністю визнало й навіть не планувало подавати апеляцію. У міськраді пояснюють: виплатити гроші хотіли давно, і навіть умовляли Чумака подати до суду — адже для виплати гонорару їм потрібні були юридичні підстави, бо інакше бюджетні гроші не можна легально витратити. Рішення суду і стало цією самою юридичною підставою. Хоча й із запізненням, але справедливість відновлено. Проте особливих радощів із цього приводу чомусь не відчуваєш. Як розповідає Ірина Осипівна, удень 19 березня вона повернулася додому із суду, потішила чоловіка, а ввечері, о пів на шосту, він помер.
Пам’ятник Тарасові Шевченку в Луганську став останньою великою роботою Івана Михайловича Чумака. Але, як говорив рік тому скульптор, ніхто пальцем не ворухнув, щоб довершити його — поставити скульптуру Шевченка на високий постамент, як і передбачалося проектом. Дружина Івана Михайловича каже, що слід обов’язково знайти гроші на новий камінь і підняти пам’ятник бодай на один метр — високі дерева просто накривають Шевченка згори, і здається, що він сидить. За її словами, кілька років тому голова обласної ради обіцяв Чумаку «обов’язково зайнятися цим питанням». Нагадаю, рік тому і глава Луганської облдержадміністрації запевняв кореспондента «ДТ», що вже 2004 року пам’ятник стоятиме на новому постаменті. Сподіватимемося, ніщо не зашкодить йому виконати свою обіцянку і в сквері біля будинку облради луганчани побачать Шевченка на новому постаменті. Як задумував народний художник Іван Чумак.