У наш час найкоротший морський шлях між Європою та землями, що лежать навколо Індійського й західної частини Тихого океану, забезпечує Суецький канал, який з’єднує Середземне та Червоне моря. Завглибшки канал дванадцять метрів, а завдовжки між Порт-Саїдом на півночі й Суецом на півдні — 163 кілометри. Цей найбільшвикористовуваний у міжнародній морській практиці судноплавний коридор має довгу й болісну історію свого створення, яка неоднозначно й жорстоко позначилася на долях видатних людей, багатьох країн та імперій — колишніх і нинішніх.
Проста й геніальна ідея з’єднання двох морів — Середземного й Червоного — була древньою ідеєю. Майже дві з половиною тисячі років тому на землі, зволоженій Нілом, народилося унікальне й неповторне починання, що за кілька століть стрімко розвинулося, створивши для людства інженерно-технічну споруду величезної цінності. Ще до будівництва Великих Пірамід єгиптяни мали технологію, здатну регулювати рівень води на землях, затоплених Нілом, протягом тисяч кілометрів і перетворювати болота або ті самі пустелі на квітучі поселення. Розроблена ними техніка іригації лягла в основу конструкції майбутнього каналу.
Перший канал, попередник Суецького, було споруджено з приходом до влади VІ династії (2350—2180 р. до н.е.). Фараон Сакура будує канал Бубаст (Бубастіс), який з’єднує Середземне море з Червоним, створює сильний військовий флот і здійснює першу досить успішну експедицію до таємничої країни Пунт (нинішній Сомалійський півострів). Але ці первісні будівлі стародавнього стратега, звісно ж, мало нагадували сучасні, канал був наполовину водним, наполовину сухопутним, і кораблі, виготовлені з папірусу, перетягували по землі й пісках на верблюдах, аби потім знову спустити на воду. І так до самого моря. 2120 року до н.е. фараон Монтухотеп ІІІ цей важливий караванний шлях обладнує криницями, сховищами, морським портом і суднобудівною верф’ю.
Перший канал у первісному значенні цього слова вирили приблизно 1850 року до н.е. під час правління фараона Сесостріса ІІІ, і призначався він для іригаційних робіт, а в період повеней Нілу використовувався для судноплавства. Під час правління ХХVІ династії (609—524 р. до н.е.) єгипетські кораблі вже обійшли Африку (Рим та Афіни щойно народилися), об’їхали Геркулесові стовпи (сучасний Гібралтар) і повернулися через канал Бубаста.
До приходу греків і римлян канал призначався очевидно для того, щоб сприяти війні чи торгівлі між землями в районі дельти Нілу й Червоним морем, а не для того, аби забезпечити перехід до Середземного моря. І тільки іноземні завойовники Єгипту, спочатку Дарій І, а потім Олександр Македонський, котрий вигнав персів і заснував місто Александрію, знову відкривають канал до Червоного моря для з’єднання Індійського океану з Середземним морем. За Птолемеїв канал максимально реконструюють, і не в останню чергу завдяки йому Птолемей ІІІ Евергетіс стає «паном Середземного моря й Індійського океану». Розкіш і розбещеність наступних Птолемеїв супроводжується зростанням соціальної й економічної напруженості в Єгипті. Рим втручається в політику й державні структури країни, і з волі Октавіана римляни завойовують Єгипет (32 р. до н.е.). Протягом їхнього тривалого панування канал занепадає.
Важка піщана ковдра вкриває велике минуле, майже знищуючи навіть пам’ять про нього. І лише через століття з пришестям войовничих арабів знову відроджується канал. Його відновлюють правовірні в 762—767 рр. продумано й старанно, а тому халіфи чудово воюють, торгують, розвиваються, розширюються, спілкуються з усім світом морем і сушею, вигадують усілякі штучки для навігації, казково збагачуються. Халіф з Багдада принц Абу Аль Мансур перейменував канал на свою честь.
«Канал Правовірного Принца» не позбавив сну та спокою європейців усіх часів і народів, і особливо одного з них — Наполеона Бонапарта. Позбавившись непідкупного Робесп’єра з його Революційним трибуналом і терором, Французька Республіка гостро потребувала позитивних змін, матеріального й духовного відродження, нових територій, керівника нового типу. Що могло сприяти досягненню цих цілей? Переможна війна. Хто міг дати їй усе це? Звісно ж, Олександр Македонський, Юлій Цезарь, лицарі-хрестоносці та він, молодий і впевнений у собі Бонапарт. Куди ж спрямував свої погляди новий хрестоносець після чудових перемог в Італії? На схід, зрозуміло, туди, «де можна мати зручні гавані, добре ук-ріплені фортеці й уже готові комунікації, морські — для зв’язку з батьківщиною й сухопутні — з Індією. Країна з такою колонією незабаром здобуде монополію на торгівлю з Індією» — ось що написала група наполеонівських вчених у відповідному звіті. «Місцем такої колонії, ясна річ, повинен стати Єгипет!» Поки генерал найсерйознішим чином вивчав можливості, як підступитися до Індії, Франція дедалі більше переймалася ідеєю повторення великих походів Олександра Македонського та Юлія Цезаря.
Французькі торгові інтереси в Єгипті й на Близькому Сході були значно більшими, ніж у будь-якої іншої європейської країни. В Єгипті працювало французьке генеральне консульство, там мешкало близько 40 французів-торговців, котрих місцева влада кривдила непомірним митом. З Єгипту рукою подати до Святої Землі! Саме Наполеон і його вчені були першими, хто визнав можливість спорудження морського каналу, який зв’язує обидва моря. Перше наукове дослідження Суецького перешийка розпочато під час французької окупації Єгипту (1798—1801 рр.). Виконання цього грандіозного задуму доручили підрозділу вчених з інженерного корпусу, котрі супроводжували Наполеона в єгипетському поході в складі так званої Комісії з наук і мистецтв. Одним з першорядних завдань комісії був пошук древнього водного шляху між Середземним і Червоним морями. Бонапарт особисто приступив до виконання свого улюбленого інженерного проекту. 26 грудня 1798 року він з двома вченими прибув до Суеца, щоб зробити попередню топографічну розвідку й розшукати сліди древнього каналу. Стверджують, ніби Наполеон перший знайшов тисячолітні береги, які раптово з’явилися серед сипучих пісків. Без будь-якої охорони, натхнені своєю знахідкою, вчені авантюристи кружляли цими місцями до самісінької ночі. Повернувшись у ставку, Бонапарт наказав своєму головному інженерові з комунікацій Жаку Леперу негайно сформувати команду й розпочати топографічну розробку Суецького перешийка з рекомендаціями щодо реконструкції каналу. 16 січня 1799 року Лепер з двома помічниками виїхав у Суец. Поки група трудилася в пісках, Наполеон, вважаючи спорудження каналу справою вирішеною, подався в Святі землі.
Група Лепера працювала в пустелі сім місяців. Учені обстежили 51 км перешийка. Вони уточнили географічні координати Суеца, вивчили рівні морів, дослідили річище старого каналу. Умови роботи були екстремальними, бракувало води та їжі, у небезпечній близькості від табору вешталися розрізнені групи бедуїнів, демонструючи агресивні наміри. Коли прибув перший караван з провіантом, фляги вчених були цілком порожні, а їхні верблюди були без води вже шість діб.
Лепер представив свій звіт, який перекреслював мрії великої людини. Базуючись на своїх даних, посилаючись при цьому на точку зору Арістотеля, він зробив висновок, що рівень Червоного моря на 8,5 метра вищий від рівня Середземного й тільки єдиний бар’єр у гирлі Суеца захищає Червоне море від впадання в Середземне й переповнення дельти Нілу. Отже, будівництво каналу вимагає спорудження шлюзів, що на даному етапі є нереальним інженерним завданням. Це була вражаюча помилка. Рівень моря на землі скрізь однаковий. Математик Страбо, єдиний серед древніх учених, дотримувався цієї думки, спираючись на гідростатичні дослідження Архімеда. Проте інженери й географи після недовгих дискусій віддали перевагу Арістотелю, затвердивши звіт Лепера та прийнявши його висновки за аксіому. Лише 1847 року інший французький учений після нової експедиції в коректній формі спростував ці дані. Як могли помилитися такі сер-йозні вчені й не дати людині при владі того, чого вона так жагуче бажала? Можливо, це сталося через поспішність, через нечисленність групи, через нелюдські умови роботи в пустелі? Можливо, причиною стали пустельні міражі й недосконалість оптичних приладів, на які згубно впливав проникаючий усюди пісок? І попри все Лепер був переконаний: новий канал у принципі можливий. Він навіть розрахував його приблизну вартість, робочу силу й термін спорудження. Доповідь Лепера стала основою для всіх наступних досліджень, і після її опублікування, вже після падіння Наполеона, визначні інженери, особливо французькі, знову зацікавилися цією проблемою. Французька делегація вирушила до Єгипту. Але тодішній правитель країни Мохаммед Алі на цю тему розмовляти відмовився. Передусім він керувався бажанням здобути прихильність Британії, яка вперто виступала проти ідеї будівництва морського каналу й особливо проти французької присутності в регіоні, бо це загрожувало її комунікаціям і монополії на Індію. Але Мохаммед Алі не вельми хотів також прислухатися до аргументів англійців, якщо вони не збігалися з його власною думкою. Будівництво каналу, на думку Мохаммеда Алі, поставило б Єгипет стосовно великих держав у таке саме сумне становище, в якому опинилася Туреччина через Босфор і Дарданелли.
Його міркування уважно слухав співробітник французького консульства в Александрії Фердінанд де Лессепс. Віконт де Лессепс, талановитий французький інженер і дипломат, народився у Версалі 1805 року. 1832 року його направили до французького консульства в Александрію, де він вивчав пропозиції одного з колишніх наполеонівських інженерів щодо Суецького каналу. В Александрії, ознайомившись із звітом Лепера і встановивши дружні стосунки з Мохаммедом Алі та його сином і спадкоємцем Саїдом, у котрого де Лессепс був наставником з усіх наук, молодий амбітний дипломат розпочав плекати надію, що одного чудового дня йому вдасться завершити будівництво каналу, проект якого розробив Лепер. Але тоді він не зміг зреалізувати свій план. Дипломатична кар’єра де Лессепса перервалася, він залишив Єгипет і повернувся сюди лише 1854 року на запрошення свого колишнього вихованця — принца Саїда. Коли правити став Саїд, 1854 року проект Суецького каналу знову ожив у думках французів, його прибічники твердо бажали довести справу до кінця. Фердінанд де Лессепс уміло користувався привілеєм найближчого друга нового віце-короля. Він переконував Саїда надати концесію на будівництво каналу. Де Лессепс невтомно говорив про Суецький канал скрізь і завжди, коли дозволяли обставини. Якось він підстеріг Саїда на його шляху з Александрії до Каїра. Супроводжуваний міністрами й офіцерами, Саїд вів свою 10-тисячну армію в столицю і був у чудовому настрої, як завжди, коли він знаходився серед своїх військ. Де Лессепс ще раз скористався з можливості змалювати свій грандіозний план віце-королю. І Саїд здався, його спокусила ідея здобуття звання «Благодійник людства» порівняно малими витратами. Для цього потрібно було лише підписати два аркуші паперу з дозволом на формування міжнародної компанії, яка провела б відповідні роботи за свій рахунок. «Ваше ім’я — говорив де Лессепс, — житиме вічно, тоді як імена фараонів, котрі спорудили Піраміди, забудуть».
30 листопада 1854 року Саїд підписав перший акт концесії, що дозволяв де Лессепсу розробку Суецького перешийка. Знадобилося чотири роки для доведення розробки плану до кінця. Саїд запросив до Єгипту видатних інженерів зі всього світу для вивчення проекту на місці. Попередні висновки міжнародної комісії були сприятливі, і 1856 року її рішення оголосили всьому фінансовому світу. Того самого 1856 року другий акт концесії надавав майбутній компанії «Суец-канал» право управляти каналом протягом 99 років з дня закінчення робіт. Натхнений рішенням комісії, де Лессепс не став зволікати з роботами, особливо після того, як йому вдалося переконати французів підписатися на 52% акцій — тобто більш як на половину капіталу, необхідного для створення компанії. Перший змах киркою зробив де Лессепс у Порт-Саїді 25 квітня 1859 року, а через десятиліття канал урочисто відкрили. На його будівництво знадобилося десять років замість шести, передбачених проектом. Кліматичні умови, епідемія холери, виробничі й економічні проблеми — все це уповільнювало перебіг будівництва. Акт концесії було одностайно визнано як найневигідніший для Єгипту. «Ніколи ще не було концесій таких прибуткових для обдарованого й таких дорогих для дарувальника», як це зробив Саїд для компанії «Суец-канал». Передусім, для підтримки компанії Саїд був змушений купити 44% акцій, бо їх неможливо було продати в Англії, Австрії й Америці, де план будівництва каналу провалили. Уряд надав компанії право спорудження додаткового каналу з прісною водою, що бере свої води з Нілу. Компанія дозволяла фелахам користування цим каналом, у такий спосіб звільняючись від сплати будь-яких податків. Як компенсацію за витрати дійшли згоди, що Єгипет має одержувати 15% від чистого прибутку компанії. У акті концесії було заявлено, що навігація в каналі буде вільною для всіх націй без винятку і що мито за проходження каналу стягуватимуть зі всіх однаково. Тривалість контракту обмежувала владу компанії 99 роками з дня відкриття каналу. Позаяк канал відкрили для навігації 17 листопада 1869 року, компанія мала припинити свою діяльність 16 листопада 1968 року, і єгипетському уряду слід було взяти на себе управління каналом із усіма його матеріальними й технічними засобами. Останні могли бути оцінені угодою чи арбітражним судом у разі потреби. Компанію «Суец-канал» заснували як Єгипетську акціонерну компанію з головним офісом у Парижі. У перше правління компанії входили представники чотирнадцяти країн. Оскільки Єгипет входив до складу Османської імперії, було обумовлено, що офіційна згода султана перед виконанням контракту необхідна, але де Лессепс і Саїд не чекали на цю формальність. Порта, підбурювана Англією, притримувала свою згоду вісім років, протягом яких у неї виникло досить підстав бути незадоволеною компанією.
Заходи, вжиті єгипетським урядом щодо забезпечення обумовленої кількості людей на будівництві, спричинили злидні серед населення. Люди, змушені залишити свої поля та свої родини, принесли в жертву каналу своє життя, гинули від недоїдання і хвороб. Тому не дивно, що Порта зайняла непримиренну позицію стосовно компанії. Але поки Саїд був при владі, компанія змогла виконати четверту частину свого проекту. Справи повернули на гірше, коли Саїд 1863 року помер. Сльози де Лессепса були щирими. Не встиг новий віце-король Ісмаїл зійти на трон, як з Порти надійшов лист, у якому основні питання стосувалися винятково Суецького каналу.
Принц Ісмаїл — онук Мохаммеда Алі, котрий навчався й виріс у Парижі, відзначався завидною енергією, європейським шармом і ентузіазмом до модернізації. Попередники залишили йому нестійку економіку й важкий тягар боргів. В управлінні фінансами Ісмаїл виявився на подив екстравагантним, безрозсудним і нерозбірливим. Йому не вистачило пильності, і його правління завершилося катастрофою. Хоча Ісмаїл не був непримиренно настроєний до компанії, він, проте, без особливого бажання підтвердив попередні умови концесії. Найважчою і найбільш обтяжливою була не сама по собі несправедливість умов концесії, а необхідність рекрутування фелахів на бу-дівництво каналу на догоду панові де Лессепсу й усьому світові! Тому Ісмаїл не став витрачати час, повідомивши де Лессепсу вказівки, отримані з Порти. Негайний ефект виявився в тому, що кількість робітників відразу зменшили до 6000 замість 20000 за контрактом, а злиденну допомогу збільшили. Ісмаїл також мав намір позбавити компанію певних привілеїв, що, на його думку, завдавали йому збитків як главі держави, до чого він був вельми чутливий. Він відмовився надавати безплатну робочу силу в необмеженій кількості й намагався відібрати смугу території, яка прилягає до Нілу та перешийка, де збиралися прокладати канал з прісною водою. Коротше кажучи, Ісмаїл хотів, аби канал служив Єгипту, а не Єгипет каналу. Проблему представили до арбітражу. Компанія потрапила в кепське становище й так відчайдушно потребувала грошей, що її розпад ставав неминучим. У цих екстремальних обставинах де Лессепс розраховував на свій рідний французький уряд.
Здається, де Лессепс народився під щасливою зіркою, яка вела його весь час. З самого початку його особиста дружба з Саїдом дала йому концесію всупереч тисячам дипломатичних і технічних складностей. Ця раптова криза, коли компанії загрожувало банкрутство, зненацька обернулася новим щастям, бо арбітром у цій справі за бажанням Ісмаїла, хоч як це дивно, виявився імператор Франції.
Наполеон III, імператор Франції і рідний племінник Бонапарта, був одружений з Євгенією, кузиною де Лессепса. У своїй по-літиці Наполеон ІІІ планував іти на чолі ідей великодушних і шляхетних, серед яких національні принципи були найголовнішими. Імператор мріяв про відкриття нових торговельних шляхів і ринків для французьких товарів, про поширення християнства й цивілізації, він мав у Франції та Європі досить хорошу репутацію. Але з 1856 року його здоров’я стало погіршуватися через часті напади нирковокам’яної хвороби. Він потрапив у залежність від людей, котрі оточували його, і передусім від своєї молодої дружини — красуні Євгенії, якій французи дали прізвисько «віце-імператор». Ходили чутки, що Ісмаїл був закоханий у неї. Донька іспанського дворянина, що воював свого часу на боці Бонапарта в Іспанії, вона мала тверді переконання в питаннях віри й надзвичайний вплив на свого чоловіка. 1863 року Євгенія стала прем’єр-міністром Франції. Так вийшло, що Ісмаїл не зміг передбачити рішення Наполеона. З допомогою глибоко зацікавлених у компанії адвокатів, котрі відмінно розіграли п’єсу юридичного фаворитизму, спираючись на суспільну думку й думку імператриці, яка мріє про своєрідний новий хрестовий похід, Наполеон III виніс вердикт: підтримав будівництво Суецького каналу. Імператор погодився зі справедливими вимогами єгипетського уряду, але присудив відшкодувати збитки, завдані компанії, за рахунок Єгипту як такого, що не забезпечив повну частку примусової праці, а також за прісну воду і право риболовлі, коли канал буде завершено! Загальна сума компенсації досягла 84 млн. франків, майже половину початкового капіталу компанії. Компенсацію збитків на 3 млн. єгипетських фунтів поклали на Ісмаїла.
Фінансовану в такий спосіб компанію було відновлено й вона знову запрацювала. До 1866 року копання каналу здійснювалося вручну із застосуванням примусової праці, потім з’явилися екскаватори, землечерпалки й інша техніка, якою управляли не безграмотні фелахи, а навчені робітники з Європи. Це дозволило компанії заощадити значні кошти. На честь Ісмаїла будівельний базовий табір де Лессепс назвав Ісмаїлією, і для віце-короля негайно спорудили чудовий палац. Завдяки новим технічним винаходам роботи на каналі провадилися швидко, й до 1868 року води двох морів з’єдналися знову.
Ранок 16 листопада 1869 року був пам’ятним. Імператриця Євгенія, імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф і кронпринц Пруссії, а також монархи, принцеси й видатні особи з різноманітних частин світу були присутні як гості на урочистій церемонії відкриття. Церемонія розпочалася з молебню арабською мовою, потім сповідник імператриці отець Бауер виголосив проповідь, вихваляючи віце-короля за його великі діяння й дякуючи йому від імені Франції, Європи й усього людства. Було віддано належне генію де Лессепса, котрому саме цими днями виповнилося 64 роки. Наступного дня, 17 листопада 1869 року канал відкрили. 20 листопада гості прибули в Суец і відразу поспішили на телеграф інформувати свої уряди про щасливу подію — проходження через Суецький канал. З Суеца їх повезли до Каїра й запропонували відпочивати та розважатися, як їм заманеться, незважаючи на витрати. Для розваги гостей спорудили оперу, яку відкрили в листопаді 1869 року. Запросили першокласні європейські компанії для постановки спеціально з такого приводу замовленої Верді опери «Аїда». Світ був у захваті від цієї події, а де Лессепс перетворився на ідола. Вартість церемонії відкриття Суецького каналу перевищила 1 млн. єгипетських фунтів. Такою дорогою ціною Ісмаїл реалізував свої головні амбіції — зрівнявся з великими суверенами й виступив у ролі гостинного господаря стосовно них.
Не минуло й року, як у Європі все перевернулося. 19 липня 1870-го Франція оголосила Пруссії війну. У битві під Седаном французьку армію розбили переважаючі сили противника. Наполеона III взяли в полон, і 2 вересня 1870 року він вручив свою шпагу кайзеру Вільгельмові в знак повної капітуляції. Колишній імператор емігрував в Англію. Він помер там 1873 року після невдалої операції з видалення каменів з нирок. Євгенія пішла за чоловіком у вигнання і до кінця своїх днів продовжувала займатися політикою. Померла в Мадриді 1920 року в
94-літньому віці.
1879 року Міжнародний конгрес географічних наук зібрався в Парижі і проголосував за будівництво Панамського каналу. 74-літньому де Лессепсу доручили розробку нового проекту світового значення. Його деспотичний характер і упертість, проте, призвели до того, що він недооцінив складність нового завдання, вирішення якого виявилося не під силу приватній компанії, і 1889 року її ліквідували. Після офіційного слідства 1892-го французький уряд передав справу до суду, і де Лессепса разом з сином Шарлем засудили до п’яти років тюремного ув’язнення. Проте до тюрми потрапив лише Шарль, а Лессепса-старшого помилували. Членів уряду й парламентаріїв звинуватили в одержанні хабарів від компанії. Це спричинило так званий панамський скандал, що позначилося на всій історії III республіки. Де Лессепс був членом Французької академії наук і численних наукових товариств, нагороджений великим хрестом Ордена Почесного Легіону та Зіркою Індії, одержав звання почесного громадянина Лондона. Помер він у Франції 1894-го, у віці 89 років.
1875 року фінансові труднощі змусили віце-короля Єгипту Ісмаїла продати свої акції, які відразу ж, на настійну вимогу британського прем’єр-міністра Дізраелі, придбала Британія, ставши в такий спосіб головним акціонером компанії. Єгипет втратив своє представництво в правлінні аж до 1949 року. Негативна економічна по-літика Ісмаїла привела Єгипет до некерованих іноземних боргів. Якщо до початку правління Ісмаїла зовнішній борг становив три млн. єгипетських фунтів, то до 1876 року — вже 100 млн.! Таким чином, Британія та Франція значною мірою взяли під свій контроль економіку Єгипту. За несплату боргів Єгипет потрапив у боргову яму, й Ісмаїл був змушений зректися престолу 1879 року, рівно через 10 років після відкриття Суецького каналу. Він емігрував до Туреччини, де й помер у 1895-му, проживши 65 років. Його політика стала головною причиною подальшої іноземної окупації Єгипту. У країні запанували розруха й хаос. У всьому звинувачували англійців, і 50 британських підданих було вбито в Александрії під час вуличних заворушень, а консула тяжко поранено. Побоюючись за долю Суецького каналу в некерованій країні, британські війська 1882 року ввійшли в Єгипет. Так чи інакше британська присутність продовжувалася до 1936 року.
Хоча канал побудували, аби він служив міжнародній торгівлі, його міжнародний статус залишався невизначеним протягом багатьох років. 1888-го провідні держави, за винятком Великобританії, підписали в Константинополі Конвенцію, яка проголошувала, що канал повинен бути відкритий для суден усіх націй як під час війни, так і в мирний час. Конвенція забороняла акти ворожості у водах каналу та зведення фортифікаційних споруд на його берегах. Великобританія не підписувала конвенцію до 1904 року.
Історія міжнародного використання каналу у воєнний час містить заборону на його проходження іспанськими військовими кораблями під час іспансько-американської війни 1898-го, а також дозвіл проходу російській ескадрі під час російсько-японської війни 1905 року й італійським суднам під час італійської інтервенції в Ефіопію в 1935—36 рр. Теоретично канал був відкритий для всіх воюючих сторін під час I і II світових війн, проте військово-морська перевага союзників утруднювала використання каналу німецькими кораблями. Під час збройного протистояння між Ізраїлем і арабами 1949 року Єгипет відмовив у використанні каналу ізраїльтянам і всім суднам тих країн, що торгували з Ізраїлем.
1956-го (за 13 років до того, як відповідно до умов концесії канал мав цілком відійти до Єгипту) президент Насер націоналізував канал без компенсації збитків Англії і Франції. Акція починалася за одностайної підтримки антиімперіа-лістично настроєних мас, пам’ятник де Лессепсу в Порт-Саїді урочисто демонтували й відправили на переплавку. Вибухнула перша суецька криза. Канал закрився після того, як Ізраїль атакував Єгипет у спробі відновити міжнародний контроль над каналом, а французи й англійці окупували частину його зони. Конфлікт здобув величезного міжнародного резонансу, і 1958 року Єгипет погодився виплатити компенсацію Англії і Франції за всі 12 років, які залишилися до закінчення дії контракту. Вдруге канал закрили внаслідок арабсько-ізраїльської війни в червні 1967 року, коли він став місцем багатьох боїв між Єгиптом і Ізраїлем і на кілька років перетворився на лінію фронту між двома арміями. Після закінчення війни радянські фахівці брали участь у розмінуванні каналу. З його відкриттям 1975-го й підписанням мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем 1979 року всі кораблі, включаючи ізраїльські, знову проходять Суецьким каналом.
1870 року каналом пройшло 486 суден. Нині цим шляхом щодня проходять 56 суден.
У листопаді 1999 року компанія «Суец-канал» у Парижі оголосила про свій розпуск і передала уряду Єгипту всю документацію за період з 1858 року — остання зайняла кілька вагонів.