Європейський вибір України потребує якнайшвидшої інтеграції нашої країни не тільки у відповідне економічне, політичне та правове поле, а й — що не менш важливо — в загальноконтинентальний інтелектуальний простір. Один із необхідних кроків у цьому напрямі — реабілітація творчості табуйованих у часи «залізної завіси» західних мислителів. Сподіваємося, що в довгому списку їх посяде своє гідне місце й Ернст Юнгер — видатний німецький письменник та філософ минулого століття.
Майбутній класик народився 29 березня 1895 року в Гейдельберзі в сім’ї аптекаря. Він був найстаршим із п’яти дітей, які вижили, — у тогочасній Німеччині багатодітність, як і висока дитяча смертність, була звичним явищем. Невеликий, але стабільний бізнес забезпечував Юнгерам цілком прийнятний рівень статків. Раціональний і меркантильний бюргерський порядок, при якому матеріальний добробут і комфорт вважалися головними цінностями, а особиста старанність і чесноти — основною умовою їх досягнення, здавалося, залишався незаперечним життєвим орієнтиром для кожного наступного покоління. Раціоналістичний оптимізм приваблював людину насамперед небувалим досі відчуттям влади не тільки над власною долею, а й над долею світу.
Тим більш дивно, що розрив юнгерівського покоління з часом, коли, за висловом одного кіногероя, «неможливі помилки, а можливий тільки прогрес», відбувся настільки стрімко. Приклад власне юного Ернста в цьому плані по-своєму показовий, але не унікальний. У шкільні роки він, як і багато його однолітків, захоплюється пригодницькою, казковою та фантастичною літературою. Тоді ж він приєднується до молодіжного туристичного руху «кочових птахів» (Wandervogel), які створили своєрідну субкультуру похідного життя. Але остання романтична пригода Юнгера тих років уже не така типова: 1913 року він вербується у французький Іноземний легіон, щоб здійснити подорож в Африку і побувати у справжній, а не рафінованій бюргерській казці. На щастя, батько встиг покласти край небезпечному вояжу сина, повернувши його на батьківщину із заштатного гарнізону в Сахарі.
Однак незабаром вибухнула Перша світова війна і дала довгоочікуваний вихід авантюрним нахилам Юнгера. Як і для багатьох однолітків, війна була для нього шансом зануритися в інший світ, випробувати свої можливості. Доброволець Юнгер був приписаний до 73-го стрілецького полку, що перебував під патронатом самих Гогенцоллернів. Бойовий шлях частини пролягав північним сходом Франції, переважно історичними областями Шампань і Фландрія. У грудні 1914 р. добровольці полку потрапляють на фронт, що стабілізувався після битви на Марні. Тут, як писав сам Юнгер, замість жаданих небезпек на вояків чекали «бруд, робота й безсонні ночі, для подолання яких була потрібна особлива мужність». Після прибуття на фронт він починає вести щоденник, не перестаючи робити в ньому записи аж до кінця війни. Серед суворих окопних буднів Юнгер знаходить час і на самоосвіту — знайомиться з творами різних авторів, від улюбленого Ніцше до Тургенєва і поета епохи Ренесансу Арісто.
Майже відразу ж герой цього нарису відзначає важливу деталь: бюргерський побут проник навіть на поле бою, перетворивши війну на нескінченну гонитву за безпекою та комфортом. «Постійне поглиблення траншей, — писав Юнгер, — може, і вберегло чиюсь голову від пострілу, та водночас створювало залежність від захисних споруд і звичку залишатися в безпеці, від якої потім було важко відмовитися». Це спостереження дозволить йому зробити загальний висновок, який став лейтмотивом подальшої творчості: людина старого світу безпорадна перед руйнівними стихіями природи, техніки та суспільства.
Позиційна війна відверто обтяжувала Юнгера. Її рутину він намагався подолати, беручи участь у зухвалих розвідувальних вилазках, і незабаром очолив одну з диверсійних груп. У цих ризикованих заходах Юнгеру були властиві рідкісна холоднокровність, винахідливість і хоробрість.
У серпні того ж року він отримав чергове, уже 14-те поранення, і на цьому Перша світова для нього закінчилася. Причому, на відміну від Німеччини в цілому, тріумфально: у свої 23 він був уже заслуженим ветераном, командиром штурмової роти, а в госпіталі його «спіткала» й вища військова нагорода імперії — орден «За доблесть» (Pour le Merite). За своє довге життя відомий літератор здобуде ще чимало всіляких нагород та премій — як німецьких, так і міжнародних, але жодна з них не важитиме для нього стільки, скільки ця...
За порадою батька, Юнгер систематизує свої фронтові записи і видає їх окремою книжкою під назвою «У сталевих грозах». У країні, мільйони громадян якої пройшли крізь горнило бойових дій, твір відомого фронтовика викликав цілком закономірний, але абсолютно несподіваний за своїми масштабами інтерес. Книжка десятки разів перевидавалася, у 20—30-х роках постійно перебувала у списках бестселерів, поступаючись загальним тиражем лише «Будденброкам» Манна. Читача підкупив реалістичний стиль розповіді, позбавлений як шовіністичної істерії, так і пацифістського пафосу, — за останнє автор навіть заслужив славу «анти-Ремарка». Натхнений успіхом, він розвиває соціально-психологічну проблематику війни у працях «Боротьба як внутрішнє переживання» (1922) та «Вогонь і кров» (1925).
Юнгер бере активну участь у громадському житті — не як політик, а як інтелектуал правого штибу. Після провалу мюнхенського «пивного путчу» він залишає військову службу. Отож, хоч Юнгер жодним чином не був причетний до дій нацистів, своєю відставкою він, по суті, солідаризувався з вимогами радикального відродження Німеччини. Неприйняття «бюргерського» демократизму було властиве йому завжди, і він не зрадив своїх переконань навіть на схилі віку, живучи в пошані у «відкритому суспільстві» сучасної ФРН.
Спроба завершити перервану війною університетську освіту не була вдалою, і 1926 року Юнгер остаточно переходить у категорію вільних мислителів. Саме на межі міжвоєнних десятиріч він узагальнює свої політико-філософські погляди в ряді есеїв, серед яких вирізняється «Тотальна мобілізація» (1930), і в знаменитому трактаті «Робітник» (1932) — найпослідовнішому маніфесті мислителя.
Юнгер прагне привернути увагу суспільства до драматичних змін, викликаних появою нової глобальної сили — технічних засобів індустріальної епохи. Саме сучасна техніка, що виникає під маскою корисності й забезпечення різних зручностей, є грізною стихійною силою, космічним випробуванням для людства. Суспільний лад і духовні цінності повинні бути приведені у відповідність до нових знарядь життя і праці. Буржуазний світ, на думку Юнгера, принципово не здатний опанувати сферу стихійного в жодному з її проявів. Бюргер може лише ухилятися від небезпек: із допомогою окопів — на війні, з допомогою накопичення та страхування — в економіці, а також нескінченних переговорів — у політиці. «Національна демократія», що дедалі більше суперечить реальності, має бути замінена режимом, покликаним не уникати ризиків і жертв, а надавати їм сенсу.
Звісно, суспільство майбутнього має складатися з людей нової формації, схожих на фронтових бійців. Буржуазному пріоритетові індивідуальності вони протиставлять функціональність і взаємозамінність типових робочих одиниць. Праця, служіння — у найширшому сенсі цього слова — будуть для них не суворою повинністю, що ставить за мету отримання матеріальних благ (як для буржуа), а першорядною духовною потребою. У диктаті та примусі відпаде потреба. Причини стрімкої ціннісної переорієнтації своїх ровесників, яку Юнгер відзначив ще на війні, тепер стали для нього абсолютно очевидними, адже «існує глибокий зв’язок, що виражається в одночасній появі нових засобів і нового людства».
На міжнародній арені, на переконання філософа, уже зживають себе методи традиційного націоналістичного імперіалізму. Не випадково польський дослідник Войцех Куницький вказує на повну відсутність у Юнгера теми східних кордонів Німеччини, дуже популярної в німецькій публіцистиці міжвоєнного періоду. Конкретні кордони не мають жодного значення для нової, «робітничої», раси (яку Юнгер визначав за світоглядними, а не генетичними ознаками), оскільки її покликання — абсолютне планетарне панування.
Талановитий опонент буржуазної системи, Юнгер був бажаним союзником для будь-якої радикальної партії Веймарської республіки. Карл Радек навіть вважав залучення цього письменника на бік комуністів більшим успіхом, аніж перемога на виборах. Але Юнгер — переконаний нонконформіст — усіляко підкреслював свою незалежність. Він залишився вірним собі і після приходу до влади нацистів, відмовившись увійти в оновлену Академію мистецтв і допомагаючи сім’ї переслідуваного гітлерівцями лідера націонал-більшовиків Ернста Нікіша. Під час Другої світової він певний час служив в окупаційних військах у Франції і навіть здійснив коротку поїздку на Кавказ. Однак після замаху на Гітлера в червні 1944 р. його звільнили зі служби за контакти зі змовниками.
Влітку 1950 р. Юнгер поселяється в одному зі старовинних особняків у передмісті Штутгарта, де й живе аж до самої смерті 17 лютого 1998 р. Бібліофіл, поціновувач добрих вин, вишуканого товариства, ентомолог-аматор, який уникав преси та інших атрибутів демократичної відкритості, — ось перелік уподобань пізнього етапу його біографії. Центральним філософським твором цього періоду став есей «Біля стіни часу» (1959), високо оцінений багатьма сучасниками, зокрема нобелівським лауреатом Германом Гессе. Переосмислюючи основні ідеї «Робітника», Юнгер говорить про нову перешкоду для сучасного суспільства — час, суто антропоцентричний вимір якого нам слід подолати, як подолали звуковий бар’єр. Засобів техніки й особистісних переваг нової людини тут явно недостатньо, і тому автор передбачає «повернення богів» у наше життя.
У пізнішій творчій спадщині Юнгера можна добачити спроби — «іноді навіть надто радикальні» (Юліус Евола) — переглянути категоричність багатьох суджень молодості.
Звісно, обсяг газетної публікації не дозволяє дати більш-менш вичерпну панораму творчості цього унікального мислителя, який акумулював досвід трьох різних епох: миру до Великої війни, грандіозних потрясінь 1914—1991 років і нинішньої «постбіполярної» дійсності. Повномасштабне «відкриття» Юнгера — справа честі вітчизняних філософів, культурологів, літературознавців та перекладачів.