UA / RU
Підтримати ZN.ua

«Странненький» Псой Короленко

Ввівши у віконце пошуковика слова «Псой Короленко», можна довідатися, що той є «автором і виконавц...

Автор: Петро Зуєв

Ввівши у віконце пошуковика слова «Псой Короленко», можна довідатися, що той є «автором і виконавцем пісень, перформансистом, філологом, критиком», а також, за його власним визначенням, «молодіжним філологом, акином, бодісингером і сучасним скоморохом».

Слів чимало, і не всі вони зрозумілі. З «авторами», «критиками» і «філологами» начебто все ясно. З перформансистом — теж (нагадаю все ж, що перформанс — це вид мистецтва, твором якого стають дії самого художника, і глядач може спостерігати за ними в режимі реального часу). Але що таке «акин» і «бодісингер»? Покопавшись у Мережі та полистувавшись із Псоєм, автор цих рядків може тепер повідомити читачеві таке. Акин — це поет-імпровізатор і співак у тюркомовних народів Середньої Азії, зокрема в казахів і киргизів. Що ж стосується «бодісингера» (не плутати з бодібилдінг) — то це слово, здається, придумане самим Псоєм і походить від bodysong — «пісня тіла».

А ще у Псоя іноді в піснях звучать «різні слова». Ті самі — «...», «...», «...» — не зовсім цензурні. Сам Псой радить на це не надто зважати. «Також улаштовую собі тривалі мораторії на ненормативну лексику, — пише він мені, — у пісні та перформансі, іноді по півроку, коли відчуваю, що «не сезон». Мат мене не цікавить, у мене просто «в піснях трапляються різні слова». Справжніх ревнителів, проте, це зауваження не зворушує. «Псой — віруючий? Та він же матюкається!» — заперечив мені батько, якому я розповів про те, що незабаром у Київ приїжджає Псой і що цей самий Псой є нашим із батьком одновірцем, тобто православним християнином.

Що ж, згоден, «звичайні», «нормативні» та «канонічні» віруючі матом не лаються. Тим паче привселюдно. Більше того, як я можу припустити, вони навіть не встановлюють на ненормативну лексику тривалих мораторіїв. Але штука в тому, що Псой — незвичайний, ненормативний і неканонічний. «Сучасний скоморох» — пише про нього Вікіпедія. І, думаю, не помиляється, оскільки щось від блазня (і навіть юродивого) у Псоя справді є.

Хоча виховані на класичному культурному каноні віруючі можуть прийняти його за «матюкальника» і навіть «кощунника», Псой — такий собі скоморох, котрий подорожує світом із гармохою. Про таких, як він, Лихачов писав: «Автори прикидаються дурнями, «клеять дурня», чинять неподобне та удають із себе нетямущих. Насправді ж вони почувають себе розумними, дурнями ж тільки прикидаються, аби бути вільними в сміху».

«Матюкальник» Псой при ближчому розгляді виявляється вченим-філологом. Темою своєї кандидатської дисертації Павло Едуардович Ліон (справжнє ім’я Псоя) обрав російського письменника В.Г.Короленка. У листі останнього до брата є рядки, де він іронізує над звичаєм називати дітей за святцями: «Ти — Іларіон, батько — Галактіон. Народись я в день святого Псоя — бути мені б Псоєм Короленком». От звідки взявся псевдонім Псой Короленко. З огляду на юродиву натуру Псоя, можна припустити, що його наукові пошуки в галузі короленкознавства будуть продовжені, і для докторської дисертації П.Е.Ліон обере творчість уже іншого Короленка: Псоя Галактіоновича. Написав же, зрештою, святий праведний о. Олексій Мечев «надгробне слово» про самого себе. То чому б панові Ліону не наслідувати цей благочестивий приклад і, виправдовуючи репутацію юрода, написати солідну наукову монографію, де ім’я Псоя Короленка вживатиметься у третій граматичній особі.

На Русі завжди було багато юродивих — і справжніх, і підроблених… І постать блазня тут вагоміша. «Західне християнство, — стверджує Псой, — належить до письмової книжної традиції, до авторитетного тексту неконвенційно, тобто з урахуванням його умовності та неабсолютності. Звідси можливість пародій, карнавалізації, гумористичного ставлення до святинь. А у східному християнстві ставлення до святинь більш жорстке. Сміх? Усе, це вже диявол. Пародія? Все, «нічого святого». Та результат не в тому, що в нас менше сміються, а в тому, що у нас роль постаті жартівника стає вагомішою. Він сприймається не як сатирик, а як цілий Сатир… Наша культура завжди в очікуванні блазнів. Чим суворіша заборона на сміх, тим цінніша та привабливіша постать блазня.

На перший погляд, Псой — це не справжній юродивий, а інтелігент, який «прикидається юродом». Насторожує той факт, що Псой, так би мовити, самопроголосився юродом. За власним псоївським визначенням, що фігурує майже в усіх рекламних матеріалах, він, крім усього іншого, ще й «сучасний скоморох». «Скоморох», — уточнює Псой, — тому що вуличне гротескне клоунське дійство — це той формат європейської міської пісенної культури, який мені близький, міг би бути метафорою якоїсь важливої частини мого сценічного перформансу».

Псоя часто й небезпідставно записують у постмодерністи. «Уміння вдягати будь-які маски, працювати в усіх жанрах, іронізувати над священними коровами інтелігентської культури — весь цей арсенал постмодернізму Псой Короленко застосовує з властивою йому витонченістю та блиском. Це, власне, й є справжній постмодернізм, в якому руйнівні, анархічні інтенції переважають над культуроохоронними», — писав про нього Єгор Лєтов.

Хто ж такий Псой? Постмодерніст і підроблений юрод? Юрод і підроблений постмодерніст? Два в одному? Розібратися в цьому непросто, однак автор схиляється до варіанта три дріб один: юрод-постмодерніст. По-перше, як помічають сучасники, «рідко де побачиш публічну людину з такими шаленими очима». А по-друге, як зауважує сам Псой, «головне в моїх піснях — пафос і катарсис, що протиставляє мене постмодернізму. У постмодернізмі не вистачає лірики, а пісні повинні обов’язково викресати сльозу й очищати душу».

Свою творчість Псой відмовляється вважати пародійною, гадаючи, що напрям, у якому він працює, — це «нова серйозність». «Мені найближчі дидактичні жанри, — стверджує Псой, — наприклад, exempla, середньовічні повчальні куплети, що вчать не грішити…» Іноді виходить дещо, схоже на пародію, — та це побічний ефект. Йому чужі іронічність і холодність постмодернізму.

Проте наскільки глибоке скомороство Псоя? Що спонукало його обрати маску юрода? Карнавальний постмодерністський світогляд? Книжки Бахтіна? Близькість до «вуличного гротескного та жартівливого дійства» як «формату міської пісенної культури», яку він сам декларує? Псой згоден із тим, що його скомороський титул — це одна з ігрових характеристик. Але також стверд-
жує, що сценічний образ блазня відповідає його внутрішньому скомороському досвіду. Про таких, як він сам, Псой співає в одній із своїх пісень «Странненький» (цитую назву пісні й текст у найбільш прийнятній цензурно формі):

«простите меня я странненький

странненький странненький

простите меня я странненький

а странненьким все можно»

«Странненький» — це втілення християнської свободи. На думку С.Аверінцева, з того факту, що Євангеліє ніколи не зображає сміху Христа, не можна зробити висновок, що сміхова культура суперечить християнському духу. Христос не сміявся, бо він завжди був вільний, а отже, не потребував сміху як акту звільнення...

Сміх, гра, удаваність — звільняють. Юрод вільний і від суспільства, і від себе самого (своєї «соціальної ролі»). Подвиг юродивих у Візантії і на Русі був пов’язаний із двома завданнями: служінням юродивого суспільству та його особистим подвигом. Дурень, по-перше, оголював правду. По-друге, спростовуючи земну мудрість, дурні ставали вустами Бога. З одного боку, юродиві викривали та пророкували. Але з другого боку — у самих собі, у самому своєму образі буття являли Христову свободу.

За всіх часів «странненькие» звертали сміх проти себе. Розігруючи безумність, прикидаючись блазнями, вони робили головним об’єктом глузувань власну особистість. Юродиві (зараз я кажу про юродство як вид святості) мали вигляд божевільних, але такими не були. Вони чинили удавані неподобства, вигадували свої гріхи, вживали погані слова стосовно чиновників і гордовито-благочестивих, але в спілкуванні зі своїм духівником або соратником по подвигу відкривалися тверезими та психічно адекватними людьми. Навіщо їм це було потрібно? Виставляючи себе дурнями, ці подвижники ще й боролися з власними пристрастями. Подоба божевільного, ганьбителя, дурня була потрібна юродивому, аби «полаятися миру» і тим самим збороти в собі гординю (а гордість від власних успіхів у справі аскези — найгірша з усіх можливих).

Окрім носіння пишної бороди, якихось публічно-аскетичних подвигів за Псоєм не помічено. Отже, і юродствувати йому начебто немає причин. Псой не зціляє. Не є екзорцистом. Нібито не цнотливий. Німб — відсутній... Навіщо тоді личина безумця? Навіщо бентежити люд своїми екстравагантними естетичними жестами?

Автор цих рядків бачить щонайменше дві проблеми, з якими Псою без частки юродства ну ніяк не впоратися.

Перше — проблема достовірності. Сучасний контекст такий, що будь-яке прямо (без іронічної постмодерністської манери) сказане слово видається вульгарністю. «Підхід постмодерніста здається мені схожим на підхід людини, закоханої в освічену даму. Він знає, що не може сказати «я без тями тебе кохаю», тому що він знає, що вона знає (і що вона знає, що він знає), що це вже написав Ліала. І усе ж вихід є. Він може сказати: «Як сказав би Ліала, я без тями тебе кохаю». Отак, обійшовши удавану цнотливість і чітко сказавши, що безневинної розмови вже більше не вийде, він водночас сказав дамі усе, що хотів: що любить її і любить у часи втраченої цноти. Якщо дама підтримає гру, вона зрозуміє це як освідчення в коханні. Ніхто з них не буде почувати себе цнотливим. Обоє приймають виклик минулого, уже кимось сказаного, чого вже не можна знищити. Обоє свідомо та з задоволенням гратимуть в іронію. Але обоє зможуть ще раз поговорити про кохання» (Умберто Еко).

Друга проблема випливає з першої. Хоч би яким тонким і хитромудрим був культурний код, за допомогою якого «закоханий» (у даному разі — Псой Короленко) говорив «освіченій дамі» (у нашому разі — глядачеві) про кохання, якщо цей «меседж» буде (бодай частково) почутий і зрозумілий, то «закоханий» зіштовхнеться з іншою небезпекою: йому буде нав’язана відповідна соціальна роль. Закоханий стане «закоханим», тобто «виконавцем обов’язків» і «ролі» закоханого. А в ситуації з Псоєм — окрім самоіронічних характеристик «акина», «молодіжного філолога» та «бодісингера», йому доведеться ще стати «співаком», «гуру», «провідником світлих ідей» тощо. Але що може більш руйнівно впливати на особистість, ніж така — надблагородна — соціальна роль? Приклади багатьох «культових фігур» російського музичного олімпу свідчать: роль «гуру» убиває не тільки музику, але й особистість музиканта, перетворює його на «лицедія » — на того, хто, втративши в минулих боях справжню пасіонарність, старанно удає істинні «особистість», «талант», «музику» та інше...

Аби переконати себе й читача, що наш «юрод» — справжній, хоч і створений за канонами мистецтва, а не святості, я вирішив поставити йому кілька запитань.

— Чи може постмодерніст бути блазнем? І взагалі, чи постмодерніст ти, принаймні почасти?

— Спільне між постмодерністом і блазнем — це неприяйняття будь-якої тотальності, будь-якого «центру», обігрування всього, playfulness, іронія, пародійність в ім’я того, що все відносне. Недарма всі постмодерністи люблять епізод із блазнем у фільмі «Андрій Рубльов» і завжди наводять цей приклад. Я постмодерніст тільки в тому сенсі, що живу в таку епоху, коли цей стиль думки та письма об’єктивно на все впливає. Я не відкидаю спадщини мистецтва постмодернізму і користуюся його прийомами. Але з іншою метою. Цікавить мене не деконструкція, не заперечення глибини. Навпаки, я прагну побачити глибину і зміст у різних речах. Це потребує зусиль, довіри, зустрічі, любові. Цікаво інше — скоморох може й не бути постмодерністом. Про це в Лєскова є гарна, зворушлива повість-притча в його християнському казковому циклі, який я дуже люблю. Називається ця повість «Скоморох Памфалон».

— Тебе стомлює соціальна роль «поета», «співака», «художника»?

— Ну, залежно від того, про що йдеться. Коли про якісь стереотипи, то з чого тут утома? Я ж себе цим поетом-співаком, що в лапках, не почуваю. Це просто моя робота, справа життя, це мій обов’язок перед людьми, але це ж і моя радість. Сподіваюся, не буде занадто пафосно сказати, що це, напевно, просто мій хрест.

— Чи заважає тобі марнославство? І як ти з ним борешся? Юродствуєш?

— Марнославство річ хитра; це таке почуття, якого часто не помічаєш, воно маскується. Здається, що немає ніякого марнославства, а просто треба в робочому порядку «погуглити» себе в блогах тощо. Або це професійний «челендж», бажання бути затребуваним і чесна задоволеність, коли твої пісні потрібні. Іноді все це чиста правда, а іноді сюди домішується марнославство, і ти не помічаєш, як воно домішалося. Щоб боротися з цією пристрастю, треба відстежувати, усвідомлювати її, власне кажучи, сповідати, нехай у світському значенні цього слова.

— Як щиро говорити або співати про Бога, щоб твоє слово не було сприйняте як гра?

— Гра — це не завжди погано. Грають і діти. Дитяче почуття символу — те спільне, що є між грою і шануванням ікон. Важливо, щоб це була саме така гра, у значенні дитячого начала, а не в розумінні азарту, змагальності або якоїсь неправди, несправжності, навмисності чи несерйозності.

— Зазор між образом (роллю) та реальністю — чи потрібно його заповнювати, чи досить вказати на розходження, на те, що образ (роль) — умовний?

— Залежно від того, що розуміти під словом «роль». Є об’єктивна роль у житті — це для мене бути тим, хто я є; сюди входить і рід занять. Я артист, але не актор, тому ніяких ролей на сцені не граю, я показую якісь частини себе. «Рольові ігри» у поп-психологічному розумінні — це теж щось не дуже мені близьке. Неправильно думати, що я «граю роль скомороха». На сцені я ділюся з людьми моїм досвідом, думками, почуттями, ідеями, переживаннями, вподобаннями. Це реальний досвід, реальні думки, почуття, ідеї, переживання, вподобання, а не якась «роль».

— Як виникла ідея самопроголосити себе скоморохом?

— 2000 року я брав участь у спільному проекті з американськими виконавцями російського фольклору Іллею Тьомкіним і Трістрою Ньюїр. Вони придумали програму про скоморохів, спочатку в Нью-Йорку, потім у Москві, їм на це дали грант Артлінка. Я був їхнім партнером. Звідтіля й пішло — «скоморох». Відтоді я дуже рідко використовував це слово для себе — тільки іноді, жартома. А тепер узагалі не використовую — воно нині мені не дуже пасує. Адже моє нинішнє шоу, власне кажучи, уже не так схоже на скомороське.

Отже, Псой, як кожен справжній «скоморох » і «юрод», своє скомороство та юродство заперечує. Воно і зрозуміло. Адже всім справжнім безумцям властиво думати, що вони є мало не втіленням душевно-естетичної норми.