1906 року сталися три важливих події, які істотно вплинули на розвиток радіотехніки.
По-перше, 26 грудня уродженець Канади Реджинальд Фессенден передав в ефір два музичних номери, читання віршів і коротку розмову. По суті це була перша спроба радіомовлення, причому з двома головними його складовими — інформаційною та розважальною. Передачу Фессендена могли почути лише випадкові радисти суднових радіостанцій: у телефонних навушниках замість звичного пищання морзянки несподівано почулися промова й музика...
По-друге, інженер Грінліф Пікар запатентував кристалічний детектор. Цей крихітний кристалик кремнію, який утворював контакт із металевою пружинкою, дозволяв здійснити детектування радіочастот, виділяючи з них вихідні звукові сигнали. Настроювання цього детектора було досить незручним: доводилося довго тикати вістрям пружинки в кристал, відшуковуючи точку, яка забезпечувала найкраще детектування.
І по-третє, Лі де Форест винайшов тріод — триелектродну лампу. У ній, крім анода й катода, була сітка, яка управляє струмом, що протікає. Це дозволило посилювати слабкі сигнали, отже значно збільшити чутливість радіоприймачів. Крім того, при певній схемі підключення тріод забезпечував збудження високочастотних коливань, що дозволило створювати досить потужні й стабільні генератори радіочастот.
Все це виникло не на порожньому місці. 7 травня 1895 року (у СРСР цей день відзначався як День радіо) російський учений Олександр Попов продемонстрував роботу першої лінії бездротового зв’язку. Він складався з іскрового передавача й найпростішого приймача сигналів. Як детектор радіохвиль використовувався так званий когерер — скляна трубочка, заповнена залізними ошурками. У звичайному стані ошурки мали великий опір, але під впливом електромагнітних хвиль вони проводили струм. Дальність дії установки була лише 60 метрів. Тоді ж Попов винайшов і «грозовідмітник», когерер якого спрацьовував під впливом розрядів блискавки.
Пізніше приймачем сигналів став удосконалений телеграфний апарат, а потім були використані більш чутливі телефонні навушники, дальність дії становила вже п’ять кілометрів. 1900 р. перші радіостанції Попова з’явилися на кораблях російського флоту; дальність зв’язку становила 150 кілометрів.
У Попова був гідний суперник — італієць Гульєльмо Марконі. На Заході саме його вважають винахідником радіо. Спочатку він із деяким запізненням повторив досягнення Попова, але потім вирвався вперед. Цьому сприяло створення заповзятливим італійцем фірми з розробки та виробництва радіоапаратури. 1901 року Марконі зміг кодом Морзе передати через Атлантичний океан букву S (три точки). За тих часів це було величезним досягненням. 1909 року Марконі став лауреатом Нобелевської премії. Попова, на жаль, на цей час вже не було в живих.
Повернемося до Фессендена. Його передача мови та музики дала поштовх розвитку радіомовлення, але все гальмувалося через відсутність простих радіоприймачів, доступних широкому колу слухачів. І тут зіграв свою роль кристал Пікара, що дозволив виробляти детекторні приймачі. За наявності хорошої антени та заземлення вони могли приймати на телефонні навушники сигнали місцевої радіостанції, причому приймач не вимагав ніякого джерела живлення.
Через кілька років після винаходу Лі де Фореста з’явилися й перші приймачі, у яких використовувався його тріод для детектування і посилення радіосигналів. Для їхньої роботи вже були потрібні джерела живлення — батареї анода та розжарення. Ще пізніше почали випускати багатолампові приймачі, які живилися від електромережі та забезпечували роботу на гучномовець.
Першою регулярною радіомовною станцією вважається передавач у Піттсбургу (США). 1920 року він почав вести мовні та музичні передачі двічі на тиждень. Це викликало в населення величезний інтерес до радіо. Усього через два роки кількість передавачів у США збільшилася до п’ятисот. Виникали нові види радіопередач — спортивні, релігійні, трансляції театральних спектаклів, виступів державних діячів...
Розробка нових типів радіоламп (тетродів, пентодів і т.д.) значно поліпшила якість радіоприймачів. Був освоєний короткохвильовий діапазон, що різко збільшив дальність прийому. Почали випускати радіоли, які об’єднали приймач із програвачем грамофонних платівок.
У розвитку радіоприймача важливу роль зіграв американський учений Едвін Армстронг. Він створив три типи приймачів, із яких супергетеродин і донині є основним. Крім того, він розробив ідею частотної модуляції сигналів, а 1934 року побудував першу FМ-станцію. У ній під впливом звукового сигналу змінювалася не амплітуда, а частота високочастотних коливань. Такі радіостанції забезпечують високу якість передачі, поміхостійкість, можливість стереозвуку. Проте вони мають працювати на ультракоротких хвилях, що обмежує дальність дії. Нині в США є близько 13 тисяч радіомовних станцій; більшість їх використовують частотну модуляцію.
1920 року вийшла в ефір і перша радянська радіостанція мовлення в Нижньому Новгороді. Незабаром з’явилася і друга — у Москві. Її потужність досягала 12 кіловатів, а сигнал приймали навіть у Німеччині. 1924 р. вступила в лад перша українська станція в Харкові. Водночас радіомовні станції з’явилися у Великобританії, Італії, Франції. До речі, Ейфелеву вежу почали використовувати як чудову передавальну антену.
Паралельно з розвитком радіомовлення розпочалися досліди з передачі зображення. Тут важливу роль зіграв російський інженер Володимир Зворикін, який працював у США й розробив там електронну трубку для телебачення. Перші регулярні телепередачі розпочалися 1936 року.
Здавалося, телебачення згодом витисне радіомовлення. Цього не сталося. До того ж, після винаходу 1947 року транзистора кількість портативних і економічних радіоприймачів різко збільшилася. Нині у світі є приблизно 3 млрд. радіоприймачів. І радіомовлення не збирається здавати свої позиції.