Крізь простір і час ідуть люди, сподіваючись знайти втрачений рай, оглядаючись навколо у пошуках своєї Землі Обітованої. Афонський чернець Іоасаф просив Всевишнього вказати напрямок, де шукати рай земний або де збудувати його — шматочок райського саду, сповненого Божим світлом... І диво сталось: раптом Іоасафові уві сні наснилися чудові — райські! — місця: зелена долина, вкрита гаями, розкинулася поміж невисоких круч, і блакитна річка-стежина в’ється поміж кручами, а на ній острівець, зарослий лісом, і над ним пропливають легкі білі хмарини, і небо прозорить блакитттю. То був рай — принаймні, таким його уявляв чернець. У пошуках цього куточка землі він пройшов тисячі кілометрів; дістався Києва, приєднався до братів по вірі у Києво-Печерській лаврі. А 1600 року здійснився його сон: на землі князів Вишневецьких у долині річки Удай Іоасаф заснував Густинський Свято-Троїцький монастир. А благословіння на цю справу він отримав від архімандрита Києво-Печерської лаври Єлісея.
Монастир розташувався на острові під назвою Густинь. Просто серед густої діброви Іоасаф з учнями встановив хрест і проголосив заснування чернецької обителі. Незабаром до Густині позбиралися різні люди — і старі, ворожими шаблями порубані козаки, і учорашні купці та чиновники, яким відкрилося Слово Боже. Вони долучилися до побудови чоловічого монастиря і стали його першими ченцями. Люди з навколишніх сіл допомагали ченцям: приносили їм їжу, гроші і матеріали для будівництва. Ченці ж збирали дітлахів і вчили їх Слова Божого та читання. 1614 року з побудовою невеличкої дерев’яної церкви на честь Святої Трійці розпочалося, так би мовити, офіційне існування Свято-Троїцького монастиря. Пізніше монахи зробили насип, з’єднавши монастир «з великою землею», і донині якраз тим місцем і проходить дорога до Густинської обителі.
Наслідуючи добрий приклад князів Вишневецьких, які дали Густинській обителі землі, гетьмани і місцеві начальники жертвували монастиреві і ченцям гроші, землі, ліси, цілі поселення у довічне користування. Крім того, і сам монастир користувався правом землевласника, йому належали землі у багатьох районах Чернігівщини.
Про Свято-Троїцький монастир у Густині історики і діячі церкви переповідають чимало легенд і див. Одне з див стосується побудови монастирської Троїцької церкви (1675 р.). Гроші для побудови храму дав гетьман Іван Самойлович. А зведено церкву на тілах трійки немовлят, яких іноземні завойовники порубали і потім кинули у полі поблизу монастиря. Трупи пролежали у снігу три дні і три ночі, і, як розповідають черниці Густинського монастиря, жоден звір не чіпав їх, і мороз не брав їх — здавалося, що діти просто заснули. Місцеві мешканці перенесли тіла до монастиря, і ченці поховали їх відповідно до християнських традицій. Але, мабуть, не у належному місці, бо мученики наснились ігуменові, повідомивши, що перед Богом моляться за монастир і ченців. Ігумен, подумавши трохи, наказав перепоховати тіла немовлят у місці, де розпочалося будівництво храму: над могилами безвинно убієнних побудовано олтар в ім’я Святої Трійці.
Ще одну легенду можна почути про Густинь: серед засновників монастиря було чимало козаків, які, передчуваючи близьку смерть, ішли у ченці — але смерть відступала, ченці жили ще довго, розповідаючи про цілюще повітря і «живу воду» з підземних ключів. До Густині досі приїздять люди і, помолившись чудотворній іконі Густинської Богоматері, набирають цілющої води. Щира молитва й унікальна за своїми якостями вода зцілили багатьох людей, яким сучасна медицина пророкувала смерть від невиліковних захворювань.
Нині, подорожуючи трасою Київ — Суми, маємо змогу милуватися зеленою долиною, з якої у небесну блакить виструнчились маківки монастирських церков. Важко повірити, що ще десять років тому тут була руїна. Взагалі, монастир ніби уособив історію українського православ’я. Його ченці гинули від рук ворогів, боронячи обитель, не зрікались віри і у сибірських таборах. Свято-Троїцький монастир у Густині тричі горів і кілька разів закривався з різних причин у 1793 — 1843 рр. Від початку 40-х років ХХ століття і аж до початку 90-х на території обителі містився психоневрологічний диспансер. Але у роки Другої світової війни черниці закритого Ладинського Покровського монастиря звернулись до Прилуцького старостату з проханням відкрити Густинську Свято-Троїцьку обитель (дозвіл було надано у липні 1943 р.). Відтоді, монастир, заснований як чоловічий, став жіночою обителлю. Черниці опікувалися хворими і літніми людьми, ставши справжніми сестрами милосердя. Але чергова хвиля гонінь радянської влади на церкву призвела до закриття монастиря 1959 р.
Четверте відродження обителі реально розпочалося 1993 року і пов’язане з ім’ям ігумені Віри. Яка донині керує відбудовою монастирських храмів і споруд, охоче переповідає численним туристам історію Густинського монастиря і земель, на яких обитель розташована. Під керівництвом ігумені Віри черниці вивчають Закон Божий і такі «мирські» науки, як тваринництво і сільське господарство, адже живуть мешканці обителі з того, що виростили на землі. За останні десять років відбудовано Свято-Троїцький собор і Миколаївську церкву, відреставровано дзвіницю і частково огорожу монастиря. І знову над Удаєм і луками, поміж кручами пливе дзвін, і маківки церков віддзеркалюються у водах і небесах. І йдуть люди, шукають своїх шляхів і стежин до мініатюрного, до щему ніжного, відбудованого людьми в ім’я Бога раю земного.