{Колаж Андрія КУШНІРА} |
«Я побачив найпрекрасніше й тонке, найодухотвореніше лице, яке тільки мені довелося бачити в житті...
Його не могла вловити фотографія і... на жаль, не зрозумів і не відчув жоден з художників, що писали з нього». Це Купрін про Чехова.
Так написав би і я про Гончара. Якби зумів.
Вперше побачу його зблизька восени 1954 року на звітно-виборних зборах одеської письменницької організації, до котрої я прикріплений як єдиний у Миколаєві член Спілки письменників. На цих же зборах обиратимуть і делегатів на черговий з’їзд СПУ. На свій подив і радість, мене одноголосно оберуть делегатом з’їзду за пропозицією Олеся Гончара, котрий проводитиме ці збори як представник президії правління СПУ.
Заочно він вже знає мене: ще 1949-го опублікує у «Вітчизні» дві перші мої новели, будучи редактором журналу. А на час проведення зборів прочитає мої новели і в «Огоньке», і в «Дружбі народів», і в «Крестьянке». А 1953 року напише мені про одну з тих новел і першого листа з тих, що тут друкуються.
Побачивши мене перед зборами в порожньому ще залі, раптом запитає:
— Шо читаєте?
— Буніна, — дивлячись на нього із захопленням, відповім одразу ж.
— Буніна? — зупиниться переді мною, здивований, і в його прекрасних горіхово-карих очах хлюпнеться радість. — П’ятитомник?
— Так. Я встигну придбати його, як тільки з’явиться у нас в Миколаєві.
— І що ж вас вражає в Буніні?
— Не віриться, що «Антоновські яблука» — його перше оповідання. Ну, а потім: «Сни Чанга», «Сонячний удар», «Брати», «Останнє побачення»...
— Дивно... Мені теж подобаються саме ці оповідання. Смаки у нас однакові, чи що? — питає чи дивується вголос.
І довго стоїть, замислившись, схиливши голову, зовсім ще молоду, ледь посивілу на скронях.
— Я ці оповідання знаю напам’ять — самі запам’ятовуються: «Взгляни на братьев, избивающих друг друга... Я хочу говорить о печали!».
Гончар дивиться на мене в упор, вірячи й не вірячи, і раптом усміхається так чарівливо й ласкаво, що все його смагляве обличчя спалахує дивним сяйвом приязні й доброти.
І тут саме ввалюються галасливою ватагою одеські письменники. Але, побачивши Гончара, змовкають і, як і я, дивуються: он хто до нас приїхав!
... Оглядаючись на прожиті поряд з ним літа, я міг би сказати так само, як Іван Олексійович Бунін про Чехова:
«Він був незмінно зі мною стримано ніжний, привітний, турбувався як старший, але в той же час не давав відчути свого верховенства».
Тільки «ніжний» довелося б замінити словом «уважний». Тому, що Гончар і по натурі, і по біографії набагато суворіший за доктора Чехова.
В недавній розмові саме про ці листи Валентина Данилівна сказала:
— Вас і Олеся побратав степ.
Можливо. Та побратала нас і війна, хоч воював він на Першому Українському, а я — на Першому Білоруському фронтах. Обоє тяжко поранені. Він пережив жахи полону, а я — фашистського окупаційного режиму. Обоє були мінометниками: він старшиною мінометної роти, а я — гвардії сержантом, командиром мінометної обслуги. Саме це фронтове побратимство так потрясе мене, коли я по радіо почую його повість «Альпи». А потім прочитаю «Голубий Дунай» і «Злату Прагу». І він стане для мене кумиром і наставником, найулюбленішим у нашій літературі.
І коли 16 березня 1963 року вмре моя мама, а 18 вересня — батько, то я із своєю незносною тугою звернуся до Гончара, як до найближчої та найріднішої людини. З цього й почнеться наше епістолярне спілкування.
Я завжди дивився і понині дивлюсь на нього знизу вгору, як на старшого друга й наставника. Хоч старшинство його на п’ять років не вичерпується цим терміном: він замолоду стане «старшим» у нашій літературі, навіть у присутності корифеїв.
А втім, про все це та про багато чого іншого я написав у семи новелах про нього у Книзі талантів — «Не вбиваймо своїх пророків!». Деякі з цих новел публікувалися і в нашій улюбленій газеті.
Я навіть не усвідомлював, яким багатством володію, доки на прохання Валентини Данилівни не розшукав ці листи у своєму об’ємному та не зовсім упорядкованому архіві. Сьогодні ці листи пропонуються шановним читачам «Дзеркала тижня».
Всі листи Олеся Гончара та численні новорічні вітання (ні з Жовтнем, ні з Першим Травнем він не поздоровляв), завжди оригінальні, дотепні та щирі, зберігалися, виявляється, у заповітній шухляді улюбленого письмового столу на Коцюбинського, разом з моїми орденами й медалями, які я чомусь ніколи не носив і не ношу, з дипломом лауреата Шевченківської премії та Почесною грамотою Верховної Ради УРСР, врученою мені до 60-ліття.
Ордени й медалі потемніли й потускніли. І мені згадалося біблійне «Срібло й золото ваше поіржавіє...»
А листи Олеся Гончара свіжі, чисті, ніби їх написано сьогодні! І якщо Булгаков запевняє, що «Рукописи не горять», то листи геніїв теж залишаються нетлінними!
Я вже пережив Олеся Гончара на один рік. Але скільки б не довелося прожити на цьому світі, він залишиться для мене назавжди, до кінця моїх днів. Старшим, Найдостойнішим і Неперевершеним!
«Тут так багато сонця! — вигукне він у «Тронці» про наші степи, про колишнє Дике Поле. — І небо тут — не небо. А Небеса!»
Те ж саме з повною відповідальністю можна сказати й про його неповторний внутрішній світ та про його дивовижну, чарівну прозу.
Шановний тов. Сизоненко!
Прочитав Ваше оповідання і вважаю, що даремно Ви так нещадно картаєте його в своєму листі! Оповідання хороше. Видно, що Ви над ним працювали багато й наполегливо. Особливо це почувається в мові, в стилі, у внутрішній гармонійності фрази.
Однак, мені здається, що оповідання Ваше було б значно сильнішим, якби головний герой у ньому був більше індивідуалізований (та й героїня теж). Якщо він гуцул, хлопець з Верховини, то і в Каховку він мусив би принести з собою подих Карпат, весь отой світ зелених полонин, шумливих потоків, високих коломийок. Зараз він якийсь «пересічний» юнак, а міг би бути самобутнім яскравим характером. До речі, для його художньої характеристики Ви могли б використати хоч окремі елементи барвистого гуцульського діалекту. Тут широкі можливості залишились невикористаними. Крім того, краще було б вести розповідь від самого автора, більший простір... Назву треба б змінити: ефектна, але з новелою органічно не зв’язана. Такі мої враження.
А взагалі мене радує Ваш неспокій, вимогливість до себе, Ваше невдоволення зробленим. Це — запорука зростання.
Будьте ближче до життя, черпайте поезію з нього.
Бажаю творчих досягнень.
Олесь Гончар
5.03.53.
Цей лист прислано з вулиці Садової м. Дніпропетровська, де Гончар жив знову в домі своєї сестри Шури і писав, здається, «Таврію» чи «Перекоп». У тому самому домі, про який ми вустами Шурочки розповіли в «ЗН» за 28.03.98 р. — «Чем наш дух трепетал». Перший лист Олеся Гончара до мене про одне з перших моїх оповідань — «Де твій баян, баяністе?». Оповідання потім, не без допомоги чи рекомендації Гончара, друкувалося в журналі «Вітчизна».
Дорогий Сашко!
Пишу з дороги. В дорозі наздогнав мене Ваш сповнений такого смутку лист. Хотілось би якось розвіяти Ваше горе, але знаю, як нелегко воно розвівається, коли вже наляже... Знаю тільки, що є речі неминучі, що колись «повечоріє і наш день, і дай Бог нам зустріти те вечоріння з спокійною мудрістю, як на фронті солдат зустрічає неминучі завтрашні атаки.
А поки ж «світиться мій мозок», як казав Олександр Петрович, хай він світиться для всіх через нашу роботу. Чи потрібна вона? Думаю, що потрібна. Особливо ж, якщо дає вона людям радість, хай навіть хвилини радості. Гадаю, що такою і мусить бути вона, наша робота: хоч і в горі тобі дається, а іншим повинна давати радість.
Ваша робота, Сашко, в літературі не марна, вона зігріта серцем, в ній багато світлого, хоч іноді може й надто багато смутку. Я хочу, щоб Ви були мужнім, і вірю, що Ви будете таким.
Міцно тисну Вам руку.
Олесь Гончар
7.07.61
Оце відгук на мій лист про тяжку, майже смертельну хворобу мого батька, з яким Олесь познайомився у 1960 році, коли приїздив на спуск китобази «Радянська Україна». Мама померли 16 березня, а серед літа зліг і батько — у обох рак: у мами — шлунка і її паралізувало в наслідок тромбоза, а в батька — рак головки підшлункової залози, завбільшки з горошинку, і метастаз 1,5 см., що перекрив жовчну протоку. От його й лікували від хвороби Боткіна, бо жовч розійшлася по всьому тілу, а виявити пухлинку такої величини тоді не могли не лише в районній лікарні — взагалі ще медицина тоді до цього не доросла: не було апаратури.
Доброго здоров’я Сашко Олександровичу!
Писав я Вам на Баштанку, але звідти лист повернувся. Пишу на Алушту, хоча не певен, чи не повернеться й звідси...
Мені не подобається Ваш настрій. Втрати Ваші тяжкі, горе пекуче, але отут якраз і треба зібрати докупи всю свою силу й мужність. Виявити саме оту силу духу, яка була притаманна — я певен — Вашому батькові і матері теж. Інакше вони б не витримали тягарів своєї життєвої дороги. І даремно Ви пишете: «Ми все видумуємо»... Це не так. Є, є на світі те, ради чого варто трудитися, віддавати себе до останку. Чомусь згадується Леся Українка, ота хвора нещасна, безрадісна, ота, що виявилась чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі... Вибачайте, що нагадую Вам про це для Вас відоме. Не треба, щоб горе володіло Вами — хай буде Ваша влада над ним. Найкращою пам’яттю батькам буде Ваша невсипуща праця і Ваш талант.
Тисну руку.
Олесь Гончар.
18.10.63.
А це вже — про смерть батька. Помер він 18.09.63, а листа Олесь написав через місяць. Бо з горя я покинув кіностудію, де був начальником сценарного відділу, і наосліп, навмання поїхав у Крим, опинився аж у Алушті, куди випадково дістав путівку в санаторій «Рабочий уголок» у Сімферопольському санаторно-курортному управлінні. Хотів усамітнитись, а там щовечора — танці, і масовик-затєйнік співав у мікрофон під оркестр:
Я не третий, я не лишний —
Это только показалось...
І я мало там не зійшов з ума, бо відчув себе після майже одночасної смерті батьків зайвим для всього світу — навіть для своєї родини! Страшний був рік! Не дай Бог нікому...
Дорогий Сашко, вітаю Вас звідси (де море у штормах, цілі ночі гупає в бетони, як артилерія, а гори — у хмарах, холодні).
Це добре, що Ви вчасно розібралися з тією Києво-Могилянською. Перед від’їздом я хотів Вас навіть попередити, та якось не випало. Як видно, розмовляючи з Турчином, ми мали на увазі зовсім різні речі. Мені, скажімо, здавалося, що йдеться більше про суботник чи серію суботників, під час яких оті хлопці-ентузіасти допомогли б відремонтувати корпус, впорядкувати подвір’я і головне — найти могилу Сагайдачного та поставити на ній який-небудь пам’ятний знак, адже ж йдеться про полководця!
А що вся територія має бути заповідником, що має бути збережена як пам’ятник історії й культури — це ясно само собою, я, до речі, теж писав від Спілки листа про це на ім’я Першого секретаря й Голови Уряду. Про те, щоб передати весь комплекс університетові. І якщо є про це навіть постанова — то це чудово і газеті треба виступити, щоб Постанова таки виконувалась і корпус щоб ремонтувався, а не жалюгіднився ніби якийсь «безхозний»...
Отже, шановний Федір Филимонович* нас, видно, не так зрозумів та й своїми намірами не до кінця, мабуть, поділився... Він говорив щось про науковий гурток істориків-курсантів — так їм же є простір для дії. Не про плавальний басейн йшлося ж, а про те, щоб розшукати могилу та таблицю прибити, а може й про пам’ятник подумати... І статтю малося на увазі саме написану з таким спрямуванням. Зберегти, причепурити, реставрувати, відкрити людям — ось про що. І про це газета, мабуть, ще таки виступить.
Вам же, Сашко, доброго настрою, світлого слова до праці. І щоб небо над Києвом, нарешті, заголубіло по-весняному.
Тисну руку
Олесь Гончар
28.03.69.
* Федір Филимонович — це і є капітан I рангу Турчин, начальник Вищого політичного училища Воєнно-морських сил СРСР.
А могила Сагайдачного так досі, здається, й не знайдена. Це треба уточнити у Тронька, з яким у мене зв’язку немає.
Дорогий Олександре Олександровичу!
Оскільки Ваш ювілей застане мене, здається, десь аж на іншому континенті, з’явилось бажання ще звідси, з дому привітати Вас з цим світлим днем. Хочеться, щоб у друге півсторіччя, на мудрі його береги Ви вирушили в доброму настрої, в творчому повносиллі, бо ще багато жде від Вас рідне письменство й численні Ваші читачі. Для мене «Білі хмари» — один із тих творів, що стали окрасою нашої сучасної літератури, але
з-під Вашого пера, мабуть, ще має з’явитись і книга про Баштанку, Книга Степів, і хай поллється вона з такою ж емоційною поетичною силою, як ота давня чумацька сага, яку ви так чудово співаєте (до речі, наспівайте її капелі бандуристів — хай понесуть її у широкі світи). Отже, здоров’я Вам та снаги, та нових натхнень!
Обіймаю.
Олесь Гончар.
12.09.73
Олександрові Сизоненкові бажаю не підстрелити в новому році жодного зайця, не підранити жодного крижня, заполювати (на папері) невловного сайгака*!
Олесь Гончар.
12.09.73.
* Сайгак — головний герой мого роману «Хто твій друг», над яким я тоді працював. В «Літературній Україні» саме публікувався перший фрагмент з роману і Олесь прочитав його, судячи з цього новорічного привітання. Бо говорити про те, над чим працюємо, з ініціативи Гончара стало певним табу в нашому колі.
Прообразом Сайгака був Сергій Параджанов періоду роботи над «Тінями забутих предків», які я редагував, будучи начальником сценарного відділу. А сам фільм, його знімання в Карпатах — основною фабулою роману. Віталось, очевидно, з 1970-м, бо того ж року в 10—11 № «Вітчизни» роман опубліковано.
Дорогий Сашко Олександровичу!
Спасибі за привітання, яке розшукало нас в цьому осінньому ласкавому Трускавці. Тільки не треба перебільшувати. В Ю.Яновського була колись улюблена примовка: «Більше юмора». І я це «юмора» чув від нього тоді, коли йому було ой як нелегко...
Ваш мінорний настрій — аж такий згущений — пояснюю в основному шумом нічних осінніх дерев за вікном (про них С.Васильченко колись написав чудовий «Осінній ескіз»).
Бо незалежно від кількості зустрічей і кількості спільно з’їденої каші, Ви для мене були й залишаєтеся в числі тих небагатьох, на жаль, чиєю працею, чиїм талантом тримається наша сучасна художня проза. Тож не маємо права марнувати себе на дрібниці. Від усієї душі бажаю Вам праці жагучої, хмільної, самозабутньої — від усього вона лікар найкращий! Вітайте родину, з добрим почуттям, з міцним потиском руки.
Олесь Гончар.
14.11.72
Коментарі тут, як кажуть, зайві. Однак у своєму привітанні я, очевидно, припустився нарікань на те, що рідко бачимося, та на свою самотність, яку й досі переношу тяжко. Саме це й спонукало мого старшого товариша по літературі по-батьківськи «утерти мені носа», збити з мінорного настрою та навернути он до якої роботи — «хмільної, самобутньої».
Отаких би наставників нашим дітям і внукам!
Дорогий Сашко!
Щойно повернувшись із Сесії, застав вдома Вашого сумного листа. Передайте Галі вітання і щоб вона швидше та надійно одужувала — цього ми їй бажаємо від душі.
А зайшли ми з Вами, друже, в такі літа, що треба бути готовим до всього. І внутрішньою підтримкою хай буде хіба що усвідомлення того, що жилося не марно, що не минала нас і краса дружби, і ота пісня чумацька, і радість творчої праці, яка може виявитись довговічнішою за ці летючі людські літа... Хотілось би, щоб Вам на тих лиманах добре писалося, принаймні, щоб хоч думалося — як у Вашім листі — по-справжньому людяно й творчо, а як буде що, то запишеться й пізніше. Головне — здоров’я обом і міцності духа. Вітаємо Вас, вітайте лимани...
Ваш Олесь Гончар
8.07.1985.
Це — відгук на моє повідомлення про те, що дружина Галина Дмитрівна при загостренні остеохондроза та при гіпертонічному кризі впала непритомна у веранді нашої дачі в Далекому Бейкуші за Очаковом на Табірній косі, і «швидка» цілу ніч боролася за її життя в умовах шторму, що порвав електролінію. Без електрики, при свічах робили їй внутрівенні уколи, навіть крапельницю ставили! А потім два місяці пролежала вона в районній лікарні.
Після цього нам довелося здати дачу Товариству глухонімих майже задарма, бо нас давно «випихали» звідти за те, що я у публічних виступах та й у пресі виступав проти отієї осоружної греблі, проти очаківського гідровузла.
***
..Не вийде назустріч із світлих воріт чотирнадцятої дачі, не спитає:
— На луг? «Ми підем, де трави похилі?» — і більш не всміхнеться привітно.
Не Великий Дніпровий Луг за Кончею Озерною — інші тепер луги, небесні чи потойбічні, хилять свої трави під ноги нашому незабутньому Олесеві Терентійовичу.
«Шелестіть, чоботи, шелестіть...» — напише у знаменитій трилогії.
Не шелестітимуть...
Тільки пам’ять вихриться по його слідах. Та твори залишаються. Та листи — оці й інші — нагадають його неповторний стиль, інтонації сердечності й дружби. З них лунає грудний голос його і уявляється сяйво прекрасних карих очей — таких українських і рідних, що аж плач давить, як згадаєш їхній променистий погляд.
«Шелестіть, чоботи, шелестіть...» — довго-довго лунатиме в нашій літературі.
А в серцях наших — довічно!