UA / RU
Підтримати ZN.ua

СТАРІ КАЗКИ Й НОВІ МІФИ

Якось я слухав по радіо «Свободу в прямому ефірі». Натрапив на репортаж зі з’їзду десь у Казахстані (у Семипалатинську, якщо не помиляюся) представників російського й казахського пен-клубів...

Автор: Валерій Акопов

Якось я слухав по радіо «Свободу в прямому ефірі». Натрапив на репортаж зі з’їзду десь у Казахстані (у Семипалатинську, якщо не помиляюся) представників російського й казахського пен-клубів.

У чотирьох письменників брали інтерв’ю: добре відомого Чингіза Айтматова, досить відомого Лева Анненського і двох незнайомих мені зовсім: російського дисидента (колишнього, певна річ) та казахського класика.

Дисидент нарікав на письменницьке угодовство, на явну чи потаємну тугу за колишнім безбідним існуванням у лоні Спілки письменників. Говорив про те, що багато хто нині хотів би реабілітувати Леніна й перших більшовиків, видаючи їх за чесних людей і стверджуючи, що згодом їх відтіснили відверті мерзотники й нелюдь. Він — проти такого трактування. Потрібно, очевидно, розуміти, що нелюдями були споконвічно всі. Він проти соціалізму й комунізму, авторитаризму й тоталітаризму, і — за демократію, найкращий і найпрогресивніший із життєустроїв.

Дід Айтматов, котрий прилетів, між іншим, з Люксембургу, обережно зітхав і говорив про радість спілкування, яку колись усе-таки так чи інакше мав на з’їздах і пленумах Спілки письменників. Про російську мову, яка «вивела його в люди», на світову письменницьку арену. Очевидно, у благополучному Люксембурзі йому самотньо.

Анненський бадьоро стверджував: звісно, владу демократії (найкращої з систем) перехопили негідники, такі самі, як попередні, чи навіть ті самі, проте він дуже обережно називає їх негідниками, оскільки, роблячи так, він і сам виявляється в їхніх очах негідником. Чи не так? А загалом — зустрічатися потрібно, потрібно знати й любити одне одного, і яке йому діло до якогось там націоналізму в колишніх республіках Союзу, якщо вдається видавати свої книжки, тебе знають і цінують, а ти знаєш і цінуєш інших.

Казахський класик під завивання степового вітру (інтерв’ю бралося десь на березі степового озера) скупо говорив про братерство народів і культур, про велику Євро-Азію (замість, треба думати, Радянського Союзу), про видання книжок — наших — там, ваших — тут, про силу друкованого слова, про відроджувальну й духотворну роль (про це говорили всі, крім, здається, дисидента) творчої інтелігенції. Ця, найслабша та найбезпорадніша в періоди загального спаду верства суспільства досі видається комусь (смішно сказати) дійовою і перетворною силою.

Вітер вив у мікрофон, відчувалися порожні й суворі простори.

Якось ніяково було все це слухати, наче не цілком пристойно. Дорослі, розумні люди? (Дуже впевнені в собі.) Відомі письменники? Але навіщо ж стільки відвертої, цибатої, жовтим курчачим пушком вкритої наївності?

Не було в них удаваності: хіба що невеличкої — перед самими собою. І це найсумніше. Їм страшно, а ще більше — неможливо усвідомити (не вміщається в голові, душа не приймає) звичайну правду реального життя.

Дитина реальності не розуміє: для неї це загадка й суцільна абракадабра. Зате вона добре розуміє казку. Сьогоднішні люди, дорослі діти, живуть казками. З увічливості, коли хочете, можна назвати ці казки міфами. Вигадка формує свою міфічну (казкову), зрозумілу й доступну людям реальність, свої пріоритети й типи взаємовідносин. Утверджує просту й виразну шкалу цінностей. Усі живуть за цими правилами і почуваються чудово, принаймні терпимо. Іноді трапляється так, що з тих чи тих історичних причин на зміну одному міфу приходить інший. Він обов’язково повинен нівелювати попередника, і для цього обзиває його міфом (себто, брехнею), а себе величає правдою. Будь це дійсно правда, її не зрозуміли б і не прийняли б: правда лежить занадто глибоко для людей, жителів поверхні, вона їм недоступна. (Навіть велику правду Христа люди дуже швидко примудрилися підмінити міфом.) Отже, будучи казкою, новий міф має всі шанси прижитися й посісти місце старого, за умови, що він добре відповідає обставинам сучасного моменту й має достатню енергію.

Лихо в тому, що новий, навіюваний нам нині міф обставинам відповідає не дуже добре, а подекуди й зовсім не відповідає. Енергії також йому явно не бракує: сили, що поширюють його, надміру часто нагадують відомих лебедя, рака та щуку з криловської байки. Усе це призводить до певного механічного змішування елементів й аж ніяк не до мирного співіснування двох міфів: старого й нового. Кожен твердить, що правда тільки в ньому, і обидва далекі від дійсності.

Як же виглядає (більш-менш, звісно) дійсність? Принаймні в нашому конкретному випадку. Що міг би відповісти на поставлені йому запитання письменник, не обтяжений міфологічними уявленнями, який має до того ж, сміливість говорити те, що думає?

Він міг би сказати, що немає нічого неприродного в тому, що письменники, колись процвітаючі, із тугою згадують життя в Радянському Союзі. То було вельми непогане — для них — життя. У них не було, правда, вілл і прогулянкових яхт, і сезонних виїздів не було на Блакитне узбережжя й у Грецію. Але ж і там не кожен письменник може собі це дозволити. У них не було безцензурних видань. Та й вимоги книжкового ринку, яким покірні тамтешні видавці, гірші та принизливіші від будь-якої цензури. Зате в них було щось таке, про що навіть мріяти не можуть зарубіжні письменники: теплий і надійний прихисток під назвою Спілка письменників, почесне місце в суспільстві, забезпечене існування, зовсім некепське порівняно з іншими. Була забезпечена старість у вигляді творчої пенсії, до того ж їх переповнювало почуття винятковості, несхожості, вибраності, вони почувалися подвижниками й героями, носіями духовної істини, пророками та «янголами-хранителями» свого народу.

І, найголовніше, — вони друкувалися, причому цілком пристойними, нерідко просто-таки великими тиражами, і найкращих із них і навіть багатьох середніх читали, та ще й як! Масово, із захопленням, з ентузіазмом, запоєм.

Немає, певне, такого письменника на світі, для котрого ця остання обставина не виявилася б вирішальною.

Авжеж, дисидент, котрого відбивали стусанами, повинен усіма силами душі ненавидіти «той» лад і «ті» міфи. Натомість він пропонує інші. Зокрема міф про вроджену й поголовну звірячість більшовиків на чолі з головним нелюдом роду людського Леніним. А також модний нині міф про демократію.

Якими ж були насправді Ленін і його соратники? Борцями за ідею. У житті суспільства зіштовхуються не стільки люди, скільки ідеї. Люди в даному випадку лише матеріалізована плоть цих ідей, своєрідні одухотворені машини. При цьому немає ідей поганих чи хороших за людськими мірками, і будь-яка з них (із, певна річ, найсолідніших) — лише робочий проект чергового етапу еволюції людства, механізм для напрацьовування якихось властивостей і сил. Еволюція ця, нам невідома, спроможна здаватися дуже дивному нашому людському розуму, який розрізнює фрагмент, але не бачить цілого, бо вона містить у собі як обов’язковість чергування підйомів і спадів. До того ж тріумфально й у сталих формах утілюється лише та ідея, час якої вже настав, до якої люди дозріли — і вона дозріла в них. А маючи справу з зародком ідеї, який, попри це, не може не діяти — інакше не розвиватиметься, — ми займаємося тим, що гриземо цю зелену, кислу й гірку зав’язь, лаючись і відпльовуючись.

Комуністична ідея — це лише присутній і діючий нині на землі зародок, невиразне та схематичне (і тисячу разів перекручене недосконалістю самої людини) накреслення майбуття людства, піднесеного на наступний, янгольський щабель, звільненого від егоїзму, згуртованого щирою братерською любов’ю та нестримною потребою самовіддачі. Таким чином, кожна нота в цій партитурі — абсолютна правда й гармонія в споконвічному сенсі, й абсолютна фальш і брехня — у сьогоднішньому людському виконанні.

Усі тепер нібито знають, чим небезпечна така недоспіла ідея, коли активно працює в недорозвиненому людстві. Знають! Але не розуміють суті подій. Як не розуміють і того, що фанатичні прибічники й запроваджувальники її — Ленін і перші більшовики — не злочинці, а справжнісінькі одержимі, котрі не належали собі й насправді не шкодували не тільки праці й сил, а навіть власного життя, котрі не щадили не тільки інших, а й самих себе.

Ця остання обставина істотно змінює картину, і ставлення до них не може бути простим і однозначним ні в апологетичний, ні в засуджуючий бік. Куди корисніше від їх звеличування чи втоптування в багнюку було б збагнути їхнє справжнє місце та призначення.

Чи потрібно розшифровувати зміст інших згаданих міфів? Приміром, такого дорогого нині серцю багатьох слівця «демократія». Чи потрібно пояснювати, що це далеко не вершина людських можливостей, а певний компроміс розсудливо-поміркованих тяжінь і торжество позолоченої пересічності, що будь-яка нестандартна, одухотворена індивідуальність, що виходить за межі трьох обтяжливих вимірів в напрямку якогось четвертого, глухне й загрузає в її липкому середовищі. Що її терпимість — це лише інертність ситості, яка усвідомлює, що будь-який непотрібний їй порив сам собою, без зайвих зусиль, згасне й розсмокчеться в переповненому шлунку. Що її нахвалювана законність — це відоме «золоте» правило «твого мені не треба, але й своїм не поступлюся — ані крихіткою!», й не має нічого спільного зі справжньою чесністю, і тим паче — з безкорисливістю. Що її філантропія — це замазування незручних щілин, із яких віє протяг, небезпечний для її дорогоцінного здоров’я. Що її свободи — лише запобіжні клапани. Що розвинена буржуазна демократія спонукає людину шукати не так улюблену справу, якій можна присвятити життя, як вигідний бізнес, однаково який. Що вона позбавляє її можливості прагнути нагору (залишаючи можливість розростатися вшир), оскільки демократія — це зрізана піраміда без верхівки. Що саме плебейський дух безроздільно панує в ній. Що її релігія, нарешті, — це гарант респектабельності й помічниця в облаштуванні побуту — і не більше, настільки ж далека від віри, як сучасна модернізована церква далека від неба. І що вся ця горезвісна демократія видається такою чудовою тільки тому, що, на відміну від комуністичної ідеї, абсолютно відповідає жалюгідному моральному рівню сьогоднішньої людини, її душевній незрілості й непереможному егоїзму.