Польський письменник-фантаст Станіслав Лем — людина планетарного масштабу, тому навряд чи потребує особливого відрекомендування. Можливо, варто лише нагадати, що автор знаменитого «Соляріса», «Зоряних щоденників Ійона Тихого», «Кіберіади», «Астронавтів» — майже наш земляк, оскільки народився у Львові, звідки під час обміну населенням після Другої світової війни був виселений до Кракова. Цього року, що добігає кінця, письменник відзначив свій 80-літній ювілей.
...Зима у Кракові дуже схожа на українську: такі ж самі засніжені вулиці і свіже, пройняте морозом повітря. А на околиці міста, що нагадує казку, панує якась особлива тиша. Маленький будиночок зовсім не дисонує в цьому казковому інтер’єрі, навіть попри застереження «у дворі дуже злий пес», завбачливо прикріплене на воротях.
— Заходьте сміливіше, собака гріється в будинку, — привітно всміхається сонячний Станіслав Лем, запрошуючи нас до своєї затишної оселі. — Така зима настала, що й пес гавкати боїться... Знаєте, я все більше замислююсь над тим, що наші польські предки мали б шукати собі місце проживання десь на півдні, де тепліше... Бо зараз я вже не дуже люблю зиму, сніг. Час, коли із задоволенням спускався на лижах із гір, минув. Зараз більше сиджу вдома...
— Як бачимо, у «компанії» телевізора?
— Ой, це такий монстр... (Сміється). Якщо й умикаю його, то тільки щоб подивитися новини. Перед вашим приходом переглядав CNN. Останнім часом я почав активно цікавитися тим, що у світі коять терористи. Зрозуміло, з яких причин. Постійно стежу за тим, як американці полюють на бін Ладена. Повідомили, що він ховається нібито в якійсь горі Тора-Бора, яку американці несамовито бомблять, як божевільні. Але проблема в тому, чи розв’яже вбивство бін Ладена проблему тероризму взагалі.
Цей напад терористів на Нью-Йоркський торговий центр багато чого перевернув — і передовсім у людській свідомості. Наше уявлення про світ зазнало докорінних змін! Щойно, чекаючи новин на американському каналі, я випадково натрапив на фільм, де йшлося про напад японців на Перл-Харбор 1941 року. Розумієте, минуло понад 60 років, а вони витягнули із шухляди цю тему. Чому? З’ясовується, це актуально — у руслі вияву американського патріотизму. Американський президент Буш — загалом нерозумний чоловік.
— Можна так і написати?
— А чому ні? Я читав нещодавно в американській пресі, що інтелектуальний коефіцієнт їхнього президента нижчий за середній. Інша річ, що Буш має досить мудрих радників. Та все ж ця війна має доволі безглуздий вигляд. І, наскільки я знаю з новин, вона — не остання військова акція американців... Тому й не дивно, що багато людей у світі не відчувають особливої симпатії до Сполучених Штатів, які скрізь пхають свого носа.
По-моєму, ніколи не буде миру між євреями і палестинцями. Йдеться не тільки про найближчі місяці — побоююсь, що і в найближчі роки та навіть десятиліття там не буде спокою. Людське життя нині дуже дешеве — ось що найжахливіше. Арабам нічого не варто підірвати себе разом з бомбою, знищивши десятки, сотні людей. У багатьох німецьких виданнях я читав, як точно і продумано, з тактичного погляду, було організовано цей напад на США. Але, на мою думку, такий раптовий «сюрприз» може трапитися тільки один раз.
— Тобто, на вашу думку, щось схоже на події 11 вересня більше не повториться?
— Саме така атака — навряд. Але ж є багато інших загроз... Головне, що я помітив: можливість світових конфліктів значно зросла після того, як перестали існувати тільки два світових табори. Раніше як було? Тут балістичні ракети — і там такі самі. А нині все це «розповзлось» по світу, і не знаєш, звідки чатує небезпека. А крім того, антракс, різні віруси, біотероризм, ще дідько знає що. На щастя, ми з вами живемо у такій частині світу, де не відчувається великої небезпеки. Ні у вас, в Україні, ні тут, у Польщі, немає загрози тероризму.
А ось мої знайомі нещодавно зайнялися туристичним бізнесом і наштовхнулися на дуже неприємний момент. Виявляється, зараз люди бояться мандрувати світом, не довіряють літакам. Недавно була Югославія, яка так довго розпадалася. Сьогодні — Афганістан, Ізраїль... Сполучені Штати мали б бути найбезпечнішою країною у світі, а що вийшло? Отож нічого іншого не залишається, як сидіти вдома...
— Але важко повірити, що сидите склавши руки. Певно, занять вистачає, як завжди?
— Останнім часом велику частину роботи я переклав на плечі свого секретаря. Це у мене сьогодні вихідний, а він, бідолашний, десь там у бюро «воює» з комп‘ютером, модемом, сканером, факсом, навіть достеменно не знаю, що там ще у його арсеналі. Я з цією технікою так і не навчився працювати. Головний «удар» з боку електронної пошти секретар також бере на себе, а я вже ознайомлююся тільки з найголовнішими повідомленнями.
Протягом останніх років дописую до католицького тижневика, хоча насправді я не католик, а, радше, атеїст. Просто у цій редакції працюють люди симпатичні і культурні, і тому я не пориваю своєї співпраці з ними.
Потім я дав дозвіл американській кіностудії «ХХ століття Фокс», яка працює тепер над рімейком фільму Тарковського за моїм романом «Соляріс». Звичайно, ця подія викликала новий посилений інтерес до моєї творчості: через свого секретаря отримую різні пропозиції на видання моїх книг. Але цим займаються мої агенти у Німеччині, Франції, Італії. Це ніби як посольства. Звісно, я — не держава, та все ж. Є дві людини в Москві, у США також, бо там взагалі без таких людей кроку неможливо ступити. Знаєте, мені здається, коли справа доходить до перекладів, то на літературі у світі заробляють найкращі гроші агенти й адвокати.
Багато читаю. Коли світ був розділений «залізною завісою», практично не було можливості отримувати потрібну наукову літературу. А тепер і зі США, і з Британії, і з Франції, і з Росії до мене надходить маса літератури. Але, на жаль, я маю тільки 24 години на добу, а ще ж потрібно колись хоч трішки попоїсти, поспати, похворіти — для всього треба знаходити час...
Тому купу різних газет, журналів, які надходять з усього світу, викидаю не читаючи — бо не встигаю, і квит. Виручає секретар. Йому здається, що він розбирається в усіх моїх газетно-книжкових завалах (Сміється). Але то не так. Я кілька разів навіть пропонував полегшити йому роботу, запросивши ще одну людину, помічника з «порядку», адже дуже часто тільки пошук потрібних паперів забирає багато часу, інколи доводиться у моєму кабінеті чи бібліотеці проводити справжні розкопки. Отож я не скаржуся на велику кількість вільного часу, ви розумієте.
До речі, є в мене контакти і з Україною. Львівське видавництво «Каменяр» попросило дозволу на видання моїх творів безкоштовно, оскільки у них немає грошей. «Добре, — сказав я, — нехай буде так». Але хоча б примірники мені вислали для годиться... Між іншим, ви з Києва чи зі Львова?
— З Києва.
— І що, на вулицях української столиці ще розуміють українську мову?
— Звичайно!
— Неймовірно, як швидко змінюється життя! Україна стала незалежною державою, і для мене це було приємною новиною. Але прикро вражає факт, що багато українців розмовляють російською. Знаєте, що мене здивувало, коли перші журналісти незалежної України почали приїжджати до мене? Вони всі розмовляли російською. «Ви що, не любите української мови, — дивувався я, — чи, може, не знаєте її?»
Колись давно приїздила до мене одна пані з Києва. І розповідала, що її вдома вважали за божевільну, бо своїх дітей вона віддала до школи з українською мовою навчання. «Навіщо ви закрили їм шлях до кар’єри?» — запитували в неї.
А зовсім недавно одна полька, яка вивчала українську мову в нашому університеті у Кракові, поїхала до Києва і зверталася до людей, щоб трішки попрактикувати українською. То її всі запитували: «Ви звідки, із канадської діаспори чи зі Львова?» А їм: «Ні, я полька, з Кракова...» Потім, вражена, вона прийшла до мене і розповіла про свої пригоди. Я навіть написав памфлет про те, що зробили з українською мовою за 70 років радянської влади.
Але є ще гірші ситуації. Наприклад, у Білорусі рідною мовою говорять тільки по глухих селах, а уряд, і президент — всі російською. Звісно, я розумію, що це вплив ще тієї системи, але все одно мене неприємно вражає це явище. Я дуже люблю російську літературу і нічого проти росіян не маю. Але, погодьтеся, було б дивно, аби поляки розмовляли російською.
Звичайно, я не маю наміру втручатися у ваші справи, але мені здається, що українці все ж повинні спілкуватися власною мовою. Я сам особисто вивчав українську ще в гімназії у польському Львові, потім у медичному інституті вже за радянських часів до 1941 року. Я й досі добре її знаю. Свого часу багато читав українською, наприклад, журнал «Всесвіт», інші видання.
Головне для вас — це зберегти незалежність. Я дуже на це сподіваюся.
— Пане Станіславе, повернімося трохи назад. Відомо, що ви були незадоволені фільмом Тарковського «Соляріс». Цікаво, чого цей режисер так і не зрозумів у вашому романі?
— Своєї думки я не змінив і досі. Наші тривалі розмови з Андрієм у Москві часто завершувалися тим, що я кричав: «Ви дурень!» Розумієте, Тарковський хотів змалювати Всесвіт як щось жахливо неприємне, звідки треба якомога швидше повертатись на Землю. А я вважав, що Всесвіт — дивовижний і цікавий, і саме таким і має бути показаний у фільмі. З режисером ми нагадували двох коней, які тягнули віз кожен у свій бік. До речі, так і не дійшли згоди. Тарковський, безумовно, був талановитим режисером і, звісно, він зробив усе так, як сам захотів.
А взагалі, мушу сказати відверто, що фільму Тарковського — як одного цілісного варіанту — я так і не побачив. Мені вистачило першої частини. Було доволі смішно слухати всі ці словесні пасажі мовою вступних статей газети «Правда». Мені розповідали, що в картині було багато таких моментів, отож, аби не нервуватися даремно, я просто не дивився фільму. Тільки друзів запитував: «Ну як вам?» — «Та не дуже, якщо чесно», — щиро відказували вони.
Тоді договір з «Мосфільмом» помістився на одній сторіночці, і я отримав як авторський гонорар «шалені» гроші — дві тисячі рублів. Американці ж нині тільки «для початку» пропонують мені півмільйона доларів. Є певна різниця...
— А як ви ставитеся до ідеї нової екранізації «Соляріса» Стівеном Содебергом? З ним ви знайшли порозуміння?
— Американці кілька разів хотіли зробити рімейк, та я весь час не давав згоди, бо з власного досвіду знаю: після підписання угоди на виробництво фільму автор практично позбавляється будь-якого впливу на його виробників. Але може так статися, що я не доживу до появи нової версії на екранах, і це мене якось трохи заспокоює...
Та загалом це нормально, що автор є, так би мовити, жертвою кіноіндустрії. Коли я укладав угоду про видання моїх книг російською мовою, то договір займав дві-три сторінки, а в американців тих документів — ціла книга... Там усе «можливе й неможливе» визначене наперед. Отож встрявати з ними в якусь «бійку» практично немає сенсу. Найприємніше, скажу вам, нічого не знати.
— А до підписання контракту у вас були якісь зауваження щодо сценарію?
— Наскільки я розумію, загальний стан справ такий: кіно без жінки не має жодного сенсу. І цей режисер, який вже у квітні 2002 року обіцяє показати рімейк на екрані, сказав, що картина буде більш еротичною. Ну що я можу вдіяти? (Сміється). У мене ж немає балістичних ракет...
Але я вже звик до таких поворотів. Колись, пам‘ятаю, Анджей Вайда поставив телевізійний спектакль за одним із моїх творів. Мій агент розповідає: «Знаєте, пане Станіславе, я дивився цей спектакль. Там доволі багато голих дівчат!» — «Яких ще голих дівчат? — запитую. — У мене нічого такого у творі не було...» — «Але ж ви зрозумійте, так набагато цікавіше». Що тут скажеш? Може, й справді, коли всі одягнені — це надзвичайно нудно?.. Та найдивовижніше було, коли до мене звернулася редакція російського «Плейбоя» з проханням дозволити надрукувати на своїх сторінках одну з моїх новел. Я просто не міг повірити... «Плейбой» — у Росії? Радянських людей виховували в таких пуританських нормах, а тепер усе невпізнанно змінилося. Ось тільки не знаю, на добро це чи ні.
— Прикметно, що кожен критик вашого роману «Соляріс» чи режисер чергової екранізації по-своєму трактує ідею цього твору. Вам не здається це дивним?
— Ви розумієте... Особиста думка автора не має жодного значення — так це виходить. Те, що він хотів сказати, він сказав, написавши книгу. Якби автор мав якусь особливу думку, то висловив би її в окремій книзі чи принаймні у вступі до роману або післямові до нього. А нічого такого не було. Просто мені спало на гадку написати такий роман — ось і все. Ця книга творилася 41 рік тому, тоді я був зовсім іншою людиною — я був молодим. З усіх моїх творів саме «Соляріс» має найбільшу кількість перекладів у світі. Чому — не знаю. Слово честі, не відаю. Автор не є найвищою інстанцією, яка все розуміє. І потім, якщо люди не тлумачать твій твір по-різному, — це зле.
— Пане Станіславе, яке з наукових досягнень останнього часу вас найбільше вразило?
— Клонування. В це важко повірити! Проте клонувати якусь тварину — то одне. Але людину... Навіть Папа Римський піддав ті експерименти гострій критиці, заборонивши їх, і президент Буш, до речі, виступив із категоричною заявою з приводу таких дослідів. Але, боюся, знайдеться таки якийсь дурень, який піде на подібний експеримент. І нічого доброго з того не вийде. Звісно, таке відкриття має величезне значення, однак це лише перші кроки повільного процесу, який усе ж таки рухається, попри не дуже позитивний розголос. І з погляду філософії — це величезний переворот... Для науки нормально, коли існують полярні точки зору, — нехай собі вчені сваряться, тільки так народжується істина. Інколи я пишу нотатки з цих проблем...
— Клонування могло б стати «благодатною» темою для письменника-фантаста. Вам не спадало на думку якось розвинути цю тему в одному з нових романів?
— Річ у тому, що на фентезі я поставив «хрест». Після того, як у Польщі впав воєнний режим і ми з дружиною повернулися з Відня до Кракова, я вже ніякої наукової фантастики не пишу. Просто стало не цікаво. Я сказав собі: 45 книг — досить! Це не зовсім добре, коли людина пише до останнього подиху, так би мовити. Навіщо давати привід нащадкам сказати: от дурень, у нього вже був цілковитий склероз, а він хотів показати, ніби щось може... (Сміється).
— Пане Станіславе, у «Сумі технології» ви говорили, що наш світ можна буде змоделювати у комп’ютері. Наші земляки, київські науковці Юрій Шинкарюк і Микола Проценко, стверджують, що насправді це нас створили у комп‘ютері, і намагаються обгрунтувати це теоретично. Як ви до цього ставитеся?
— Так, є така теорія, що Всесвіт — це велетенський комп‘ютер. Але з цим питанням краще, на мій погляд, звернутися до науковців, які займаються, скажімо, космологією, бо я перебуваю поза науковим світом. У світі на цей момент виходить майже 270 тисяч наукових журналів. Звісно, навіть крихітну частину всього того прочитати неможливо. А загалом існує кілька різних думок з цього приводу, які абсолютно не збігаються. Найцікавіша теорія, як на мене, — що світ складається... з нічого. Як мильна булька.
— Ви сказали, що не вірите в Бога у метафізичному значенні слова. Тоді яка ваша версія творця світу?
— Останнім часом, коли мова заходить про Бога, я постійно згадую події 11 вересня. Незалежно від того, є Бог чи немає його, але ці терористи, які знищили кілька тисяч невинних жертв у Нью-Йорку, мали на увазі, що їм у тій справі допоміг Господь. То чому ж він не захистив тих, хто загинув, чому відступився від невинних? Так, один табір — це християнство, інший — іслам, є буддисти і ще багато інших вірувань. І кожна конфесія наполягає, що вся правда світу — за її вченням. Мені, наприклад, з усіх релігій найбільше подобається буддизм. Бо він ніколи не розпалював ніяких релігійних воєн та конфліктів. Є й інші вірування, одне з яких стверджує, що нічого, мовляв, у нашому світі немає. Навіть нас немає. А те, що є, — це нам тільки здається...
Але одне я достеменно знаю: ніякого продовження нашого земного життя після смерті не існує. Я ж, зрештою, медик за освітою, тому досить добре знаю, як це буває... Звичайно, я не з тих, хто ходитиме вулицями з транспарантом: «Бога немає, вірити не варто». Але, з другого боку, я все життя відгороджував себе від католицької церкви, бо вона занадто багато уваги приділяє матеріальним речам. І її структура трохи схожа на... компартію. Генеральний секретар — це, очевидно, Римський Папа, кардинали — політбюро і так далі. Є багато аналогій.
— Ви одного разу сказали, що коли релігії забагато — це погано, але коли й зовсім немає — також не добре...
— Це правда. У Польщі атеїстичний напрямок дуже сильно притиснутий. Хоча сьогодні питання цензури вже не стоїть так гостро, як раніше. Кожен може написати різні дурниці — були б гроші. І тому з‘явилася велика кількість дурнів, які нічого спільного з релігією не мають.
Багато важить, яке ставлення виробиться в людини до віри у перші роки її життя. Наприклад, у Східній Німеччині, коли вона була під впливом так званого соціалізму, різним високим діячам релігія не була потрібна. І тепер у Західній Німеччині більше віруючих, ніж на території Східної. Але для мене, наприклад, усі світові релігії практично тотожні, окрім, хіба, релігії... канібалів. Я ніколи не писав теологічних есе, навіть до того католицького тижневика, про який згадував.
Біда в тому, що у Польщі практично немає загальнокультурного доброго журналу — видання, яке б не було партійним. А в країнах справжньої демократії — в Америці, Франції, Німеччині — найрізноманітніші думки мають право на існування і знаходять собі «притулок» на сторінках спеціальних видань. Звісно, це вже перекіс, коли якісь ідіоти організовують релігійну виставку у Брюсселі, де, скажімо, Божа Матір зображена з вусами. Це найбільшою мірою безглуздо й ницо. По-моєму, в усьому світі відбувається надзвичайно сильний занепад майже всіх видів мистецтва. І те, що початок нового століття проходить під знаком декадентства культури, вельми сумно і неприємно.
Взагалі, я не вступаю у диспути з теологами — Бог є чи Бога немає. Якщо хтось вірить — будь ласка. Це особиста справа кожного. Буде свято незабаром, і ми поставимо в домі ялинку. Чудова традиція, люди пов‘язують з цими атрибутами багато сподівань. Я не проти...
— А як бути з християнськими цінностями? Залишаються вони актуальними, на ваш погляд, чи світ від них поступово відмовиться?
— Знаєте, це складне питання. Існує можливість такої етики, яка великою мірою нагадує християнську. Але я, наприклад, нічого не маю проти евтаназії. Якщо людина смертельно хвора, зазнає неймовірних фізичних мук і хоче піти з цього життя — треба поважати це її право. Звісно, все мусить відбуватися цивілізовано, це ж не означає, що їй мають відрубати голову. Толеранція повинна домінувати. Мені здається, я скидаюся на ліберального, поміркованого, центристського консерватора. Не треба занадто відхилятися ні вліво, ані вправо.
Комунізм ніколи мені не подобався. І я не написав жодного слова на його підтримку. Звісно, був час, коли страх не дозволяв відкрити рота, а зараз можна написати практично все. Однак треба бути дуже обачним, бо найлегше писати дурниці. Людина, якій здається, що вона все знає, і дозволяє собі висловлюватися у тих сферах, де насправді не тямить ні бельмеса, — це, м‘яко кажучи, не дуже розумна людина. Всемогутнім знавцем бути неможливо.
— Від багатьох письменників доводилося чути, що для них спілкування з читачами, так званий зворотний вияв творчості, — річ надзвичайно важлива. Є й такі, звісно, що свідомо вибирають собі долю усамітнених творців. Спілкування для вас — тягар чи задоволення?
— Знаєте, останнім часом я намагаюся обмежувати різні інтерв‘ю, зустрічі, схожі на нашу з вами, бо занадто багато редакцій, різних організацій та й звичайних людей хочуть зі мною говорити. Але ж я — один, мені важко задовольнити бажання всіх. Я ж маю вже вісімдесят років, отож, даруйте, просто змушений полегшувати собі життя.
А ще ж не дають спокою молоді люди, яким здається, що вони поети і поетеси, і які постійно надсилають мені купи своїх віршів. Переважно ті так звані твори мені дуже не подобаються, тому що там ні рими, ні образу немає. Але їхні автори все одно переконані, що мають право красти мій час. І це найгірше.
Мене постійно запрошують на різні засідання та наукові диспути, адже я член Польської академії наук. Проте Бог на кінець життя «нагородив» мене повною глухотою, отож я можу спокійнісінько відмовлятися від тих вельми розумних засідань. Кажу: «Я нічого не чую, нічого не розумію, краще сидітиму собі тихенько вдома». Я маю професорське звання від чотирьох університетів, у тому числі — й за кордоном, але коли мені надходять від них журнали, я їх відразу ж викидаю, бо інакше я просто не вибрався б із цієї кімнати.
Один дивак постійно надсилає мені з Америки якісь «цінні» книги, за якими я маю вивчати найголовніші досягнення сучасної науки. Чесно кажучи, я навіть трішки щось там переглядав, може, й прочитав якийсь абзац, але ж усе осягнути неможливо, змилуйтесь. (Сміється).
Кардіолог, який займається моїм серцем, також приносить мені різну літературу, добре, що тільки «худенькі» брошури, і щиро вірить, ніби я те читаю. Але коли мені це робити? Може, справді, найняти ще одного секретаря?
У цьому плані не заздрю я тій мадам, яка створила свого «Гаррі Потера». О, боже, це ще гірше, ніж отримати Нобелівську премію! Весь світ на неї накинувся, всі хочуть знати, як вона вигадала такого героя. Але це вже чистої води комерція. Я не граю в такі ігри.
Та коли мені все набридає, я сідаю у свій старенький «Мерседес» (йому двадцять років, але люблю його, як найкращого друга) і їду в місто або за місто — по пресу чи просто так.
— Пане Станіславе, ви щаслива людина?
— Не можу сказати, що повністю щасливий. За себе я вже не хвилююся, але боюсь за свою онуку. Світ, у якому їй жити, неспокійний, неідеальний. Війни, терористи, різні віруси і так далі... Я був щасливим, коли мені було чотирнадцять-шістнадцять років, коли найбільшим моїм завданням були походи в гімназію. Тоді я ще не знав багато речей... Щастя, а з ним, фактично, і молодість, закінчилися, коли до Львова прийшла радянська влада, а згодом — фашисти. Потім ми змушені були залишити Львів... Про яке щастя можна було вже тоді говорити? Я був дуже прив’язаний до рідного міста і тривалий час не знав більшої частини Польщі... Та навіть у сорок років я ще міг вважати себе щасливим, все-таки було якось безпечніше, веселіше жити. А нині я вже просто занадто багато знаю поганого — про людство, про конкретних його представників. Світ мені дуже не подобається. І тому немає підстав для радості...
Хоча бувають у мене й радісні дні. Як сьогодні, наприклад, коли мене відвідала моя онука. Вона буде спадкоємицею моїх авторських прав через 50 років після моєї смерті. Але зараз Анна надто молода — їй три роки і три місяці, і вона навряд чи розуміє, що це означає. Дитина ще не знає, чим займається її дід. Але вона розумна дівчинка.
...Інколи я щасливий, коли сплю, мені сниться щось дуже добре, але потім прокидаюся — і змушений повертатися до дійсності.
— А що сниться вам?
— Найчастіше у снах я бачу себе молодим — і це приємно, чого приховувати. Дивовижно, але інколи мені сниться, що я маю зовсім інше минуле, ніж було насправді. Війни, розстріли мені ніколи не сняться, ні... А крім того, це мабуть, нормально, що людина дуже швидко забуває те, що бачила уві сні. Мені навіть не хочеться сісти і записати свій сон. Навіщо? Я зробив усе, що вважав найголовнішим, і перегорнув цю сторінку свого життя. А тепер спокійно чекаю кінця. І я дуже задоволений із того, що після смерті нічого немає. Боже збав, я й тут напрацювався досхочу... Що попереду? Рай? Не знаю. Їх же є кілька — християнський, ісламський, буддистський і так далі. Залишається тільки визначитися, в якому напрямкові рухатись... Один англієць вигадав, що пекло — це абсолютне ніщо. Дуже точно!
— За чим ви найбільше жалкуєте?
— Найбільше, чого б я хотів, — аби якийсь архангел оберігав мою сім‘ю й онуку. Аби я був упевнений, що Анничка матиме щасливе життя. Я навіть не знаю, що краще — щоб народився хлопчик чи дівчинка, кому легше жити у цьому світі, як ви гадаєте? Я ж не можу відповісти на це запитання напевне. Знаю тільки, що не треба бути занадто розумним і занадто дурним також не варто. І ще важливо народитися у певній частині світу. Дуже небезпечно сьогодні з‘явитися на світ десь в Африці чи Азії. Я свого часу народився у такому місці, де точилися війни, змінювалися уряди, суспільні устрої, держави. Мені здається, що сорок років, які вкрали у мене Гітлер і Сталін, — це занадто.
Єдине, що можу вам сказати: політикою займатися не варто. Дуже небезпечна і нечиста це справа, та й не вельми приємна. Моя вам порада — будьте завжди молодими і не втомлюйтеся від життя. Не завадило б також кожному бути здоровим і багатим. Отож — старайтеся!..