Тиран не є щось дике, стихійне. Це не бур’ян у городі, що виліз випадково, позаяк його ніхто спеціально не садив. Тиран, хоч як дивно це звучить, рослина культурна, йому потрібен сприятливий грунт, догляд і натхнення.
Наведені мною документи, а також почуті й записані історії, так чи інакше пов’язані зі Сталіним, жодною мірою не претендують на висновки, навіть на нові штрихи до його портрета. Ні. Просто хотілося зрозуміти сам процес міфотворчості про Сталіна. І психологію людей, котрі, зустрічаючись із ним, залишали в своїй пам’яті лише те, гадаю, що хотіли залишити.
«Я другой такой страны не знаю...»
Правду писати було не можна. Читаєш українські газети доби Сталіна і щиро жалієш колег, котрі тоді, як і ми сьогодні, теж, певне, вірили в значимість журналістської роботи, у вагомість друкованого слова. І не їхня вина, що жили в той час...
Газета «Правда України». Травень 1938 року. Стаття київського інженера-комсомольця М.Лауфера «Величезні можливості телебачення» й інформація про перший сеанс: «Один апарат перебував у Дарниці, а інший — у центрі Києва. І на екрані було видно все, що зображали в Дарниці. Це диво могло статися тільки завдяки великому Сталіну, його цінним указівкам радянським ученим».
«Тов. Хрущов оглянув модель пам’ятника поету-революціонеру Т.Г.Шевченку роботи тов. Манізера. Тов. Хрущов схвалив проект пам’ятника в цілому та вніс деякі суттєві зміни, які доручено виконати автору проекту в найкоротші терміни. Пам’ятник повинен бути побудований у Києві, у парку ім. Воровського навпроти Державного університету до 125-річчя з дня народження великого поета-революціонера, якого так любить вождь усіх пригноблених народів товариш Сталін».
У жовтні 1938 року льотчиці Валентина Гризодубова, Марина Раскова й Поліна Осипенко виконали на літаку «Родина» безпосадочний політ із Москви в Комсомольськ-на-Амурі та присвятили його Сталіну. Сталася аварія, літак сів у тайзі. І коли льотчиць нарешті знайшли, то в усіх газетах було опубліковано телеграму Феодосії Дудник, що проживає в селі Ново-Пасівка Бердянського району Дніпропетровської області: «У радісні, щасливі хвилини, коли всю країну облетіла крилата звістка, що мою доньку — Поліну Осипенко — знайдено цілою і неушкодженою, я, мати Поліни, шлю Вам, дорогий товаришу Сталін, свою глибоку, полум’яну подяку. Я знала, що наш рідний Сталін ніколи не дасть людині пропасти».
15 грудня загинув Чкалов. Через кілька днів усі газети надрукували великий лист сім’ї Чкалова Сталіну, що закінчувався так: «Ми будемо берегти в серцях світлий образ незабутнього чоловіка, батька, сина, брата і обіцяємо Вам, рідний і улюблений Йосип Віссаріонович, чесно й непохитно працювати, щоб виправдати високе звання члена сім’ї Чкалова, котрий Вас так гаряче любив, дорогий товаришу Сталін!»
21 січня 1939 року. В усіх українських газетах розвороти, присвячені річниці з дня смерті Леніна і скрізь шапка: «Ні в кому так не втілено думку та слово Леніна, як у Сталіні. Сталін — це Ленін сьогодні. Анрі Барбюс».
Газета «Радянська Україна». 12 травня 1939 року. «Репортаж про відкриття філії музею Леніна в Києві... З хвилюванням перечитуєш рядки листа Володимира Ілліча, у якому він розпитує про здоров’я, погані домашні умови тов. Сталіна. Ось перед нами записка Ілліча до Бєлєнького від 15 листопада 1921 року, у якій він просить прискорити перехід Й.В.Сталіна до зручнішої квартири. В іншій записці до свого секретаря Ілліч просить не будити тов. Сталіна, і коли він прокинеться, попросити його до телефона. У записці від 28 грудня 1921 року Ленін просить свого секретаря нагадати, що він повинен поговорити з лікарем, що лікує тов. Сталіна, і побачитися з тов. Сталіним. «Я без нього не можу вирішити жодного питання!»
«Правда України». 10 червня 1940 року. «Великий Сталін у гостях у червонофлотців крейсера «Червона Україна»... Товариш Сталін підвівся, ласкавим поглядом обвів червонофлотців, що оточували його з усіх боків. М’яка посмішка ледь прорізала його рот. Повільно, наче в розмові віч-на-віч із близьким своїм другом, почав говорити товариш Сталін, і кожне його слово глибоко проникало в серце. Якась особлива простота була в цих мудрих словах...»
«Радянська Україна». 5 грудня. Через усю газетну шпальту великим шрифтом: «Якби не Сталін — ми від усіх відставали б! Улюблене прислів’я народів Радянської України».
«Сталінське плем’я». «За 12 годин нового 1941 року в усіх пологових будинках Києва народилося 26 дівчаток і 20 хлопчиків — нових громадян нашої великої країни — країни товариша Сталіна».
Усі українські газети від 27 січня 1941 року. 50 років Павлу Тичині. «Я вдячний тому, справи котрого безсмертні, життя без котрого немислиме, — я вдячний великому Сталіну» — із телеграми П.Тичини в ЦК КП(б)У.
20 лютого 1945 року. Всі українські газети надрукували заяву Черчілля, яку він зробив на аеродромі в Криму, залишаючи Радянський Союз після Ялтинської конференції глав трьох великих держав: «Я дякую всім вам і, залишаючи землю Росії, воскреслий Крим, очищений від гунів завдяки російській доблесті, залишаючи радянську територію, я висловлюю всім вам і особливо вашому великому вождю, найвидатнішому в світі полководцю, верховному головнокомандуючому, маршалу Сталіну сердечну та щиру вдячність».
Правда, потім Черчілль у своїх спогадах напише: «День видався холодний, похмурий, я йшов уздовж шеренги російських солдатів і бачив, як жахливо вони змерзли. Я подякував їм за службу, але про Сталіна не сказав ані слова. Всі схвальні епітети про нього написали за мене комуністичні пропагандисти».
23 лютого, у День Червоної Армії, газети вмістили поздоровлення Сталіну від іноземних державних діячів. Скільки захоплених слів на адресу Сталіна! Рузвельт, Черчілль, де Голль, Чан-Кайши, Тіто... Цікаво, вони самі писали ці телеграми? Чи...
«Правда України». 10 липня 1946 р. Вірші трактористки Марії Миронець, котра за свій поетичний дарунок одержала орден Леніна:
Цветет женщина калиной,
пышными цветами.
Наша родина гордиться
может дочерями.
Мы о Сталине слагаем
поминутно песни —
Стала жизнь
у нас привольней,
звонче и чудесней.
Сталин — в небе солнце наше,
Сталин — наш веселый свет,
И за жизнь,
что стала краше,
Шлем тебе, родной, привет!
І далі повідомлення: «Президія Спілки письменників провела зустріч колгоспниці-поетеси Марії Миронець, автора книжки «Цвіте жінка, як калина», де є чудові душевні вірші про великого Сталіна, із письменниками й поетами України. Багато добрих порад дала трудівниця колгоспних полів радянським письменникам».
А що важили для всього радянського народу сталінські праці з мовознавства! Славослів’я та священний раж «творчого» вивчення сталінських робіт, природно, торкнулися практично всіх наукових дисциплін: від історії до астрономії, від медицини до геології. 1950 року десь на біофаку Київського університету цілком можна було побачити оголошення про наукову лекцію на тему типу «Південноукраїнська популяція гав у світлі вчення тов. Сталіна про мову»...
Як усі беззастережно, свято вірили йому! Вірили й тоді, коли хтось із них раптом виявлявся «ворогом народу» і зникав назавжди. І найдивовижніше було в тому, що й потерпілі, а надто ті, кому поталанило повернутися звідти, звинувачували кого завгодно, тільки не Сталіна. Пам’ятаю, як письменниця Галина Серебрякова, котра відсиділа в таборах 22 роки, говорила про Сталіна: мудрий, борець за світлі ідеали, послідовний марксист, вірний ленінець, блискучий теоретик й організатор... У Домі творчості письменників у Ялті вона багато працювала над книжкою про Маркса «Прометей». Багато й гаряче сперечалася, захищала Сталіна від «цього дрібного заздрісника Хрущова», лаяла XX з’їзд, завдяки якому вона опинилася на волі. Мовляв, винен не Сталін, а Ягода, Єжов, Берія, Абакумов... Називалися й прізвища маленьких начальників, чиновників, слідчих, але ім’я Сталіна було святим. Феномен!
«Друг усіх письменників
й артистів»
Міф про Сталіна містить у собі не лише звеличення вождя як великого теоретика марксизму-ленінізму, борця за будівництво соціалізму, видатного полководця та генія всіх часів і народів, а також як знавця літератури й мистецтва. Поголос приписує Сталіну безліч художніх одкровень. Від «ізолювати, але зберегти» (резолюція на «Справі» О.Мандельштама) до «інших письменників у мене для вас немає» (відповідь заввідділом ЦК Полікарпову на його скаргу про пияцтво в письменницькому середовищі). «Маяковський був і залишається найкращим, найталановитішим поетом нашої радянської доби». «Хто організував вставання?» (запитання Жданову про Ахматову, про її тріумфальний виступ у Політехнічному музеї). І, ясна річ, «любов перемагає смерть!» (про щойно прочитаного «Фауста» Гете). За легендою, слово «любов» було сказано без м’якого знаку — «любов побэждает смэрт».
Микола Симонов відомий передусім як виконавець ролі Петра Першого в однойменній картині. Він розповідав, як ще в період зйомок його й режисера фільму Володимира Петрова Сталін запросив до себе і мав із ними тривалу розмову. Сталін, за свідченням Симонова, не просто прочитав сценарій картини, але власноручно на його полях зробив близько двохсот (!) позначок і зауважень. А знамениті слова Петра в фіналі фільму: «Суворий я був із вами, діти мої, не для себе я був суворий, але дорога мені була Росія», виявляється, вписав у сценарій сам Сталін.
Кремлівський старожил кіномеханік Олександр Ганішин розповів, що Сталін обожнював бойовики, щотижня дивився улюблену «Волгу-Волгу» або поспіль, без перерви, дві-три комедії Чапліна. Та коли в 40-му побачив «Диктатора», то з половини фільму пішов і більше Чапліна не замовляв. А «Тарзан» Сталіну так сподобався, що він зажадав відразу випустити його на екрани країни й особисто написав заголовні титри: «Це фільм про людину, яка від жахів капіталістичного світу тікає в джунглі й тільки там знаходить свободу та щастя».
Кінорежисер Сергій Юткевич розповідав, як 1940 року ставив картину «Яків Свердлов». Там є такий епізод: у сибірському засланні Свердлов, примостившись біля пенька, пише лист Леніну до Швейцарії, а Сталін, лежачи на траві, по-грузинськи диктує довге прислів’я, яке потім перекладає російською: «Людина повинна мати серце зі сталі, тоді їй нічого не страшно, вона навіть кольчугу може мати дерев’яну». Ну а в заключних кадрах — апофеозі картини, — коли Ленін приходить до Свердлова, що доживає останні години. Той тримає Леніна за руку та промовляє передсмертні слова грузинською. Це те саме прислів’я. І закінчує: «Я не марю, Володимире Іллічу, це ми з Кобою вам із заслання писали...» І помирає. Виявляється, за свідченням Юткевича, його та сценариста Петра Павленка викликали до Малєнкова, і той їм вручив новонадрукований сценарій, у якому з’явилися дві ці сцени — у засланні й поруч з ліжком помираючого Свердлова. Хто саме вписав їх у сценарій — невідомо, але те, що зроблено це не без відома Сталіна, безсумнівно.
Син актора Михайла Геловані Віссаріон розповів: «46-го, коли почалася робота над фільмом «Клятва», режисер Михайло Чіаурелі разом із Сталіним обговорювали кандидатури акторів на роль вождя. Чіаурелі дуже хвалив мого батька — Михайла Геловані: «Талановитий актор, товаришу Сталін. Намагається проникнути у ваш образ. Готовий прожити ваше життя, щоб глибше відчути вас». Сталін сказав: «Цікаве бажання... Якщо вже дуже хоче, можу допомогти. Може, він почне з Туруханського заслання? А?» Але кінопроби Сталіну сподобалися й цю чи то жартівливу, чи то серйозну репліку вождя було забуто».
Актор Микола Симонов часто розповідав таку історію: «Починаючи з 44-го року, по п’ятницях, після обіду, на головній сталінській дачі в Кунцево проходили концерти. Відомі артисти виступали перед Сталіним, членами Політбюро й кількома міністрами, запрошеними в цей день у гості до вождя. Вів ці концерти улюбленець вождя Микола Павлович Смирнов-Сокольський — конферансьє, імпровізатор і дотепник. І ось одного разу, як завжди, у своїх сірих смугастих брюках, коричневій вельветовій курточці й білому жабо Микола Павлович вийшов на естрадку й почав: «Здрастуйте, товариші!» Повний бритоголовий чоловік у чесучевому костюмі, що сидів у першому ряду і, певне, був напідпитку, сказав своєму сусіді пошепки: «Гусак свині не товариш». Сказав дуже тихо, але зал маленький і навіть ми, що стояли за лаштунками, чекаючи виходу, — Алла Тарасова, Валерія Барсова, Галина Уланова, Микола Черкасов, Павло Кадочников, Анатолій Кторов, Еміль Гілельс й Еміль Кіо — почули. Почув, певна річ, і Микола Павлович, котрий відразу відреагував: «Відлітаю, відлітаю, відлітаю...» І, вимахуючи руками, наче крилами, втік за лаштунки. Мертва пауза. Ми заклякли. І раптом Сталін, що сидів, як завжди, не з усіма, а збоку, у спеціальному кріслі, почав ляскати в долоні та сміятися. Слідом за вождем розсміялися й інші. Знову на сцену вийшов Микола Павлович і концерт розпочався. А через три дні в «Правде» на останній сторінці під словом «Хроника» було повідомлено, що міністра текстильної промисловості звільнено з посади в зв’язку з переходом на іншу роботу. Цим міністром, виявляється, і був той бритоголовий чоловік у чесучевому костюмі. Тож, як бачите, і в товариша Сталіна було почуття гумору».
Ходить легенда про те, що саме сталінське почуття гумору допомогло Брежнєву піднятися на вершину влади. Мовляв, 1950 року Сталін зустрів Брежнєва в Колонному залі та прийняв його за соліста молдавського ансамблю «Жок», який тоді виступав у Кремлі. «Це зовсім не молдаванин, а перший секретар Дніпропетровського обкому», — уточнив секретар Сталіна Поскрьобишев. «Відстали ви від життя, товаришу Поскрьобишев», — відповів Сталін. І, мовляв, уже вранці Леонід Ілліч прокинувся першим секретарем ЦК Компартії Молдавії.
«Його головною чеснотою була скромність»
У середовищі старих комуністів досі говорять про те, що сам Сталін категорично виступав проти звеличення своєї особистості, був простим, невибагливим і скромним. Той-таки кінорежисер Сергій Юткевич, що поставив картину «Людина з рушницею», багато разів розповідав, що в сценарії Миколи Погодіна була сцена розмови Леніна й Сталіна. Під час розмови у Сталіна раптом погасла люлька. Ленін підхоплюється, швидко йде коридором і, зустрівши матроса, позичає в нього сірники. Бере коробку, повертається в кімнату і, запалюючи сірник, допомагає Сталіну розкурити люльку. Юткевич говорив: «Цей «епізод із люлькою», як ми його називали, мав тривати на екрані 40 секунд. Йшли зйомки. Михайло Штраух (Ленін) і Михайло Геловані (Сталін) провели декілька репетицій «епізоду з люлькою». Як раптом на «Мосфільм», просто в павільйон приїжджає сам начальник ГУКу — Головного управління кінематографії — Шумяцький і привозить вичитаний особисто товаришем Сталіним сценарій, де його власною рукою було викреслено сцену з розкурюванням люльки. І фраза, яку я запам’ятав на все життя, написана пером із сильним натискуванням: «Тов. Ленін не запалював сірники для товариша Сталіна». Сталін був надзвичайною людиною, і його головною чеснотою була скромність».
І ще один штрих. 1970 року побував у гостях у сім’ї Євгена Тарле, відомого історика, улюбленця Сталіна й лауреата п’яти премій його імені. Дочка академіка Лідія Євгенівна показала цікавий запис, зроблений її батьком за півроку до смерті (1954 р.) Наводжу його дослівно: «Абсолютний факт. 1789 року юний молодший офіцер Бонапарт, що дуже потребував грошей, почув, що можна вступити на російську військову службу з хорошим окладом, і написав листа вказаному йому петербурзькому генералу, просячи чин майора. Генерал обурився: «Корсикашка! Поручик! У майори!» — і велів запропонувати чин капітана й половину запрошеної платні. Бонапарт образився. А якби погодився? Як виглядала б подальша історія Європи? Але сюжет міг мати й інший поворот. Бонапарт погодився, прийняв чин російського капітана і його призначили в Калугу, скажімо, у гарнізон: провінційні чвари, карти, убогі любовні інтрижки, як порятунок — якась безглузда дуель. А либонь характер, розум і геній ті самі, що зробили Наполеона імператором французів. Тільки поле життєвої боротьби інше — у довжину й ширину зеленого більярдного столу в офіцерських зібраннях. Тут капітан Бонапарт одержує свої перемоги, свій Аустерліц, зазнає поразок, подібних до Ватерлоо, і в Калузі на гауптвахті, а не на острові Святої Олени помирає від пияцтва в глухій безвісті... А що сталося б з нами, країною, людством, якби Йосип Віссаріонович, заарештований у березні 1908 року й кинутий у загальну камеру бакинської в’язниці, спасував перед знахабнілим злочинцем і не вибив із його руки ніж?!. Страшно подумати!»
Мене, як, власне, і багатьох, не дивує поклоніння вождю простих людей — культ складався десятиліттями і згодом став звичною, навіть буденною справою мільйонів. А ось як ставилися до Сталіна його наближені, так звані соратники? Вони що, просто боялися вождя й тому прославляли його, чи щиро вважали Сталіна генієм? Ті, хто починав із ним, хто щодня бачив його, спілкувався, обідав разом, відпочивав? Не просте запитання. Не думаю, що зможу розповіддю про одну-єдину зустріч відповісти на нього. І все-таки...
1980 року писав велику статтю про книжку Івана Стаднюка «Война» й особисто познайомився з її автором. Іван Фотійович розповів мені ось що: «Сідаючи за книжку, я розумів, що мого особистого досвіду, навіть документів і матеріалів замало для написання роману. Потрібні свідчення одного з головних учасників подій. Таким свідком був, ясна річ, В’ячеслав Михайлович Молотов. І коли я звернувся до нього з проханням стати головним консультантом книжки, він, на мій подив, відразу ж погодився. Ось уже 5 років працюємо разом». Природним було прохання до Івана Фотійовича дозволити мені бути присутнім при його зустрічі з Молотовим.
І ось через місяць (весна 1980 року), під час відрядження в Москву, я разом із Стаднюком іду Гороховою вулицею, заходжу в 10-й будинок, піднімаюся на 4-й поверх... Двері відчиняє невисокий огрядний добродій і простягає руку Івану Фотійовичу. Тримається прямо, роки не зігнули його, дуже схожий на свої портрети, але без пенсне, очі, хоч і потьмяніли, але дивляться на світ гостро. Спокійне, навіть, я сказав би, непроникно-кам’яне обличчя. Запросив сісти й почав говорити Стаднюку: «Час зараз неспокійний, ревізіоністський, але книжка ваша залишиться в віках. Будьте справжнім комуністом, не змальовуйте Сталіна дрібною людиною на догоду начальству. Він був особистістю світового масштабу, умів вирішувати глобальні політичні, військові й економічні питання. Коли Черчілль прилетів у Москву, то буквально онімів, почувши як товариш Сталін по пам’яті почав називати англійські полки й дивізії, прізвища англійських воєначальників, наводити цифри». Потім Молотов почав обговорювати в деталях главу роману, у якій механічний корпус генерала Чумакова — героя «Войны» — вийшов з оточення. Розмова була односторонньою — Молотов говорив, Стаднюк нотував. Молотов наводив цікаві деталі, пам’ять, зважаючи на все, була в нього, дев’яносторічного, чудова.
Літня жінка, певне, хатня робітниця, зайшла в кімнату з підносом — самовар, чай, бублики, варення. Розмова знову перейшла до Сталіна. Молотов говорив про скромність Сталіна, його уважність до товаришів за партією, сердечність, його аскетизм. «Коли він помер, то довелося діставати нові черевики — у тих, що він носив, із дірявими підметками, у труну класти було незручно». Звелися. Молотов потиснув руку Стаднюку, сказав, на яке число призначає наступну зустріч, посміхнувся, і ми вийшли. Мене, думаю, він так і не помітив.
...Тепер, коли таємне стало явним, коли обличчя монстра на ім’я Сталін уже відкрито, коли прояснилися складові його психопатичної особистості, стали зрозумілими багато з його злочинних діянь. Але, гадаю, сам феномен вождя та натовпу, що обожнює його, залишиться загадкою ще для багатьох і багатьох дослідників, можливо, не одного покоління.