«Попри вибори в Україні, світ сьогодні жив своїм життям», — сказала якось ведуча головних новин на одному з телеканалів, переходячи до міжнародного блоку. Та це було давно. Здається, ще відразу після першого туру.
Неодноразово впродовж останніх тижнів я ловила себе на тому, що вмикаю телевізор із єдиною метою: подивитися новини. Усе інше нездатне втримати увагу довше, ніж потрібно, щоб натиснути на кнопку пульта й перемкнути канал. Ну, хіба ще прямі трансляції з Верховної Ради чи Верховного суду. Крапка. Інше, разом із хорошими радянськими фільмами, змаганнями знавців і навіть кавеенників, підсвідомість уперто класифікувала як таке собі «Лебедине озеро».
Як і новини «не про вибори», що навіть цими днями іноді підверстувалися до основного блоку на провладних телеканалах. Адже і світ, і тим паче Україна перестали жити «своїм життям», не пов’язаним так чи інакше з помаранчевою революцією.
Новини економіки, культури, спорту практично немислимі без прив’язки до єдиної злободенної теми. І навіть два наші традиційні сезонні лиха (і журналістські теми) — стихійне лихо під назвою «зима» та епідемію грипу, що супроводжувала її, дивовижним чином удалося локалізувати в столиці, на Майдані Незалежності, а там і перемогти єдиним бойовим духом.
За ці тижні ми вислухали велику кількість думок про те, що відбувається в Україні, а також прогнозів на майбутнє: і відверто заангажованих, і з претензією на об’єктивність, і професійних, і зовсім дилетантських. До різноманітних дискусійних студій телебачення та радіо запрошували не лише політиків, політологів чи економістів, а й людей, чия публічна діяльність космічно далека від політики, — проте жоден із них не сказав ні слова про щось, крім виборів та революції.
Саме це обговорювали і на кухнях, і на базарах, і в офісах. Моя мама, телефонуючи з Сімферополя, після першого запитання про здоров’я онуків миттєво переходила на регіональний аспект того, що відбувається; думаю, не помилюся, припустивши, що цій самій темі було присвячено переважну більшість телефонних розмов між столицею та обділеними об’єктивною інформацією південно-східними областями, та й північно-західними теж, чого вже там. І по всій країні діти ясельного віку навчилися чітко вимовляти слова «Ющенко» і «Янукович».
А скільки зустрічей, проектів, справ, які здавалися раніше важливими, автоматично відклалися на потім, на «коли все закінчиться»! Не відгукувалися телефони друзів і ділових партнерів: усі пішли на фронт. Приятель, якого вам пощастило дістати по мобілці на Майдані, не чуючи вашого голосу через громоподібний зовнішній гомін, кидав у трубку: «Зідзвонимося після революції, добре?» Неймовірно недоречними стали нагадування про якісь старі домовленості та зобов’язання. Потім. Опісля. Коли «все налагодиться».
Навіть календарні дні ми почали відраховувати майже як під час Великої французької революції: перший день протистояння, другий, третій, десятий...
А раніше ж, пригадується, перший місяць зими завжди рахували у зворотний бік. До Нового року залишилося двадцять днів... дев’ятнадцять... десять... Утім, є надія, що ми ще повернемося до цієї старої доброї традиції. Щоправда, на той час у нас залишиться лише п’ять днів. Зате свято, попри будь-який розклад, вийде ну аж ніяк не ординарним!
Ось тільки потім, коли справді «все налагодиться», нам буде важко. Ми звикли, встигли вжитися в нервовий, нестійко-збуджений ритм революції, коли кожен день приносить несподіванки, настрій маятником відгукується на чергову перемогу чи поразку, люди навколо чітко діляться на помаранчевих і біло-синіх, сенс життя чіткий, а мета висока.
Емоційне відкочування, аж до розчарування та депресії, очікує практично всіх, навіть прибічників переможців. Дійсність ніколи не буває настільки ж прекрасна, як ті ідеали, заради яких народ виходить на майдани. Крім того, будні завжди відрізняються від свята, і не в кращий бік. І дуже може бути, що багато тих, хто захищав демократію на Майдані і, за вже канонічним визначенням, «творив історію», справді запам’ятають ці дні не просто як найкращий час у своєму житті, а й як єдино хороший час.
Від усього цього нікуди не подітися. До цього треба бути готовими. І непоганий, по-моєму, рецепт — не забувати, що життя не закінчується не лише після виборів, а навіть під час них.
Мій син, дуже політично грамотний юнак чотирьох років, автор численних афоризмів на цю животрепетну тему, нещодавно дозволив собі відволіктися на значно важливішу справу. Старанно, звіряючи кожну букву за абеткою, він власноручно написав перший у своєму житті лист.
Не Ющенку, не Януковичу, не Кучмі, не Путіну, не Хав’єру Солані.
Діду Морозу.
(До речі, даремно ви — знову про те саме! — згадуєте його однофамільця від опозиції. Сан Санич тут зовсім ні до чого.)
Отож: хоч би там що нині відбувалося в нашій країні, Дід Мороз цього листа отримає. Ще до 26 грудня.