Життя кожного з нас, як зауважив великий письменник, принаймні «сюжет для невеликого оповідання».
Доля ж мого співрозмовника виявилася неймовірно щедрою на яскраві події: про кожний період життя полковника Петра Олексійовича Філоненка можна написати захоплюючу повість. Хлопчиною він став сином полку. Після Великої Вітчизняної війни служив у єдиному в Україні ескадроні кінної міліції. А водночас знімався на кіностудії ім.Довженка (і примірив на себе ще понад 130 різноманітних життів).
Та напередодні річниці Перемоги ми з Петром Олексійовичем обмежили розмову лише його спогадами про суворі воєнні роки, про надзвичайні випробування, що випали на долю сільського хлопця. Він із честю пройшов через них.
Петя і Симонов
Для мами Сані Петько був ще тим щастям. Мабуть, наймоторніший із її восьми (шести рідних і двох прийомних) дітей, він вічно щось вигадував, у щось уплутувався, когось наслідував. Саме напередодні війни в селі «крутили» фільм «Чапаєв». І хлопець замріяв:
— Там — Петько й я — Петько. От мені б кулемет!
А тут як грім із небес: війна. Уже бомбили Київ... У дорослих сльози на очах. А Петько ледь не танцює: повоюємо! І уявіть собі, вже за кілька днів крутився під ногами в захисників столиці. Поки не поранило осколком. Дотепер носить його в стегні.
Назад, на Харківщину, повертався вже не на потягу, а на візках біженців. Та мама так і не встигла натішитися на сина. Незабаром Петько визвався показати солдатам, які відступали через їхнє село Князево, переправу через Сіверський Донець. І вже не повернувся — пробирався «до своїх» (старші брати були на фронті).
Одинадцятирічний Петько дійшов від Лозової аж до Смоленська, у лісі наштовхнувся на одну з наших частин, яка потрапила в оточення.
— Фільм «Живі і мертві» бачили? — уточнює полковник. — Пам’ятаєте командира з прізвищем, «на якому тримається пів-Росії», Іванова Івана Івановича? То це не вигаданий герой, а мій «хрещений батько». Ось він і взяв мене в частину.
А куди було гнати голодного й обірваного приблудного хлопця? Не назад же, на окуповану територію. Та й уперед небезпечно: ворог навкруги. Іванов стомлено відмахнувся:
— Йди до офіцера, який на танку.
Той допоміг Петькові піднятися на броню і відразу запропонував познайомитися:
— Тебе як звуть? А мене — Костянтин Симонов. Ось хочу написати про живих і про мертвих. А ти після війни напиши про хлопців воєнної пори.
З оточення вийшли з боями. Симонова відвезла штабна машина.
Відриваючись від спогадів, мій співрозмовник, до речі, голова секції юних захисників Батьківщини Всеукраїнського комітету ветеранів війни, показує мені чотири товсті папки — документальний матеріал, зібраний для такої книжки:
— Симонов таки книжку написав, а мене от совість мучить, що його завдання не виконав.
Не мертвий, а живий!
До діючої армії Петра зарахували 30 листопада 1941 року. Бійцем взводу розвідроти він значився до свого останнього бою в 17-й гвардійській танковій бригаді — до кінця червня 1944 року. Та про це пізніше.
Про те, чим займалися сини полків, написано чимало. Мій співрозмовник і картоплю на весь особовий склад чистив, і подавав судна пораненим, і ходив у розвідку, і брав участь у боях...
…Уперше його ховали під Орлом.
Фашистська авіація скинула на наші позиції шрапнельні бомби. Петько, який стояв поруч із комбригом, інстинктивно штовхнув офіцера в окоп. Обтрусившись, той обурився:
— І як ти посмів?
— Так бомби ж!
— Що ж я, по-твоєму, кожній бомбі маю кланятися? — «вибухнув» командир і раптом замовкнув.
Уся гімнастерка хлопчика була зрешечена.
— Бігом до фельдшера! — наказав комбриг. І уточнив: — Он він, під танком.
Танк знаходився за кілька кроків, але поки Петя долав цю відстань, поблизу розірвалася ще одна бомба. Після того як усе стихло, бійці похоронної команди налічили 14 убитих. Серед них — і сина полку. Коли братську могилу стали засипати землею, хтось помітив, що біля носа хлопчика здувся кривавий пухир. Дихає, чи що? Віднесли в санбат, зробили переливання крові... Коли з’являлися санітарні машини, Петя ховався в кущах, не хотів в евакогоспіталь. Свої «сестрички» виходили.
…Улітку 1942 року в селі Попівка, біля Старобельська, що на Луганщині, юному розвіднику дала притулок місцева жителька, тітка Міля. А тут — фашисти. Захотіли під комендатуру саме її хату. Стали все оглядати. Знайшли захованого в сараї Петра. Погнали в комору, де вже очікували на свою долю інші полонені. Хазяйка бігла слідом й казала: «Що ж ви, нелюди, робите, це ж мій син». Не повірили. Вивели на розстріл. Петро стояв на краї обриву й прощався з життям. А тут земля під ним обвалилася, і він клубком скотився вниз. Його, живого, прикрили собою ті, кого фашисти відразу розстріляли слідом. А вночі хазяйка хати переодягла Петра й допомогла йому втекти.
Емілія Матвіївна Онищенко померла два роки тому.
…Бригада стояла в Білорусі, під Бобруйськом. Саме напередодні бою комісар Кудряшов розповів про недавній подвиг Олександра Матросова. Усе було, як там, під Москвою. Піхотинці, дзот, атака, що захлинулася. І траса, яку треба було перетнути.
Петро підібрався до ворожого кулемета й кинувся на нього.
Лише торік у тому самому місці на братській могилі зі списку полеглих вилучили прізвище Петра Олексійовича Філоненка, «який у 13 років повторив подвиг Матросова».
Урятувало його те, що дуло кулемета він закрив тільки плечем. Утім, і цього було досить, щоб німецький кулемет на мить замовкнув, а наші бійці встигли піднятися в переможну атаку.
Був медсанбат. Потім — військовий шпиталь у Цхалтубо. Роздроблене плече, перебиті права рука, лопатка, ребра... Через дитячі груди пройшло дванадцять куль! Петро переніс дванадцять операцій. До п’ятої хірург не давав жодних гарантій. Та хлопчик вижив. Через півроку його виписали: плече в гіпсі, закрита черепно-мозкова травма... Комісували: інвалід, їдь додому. Потім задумалися: адже на пенсію йому не прожити. Спробували влаштувати в суворовське училище. Проте там засумнівалися: який із нього офіцер після таких поранень?
А Петро і не рвався в училище. Розшукав найближчу військову частину, запасний лінійний полк зв’язку. І з ним дійшов до Берліна. Ще й розписався на рейхстазі. Написав свої ініціали. Українською: ФПО. А командир не зрозумів, здивувався:
— О, вже й фінансово-плановий відділ відзначився. А ну, знайдіть мені драбину, я розпишуся вище.
Удома святкували Перемогу, а солдат Петро Філоненко (який гордо величав себе гвардії червоноармійцем) продовжував воювати — тепер із хортистами — у Будапешті. Щоночі — перестрілка. Пройти всю війну й загинути? Прикро!
Наказ про його демобілізацію прийшов тільки 12 лютого 1946-го.
…Відгримівши, закінчилися бої
Здавалося, для Петра, який рано став дорослим, нарешті розпочалося нормальне мирне життя. ФЗН, робота будівельника. Під його керівництвом команди військовополонених відновлювали зруйновані під час жорстоких боїв харківські і запорізькі заводи. Однак і тепер доля його не пощадила. Познайомився з гарною дівчиною Валею... Час був голодний. Валя поїхала до Західної України по продукти. А дорогою загинула — бандити скинули її з потягу.
Ось тоді Петро й зрозумів: його місце в міліції. Був командиром відділення, потім — взводу. Дослужився до звання полковника.
Ще на самому початку служби ставного міліціонера (чемпіона зі стрільби, кавалериста) помітив хтось із кіношних заступників режисера. Запропонував знятися в батальній сцені. Потім знову й знову: «Кортик», «Серце Бонівура», «Поштовий роман», «Богдан Хельницький»... У фільмі «Карпати, Карпати» йому доручили роль генерала Строкача. У кінострічці «Два роки над прірвою» зовсім протилежну — фашиста, який розстріляв керівника київського підпілля Івана Кудрю. З обома ролями впорався. І так — протягом майже шістдесяти років. Як кажуть, «завжди в строю».