Геній років не має — він долає все, що зупиняє звичайний розум.
Франсуа Ларошфуко
Геніальний полководець, політик, дипломат, володар блискучої інтуїції, й не зовсім блискучої... репутації. Генералісимус, лорд Англії, Джон Черчилль, перший герцог Мальборо (1650 — 1722) спростував відомий вислів про британські війська: «Армія левів, яку очолюють осли». Ім’я його на слуху. Хто ж не знає елітні сигарети «Мальборо», ковбоя Мальборо й ціпкого «бульдога» Вінстона Черчилля?..
Висадка принца Оранського на південному березі Англії, 5 листопада 1688 р. «Славетну революцію» серед перших підтримав герцог Мальборо |
Троянди і шипи «жиголо»
Джон Черчилль народився в Девонширі в сім’ї знатного, але бідного дворянина. Серед пращурів матері — славетний пірат Френсіс Дрейк. Блискучому старту кар’єри при дворі короля Карла II Джон завдячував старшій сестрі Арабеллі, коханці спадкоємця престолу герцога Йоркського, в майбутньому — Якова II. Жінки, й серед них чимало впливових осіб при дворі, оцінили елегантного, впевненого у собі «жиголо». Але шлях його до вершин слави був вистелений і трояндами, і шипами: неодноразово потрапляв у халепи (Джона навіть «застукали» з коханкою Карла II), був на межі втрати голови. Розпоряджатися грошима, своїми й чужими, Черчилль був майстер, що й доводили численні фінансові скандали.
Тож 1668 року, відчувши, що становище при дворі стає небезпечним, він вирушає до Північної Африки воювати з маврами. Через рік він отримує офіцерський патент і повертається до Європи, де почалася Третя Нідерландська війна (1672 — 1674); союзниками англійців у боротьбі з голландцями були французи. Англійські частини увійшли до складу армії великого полководця віконта де Тюренна. Під час облоги Німвегену він помітив меткого та сміливого офіцера.
Перед чарами Джона у Лондоні не встояла перша красуня двору 18-річна Сара Дженніґс, подруга принцеси Анни, другої дочки герцога Йоркського; це була блискуча партія. Весілля відбулося 1677 року.
Через рік Англію сколихнула політична криза, внаслідок якої остаточно виявився прокатолицький, профранцузький характер політики Карла II. Герцог Йоркський, молодший брат короля, залишив країну й виїхав на континент. Він залишався-таки спадкоємцем престолу, і герцог Мальборо розсудливо не поривав із ним відносин. У лютому 1685 року Карл II помер — патер відпустив його «з миром за обрядом католицької церкви». Для переважно протестантської країни (англіканська церква — державна) це був скандал.
«Славетна революція» чи «Божественне провидіння»
Прихід до влади Якова II ознаменувався поверненням католицької реакції. Герцог Мальборо залишався запеклим поборником англіканської церкви і розумів, що за торжества папістів йому не минути лиха. Після народження сина у 50-літнього короля засновувалася католицька династія. Всі надії протестанти відтепер покладали на старшу дочку Якова II від першого шлюбу Марію, англіканку, та її чоловіка — штатгальтера Голландії, принца-кальвініста Вільгельма Оранського.
5 листопада 1688 року Вільгельм із 14-тисячним десантом висаджується в гавані Торбай. Король міг протипоставити до 30 тисяч солдатів. Але більшість військових частин перейшла на бік принца. Серед перших Якова II зрадив генерал-майор, лорд Мальборо. Повільне просування армії претендента (переважно голандців і німців) до Лондона нагадувало тріумф. Короля залишили сподвижники, і 12 грудня 1688 року він утік із Вайтголлу. 18 грудня Яків ІІ втікає до Франції, яка на багато років стане притулком екс-короля; до самої смерті він намагався повернути трон.
Мальборо стає членом Таємної Ради та головнокомандуючим сухопутною армією. 21 квітня 1689 року Вільгельм Оранський коронувався в Лондоні разом із Марією — Англія навіки була звільнена «від католицької реакції, що не переставала їй загрожувати з часів смерті королеви Єлизавети» (Оскар Егер. «Всемирная история»).
Від тріумфу до немилості один крок…
40-річний герцог на вершині слави у 1689 — 1690 роках придушує потужне антианглійське повстання в Ірландії. Після невдалої висадки роялістів на чолі з Яковом II в Ірландії володіннями британської корони прокотилася хвиля нових змов. Мальборо не поривав своїх відносин із поваленим королем і виявився разом із лордом Ґодольфіном втягнутим у спробу державного перевороту. Є підстави підозрювати Мальборо в подвійній грі; очевидно, його підпис опинився в руках єзуїтів, які виготовили фальшивку. У «документі» йшлося про те, що Джон Черчилль, герцог Мальборо, єпископ Рочестерський… зобов’язуються підготувати армію з 30 тисяч вояків для допомоги королю Якову II та видачі «принцеси Оранської».
Мальборо на початку травня 1692 року заарештували і доправили до Тауера. Але вже 29 травня сталася «щаслива» подія — англо-голландська ескадра під командуванням адмірала Рассела (ордер на його арешт уже виписали) розгромила французький флот у Ла-Манші. Вирішальну роль у перемозі відіграли адмірали, які також вважалися затятими прибічниками якобітів. Таємна Рада переглянула справи. Розслідування рясніло комічними й трагічними ситуаціями — «втрачалися» документи, «зникали» свідки... Смерть Марії у 1694 році дозволила герцогу із полегшенням зітхнути. Поступово він повертає вплив при дворі. В Європі назріває великий конфлікт, і звичайно ж, короні необхідно у своїх лавах мати блискучого полководця.
1 листопада 1700 року в Мадриді вмирає король Карл II, який не мав прямих спадкоємців. Остання воля покійного — королем Іспанії повинен стати внук Людовіка XIV Філіп — кардинально змінювала ситуацію в Старому Світі. Після воцаріння Бурбона в Мадриді панування цієї династії у Європі ставало вже фактом, адже Іспанія, крім колоніальних володінь в Америці, Африці, Азії, володіла більшою частиною Італії та Південними Нідерландами. Звичайно ж, такому альянсу готові були чинити опір потужні держави — Англія, Голландія, Священна Римська імперія; пізніше до них приєдналися Данія, Португалія, Прусія, кілька німецьких князівств. На боці Франції та Іспанії виступили німецькі курфюрсти — Баварський та Кельнський, Савойя (незабаром перейшла на бік противників) та деякі італійські князівства.
«Мальбрук у похід зібрався...»
Вільгельм III призначає Мальборо головнокомандуючим англійськими військами в Голландії, де він створює широку коаліцію. Секретна служба Англії також знаходилася під контролем Мальборо. «Не можна, — казав герцог, — успішно вести війну без точних завчасних даних розвідки». Одне з нововведень герцога — розділення розвідки на військову та політичну.
Мальборо в 1702 році призначений генералісимусом союзних військ. У кампанії 1702 та 1703 років армії союзників і французи займалися здебільшого маневруванням. Але ініціатива знаходилася в руках французів.
Ще в 1702 р. після смерті Вільгельма — він упав з коня — на престол зійшла Анна, яка ставилася до герцога з пієтетом. Перша блискуча маневрена операція Мальборо вдалася в 1704 році. Майстерним пересуванням військ, засиланням агентів, які заплутували маршала Віллеруа, він цілком дезорієнтував французів. Останні вважали, що англо-голландські війська попрямують до Ельзасу. А Мальборо несподівано попрямував назустріч австрійському війську, яким командував генералісимус, принц Євгеній Савойський.
Сучасники відзначали трепетне ставлення генералісимуса до солдатів, які шанобливо називали його «капрал Джон». Полководець розпорядився везти запаси на возах, у тривалих переходах обози рухалися на багато кілометрів попереду під прикриттям кавалерії. Майкл Говард, пишучи про Наполеона, відзначає: «Серед його попередників, мабуть, тільки Мальборо виявляв подібну здатність — бачити всю кампанію в цілому, а не у вигляді окремих облог і битв, та розпізнавати мету, заради якої проводилися всі військові операції».
Пройшовши форсованим маршем землями Південної Німеччини понад 250 кілометрів, англо-голландська армія вторгається у самісіньке серце Баварії та з’єднується з імперцями Савойського. Їм протистояли французи під командуванням маршалів Марсена і Таллара, а також баварці курфюрста Еммануїла. За майже рівної чисельності військ (48 тис. проти 47 тис.), у супротивників генералісимусів було 90 гармат проти 52. Битва біля Гохштедта (або Бленгейма), що відбулася 13 серпня 1704 року, цікава тим, що після кількох безплідних атак на флангах Мальборо приймає рішення перегрупувати війська й завдати удару чітко по центру, у тил правому та лівому флангам противника. Втрати французів і баварців були величезними — 40 тисяч солдатів, із них 16 тисяч потрапили в полон. Втрати союзників — до 11 тисяч вояків. Для порівняння: у битві під Полтавою в 1709 р. брали участь 35 тисяч вояків (серед них 2 тисячі козаків Івана Мазепи) при 39 гарматах у шведів і 42 тисячі при 102 гарматах у російського війська. Битва біля Гохштедта була значно кровопролитнішою — втрати шведів біля Полтави становили трохи більше 12 тисяч солдатів, переможців — приблизно 4,5 тисячі.
Навесні 1706 року Мальборо був змушений, постійно маневруючи, захищатися у Фландрії від переважаючих сил французів, і лише в середині травня, з підходом військ Євгенія Савойського, він зважився на генеральну битву. 23 травня біля Рамільї союзники за три години буквально змели французів. І знову в битві брала участь величезна кількість людей — приблизно по 60 тисяч солдатів за майже двократної переваги союзників у гарматах (120 проти 70). Втрати переможців — 3 тис. вояків, переможених — понад 15 тис., у тім числі 5 тис. полонених, а також 50 гармат.
Кампанії 1707 і 1708 рр. не внесли істотних змін у загальну картину війни; незважаючи на перемогу біля Ауденарде (11 липня 1708 р.), перешкодою для амбіційних планів полководця був сам характер війни — французький військовий інженер Себастьян ле Престр де Вобан учинив справжній переворот у техніці фортифікації. Воєначальники відтепер покладалися лише на міцність фортець і укріплень. Але Мальборо продовжував розробляти яскраво виражену наступальну концепцію, врівноважену важливим принципом — методичним плануванням операцій.
Мальплаке — «піррова перемога»
Полководець відчайдушно прагнув битви, яка змогла б вирішити результат війни. І він змушував супротивника прийняти свої умови гри. Грандіозною стала битва біля Мальплаке 11 вересня 1709 р., в якій взяли участь союзники — австрійці та англійці (усього до 110 тисяч вояків при 120 гарматах) і французи (до 95 тисяч при 80 гарматах). Знову Мальборо та Євгеній Савойський діяли пліч-о-пліч, і знову — до речі, вони ніколи не боролися за першість — перемогли. Задуманий план втілити в життя повністю не вдалося. Безплідні атаки підірвали сили союзників, але вдалий маневр у виконанні Мальборо залишив поле бою за союзниками. Французькі війська організовано відступили. Перемога союзникам коштувала дуже дорого — за різними джерелами, від 24 до 30 тисяч солдатів. Французи втратили до 14 тисяч вояків і 19 гармат. Битва біля Мальплаке стала найкровопролитнішою у XVIII столітті. «Мальплаке з тактичного погляду було безперечною перемогою союзників; стратегічно ж переможцями залишалися французи… (Г.Дельбрюк. «История военного искусства»).
Герцог дуже цінував роль розвідки в процесі підготовки операцій. Вважають, що Мальборо витратив на потреби розвідки приблизно 340 тисяч фунтів стерлінгів. Неясно тільки, скільки ж грошей осіло у бездонних кишенях герцога і його дружини. Почавши ще в 1706 р. спорудження Бленгеймського (на честь переможної битви) палацу, Мальборо буквально «закопав у землю» десятки тисяч фунтів стерлінгів.
Легенда «на заслуженому відпочинку»
Ворогами герцога-віга були торі, які прийшли до влади в 1710 р. на хвилі невдоволення війною. Блискучі памфлети проти «Мальбрука» писав великий Джонатан Свіфт: «Де наші свободи й права, якщо нічим платити й немає на що жити? Все пішло Йому на подарунки, й ані його керівництво, ані його хоробрість не повернуть загиблих солдатів». У 1711 р. Англія вийшла з війни (торі побоювалися посилення австрійських Габсбурґів у разі їх об’єднання з Іспанією). Незважаючи на невдачу австрійців біля Денена 1712 р., армії Людовіка XIV переламати хід війни не вдалося. За Утрехтським і Раштадтським миром було-таки визнано права Філіпа Бурбона на іспанський престол, із умовою відмови від унії Парижа та Мадрида. Значні територіальні придбання за рахунок Іспанії дісталися Австрії (володіння в Південних Нідерландах та Італії); Англія остаточно закріпила свій пріоритет на морі: отримала «ключ до Середземномор’я» — Гібралтар, острів Менорку, кілька французьких островів у Вест-Індії та Північній Америці.
Вже 1712 рік генералісимус був відправлений у відставку. У парламенті пройшло «судилище», але полководця, що став за життя легендою, вдруге в Тауер доправити побоялися.
Лорд Англії, герцог Мальборо, увійшов в історію військового мистецтва як прихильник активних дій та антипод більшості полководців тієї епохи (за винятком Євгенія Савойського та Карла XII), які над усе ставили тактику вичікування. Помер він 1722 року в пошані та повазі (до влади знову прийшли віги), але в останні роки — у 1716 р. його розбив параліч — прожив самітником у розкішному палаці Бленхайм. Імпульсивний характер Мальборо втілився в його численних нащадках, які займали важливі пости — від міністрів до прем’єр-міністрів. Серед них — «двічі прем’єр» Великої Британії, легендарний Вінстон Черчилль.