У нинішні напружені для футболу дні я не роблю жодних прогнозів, не слухаю нічиїх пророцтв, не чекаю із завмиранням серця на результати матчів, не захоплююсь і не журюся з приводу забитих голів просто тому, що футбол не входить у коло моїх інтересів. Але перебувати на англійській землі під час світового футбольного свята й залишатися осторонь нього — просто неможливо.
Погано, що ігри проходять на далеких японськo-корейських теренах. Планета футбольних фанів тут, в Англії — на батьківщині футболу, й особливо це відчувається в Лондоні, коли кожен англієць уболіває за свою найкращу в світі (й не інакше) команду. Усе місто рясніє прапорами Англії — біле полотнище, перекреслене червоним хрестом. А вже про різноманітну символіку, якою прикрашені живі носії футбольної гордості — англійські фани, годі й говорити. Так-так, не обожнювані гравці й заслужені тренери, а саме вболівальники в Англії є головною складовою футбольної традиції, легенди, коли хочете. Без них англійський футбол ніколи не досяг би свого апогею, а найкращі англійські клуби ніколи не вибороли б світової слави. Принаймні самі фанати в це свято вірять.
Англійський уболівальник — це особливий, цілком унікальний персонаж. Тут уболівають зазвичай родинами — тато, мама, діти. Пересічна сім’я з чотирьох осіб вважає, що похід у театр із дешевими квитками вартістю 15—20 фунтів — це розкіш, яку важко собі дозволити. Зате відвідати футбольний матч, особливо за участю улюбленої команди, де один квиток тягне від 30 фунтів і вище, — це справа свята, у такі моменти згадувати про труднощі сімейного бюджету просто непристойно.
Коли в якомусь місцевому пабі вас запитають, звідки ви, і ви побачите, що слово «Україна» ніяких асоціацій в англійця не викликає, скажіть два слова — «Динамо» Київ або ще краще одне — «Шевченко» — і вас відразу бурхливо привітають, дружньо поплещуть по плечу, можуть навіть обійняти, і, можливо, почастувати пінтою пива. Відразу зазначу, далеко не кожен знає, що Київ — столиця України. Але ставлення до українських футболістів, котрі грають за англійські клуби, таке ж трепетне, як і до своїх.
Якось у лондонському аеропорту «Гатвік» молодий чиновник несподівано запитав мене: «Ви знаєте, хто зараз пройшов у черзі перед вами?!» Відповівши «ні», я побачила на його обличчі вражаюче поєднання двох емоцій — розчарування й жалю до мене. «Це ж був Ребров, розумієте?» Довелося виправдовуватися, мовляв, знаю, хто це, але просто в обличчя впізнати не можу. Забула тільки запитати в того хлопця, чи взяв він автограф у гравця клубу «Тоттенхем». При цьому, каюся, жодної гри «Тоттенхема» за участю Реброва мені бачити не довелося. І все-таки, наша людина в Альбіоні відома. І навіть персональні вболівальники в нього є.
На жаль, англійські футбольні фанати мають один серйозний недолік — у світі вони більше знані як футбольні хулігани. Радість перемоги чи прикрість поразки часом так бурхливо вириваються назовні, що емоції переходять у неконтрольовану поведінку. І хоч би скільки журналісти й політики лаяли та вмовляли фанів щодо створення негативного іміджу для всієї країни, майже кожне закордонне турне англійської збірної чи окремого клубу не минає без рукопашних боїв та заворушень, вчинених англійськими вболівальниками. Особливо «пам’ятними» в цьому сенсі були попередня першість світу 1998 року, коли від вуличних боїв постраждав французький Марсель, і заворушення в бельгійському Шарлеруа на першості Європи 2000 року. Траплялося, фани з інших країн також втрачали будь-які гальма, але слава хуліганів міцно закріпилася саме за англійцями. Певне, заслужили.
Ще за декілька тижнів до початку світового чемпіонату-2002, коли багатомільйонна армія англійських уболівальників щодня зустрічалася в пабах, заздалегідь святкуючи перемогу, в офіційних коридорах Лондона, від міністерства спорту до міністерства закордонних справ, сушили голови над питанням: як зробити так, щоб під час червневих спортивних баталій не повторилися спалахи англійського хуліганства. Найневдячніша та найважча місія випала на долю британського посольства в Японії. Усі його працівники, відклавши свої справи, протягом травня об’їздили всю Країну вранішнього сонця. І в містах, де мали відбутися ігри за участю англійської збірної, заспокоювали місцеву владу й жителів, що хуліганів серед уболівальників не буде. Було надруковано й роздано 40 тисяч брошур, де пояснювалися звички англійських фанів і давалися рекомендації, як із ними спілкуватися.
Мирне японське населення було до смерті налякане майбутньою навалою англійських фанів, у кожному з них убачаючи потенційного «фурігана» (так це звучить японською). Англійські журналісти обурено передавали з Токіо, що їхні японські колеги провіщають майбутні жахіття, що тамтешні газети й телебачення буквально нашпиговані історіями про «скажених» уболівальників із далекої Англії, про їхні звички, поведінку, жести й інші характерні риси.
Японія, природно, вжила превентивних заходів. Дітям було суворо наказано не з’являтися на вулицях у дні матчів, власники магазинів придбали спеціальні страховки на випадок непередбачених руйнувань, тисячі поліцейських було стягнуто з усієї країни, екіпіровано захисним обмундируванням і зброєю для вгамування хуліганів. Але головна проблема полягала в тому, що готелі відмовлялися резервувати місця для англійців, і не лише для вболівальників, а й для журналістів, футбольних чиновників, а траплялося, що й для всіх іноземців загалом.
Пообурювавшись із приводу консерватизму японців, англійська преса несамовито накинулася на Німеччину, де влада дозволила поїздку на світовий чемпіонат хулігану №1 1998 року Маркусу Варнеку. Він відбув три роки ув’язнення і як вільний громадянин знову збирався у футбольне турне. На шпальтах британських таблоїдів його називали не інакше як «неонаці». «Недалекоглядній» німецькій владі було протиставлено «доблесні» британські служби й жорсткі заходи, вжиті щодо англійських хуліганів. Проте дружний хор захисників несподівано замовк, коли за два тижні до початку чемпіонату з’явилося повідомлення про те, що британському хулігану №1 Полю Додду, котрий мав 14 судимостей і відсидів загалом п’ять років, також дозволено летіти в Японію та Корею.
Зрештою англійські журналісти визнали своїм обов’язком провести невеличкий «лікнеп» для співвітчизників, котрі планували вирушити до берегів Японії. Окремими колонками майже в усіх центральних газетах було виділено рекомендації для від’їжджаючих. Ось які чотири поради давала, приміром, газета «The Independent»: 1. Одягнутися слід неформально, але охайно. Оскільки в уявленні японців футбольний хуліган — це товста, сердита людина в брудній майці. Довгі штани, чистий одяг і гарні манери викликатимуть довіру. 2. Не оголюватися. Публічне оголення, навіть верхньої частини тіла в чоловіків, є потрясінням для більшості японців. 3. Слід засвоїти спокійні жести й рухи, які не лякатимуть оточуючих. Усміхайтеся, багато кланяйтеся. Кивайте привітно та підбадьорливо, навіть коли незгодні. 4. Прибирайте за собою сміття.
Настав червень. 8 тисяч футбольних уболівальників, що прилетіли в Японію з Англії, пройшли в токійському аеропорту «Наріта» особливо прискіпливу (порівняно з гостями з інших країн) перевірку, в результаті чого 31 особу було відправлено назад. І це при тому, що понад тисячу фанатів не одержали дозволу на подорож завдяки зусиллям рідної британської поліції. Та попри все футбольний фестиваль почався. Зусиллями дипломатів й інших організацій уболівальників Англії розмістили на японській землі. І навіть перший матч англійської збірної зі шведами не приніс ніяких «очікуваних» наслідків. Навпаки, розчаровані нічиєю англійські вболівальники «браталися» та обнімалися з так само розчарованими шведами на вулицях японського міста Саїтама. Зате Англію того дня охопили відчай і роздратування: не програли, але ж і не виграли! І якби не пишно обставлене святкування 50-річчя перебування на престолі англійської королеви, спортивні журналісти примудрилися б оголосити в країні траур. Навіть я, людина не футбольна, перебуваючи у вирі пристрастей, із тривогою почала чекати наступного матчу. З Аргентиною, у японському Саппоро, 7 червня.
Уся Англія готувалася до нього, затамувавши подих. Про те, що в офісах тієї п’ятниці хтось працюватиме, не могло бути й мови. Величезні екрани було встановлено не лише на майданах і в пабах, а навіть у деяких церквах (щоб батьки могли насолоджуватися футболом із дітьми в місці, вільному від алкоголю й тютюнового диму). Щодо руху автотранспорту, то Лондон, приміром, помітно «збезавтомобілів». На робочих місцях було офіційно дозволено довгий ленч, як говорять, найдовший в історії країни — саме на час матчу. І ось звершилося: 1:0 на користь збірної Англії. Для англійської збірної, так само, як і для її шанувальників, це була не просто перемога, це був реванш за світову першість 1998-го, коли саме «стараннями» Аргентини англійська збірна відбула додому. Перебиваючи одне одного, фонтануючи пишномовними епітетами, оглядачі поквапилися назвати матч історичним, гру англійців — видатною, перемогу — легендарною, Бекхема — неймовірним і великим. Саме він 98-го, під час гри з аргентинцями, одержав червону картку за грубе порушення, був видалений з поля і, на думку фанів, котрі ненавиділи його в ту мить, став причиною поразки своєї команди. Саме він через чотири роки бив у Саппоро пенальті, яке принесло той єдиний гол перемоги. Як із гіркотою прокоментував результат матчу знаменитий аргентинець Марадона, «і англійці повинні коли-небудь виграти».
Радісні англійські фани пили пиво в японських пабах і співали пісні на вулицях міста. Особливо популярною була арія «Не плач за мною, Аргентино» з мюзиклу знаменитого англійця Ллойда Вебера «Евіта», яку проспівали в Лондоні біля посольства Аргентини (нетактовність, породжена запамороченням від успіху), тоді як у Буенос-Айресі плакали. По закінченні матчу сутичок із принишклими аргентинськими вболівальниками не було, й це порадувало і японських обивателів, і англійських журналістів. Тим часом головне свято стартувало в Англії. У Лондоні, приміром, воно тривало всю ніч. На Трафальгарській площі та прилеглих до неї центральних вулицях уже звечора вирували натовпи збуджених, щасливих і дуже нетверезих уболівальників. На півночі столиці вболівальники з танцями і піснями перекрили рух на одній з головних артерій міста. А в одному з пабів у Брістолі від потужного радісного вигуку вболівальників обвалилася стеля, унаслідок чого п’ятеро відвідувачів дістали легкі, на щастя, поранення.
Для першої і поки що далекої від фіналу перемоги такі святкування видавалися дещо неадекватними. Що може статися, якщо раптом англійці виграють Кубок світу? Далекий і щасливий 1966-й цілком може повторитися. За ту перемогу тодішній тренер англійської збірної Алф Рамсі одержав із рук королеви лицарське звання, що додало до його імені дуже цінне в Британії слово «сер». До речі, перемога над аргентинською збірною негайно викликала на шпальтах британських газет дискусію про можливість такої нагороди для нинішнього тренера — шведа Свена-Горана Ерікссона, звісно, якщо буде здобуто найголовнішу з перемог. А якщо англійці не просунуться далі першого-другого турів, то примхи місцевого футбольного світу такі, що з тренером можуть і попрощатися. Анітрішки не шкодуючи, як це бувало вже не раз.
Хто воістину щасливий не менше від запеклих футбольних фанів, то це виробники пива, а з ними і власники пабів і супермаркетів. У дні гри англійської команди в Англії (не плутати з усією Британією) випивається 25 мільйонів пінт пива, алкогольний дохід становить 85 млн. фунтів, що на 30 млн. перевищує виторг звичайних днів. Чемпіонат лише почався, а англійські фани вже побили всі рекорди вживання пива і у рідній країні, і в світовому масштабі.
Не встиг англійський спортивний світ оговтатися від футбольного тріумфування п’ятниці, як йому на голову недільної ночі впала ще одна грандіозна перемога — британський важкоатлет Леннокс Льюїс на рингу в Мемфісі послав у нокаут «непереможного» американця Майкла Тайсона, тим самим підтвердивши свій статус найсильнішого боксера світу. На щастя, для тріумфування в нації була попереду вся неділя. Хтозна, можливо, справді спортивна фортуна зупинила свій погляд на туманному Альбіоні?