Крім усього іншого, незалежність подарувала нам світ. Дуже різноманітний, подекуди кращий, ніж заведено було вважати, а нерідко й набагато гірший, ніж ми уявляли досі, — та основне, доступний для нас, хто все життя ріс у тіні залізної завіси. На певний час він навіть наче закрив собою той гігантський простір, який донедавна був нашою великою батьківщиною, Радянським Союзом, і до якого ми звикли як до чогось невід’ємного, свого, знайомого до найменших дрібниць. Проте поділ кордонами ми, колишні радянські люди, й досі вважаємо дещо умовним, хоч уже звикли жити клопотами тільки своєї країни (благо, їх усі ці роки більше ніж досить) і сприймати як щось чуже й далеке і Чукотку, і Казахстан.
Але до Санкт-Петербурга я чомусь збиралася майже як до рідного дому. Може, тому, що знову їхала на екскурсію, як у далекому дитинстві. І, як тоді, з нетерпінням очікувала дивовижного враження від золота куполів, колонад, палаців, прозорості фонтанів, Неви, білих ночей, довершеності архітектури, монументальності пам’ятників, легкості скульптур у Літньому саду. А ще — стерильної чистоти вулиць та скверів, інтелігентної ввічливості жителів колишньої російської столиці, яка в радянські часи цілком відповідала гарному міфу під назвою «ленінградський характер».
Північна Пальміра не розчарувала. Всі пам’ятки старовини — на місці, всі реставруються або вже відреставровані: будівельні риштовання стали таким же символом сучасного Пітера, як Адміралтейський шпиль чи Александрійський стовп. Після реставрації багато нових замків, храмів, залів та експонатів додалося до екскурсійних маршрутів. Та й кількість самих екскурсантів, порівняно з останнім десятиліттям, зросла незрівнянно: місто знову переповнене туристичними автобусами й різномовними та різноколірними натовпами туристів. Вони заповнюють зали Ермітажу та Російського музею, поспішають до Александринського театру з незмінним «російським балетом», тобто «Лебединим озером», у щовечірньому репертуарі, переливаються з музейного Ісакіївського собору в діючий Казанський і вперто шукають зовнішню схожість між героїзованим образом Петра I у знаменитому Мідному вершнику Фальконе та новітнім зображенням імператора в скульптурі Шемякіна, розміщеній у Петропавлівській фортеці: двометровий велетень з малесенькою голівкою (зліпок із прижиттєвої маски самодержця), схожий на павука.
Все наче так, як у дитячих спогадах: місто-пам’ятник, монументальне і прекрасне. Та щось не так. Ах, враження. Просто — враження.
Дорогою: Білорусь
Ми добиралися до Пітера й звідти автобусом, і тим самим автобусом щоранку й щовечора намотували кілометри від передмістя, де жили. Тому неможливо бодай кілька слів не сказати про дороги.
За радянських часів найкращими дорогами в європейській частині СРСР були білоруські. Такими вони залишилися й нині. Та ні, стали ще ліпшими. І тепер тут іде активне спорудження мостів, автомобільних розв’язок. Розмах дорожнього будівництва вражає. Так само вражає, що на цих сучасних трасах із недавно обладнаними скрізь зонами для відпочинку практично немає автомобілів. Ні приватних легкових, ні службових вантажних. Ті, які зрідка трапляються, — старенькі «жигулята». Висновків напрошується два. Перший: населення бідне, коштів на нові авто немає, свого автомобільного заводу немає також. Другий: залізна стіна між Білоруссю та Європою поношених західних авто сюди не пропускає.
Заодно варто сказати про поля. Вони в Білорусі всі засіяні та доглянуті. Пшениці стояли стіною. Відчувалося, що агрокультура на цих бідних-пребідних землях не занепала: жодної волошки-маку-бур’яну видно не було. Сінокоси чудові, овочеві плантації також. Згадувалися наші чорноземи з будяками в людський зріст — і хотілося плакати.
У Білорусі всі придорожні села намагаються відгородити від траси однаковими загорожами. «Бідно, але чисто» — універсальна характеристика для всього побаченого в сусідній країні, яку ми перетяли з півдня на північ. Ще не забутий соціалізм прозирав звідусіль. Капіталізм, тобто ринкові відносини типу «купи-продай», проліз хіба що в грибні корзинки й баночки із сезонними суницями та чорницями, які продавали де-не-де вздовж дороги. Транзитні авто біля цих дарів лісу не зупинялися: «зайчиками», тобто білоруськими грішми, ні російські, ні українські водії (а лише вони переважно їздять цією трасою) не запасаються. Білоруські ж даішники «беруть» валютою будь-яких суміжних і не зовсім країн.
Кажуть, у Білорусі практично вимерла білоруська мова. Не знаю: на дорожніх покажчиках вона збереглася — тільки білоруська. Ні російською, ні англійською назви білоруських міст і сіл не повторюються. А самі покажчики і знаки — теж майже як у Європі: стоять де треба, повідомляють що необхідно, з вигляду — як нові.
Білорусь і справді захотілося назвати синьоокою: цілі розсипи фіалкового кольору квітів цвіли уздовж шляху. Коли бачиш це з висоти автобанів, враження — феноменальне.
Росія. Біда перша
«У Росії дві біди: дороги та дурні». Всім відоме це прислів’я. Традиція не вмирає. Дороги в Росії... як би це м’якше охарактеризувати? Такі ж, як у нас, тільки ще гірші. У Білорусі скрізь зони для відпочинку. В Україні скрізь автозаправки. У Росії перших ми не побачили жодної, других теж було небагато. Знаків небагато теж. Ям — навпаки. Виходити з автобуса треба було дуже обережно. Адже їхали ми територією Псковської та Ленінградської областей, а це — суцільні болота. Аж дивно, на чому стояли тут і там хатинки в російських «дєрєвєньках» (селами назвати ці чорні дерев’яні халупки без натяку на вулиці язик не повертається). Певне, на курячих ніжках.
Санкт-Петербург зустрів нас багатогодинною пробкою. Був понеділок, у місто сповзалися дачники. Виявляється, в цьому гігантському мегаполісі досі немає об’їзної дороги. Тому багатокілометрові автомобільні затори в години «пік» — звичне явище щодня. А пополудні в неділю траси, що ведуть до міста, — майже фільм жахів: п’яти- або й десятикілометрові автомобільні конвеєри.
Ціни на бензин практично такі ж, як у нас. Як і взагалі ціни. В основному можна порівнювати з київськими. Дешевші тільки риба та ікра.
Ще про чистоту. Прибиральників у Пітері безліч. Вони носяться із совками, віниками та грабельками у формі мітли на зупинках, тротуарах, у багатолюдних місцях. Пильно стежать і за зеленими насадженнями: обкопують, щось висаджують, прополюють. Проте сказати нині, що Петербург — дуже чисте місто, — буде значним перебільшенням. На жаль.
Без прикрас
Не склалося щось і з ввічливістю. Мабуть, вона канула в Лету разом із соціалізмом. Пітер сьогоднішній — то зовсім не заповідник російської інтелігентності. Однак те, що чекало нас у Пушкіні — колишньому Царському Селі, — взагалі ні з чим не можна порівняти. Це пітерське передмістя (за 60 кілометрів) приваблює безліч люду насамперед Єкатерининським палацом — розкішними заміськими хоромами імператорської родини — і найкоштовнішою його «родзинкою»: Бурштиновою кімнатою. Тому й не дивно, що, незважаючи на високу ціну екскурсії — 200 рублів плюс ще 30 за вхід у парк (43 гривні), — з самісінького ранку його атакують сотні спраглих до видовищ туристів. Раніше, кажуть, із приїжджих швидко формувалися групи і разом із гідом проходили анфіладою і парадних, і приватних царських покоїв.
Тепер по-іншому. Приймають лише «організовані» групи, записані, за словами охоронця, ще за півроку. Всім іншим — так званим індивідуальним відвідувачам — огляд дозволено з 16 до 18 години. Можете уявити, в яке стовпотворіння, різномовне, різнолике й різнонаціональне, перетворюється на той час кількасотенна черга екскурсантів. У ній розкрився секрет так званих «організованих» груп: вони формуються в Пітері цього ж самого дня, але вже за 550 рублів (100 гривень) з кожного. У чиїх кишенях осідає різниця — запитання риторичне. Тож не дивно, що «індивідуалів» пропускали «по чайній ложечці» на годину. І у відповідь на своє обурення чого тільки не чув натовп від охорони: «У нас немає автоматів, щоби вас утихомирити!»; «Теж знайшлися фанати. Не подобається — повертайтеся і йдіть звідси!»
Нам до хамства не звикати, воно і в нас цвіте рясно — але щоб так? Не звикати й до інших проявів особливостей національного характеру. Та все одно дещо ставило в тупик. Коли о 8.30 на поштовому відділенні, яке відкривається о 8.00 ранку, був лише один працівник, а решта... «Да не волнуйтесь, они щас будут. Ну, минут через пятнадцать. К девяти точно подойдут. Ну, погудели вчера девчонки, с кем не бывает?» Через тиждень ми й справді звикли. Бо й метро, що працює з 6 ранку, виявляється, може відкритися о... 6.15!
А щодо «погулять»... По пляшці пива в руках матері й доньки, підпила мама з немовлям у візку — до цього теж швидко звикли. «А че финны, — здвигали плечима наші нові знайомі, — это они, что ли, лучше нас живут? Да у них же скукотища! Сухой закон…»
І це було сказано абсолютно щиро. Росіяни взагалі — щирий народ. І абсолютно самодостатня нація. Без жодного комплексу меншовартості, такого характерного для нас, українців. «Не подобається — забирайтесь!» — це не хамство, це відчуття себе у світі. Їх дратує те, що змушує напружуватися, щось робити, — навіть коли це «щось» належить до їхніх безпосередніх службових обов’язків. «Господиня дачі» в курортній зоні, де ми жили, з вигляду досить інтелігентна жінка, дратувалася лише від того, що через великий наплив гостей їй доводилося прибирати частіше, ніж вона звикла. Працівниці кафе, в якому ми харчувалися, страшенно здивувалися, коли ми попросили їх готувати нам круп’яні супи: «Мы не умеем!» — «Да это же очень просто — как ваш овощной, только вместо капусты — гречку, овсянку или ячневую крупу». — «Очень просто — это если умеешь, а мы никогда это не варили».
Я взагалі довго думала, писати чи ні про ці безпосередні враження від спілкування з простим російським людом, що живе трішечки далі від столиць. Це ж одразу нарвешся на звинувачення в українському націоналізмі, приниженні представників національної меншини і мало не в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Але це і є відсутність власної національної самодостатності. Російський журналіст ні на секунду не замислився б, чи писати про українців без прикрас те, що побачив на власні очі, чи на догоду колись кимсь створеному міфу про три братні народи розсипатися в компліментах на адресу «братів». Сказано ж: росіяни — щирий народ.
Про нас
Нашу державу росіяни називають Україною. Нас — хохлами. «Українець» протягом тижня не прозвучало жодного разу. По-моєму, крім мене, на це ніхто не реагував. Проте ображалися багато. Але не будеш же кидатися щоразу, як бик на червону ганчірку. Хоча, думаю, якби хтось в Україні назвав росіянина кацапом, той би не змовчав. І назвав би свого кривдника щонайм’якше — «бандеровец». З відповідним фразеологічним супроводом.
При цьому росіяни щиро переконані, що вони нас цим зовсім не ображають. «Не обижай хохлов», — урезонював нашу «хозяйку дачи» якийсь її мешканець. «Да ты что? — здивувалася та. — У меня близко этого нет!» Вони вважають себе інтернаціоналістами і дивуються, чому хтось думає інакше. «За что вы нас так не любите? — допитувалася мила інтелігентна гід у музеї Академії художеств, супроводжуючи нашу екскурсію в майстерню Тараса Шевченка, що зберігається тут досі як музей українського Кобзаря — єдиний на території Росії. — Мы же вас так любим!» І, як свідчення цієї любові, продекламувала нам напам’ять Шевченків «Заповіт» — в оригіналі. Ми були в захопленні. А вона розповідала, як їздила в Канів, купила там «Кобзар». «У вас українське коріння, — висловили ми припущення. — Ви читаєте українською без жодного акценту».— «Ну что вы, я русская, — заперечила співрозмовниця. — Просто вырастала в стихии украинского языка. У нас на Ставрополье все на нем разговаривали. А мой дедушка так вообще родом из Чернигова».
Таких «росіян» у Росії і справді багато. І вони справді вже не вважають себе українцями. Та й ті, котрі переїхали туди не так давно, не демонструють своєї українськості. Хоч до земляків ставляться з симпатією. З Донбасу, Криму, Одещини, Чернівців — тільки б почули українську мову чи побачили українські номери на автобусі, як уже: «Ви звідки, земляки? Як там удома?» І — суцільна приязнь, бажання поспілкуватися, допомогти. А одного разу дорогою ми взагалі були шоковані, коли нас обігнало авто з російськими номерами, просигналило нам — і з нього вистромився водій, розмахуючи українським паспортом: «Я — ваш!» І тепло розлилося по серцю, коли в Академії художеств дівчина, що ходила скрізь за нашою групою, розчулено подякувала: «Я с таким наслаждением слушала вашу украинскую речь!»
Та це — приємні вкраплення, а не загальна картина. У Кунсткамері нашим студентам пожбурили студентські квитки із тризубом: «Только хохлов нам здесь не хватало!» Якщо абстрагуватися від брутальної форми, то по суті касирка мала рацію. Адже наші президенти, зустрічаючись чи не щомісяця, підписують невідомо що і створюють незрозуміло нащо єдиний економічний простір — а ось угоду про вільний і рівний доступ громадян своїх країн до культурних цінностей кожного народу підписати не зволили. А цінності ці, між іншим, створювалися всіма народами колишньої російської, а згодом — радянської імперій. Однак пільги на відвідування музеїв стосуються добрих двох десятків категорій російських громадян і жодною мірою — громадян решти «єепівських» членів. Українці, казахи, латиші проходять тут як іноземці: «Вы же отделились от нас!»
«Чому нас тут так не люблять?» — ображалися наші діти. На це було легко відповісти, кілька вечорів поспіль подивившись російське телебачення. Всі інформаційні програми чи не щоразу вишукували хоч щось антиросійське в безлічі подій, які сталися в Україні. Будь-який поточний дріб’язок — пікет біля російського посольства, антиросійський плакат на мітингу, вимога Львівської міськради переглянути повністю російськомовний «репертуар» у маршрутках і збільшити кількість українських записів — усе це набувало гіпертрофованих форм у викладі російських журналістів і подавалося як антиросійська політика в Україні. Не було приводу — з архіву витягувалися хтознаколишні зйомки. Не дивно, що сучасний «незалежний» українець видається пересічному росіянинові вовком, котрого як не годуй, а він усе в свій самостійницький ліс дивиться. Російські ЗМІ системно і цілеспрямовано формують з українця образ ворога — в буквальному значенні. Відповідне й ставлення. Оскільки росіяни й досі переконані, що Росія — безкорисливий донор усіх недавніх республік-сестер, то кожне «не таке» слово чи дію щодо себе вони сприймають як чорну невдячність.
Лише один представник української нації викликає в них неприховану любов: Вєрка Сердючка. Нині вона поза конкурсом на російській естраді. Мабуть, образ дурнуватого, але хитрого хохла таки близький російському серцю.
Спільне
Спільного все одно чимало. Починаючи з митниць та кордонів. На всіх — російська мова, похмурі погляди, безпричинно тривале очікування формальних процедур на кшталт паспортного огляду тощо. Ми розуміли, що всі офіцери на українському кордоні, зважаючи на їхню молодість, мали б бути випускниками нашої, Хмельницької академії прикордонних військ України. Та ніхто з них не зреагував на земляків, не став привітнішим і не перейшов на українську мову. Винятком був лише один білорус — добряк і веселун, який усе розповів, пояснив і виписав — і при цьому ще й проявив патріотизм: «Да ничего это не стоит! Это у вас за все деньги дерут!»
Ставлення до влади. Всупереч поширеній у нас думці, що росіяни обожнюють свого президента, а пітерці особливо — Путін же їхній, насправді ставляться до нього так, як і в нас ставляться до влади: терплять як неминуче лихо. Правда, визнають, що він набагато кращий за Єльцина: насамперед тому, що не п’є. До речі, Єльцина теж згадують незлим словом: саме тому, що пив, як усі нормальні люди — російський мужик, словом. А взагалі, кажуть росіяни, влада — як влада: думає тільки про себе.
Про пітерську губернаторшу Валентину Матвієнко (Санкт-Петербург — місто всеросійського підпорядкування, тому керує ним губернатор), нашу — родом із Шепетівки — землячку, теж нічого схвального ми не почули. ЗМІ трубили, що вона перемогла на виборах, бо її підтримував Путін. Пітерці стверджують, що вони вибрали з двох зол менше: у другий тур вийшли Матвієнко і ще одна жінка — заступник попереднього губернатора, полковник міліції, котру не поважали в місті. Не помітили ми особливої симпатії і до Матвієнко. Ні, нелюбов до влади — таки наша спільна риса.
Мат. Він лунає скрізь. Слід самокритично визнати: ми не лише не поступаємося в цій сфері росіянам, а й, здається, вже випереджаємо їх.
Разом — у Європу?
Якісь песимістичні вийшли нотатки. Сама це бачу. Та нічого не можу вдіяти: враження саме такі. Навпаки, я намагалась якомога пізніше сісти за ці дорожні замітки, щоб вляглися емоції та поступилися місцем спокійному погляду на все. Власне, дорожній нарис ніколи не претендував на науковий аналіз тих чи інших явищ. Автор лише відтворює побачене — як неупереджений фотограф, не вдаючись до ретуші й не малюючи з фотографії парадний портрет.
Нічого не хочеться узагальнювати. Але мушу сказати, що мандрівка до Петербурга й справді багато чого змінила в моєму ще й досі радянському ставленні до вчорашніх братів-росіян. Власне, я раптом усвідомила, що ми не те що не брати, а навіть і не родичі. Незважаючи на багато схожих, а то й однакових рис, спільне й зовсім свіже минуле і безліч родинних зв’язків, які дрібними кровоносними судинками єднають наші народи. Ми — різні. І ті заклики, що лунають нині особливо часто, — на зразок «У Європу — разом із Росією» чи й узагалі обійдемося без Європи, тільки б разом з Росією, — то взагалі провокація проти власного народу і бажання повернути його далеко-далеко назад. Бо (і це стало особливо зрозуміло саме у російському «вікні в Європу») Україна — це вже Європа, хоч і з усіма своїми радянськими й пострадянськими атавізмами. А Росія — це все ще Азія. Ну, може, Азіопа. Але їй навіть до нас — до нашої європейськості — ще треба рости й рости. І не дай Боже нам приєднатися до цього процесу й по-українському терпляче чекати «старшого брата» дорогою до Європи: так ми туди ніколи не дійдемо. Бо скидатимемося на легковика, який силкується потягти за собою під гору велетенського перевантаженого КамАЗа. Уявили? Отож.
Розумію: в мешканця Донбасу чи Миколаївщини може виникнути підозра, що автор упереджено ставиться до росіян тільки тому, що родом він із Хмельниччини, західнішої і від того більш європофільської, якщо можна так сказати, частини України. Не хочу нічого заперечувати, скажу тільки, що разом із нами у черзі до Єкатерининського палацу стояли луганські студенти. Звісно, російськомовні. Спершу, намагаючись зійти для росіян за «своїх», вони й не признавалися, звідки. І тільки після хамських вигуків охоронців раптом перехотіли бути однієї з ними нації. «Мы тоже украинцы», — враз зізналися вони нам. І таке було враження, що й для себе вони це усвідомили вперше.