Різка переоцінка цінностей, що відбулася на стику століть, призвела до зростання історичного нігілізму та помітного занепаду історичної науки. Але цей процес має і позитивний бік. На захист музи історії Кліо дедалі частіше стають подвижники, які скрупульозно збирають рідкісні, маловідомі або замовчувані відомості, документи, публікації, фотографії та малюнки, накопичуючи неоціненний матеріал, ініціюючи нові пошуки, наукові експедиції та конференції. Найчастіше до цієї безкорисливої нелегкої праці таких людей спонукає відчуття співпричетності — не лише громадянської, а й особистої, сімейної. Адже будинок минулого складений із цеглинок окремих доль, родоводів...
Ось і Сергій Смолянніков, морський офіцер-гвардієць, який проходив службу на Тихоокеанському флоті, на крейсері, що носить легендарне ім’я «Варяг», не підозрював, що саме там, на Далекому Сході, йому, киянинові, доведеться відшукувати своє генеалогічне коріння.
Вже при першому знайомстві з цим краєм він не міг не звернути уваги на назви населених пунктів: Чернігівка, Київка, Ніжине, Прилуки, Гайворон, Барабаш-Левада... Сергію згадалися розповіді матері — Н.Чередниченко, яка народилася в тутешніх місцях, у станиці Серишево Новокиївського Увалу Амурської області. Ця перша ниточка повела моряка в багаторічну подорож у часі й просторі.
1897 року з хутора Київський Увал, що лежав між нинішніми містами Прилуки та Ромни, у числі перших переселенців вирушає в далеку дорогу прадід Сергія Олексійовича Йосип Гордійович Чередниченко. Там, на кордоні з Маньчжурією, станичники новоствореного Амурського козачого війська заклали Новокиївський Увал. Почали освоювати чужу природу й охороняти розширювані кордони Російської імперії від китайських повстанців-«боксерів», розбійників-хунгузів, японців.
Зі стародавніх фотографій із зібрання Смоляннікова на нас дивляться хвацькі амурські й уссурійські козаки в досить різношерстому обмундируванні. І серед формених кашкетів із кокардами впадають в око головні убори, яких ні з чим іншим не сплутаєш, — знамениті папахи січовиків.
Наявний в особистому архіві документ — «Положение об Амурском казачьем войске», — затверджений ще підписом імператора Олександра III, багато про що може оповісти уважному читачеві. Вкрай зацікавлений у надійній охороні найвіддаленіших кордонів своїх володінь, цар не лише повелів утримувати козачі сотні за рахунок скарбниці, а й дарував чималі пільги: «Військо ніякими податями і зборами не обкладати, грошових повинностей не брати». Та ще й показав себе демократом — дозволив зараховувати на службу представників усіх станів.
Головною ж цінністю, заради якої тисячі киян, полтавців, чернігівців і навіть кримчан зривалися з рідних місць, була земля. Всі чини війська наділялися ділянками довічно: штаб-офіцеру належало 400 десятин, обер-офіцеру — 200, церковну козачому притчу — 99, а рядовим козакам по 30 десятин. Про щедрість наділів можна судити вже з того, що на всі чотири створювані козачі округи виділялися ще й запасні землі — у розрахунку на приріст населення. І ця завбачливість, як засвідчив уже початок ХХ століття, виявилася аж ніяк не зайвою.
Сто років тому, 1905 року, з України до берегів Тихого океану й Амуру ринула третя хвиля, а точніше сказати — дев’ятий вал переселенців. Не від доброго життя піднявся цей вал. Попри скасування кріпосного права, ніяк не йшли до рук споконвічних господарів знамениті українські чорноземи. Власті, зриваючи селян із обжитих місць, вирішували для себе відразу два стратегічні завдання. Перше — військове, що вкрай загострилося з поразками на фронтах Російсько-японської війни. Переселенцям, які вливалися в лави амурського й уссурійського козацтва, було де відпрацьовувати височайше даровані пільги. Вони воювали в лавах генерала Міщенка на кордоні з Кореєю, несли прикордонну службу вздовж лівобережжя Амуру. Термін служби було визначено у чверть століття для офіцерів і в 30 років для козаків.
Іншою стратегічною метою для третьої хвилі переселення було завдання знизити напругу селянських бунтів, зменшити соціальну напруженість у європейській частині імперії Романових у зв’язку з початком першої російської революції. Слід віддати належне далекоглядності тодішнього уряду, очолюваного колишнім чернігівським поміщиком І.Дурново: він зробив багато для того, щоб зацікавити безземельних селян у переселенні, і навіть намагався полегшити цей болісний процес. Пільгові тарифи при проїзді Китайсько-Східною залізницею і Транссибірською магістраллю, лікарська, продовольча допомога, позички грошима, будматеріалами, паливом — далеко не повний перелік урядових акцій. На заселених українцями територіях новосели не тільки воювали, а й обживали та облаштовували станиці, села, міста, у назвах яких увічнювали пам’ять про залишені рідні гнізда.
У бібліотеці Сергія Смоляннікова зберігається журнал «Нива» №18 за 1912 рік. У нарисі «На новые места» журналіст Георгій Аркатов писав: «Не следует думать, что дело переселения — дело легкое. Даже при наличии очень энергической помощи переселенцам приходится затрачивать много сил на борьбу с природой. Они однако в полном смысле слова «садятся на землю». Проходит год-два, и из одиночных лачуг и землянок вырастают избы. Улица за улицей — вырастает целое село. Приходится с великими усилиями вырубать шаг за шагом густую девственную заросль, приготовляя обширные пространства под пахоту».
Так починалася історія Зеленого Клину, невідривна від сотень тисяч українських родоводів і всієї української історії. В її дослідженні у Сергія Смоляннікова виявилося дуже багато союзників — вийшла цікава, багато ілюстрована книжка «Курс на восток», відбулася представницька наукова конференція. Віддаючи належне мужності земляків-переселенців, історики говорили і про уроки з цієї епопеї, які мала б засвоїти влада нинішньої незалежної країни.
І презентація книжки С.Смоляннікова, і наукова конференція проходили на Чернігівщині, у старовинному місті Прилуки. Тепер тут за сприяння місцевої влади встановили обеліск — на честь земляків, засновників Зеленого Клину. А ще як пам’ятну науку. Адже й тепер українська земля ніяк не потрапить до рук хлібороба. Та й за кількістю переселенців посідаємо не останнє місце. Воно, може, й нічого, коли «нашого цвіту — по всьому світу». Ось тільки чи не заважає це власному розквіту?