С.Дудник. Підписання Договору про утворення СРСР (фрагмент) |
Улітку 1993-го, коли в Чечні, здавалося б, ніщо не віщувало воєнних дій, на автозаправці в центрі Грозного можна було побачити великий білий щит, на якому акуратними зеленими буквами написано: «Чечены и русские — братья, а осетины — дикие собаки, еще хуже русских». Журналіст газети «Грозненский рабочий», що люб’язно запропонував свої послуги, автомобіль і впродовж дня показував мені місто, сказав, багатозначно повівши головою у бік щита: «Союз непорушний дав не просто тріщину, а розвалюється на очах. І не те ще буде!»
Не таке страшне національне питання, як відповідь на нього
Кожен народ неповторний у своїй індивідуальності. Ця істина настільки банальна, що не потребує жодних доказів. А тим часом ще зовсім недавно 126 народів, які жили на величезній території від Балтики до Тихого океану, намагалися перемішати в одному казані, іменованому Радянським Союзом, і отримати якусь усереднену страву — «єдину спільність людей — радянський народ».
Нині наближається особлива дата — 80-ліття утворення СРСР. Упродовж багатьох років комуністична партія заявляла: міжнаціональні проблеми в СРСР вирішено раз і назавжди. Щоправда, ці проблеми породжені не Жовтнем, вони існували здавна. Люди добре пам’ятали, як поводилися новгородські «ушкуйники» з народами Півночі — від Білого моря до Таймиру, як російські царі завойовували народи Поволжя, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, як царські полководці підкоряли Крим...
Ось чому, проголосивши 1917 року право націй і народів на суверенітет і самовизначення, радянський уряд різко стимулював відцентрові, сепаратистські прагнення, які існували в Російській державі й активно стримувалися, хоча й не завжди успішно, царським урядом. Як тут не згадати передмову Миколи II до підручника історії для кадетських корпусів: «Росія — країна не землеробська й не торгова, а військова. Її покликання — бути грозою світу і збирати народи під своїм крилом».
Уже наприкінці 1917-го й початку 1918 року було створено Фінську, Українську, Білоруську, Закавказьку (остання невдовзі розпалася на Грузію, Вірменію й Азербайджан) та інші незалежні республіки. Радянський уряд спочатку ставився до цих нових державних утворень прихильно і навіть офіційно визнав деякі з них.
Проте така «ідеальна» ситуація тривала недовго. Уже наприкінці 1918 року радянське керівництво взяло курс на «об’єднуючу» політику. І якщо уряди незалежних республік, у більшості яких при владі перебували соціалісти, не демонстрували безумовної покірливості, то відразу ж створювався новий революційний уряд, який починав вести війну за захоплення влади, спираючись на багнети Червоної Армії. Ці процеси відбувалися майже повсюдно.
Проте щойно громадянська війна завершилася, Москва повернулася до своєї колишньої політики. У 1920—1921 роках із незалежними урядами республік було покінчено (виняток становили Фінляндія, Польща та прибалтійські держави).
І сьогодні не перестаю дивуватися тій безпосередності, з якою деякі керівники нових незалежних держав зраджують свої недавні політичні уподобання. Спочатку виступали під гаслом «Даєш право націй на самовизначення», а прийшовши до влади, віддають перевагу гаслу: «Територіальна цілісність держави — за будь-яку ціну». Під час боротьби за незалежність — постійні апеляції до міжнародного співтовариства та світової громадської думки, а після здобуття — «наш дім — наша фортеця, не лізьте в наші внутрішні справи». Щось подібне на це відбувається в годину пік — кожен, хто штурмує автобус, кричить: «він порожній», а ввійшовши в нього — «він переповнений».
Восени 1922 року комісія Оргбюро ЦК РКП(б), очолювана Сталіним, ухвалила так званий план автономізації, відповідно до якого, незалежні республіки мали ввійти на правах автономних у РРФСР. Але Ленін виступив проти й зажадав «не знищувати незалежність», а створити федерацію рівноправних республік. Так виник Договір про утворення СРСР.
Але далеко не всі аплодували самій ідеї об’єднання різних народів в одну державу. Так, 1922 року залишилося без відповіді точне запитання, адресоване грузинським письменником Константіне Гамсахурдіа Леніну: «Невже сьогодні не стало очевидно для всіх, що більше не можна стирати національних нюансів і кольорів?» Не почули, природно, й українця Володимира Винниченка, який атестував «братерство народів, куплене ціною духовного знеособлення», не інакше, як «мерзенну підробку». Через чотири роки Винниченко писав: «Півтораста народів Російської імперії були розподілені суворо за ранжиром у союзних, автономних республіках, областях та округах. І за кожним народом був поставлений наглядач — партійний секретар відповідного рангу. Насаджувалося уявлення: той, хто порушує національні проблеми, — буржуазний націоналіст».
«Нації не хочуть зникати»
Ця фраза належить Троцькому, який 1924 року хвалив «українських товаришів за глибоке розуміння питання та створення в губерніях підвідділів із роботи з нацменшинами, що дозволило розв’язувати на державному рівні всі їхні проблеми».
Улітку 1926-го в Харкові проходила Всеукраїнська нарада з національних питань. Секретар ЦК КП(б)У Затонський у своєму виступі відзначив «недоліки у встановленні добрих, дружніх, товариських відносин між усіма народами й народностями, які живуть в УРСР... У Харкові міськрада вирішила друкований звіт про свою роботу до перевиборів видати лише українською та російською мовами. Лише після того, як це питання порушила Центральна комісія національних меншин, міськрада видала звіт мовами національних меншин... У Дніпропетровську живе 5 тисяч поляків, але там немає жодної польської школи, хоча до революції така школа була. Єврейський міліцейський відділок і суд фактично не працюють. Більше того, під час встановлення характеру справ, що мають розглядатися в єврейському суді, туди було зараховано справи про антисемітизм, який серед євреїв навряд чи може виникнути. Тому, природно, суд не має потрібного навантаження... Міліцію в російських і грецьких селах повністю переведено на рідну мову, у єврейських — на 88%, польських — на 80%, болгарських — на 75% і німецьких — на 62,5%...»
Саме тоді розпочалися декади національних культур у Москві. Відбувалося їх безліч. Проходили вони помпезно. Так, славили Сталіна — така вже була традиція, — але славили і свій народ, націю, щиро демонстрували свої почуття, досягнення, таланти. Тоді ж спостерігається й піднесення української національної культури, мистецтва, літератури.
Природно, все це могло існувати й розвиватися лише під постійним патронатом офіційної ідеології, під керівництвом партії. Ну, а хто з українських (та й не лише українських) письменників, художників та інших діячів мистецтв не йшов на компроміс із владою в 30-ті роки, той закінчував своє життя в Сибіру або на Півночі. Колективізація, боротьба з куркулем, голодомор, «вороги народу» — адже це також 30-ті роки в Україні...
Не можна не сказати й про тих, хто, щиро вірячи в партію та Сталіна, залишалися водночас чесними людьми, котрі відчували себе — і справами засвідчували це — справжніми будівничими нового суспільства. Цілком можна зрозуміти сьогодні і образу, і гіркоту багатьох людей похилого віку, які протестують проти зображення їхньої молодості лише в чорному світлі. Хіба тільки табори й беззаконня характеризують ці роки, запитують вони. А наше комсомольське завзяття, дружба народів СРСР, соціалістичне ставлення до праці, ентузіазм і віра?!
І справді, молодь самовіддано вірила в те, що вона є творцем нового життя, нової історії. Не знала, не розуміла, точніше — не дозволялося їй знати й розуміти, що всі події навколо — зовсім не історія, в якій люди так чи інакше страждають і радіють, ледарюють і трудяться. Не історія, а пишний спектакль, часто фарс, який не має нічого спільного з їхнім трудовим і дуже важким для більшості життям, та й життям взагалі. Ось газета «Правда» від 4 серпня 1936 року. Передова стаття: «Виконаємо сталінський план розвитку тваринництва». Там є такі рядки: «Комсомольська організація щодня стежить за роботою свинарок, допомагаючи їм, де потрібно. Ось чому лише за перше півріччя від кожної свиноматки отримано дванадцять ділових поросят».
І одержували по дванадцять поросят, і сідали на трактори, і освоювали «агрозоотехнічну науку, виплекану великим Сталіним»... І були задоволені життям, вважали, що кращого й бути не може. У цьому сенсі вельми показова розмова на нараді передових комбайнерів і комбайнерок у Кремлі. Роблячи величезну поправку на той час, не можна не звернути увагу на добір показників, якими учасники наради характеризують своє щасливе життя: живу добре, маю стільці, ліжко, вішалку, чайник і три склянки, патефон, велосипед, гармонь... Лише одиниці згадують про книжки й радіо. Межа мрій комбайнерки Марії Вінник із Полтави — одержати від Сталіна фотографію, аби повісити її в своїй кімнаті. Характерна розмова Сталіна з комбайнером Боріним із Херсона.
«Сталін. Скільки вам років? Борін. Мені 27 років. Сталін. А виглядаєте ви зовсім молодим. Борін. Я молодий, бо живу в Радянській країні, де добре виховують і де добре жити всім націям та народностям. (Оплески.) Молотов. Ось це добре сказано. (Бурхливі оплески.)»
1937 року в центрі й на місцях були ліквідовані через непотрібність урядові й наукові інститути, органи преси, що займалися національною політикою. Закрилося й чимало видань, вузів і театрів, які працювали мовами нацменшин. Заодно ліквідувалися всі ті, хто свого часу заперечував тези Сталіна з національного питання. Можна було нарешті повністю переключитися на класову боротьбу, тим більше що в поглядах найрадикальніших комуністів національний чинник завжди вважався несуттєвим.
Про нації згадали в роки війни. Сталін і Берія дійшли висновку, що їхня улюблена формула «є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми» вже недостатня. А чому б не поставити питання ширше: «Є нація — є проблема. Немає нації — ...» Так 18 травня 1944 року в Криму, коли все населення святкувало визволення півострова від фашистів, татарів виселяли з неймовірною жорстокістю. На збір виділялося від 15 хвилин до години. Десятки тисяч родин було зігнано на пункти приймання й залізницею в товарняках відправлено на схід. У Караганді, Пермі, Кузбасі, на самісінькому сході Казахстану, у безводній Джунгарії поховано численних жертв цієї акції. Із засланими поводилися гірше, ніж із німецькими військовополоненими. У дорозі, що тривала місяцями, загинули тисячі й тисячі сімей.
Ворогами народу оголошувалися «ненадійні» німці й калмики, «схильні до співпраці з противником» чеченці та інгуші, «підозрілі» балкарці та карачаївці. Українців врятувала від евакуації їх чисельність, а євреїв — несподівана смерть тирана.
Справедливості ради слід сказати: спроби списати наявні проблеми на підступи ворога, бажано іноземного чи «чужорідного» походження, мають давню історичну «традицію». У відомій повісті Купріна «Поєдинок» є сцена, в якій описується урок «словесності» в царській армії. Єфрейтор, що веде заняття, запитує: «Кого ми називаємо ворогами у-ну-тренні-ми?» «Нутренніми ворогами... ворогами...» болісно розмірковує солдат. Його хвацький товариш вигукує: «Отож бунтівники — стюденти, конокради, жиди й поляки!»
Старший брат
Це почалося 24 травня 1945 року. Так-так! У нової хвилі російського шовінізму є точна дата. Саме того дня на прийомі в Кремлі Сталін сказав таке:
«Товариші! Я хотів би підняти тост за здоров’я нашого радянського народу, і передусім російського народу. Я п’ю передусім за здоров’я російського народу, бо він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу! Я піднімаю тост за здоров’я російського народу, бо він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу не лише тому, що він — керівний народ, а й тому, що в нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння».
Наступного дня вийшла передова «Правди» — «Великий російський народ», яку передрукували всі газети країни. І почалося...
Уся ця кампанія велася нібито примітивно, але саме в примітивізмі аргументації й полягала її сила. Газети з номера в номер почали публікувати статті про абсолютний пріоритет російського народу в літературі, мистецтві, науці й техніці. Це приємно тішило самолюбство російського народу, авторитетні ж підписи під статтями і, головне, масове історичне невігластво не давали можливості подумати про абсурдність цих «відкриттів».
Після травня 1945 року в пресі дедалі частіше почали з’являтися статті про «безрідних космополітів», котрі нехтують великими талантами російського народу. Спочатку в «безрідних космополітів» ще не було національної приналежності. Їх просто огульно віддавали анафемі, публічно змушували каятися, лякали, соромили, повчали і — в найкращому разі — виганяли з роботи. Ця всесоюзна боротьба автоматично переросла в цькування національної інтелігенції, що й було ідеєю всієї кампанії. Через два з половиною десятиліття цей досвід повторять китайці, проводячи свою «культурну революцію».
А поки що пропагандистські жорна набирають обертів. Один за одним з’являються нариси, п’єси, романи, повісті й фільми з обов’язковим сюжетом: російський учений робить відкриття, а іноземці його «викрадають». Чи слід казати, що ця кампанія набула таких непристойних форм, мала такі перегини, що послужила приводом для всесвітнього осміяння, залишившись у пам’яті як анекдот: школярам — «дітям різних народів» — задали твір на тему «Слони». Англійська дитина написала твір «Слони і розвиток техніки», французька — «Слони й секс», німецька — «Слони і танки», а радянський школяр — «Росія — батьківщина слонів». До речі, історія засвідчує: кожна держава, заснована на догматі національної ідеї, тією чи тією мірою рано або пізно постає сміховинною «батьківщиною слонів».
І одне уточнення. Боротьба з космополітизмом у республіках, в Україні зокрема, розгорталася паралельно з атакою на націоналізм. Навіть Шевченко та Франко потрібні були не самі по собі, а лише як «молодші брати» великих російських революціонерів. От уже воістину: всі люди були братами, аж поки не стали з’ясовувати, хто з них старший.
Людство нині живе в пошуку і набутті глибинних духовних зв’язків між людьми та культурами. Над феноменом батьківщини б’ються політики, економісти, соціологи, філософи... Адже так хочеться, щоб вона була для кожного батьківщиною людей, а не слонів.
Звісно, взаємини корінного населення й «інородців» у різних країнах складаються по-різному. Я, приміром, раніше часто бував у Середній Азії, на Кавказі й можу сказати з упевненістю: російськомовні в цілому становили там далеко не найгіршу частину населення. А можливо, тут дається взнаки світова закономірність: «інородцям», навіть якщо вони народилися там-таки, доводиться докладати більше зусиль бодай для того, щоб «триматися на плаву», — прагнути до освіти, вищої кваліфікації, побутової культури, зрештою. Це «інородці» дали, скажімо, Англії Адама Сміта й Бернарда Шоу, Свіфта та Джойса, Дефо й Дізраелі...
Пропоную самим читачам продовжити цей список, але вже за рахунок не англійських, а наших «інородців». Хоча про яких інородців може йтися в Україні? Невже Микола Пирогов і Олег Антонов, Шолом-Алейхем і Серж Лифар, Петро Нестеров і Оскар Патон, Марко Донський і Сергій Параджанов, Натан Рахлін і Марк Бернес, Леонід Утьосов і Клавдія Шульженко є для української культури, науки, мистецтва інородцями? Винахідник дирижабля Федір Андерс, який народився в Білій Церкві, архітектор Володимирського собору в Києві Олександр Беретті, неперевершений оспівувач української природи грек Архип Куїнджі, творець Нікітського ботанічного саду в Криму Христіан Стевен... Представниками якої країни й якої національності є ці чудові люди?
Коротше кажучи, хто вважає, що в Україні є інородці, той або відверто недалека людина, або, навпаки, занадто далекоглядна. Бо образ «інородця» легко перетворити на образ ворога, так само, як національну гордість — на національне чванство.
До речі, в Оруелла в його знаменитому «1984» фігурує Старший Брат. Значення, ясна річ, інше, але як же точно вгадано сам термін!
«Кердик соціалізму»
Згадую відрядження до Киргизії у 80-му році. Сама назва республіки перекладається як «земля сорока народів». Їх справді дуже багато. І жили вони всі дуже дружно. Киргизи, росіяни, українці, казахи, узбеки, уйгури, таджики, татари... Гадаю, гостю будь-якої національності в киргизькому кишлаку й сьогодні наллють піалу кумису або міцного бозо, а коли заріжуть барана й вивалять на величезне блюдо перед гостем делікатес — варені, немов гофровані, баранячі кишки, у хід підуть і кумис, і бозо, і російська водка, і українська горілка. А як же інакше!.. Чому ж суспільство нині доводить проблему дружби народів часто до абсурду, коли «гостинні» господарі можуть почати різати не барана, а гостя? Отож, в одному з кишлаків я побачив на клубі транспарант: «Кердик соціалізму». І хоча в перекладі цей напис означав, швидше за все, «Слава» чи «Ура» соціалізму, я ж для себе переклав його як «Кінець соціалізму».
Національне питання — дуже делікатна річ. Ось і я, взявшись за цю статтю, намагаюся бути надзвичайно обережним, аби в жодному разі не зачепити чиїхось національних почуттів. Якщо, висловлюючи свої погляди «в порядку обговорення», я ні на чому не наполягаю, то в одному переконаний абсолютно — національна ворожнеча починається там, де зникає достаток.
Коли був в Америці, досить серйозно ознайомлювався з її національними проблемами. Особливо довго спілкувався з професором Еймського університету Пітером Коллі. Він, зокрема, провів такий експеримент. Узяв сто дітей —відповідно до відсотків національного складу США: стільки-то англосаксів, стільки-то африканців, стільки-то поляків, євреїв, вихідців з Іспанії... Відвіз їх у табір, де влаштував їм чудове життя-буття. І раптом без їхнього відома став погіршувати умови життя. Зменшувалося споживання електрики — отож не всі будиночки опалювалися, треба було зселятися. Виник брак їжі... Поступово в дітей почало розвиватися те, що називається національним чванством. Білі об’єднувалися проти негрів. Спалахували бійки. Колишні друзі перетворилися на ворогів. Негрів відселили. Але погіршення тривало. Тоді почали обурюватися іншими нацменшинами, що спричинило національний антагонізм. Потім організатор експерименту привів усе в порядок, і в таборі запанував мир, усі знову подружилися, почали грати на банджо та співати пісень... Такий самий експеримент проводиться в Україні добрих 80 років: населення озлоблене бідністю, несправедливістю, голодом, холодом. Воно шукає винних. Кримські татари вважають винними українців, українці — росіян, росіяни — євреїв... А євреї, здається, взагалі вже нічого не вважають або рахують дні, коли звідси поїдуть... «Статуправління повідомило, що Україна вийшла на перше місце з випуску євреїв» — такий плакат висів восени 1998 року на капуснику в Київському політеху. Справді, відтоді, як євреї стали виїзними, їх переїхало до США, Німеччини й особливо до Ізраїлю сотні й сотні тисяч.
Одного разу запитав літнього єврея, у минулому відомого лікаря, який нині живе на мізерну пенсію: «Чому б вам не поїхати в Ізраїль? Там бодай пенсія буде пристойна». Він відповів сумно: «Мій улюблений герой Тев’є-молочник також нікуди їхати не хотів і говорив гордо: «Я росіянин єврейської національності!» ось і я не поїду з Одеси, яку, попри все, дуже люблю». Як добре сказав Василь Симоненко:
«Можна все на світі
вибирати, сину,
Вибрати не можна
тільки Батьківщину».
Але люди їдуть... Гадаю, їдуть з України не лише по гроші — долари, фунти, марки, шекелі. І раніше багато наших друзів та знайомих їхали не тільки за довгим карбованцем — у тайгу, на якесь нечуване будівництво, у геологічну чи старательську артіль, на путину чи ще кудись. Звісно, хотілося вирватися зі звичного цеху, контори чи родини. Але головне: і раніше, і сьогодні поспішають за повагою. І за самоповагою. Якої так бракує всім нам, можливо, значно більше, ніж ніжок Буша, йогурта, кубиків «Маггі», джинсів, чобіток, меблевих гарнітурів, власної «Тойоти» і євроремонту в приватизованій «хрущовці», а також грошей, потрібних на все це. Інше питання: чи досягали наші друзі та знайомі бажаного в колишніх поїздках? І чи досягнуть нині?
Доки був сильний механізм центральної влади, йому вдавалося заглушати тліючий вогонь сепаратизму, але щойно він послабшав, вогонь спалахнув кривавим полум’ям. Історія з Чечнею — найкраща ілюстрація того, як народи та країни можуть переоцінити свій національний потенціал. Той, хто бував у Чечні, легко погодиться зі мною: чеченці — дуже достойні й горді люди. У них у крові — пошана до старих, дивовижна ввічливість, добросердя до гостя, патріотизм, повага до своєї історії. Ясна річ, є в Чечні й абреки, але вони не чеченці. Абрек — це ізгой суспільства. Абрека постійно гнали з кола людей заможних, працьовитих, прив’язаних до своєї землі й до свого домашнього вогнища. Абрек небезпечний для самого чеченського населення. Проте не образ абрека, а саме образ чеченця як убивці й бандита культивувався в Росії протягом усього ХIХ століття. Робилося це з єдиною метою: морально виправдати завоювання Кавказу. Нехай люди йдуть на війну, знаючи, що вони виконують святу справу.
У сьогоднішній Чечні вбивали і вбивають росіян не за їхню національність, а за приналежність до держави, яку ненавидять з причин зовсім не етнічних. У цих умовах убивали б і вірмена, і латиша — їх називали б росіянами і вбивали б. Дедалі очевидніший висновок: Чечні потрібно за будь-яку ціну дати незалежність. Навіть цар після 50-літньої кавказької війни змушений був зробити ласку Шамілю.
Повернімося в Україну. Багато наших недругів давно й зловтішно потирають руки, мовляв, Крим може виявитися для України тим самим, чим Чечня для Росії. «А чому кримські татари допомагали фашистам?» — як і раніше, запитують деякі політики. Невже не зрозуміло, що колективної вини не буває, тим більше вини цілого народу. Отож якщо хтось через помилку історії виявився «за компанію» безвинно винним, треба знайти спосіб спокутувати свою вину перед ним. Лише тоді кримські татари назавжди залишаться громадянами України, нашими з вами співвітчизниками, а отже — друзями.
Завжди український народ був дуже терпимий до інших національностей. Асиміляція українців, росіян, євреїв, поляків, греків, молдаван, білорусів — найкраще підтвердження цього. Але знаходяться авантюрні особистості, котрі постійно підсувають нові гасла, які, на їхню думку, відкриють нам істину в останній інстанції. Скільки їх, цих «істин», уже було в нашому житті! «Комунізм (варіант: капіталізм) — світле майбутнє всього людства» чи «Нове покоління вибирає пепсі!», «У нас усі рівні» чи «Хто не з нами, той єврей»...
Ось чому сьогодні важлива делікатність стосовно кожного неукраїнця, котрий живе в Україні. У цьому зв’язку прикро, що неповага до кримськотатарського населення раз у раз, та й виявляється. Приміром, одна з київських команд КВН, виступаючи по телевізору, показала сценку «Незваний татарин гірший від курортника». Крім вульгарності й шаржування в зображенні кримських татар, були там і тексти, цілком здатні зачепити національні почуття. Приміром: «На думку соціологів, Сталін свого часу цілком справедливо депортував із Криму кримських татар. Вони й так відпочивали там понад 1000 років». Хочеться перепросити кримських татар за цю безтактність. І пригадати історію, пов’язану з ім’ям правозахисника генерала Григоренка.
1989 року в колишньому селі Заланкой Бахчисарайського району, всупереч протистоянню влади, виросло нове кримськотатарське селище з двома вулицями. І жителі вирішили одну з вулиць назвати ім’ям Петра Григоренка, а другу — ім’ям Ісмаїла Гаспрінського, кримськотатарського просвітителя й гуманіста. Проти Гаспрінського представники влади нічого не мали, бо не знали, про кого йдеться. Але ось щодо Григоренка вони були рішуче проти і сказали, що ця вулиця називатиметься Фруктовою. Кримські татари заявили: ні фруктових, ні овочевих вулиць нізащо не хочемо. Протистояння тривало майже два роки — жителів не прописували, а отже, вони не могли влаштуватися на роботу. Але люди стояли на своєму. І перемогли! Вулицю в Заланкої назвали ім’ям Петра Григоренка. А сьогодні чи не в кожному селищі, де живуть кримські татари, є вулиця генерала Григоренка.
«Усі люди — брати, але не всі брати — люди»
Відокремлення України, її незалежність особливо вразили того збірного російського інтелігента, який по-справжньому ніколи не вникав в українську тематику. Майже так, як коли б відокремилася й стала самостійною Курська область або Білгородська. Мовляв, регіональні проблеми є скрізь, але це ще не привід відокремлюватися. Українці завжди перебували на периферії свідомості російського інтелігента в образі такої собі симпатичної сільської рідні, причому рідні без проблем. Доречне, звісно, риторичне запитання: де ж хвалена чуйність російського інтелігента до чужих бід? Звідки така зарозумілість?
Ось відкритий недавно російський філософ кінця ХIХ і початку ХХ століття Василь Розанов, якого полюбляють нині цитувати. У статті «Гоголь» він захоплюється гоголівським талантом такими словами: «Гоголь — приклад надзвичайно великої людини. Заберіть його з російської дійсності, життя, духовного розвитку — далебі, втратити всю Білорусію не страшніше буде...» Чому Білорусію? Адже Гоголь українець. А просто для російського інтелігента не має значення, де Україна, де Білорусія. А який при цьому розмах! Яка самодержавна недбалість стосовно не своєї землі!..
Із радянських часів у фільмах і книжках, поруч зі старшим братом — російським — обов’язково виникав веселий і спритний молодший брат — українець. Зображували його нерідко скупуватим або недалеким, але обов’язково потішним. Національні риси українця потрібні були для «оживляжу»: говорить зрозуміло і поводиться начебто як усі, але дуже вже кумедний. І взагалі, до України, до Малоросії ставлення росіян було завжди поблажливим, а малорос вважався персонажем етнографічним. З ним, мовляв, пов’язані чуб і гопак, і дівчата чорноброві, і борщ із пампушками, і галушки зі сметаною...
А ось недавно одна мила українська актриса розлучилася з київським чоловіком і вийшла заміж за москвича, певне, непоганого хлопця. У чотирьох російських газетах («Комсомолке», «Российской газете», «Вечерней Москве» и «Московском комсомольце») з’явилися повідомлення про радісну для молодої жінки подію. Писали різні журналісти, більше того— дуже різні, не схожі одне на одне видання. Але в кожній замітці був рядок про те, що наречена привезла з Києва українське сало й чорний хліб, і численні гості (весілля гралося на теплоході) наввипередки розхвалювали молоду, яка «завдяки знаменитому українському салу стала якось ближча й рідніша російській душі». Невже нічого, крім апетитного сала, не побачили мої колеги в цій талановитій актрисі кіно й телебачення? Ніяково за такі солідні газети...
Досить прикладів. Головне — наші два народи були й залишаються найближчими родичами. Це — істина, а ті, хто хоче її спростувати, не варті навіть суперечки. І, мабуть, уже на часі українцям не зважати на російську гординю, на по-дурному зневажливе ставлення до України. Втім, кревність етносів — категорія наукова. А ось категорія практична: у світі немає іншої пари країн, жителі яких були б пов’язані такою кількістю родинних уз у буквальному, побутовому сенсі слова. Кажуть, із кожного боку по 22 мільйони родичів. Крім того, у нерозділеному, на щастя, стані, тобто всередині кожної з двох країн, живуть, не відаючи міжнаціональних проблем, не сотні тисяч — мільйони українсько-російських родин, де діти з гордістю промовляють: «Мій тато — росіянин, а матуся — українка». Або навпаки. І вже зовсім неможливо полічити, скільки мільйонів людей у двох наших державах об’єднують дружні та приятельські зв’язки.
Але національний екстремізм існує. Гадаю, ніхто не зможе завдати стільки шкоди російському народу, ніхто не зможе створити йому стільки ворогів, скільки ті, хто тужить за пануванням «російської раси». Погані приклади заразливі. Не дай Боже, в Україні з’являться свої баркашови! «Росіяни, — скажуть вони, — забирайтеся геть на свою історичну батьківщину, у свій Ізраїль — у Росію!» Власне, баркашови можуть з’явитися в будь-якій країні й тим зганьбити її. Правильно сказав сатирик Єжи Лец: «Усі люди — брати, але не всі брати — люди».
Не можна, щоб різномасті авантюристи втягли народи у чвари. Адже завжди можна знайти «винуватця» тяжкого економічного становища країни й увесь гнів корінного населення спрямувати на нацменшини (технологію такого переведення стрілок відпрацьовано дуже давно), кинувши гасло: «Бий вірменів!», «Бий азербайджанців!», «Бий татар!», «Бий хохлів!», «Бий москалів!»... «Хто там залишився неохоплений? Його також бий!»
На жаль, національні проблеми були, є й, напевно, будуть завжди. Це лише хрущови, брежнєви та андропови нас запевняли: відносини між націями й народностями в країні настільки гармонізовані, що національне питання вирішено раз і назавжди. Ця їхня дитяча впевненість грунтувалася, мабуть, на тому, що член Політбюро з українським прізвищем Кириленко нічим не відрізняється від члена Політбюро з російським прізвищем Романов. Але національні характери, література, мистецтво, мова — усе доводить, що українець зовсім не дублікат росіянина, не його копія, хай і зменшена. Ми — два різних народи, і цього досить, аби не засумніватися в праві України на незалежність.
П’ята графа з погляду здорового глузду
Побувавши в Чечні, Ізраїлі, я зрозумів: скрізь, де хочуть виправдати ненависть людини до людини і для того, щоб люди не божеволіли, коли вони вбивають інших людей, застосовується старий, як світ, прийом підміни понять. Араб каже: «Яка це людина? Це єврей». А єврей своєю чергою: «Це ж араб, а не людина». І вже немає людини, немає людей. Замість живих людей — знаки, позначення, ярлики: хохли, москалі, жиди, армяшки, япошки, німчура, або інший ряд — сіоністи, комуністи, демократи, патріоти, одне слово — гади, біси, вороги. А ворогів не жаль, якщо ворог не здається, його знищують. Коли з цим зіштовхуєшся віч-на-віч, хоч би де це було — у Києві, Грозному, Москві чи Єрусалимі, — відразу перестаєш думати про національну гордість. Бо саме національна гордість використовується особливо успішно для виправдання взаємовинищення людей.
В одному журнальному нарисі мене вразила спостережливість автора, який побачив глибинну схожість життя негритянського села на Мадагаскарі з життям полтавського села. Звідки ця подібність? Що в людях залишається спільне при розбіжності культур, релігії, соціального ладу, освіти, національності? Гадаю, не помилюся, якщо назву цю спільну для всіх людей властивість здоровим глуздом.
Здоровий глузд — оптимальний режим для особистості. Будь-якої особистості. З будь-яким станом лібідо. З будь-якими проявами характеру й ментальності.
Здоровий глузд — це те, що дозволяє завжди вітатися з сусідом і не чекати, щоб він привітався перший. Це прагнення згладжувати кути й не шукати колоду в чужому оці.
Здоровий глузд — це вміння радіти життю, хоч би яким важким воно було. Без цього вміння Робінзон на безлюдному острові загинув би вже першого дня від самих лише жаху й нудьги.
Здоровий глузд — це те, що змушує вчити мови й прилучатися до культури людей, котрі є твоїми сусідами, товаришами по службі чи просто співвітчизниками. Щоб не виявитися Робінзоном, який живе в оглушливій самотині на незаселеному острові...