На психотерапевтичному прийомі з п’ятирічним хлопчиком:
— Як ти гадаєш, що таке сором’язливість (рос. — застенчивость)?
— Це коли тримаєшся за стінку, еге ж?
Сором’язливість — особливість, характерна як для дітей, так і для дорослих. Бути сором’язливим — означає боятися спілкування, сором’язлива людина вбачає у спілкуванні, особливо з незнайомими людьми, загрозу. На сьогодні у психології поширена точка зору, що ця риса формується в результаті негативних переживань, які виникають у дитини в процесі спілкування і поступово закріплюються у свідомості.
Сором’язливість може бути як вибірковою, так і поширюватися на все соціальне оточення маляти. Однією з причин її виникнення може бути занижена самооцінка чи невпевненість у собі. Вважаючи себе гіршою за інших, дитина починає уникати контактів із оточуючими, підсвідомо не бажаючи травмувати і так ущемлене самолюбство. Здатність до спілкування — це вияв комунікативних особливостей особистості. А вони, у свою чергу, складаються: із бажання заходити в контакт із оточуючими, вміння організувати спілкування — слухати, співпереживати, вирішувати конфліктні ситуації, зі знання норм і правил взаємодії з оточуючими. Такий порядок у побудові спілкування характерний для дорослих. У дітей усе навпаки — бажання виникає лише зі знання правил і вміння організувати спілкування. Часто дитяча сором’язливість і замкнутість є наслідком того, що дитину просто не навчили спілкуватися. Але для цього потрібно лише докласти зусиль, і головне — бажання та розуміння...
Якщо сором’язливість не заважає життю вашої дитини — отож це не проблема. Можливо, це вияв особливостей темпераменту — стриманості, інтроверсії. Багато дітей дають раду сором’язливості, набуваючи різноманітного досвіду спілкування.
Та якщо сором’язливість заважає самій дитині — знайомитися, відповідати на запитання вчителя, складати усні іспити, — тоді необхідне втручання. Своєчасне і дуже делікатне.
Я вдячна своєму викладачеві професору Воронову за одну з його геніальних фраз, яку нині використовую як девіз: «Немає хороших людей — є люди, з якими мені добре. Немає поганих людей — є люди, з якими мені погано. Немає недоліків — є те, що нас відрізняє одне від одного». Як, наприклад, замкнутість, соромливість, сором’язливість. Будь-якому батькові чи матері (та й просто людині) важливо пам’ятати й донести до свого маляти — ми різні, і ми маємо право на цю «різницю». Можливо, якісь відмінності нашої дитини і потребують корекції та трансформації (зауважимо — не тиску і переробки). Можливо, їй потрібна просто адаптація до «навколишнього світу». І сором’язливість — знову-таки, не недолік, а особливість вияву її чутливості, творчого архетипу — щойно розкриється її творчий потенціал, з’явиться і відчуття впевненості, у тому числі й у спілкуванні. Роль батьків значною мірою в цьому й полягає — у підготовці дітей до виходу в соціальний простір. А вияви соромливості частіше виникають у сім’ях із гіперопікою, у батьків, які реалізуються виключно в дитині. І підсвідомо «прив’язують» її до себе. Часто на психотерапевтичному прийомі мами проговорюються — «ми» ходимо в садок, «ми» малюємо, «ми» навчилися... І тут потрібна робота саме з мамою, щоб вона нарешті відпустила дитину, дала їй відчути своє «Я». Адже самостійності неможливо навчити, її можна лише надати.
Існує теорія, відповідно до якої дитина після шести років має «проживати» одночасно три соціальні ролі — групи. Наприклад, школа, двір, гурток чи секція — у кожній групі вона набуватиме свого досвіду, десь буде ведучою, десь веденою. Поведінковий кругозір дитини розширюватиметься. Отже, вона набуватиме й навичок спілкування.
Також сором’язливість виявляється в тих сім’ях, де переважає авторитарний стиль виховання. Де власне чадо, як у прокрустове ложе, вганяють у стереотип «ідеальної дитини». Де її недоліки (не прийняті як «відмінності») висміюють й існує жорстка система заохочень та покарань.
Я часто запитую в батьків, що люблять їхні діти, про що мріють, що малюють, що вони, батьки, люблять у своїх дітях (зауважимо — не за що люблять, а саме що люблять). Найчастіше у дорослих ці запитання викликають збентеження. Придивіться до малюнків своїх дітей. Ще в ХIX столітті малюнок був названий «основним шляхом пізнання». У ньому за бажання ви зможете побачити те, що дитина хоче, але не може розповісти про свій стан. Є дуже проста методика психологічного дослідження — малюнок людини, себе. На прийомі, граючись із маленьким пацієнтом, я вдаю фотографа, який робить знімок «моделі» (дитини), і прошу потім цю фотографію намалювати. Якщо фігурка людини занадто мала, розташована десь у кутку, «біля стінки», — це свідчить про те, що в даний момент (а будь-який тест відбиває ситуацію поточного моменту) дитина невпевнена в собі, сором’язлива, прагне стати непомітнішою... У такому разі необхідно докласти зусиль, щоб малюк відчув психологічну безпеку.
Якщо ви бачите, що у вашої дитини виникають труднощі в спілкуванні, проаналізуйте свою поведінку, можливо, настав час скорегувати методи виховання. Самі залишайтеся в будь-яких ситуаціях, пов’язаних із дитиною, спокійними, доброзичливими і незворушними. Не називайте малюка сором’язливим. Будь-який ярлик запускає певну програму в нашій підсвідомості. Не порівнюйте з іншими. Навіть подумки. Дитина все одно відчує, що не відповідає намальованому вами «зразку». Результат — відчуття ще більшої незахищеності й невпевненості.
У новому оточенні дитина може злякатися, попроситися на руки чи схопитися за ваш одяг. Не привертайте до її поведінки уваги. Почекайте, поки малюк відчує впевненість, він сам відпустить руку або стане на ніжки.
Сором’язливі діти не люблять сюрпризів — намагайтеся готувати їх заздалегідь до майбутніх подій, навіть незначних і, на ваш погляд, приємних.
Задійте всі свої творчі здібності — частіше бавтеся у рольові ігри, грайтеся з пальчиковими чи іншими ляльками. У казці, театральній постановці відпрацьовуйте різні ситуації. Наприклад, розмова в автобусі з кондуктором чи пошук туалету в театрі.
Спільно з дитиною (не за неї, а саме спільно) вибирайте для неї «відповідальність» — наприклад, за те, що в домівці завжди буде хліб, газета з програмою тощо, залежно від віку. Це додасть маленькій людині відчуття значимості, підвищить самооцінку, розвиватиме комунікативні навички, а до того ж вона набуватиме досвіду оперування грошима.
Попросіть у дитини допомоги — у вашій присутності: дізнатися в перехожого, котра година, викликати по телефону таксі, відповісти на телефонний дзвінок або самостійно зателефонувати родичеві... Взагалі корисно радитися з дітьми, але тільки в тому разі, якщо ви готові дотримуватися їхніх порад.
Буде чудово, якщо ви підготуєте домашній концерт із квитками, програмкою, із кількома запрошеними з найближчого оточення глядачами. Головним актором, якого зустрінуть оплесками, звісно, буде дитина. Якщо малюк любить малювати, можна влаштувати в коридорі галерею його робіт...
Займайтеся власною реалізацією і пам’ятайте: «Ви (батьки) — луки, з яких ваші діти, мов стріли, послані вперед....» (Поема «Пророк». Дж.Х.Джебран).