На Air Force One як на білому коні
Зустріч Леоніда Кравчука і Білла Клінтона 12 січня 1994 року у Бориспільському аеропорту ввійшла в історію світової дипломатії як унікальна аномалія. Хоча йдеться про рандеву двох президентів, я ніде не знайшов посилання на неї як на саміт. То що ж це було? Stopover — зупинка в дорозі. Саме так лаконічно й по суті назвала цю зустріч американська преса.
Клінтон спілкувався з Кравчуком трохи більше, ніж півтори години. Натомість його наступна зустріч у Москві з «другом Борисом» тривала два дні… Під час візиту до СРСР 1966 року президент Франції Шарль де Голль наполіг на тому, щоб до його маршруту включили відвідини «матері міст руських». Дивно, але господар Білого дому, вперше прилетівши до України, не спромігся відвідати її столицю.
Борис Єльцин |
На противагу загальноприйнятій думці, найбільше виграла Росія. Щоправда, їй не вдалося створити на теренах колишнього СРСР єдиний військовий простір і взяти під повний контроль увесь радянський ракетно-ядерний арсенал. І все ж вона домоглася максимуму можливого. Стала ядерною наступницею радянської імперії, єдиною ядерною державою на безмежних євразійських просторах колишнього СРСР, утвердила свій статус учасниці міжнародного елітного ядерного клубу.
Від ядерної оборудки виграли і Сполучені Штати, нейтралізувавши незначним коштом стратегічну загрозу своїй національній безпеці і заощадивши астрономічні суми за рахунок скорочення асигнувань на оборону. Але раніше чи пізніше їм доведеться визнати: на початку 90-х років ХХ століття, після розвалу «імперії зла», США припустилися геостратегічної помилки.
Її від самого початку передбачив найпослідовніший публічний критик орієнтованої виключно на Москву політики адміністрації Клінтона Збігнєв Бжезінський, який пропонував Вашингтону скористатися іншою парадигмою. «Головною метою реалістичної, довготривалої великої стратегії, — писав він у резонансній статті «Передчасне партнерство», опублікованій у часопису Foreign Affairs (MarchApril 1994), — має бути консолідація геополітичного плюралізму в колишньому Радянському Союзі. Ця мета доречніше визначає довгострокові американські інтереси, незалежно від того, чи стане у найближчому майбутньому Росія демократичною державою». Бжезінський радив адміністрації Клінтона відмовитися «від однобічного, перебільшеного сприйняття питання про статус ядерної зброї як лакмусового папірця в американо-українських відносинах». «…Існування незалежної України, — наголошував він, — має набагато далекосяжніше значення, ніж те, швидко чи ні Україна демонтує свій пострадянський ядерний арсенал».
Сучасна Європа могла б бути інакшою, якби після розвалу СРСР «архітектором» американської політики на пострадянському просторі був далекоглядний і прихильно налаштований до України геостратег. За фасадом «демократичної» Росії Збігнєв Бжезінський безпомилково розгледів її імперський оскал. Сьогодні, замість того, щоб мати своїм союзником сильну, демократичну Україну (з ядерним чи без’ядерним статусом) Сполученим Штатам доводиться відповідати на новий антиамериканський виклик неоімперської Росії.
Серед трійки учасників ядерної оборудки Україна виявилася повним лузером. Вона добровільно-примусово відмовилася від успадкованого потужного стратегічно-ядерного арсеналу в обмін на «зобов’язання» Росії, Великої Британії і США поважати її «незалежність, суверенітет та існуючі кордони», утримуватися «від економічного тиску» щодо неї, які містяться у Будапештському меморандумі (грудень, 1994 р.). Але яка їм справжня ціна після подій довкола Тузли і наймасштабнішої газової війни, яку веде нині Москва проти України і проти Європи?
P.S. Коли аналізуєш проблему ядерного роззброєння України, виникає історична аналогія. У 60-х роках ХХ століття генерал де Голль узяв твердий курс на створення Force de frappe — національної ударної ядерної сили. Він прагнув мати надійну гарантію, що, не покладаючись на США й Англію, зможе відвернути можливу радянську агресію проти Франції і, приєднавшись до елітарного ядерного клубу, утвердити її статус як великої держави. Всупереч протидії Вашингтона й Лондона, він виявив політичну волю і домігся стратегічної мети.
Залишається додати: Франція — не Україна, а Кравчук — не генерал де Голль. Сьогодні французький ядерний арсенал третій за потужністю в світі – після американского та російського.
Довідка «ДТ»
ВР України вимагала від США компенсацію за ядерне роззброєння на суму в три мільярди доларів. Тотожних асигнувань на демонтаж, знищення та очищення довкілля на місцях дислокації ракет замість пропонованих американцями 175 мільйонів доларів домагався під час переговорів у Вашингтоні міністр закордонних справ Анатолій Зленко. Кравчук дав згоду на ціну в 1 мільярд, а в результаті Україна не отримала й цього мінімуму.