«СОНЦЕ РУСЬКОЇ ЗЕМЛІ»

760 років тому князь Олександр Ярославович Мономашич, прозваний Невським, нащадок Юрія Долгорукого, династії Рюриковичів, — розбив біля Чудського озера лицарів Тевтонського ордену й Ливонського ордену мечоносців, запобігши цим наступу католицизму на Русь.

Олександр народився 30 травня 1220 року в Новгороді. Він був другим сином князя Ярослава II Всеволодовича та смоленської князівни Ростислави Мстиславівни. Тоді Новгород був вільним, керованим Народним віче містом, а князя з дружиною запрошував на службу, для оборони своїх земель. 1228 року батько Олександра, князь Ярослав, поїхав у Володимир, залишивши в Новгороді княжити своїх синів, дев’ятирічного Федора й восьмирічного Олександра під наглядом матері й головного над дружиною Гаврила Олексича. Але в місті почалися заворушення, і княгині з дітьми довелося залишити його разом із двома суздальськими боярами під захистом дружини. Через два роки княжа сім’я повернулася назад, і шість років Ярослав Всеволодович залишався князем у Новгороді.

Отрок Олександр опановував військову науку під наглядом Гаврила Олексича. У свої десять років він за зростом і силою виглядав як п’ятнадцятирічний, міг керувати бойовим конем, володів мечем і списом, умів читати й писати і завжди супроводжував батька з дружиною. А коли 1236 року князь Ярослав Всеволодович одержав стіл у Києві й поїхав туди із родиною, у Новгороді князем залишився Олександр — його старший брат Федір Ярославович помер ще 1233 року.

Час тоді на Київській Русі був важким: лише Новгород і Псков не сплачували данину Золотій Орді, інші землі вогнем і мечем пройшли Чингіз-хан і Батий. Міста лежали в руїнах, села збезлюділи. Київ перестав бути столицею, головним містом Русі став Володимир. А на Новгородську та Псковську землі йшла напасть із півночі, із боку Швеції, та з заходу, із боку Тевтонського й Ливонського орденів. Папа Римський освятив похід проти язичників. Лицарі захоплювали землі в Пруссії (Борусії), Кулмщині, Прибалтиці, навертаючи пруссаків, ливів і естів у католицьку віру, і впритул підійшли до кордонів Псковської та Новгородської земель. А шведи вже захопили гирло Неви, прагнучи перекрити новгородським купцям шлях «із варяг у греки».

Такою була ситуація на початок 1240 року, коли на 20-му році життя Олександр Ярославович взяв у дружини княжну Олександру, дочку полоцького князя Брячислава. У Новгороді князь пробув недовго — обстановка вимагала зміцнювати кордони, й Олександр вирушив будувати фортеці на річці Шелони, обороняючи Новгородську землю з заходу. Але біда прийшла з півночі.

«Нас мало, але не в силі Бог, а в правді!»

У квітні 1240 року, підбурювані папською булою про хрестовий похід на естів, чухонців і фінів, шведи впритул підійшли до Новгородських земель на північному заході. Після окупації Естляндії і Фінляндії вони вирішили напасти на Русь, скориставшись тим, що країну було розбито й розграбовано, витоптано копитами вершників Золотої Орди. На початку липня зять шведського короля, ярл (граф) Біргер на сотні суден увійшов у гирло Неви, дійшов до місця впадання в неї Іжори й висадив на берег 5000 лицарів і лучників із списоносцями. Шведи розбили табір на березі Неви, поставивши в центрі велике шатро для графа Біргера. Сам ярл наказав написати в Новгород князю Олександру: «Якщо можеш, чини опір, але знай, що я вже тут і полоню твою землю!» Біргер не думав, що юнак-князь піде на нього. Вирішивши залякати новгородців, він збирався йти Невою в Ладозьке озеро, захопити Ладогу, а потім, пройшовши Волховом, підійти до стін Новгорода.

Коли в місті дізналися про шведів на Неві, зібралося віче. Одна сторона — заможні новгородські купці — вирішила дати ярлу грошей, але інша — ремісники й міські посадські люди — ухвалили йти проти шведів війною. Природно, що в Новгороді у шведів були свої розвідники, вони донесли Біргеру, що згоди в місті немає, а княжа дружина мала, тож варто лише трішки почекати — Новгород скориться шведській короні. Тому шведський головнокомандувач особливих заходів для оборони свого табору не вжив; його лицарі відпочивали, тільки невеличкі загони лучників грабували навколишні села, населення яких пішло в ліси.

Князь Олександр, не чекаючи рішення віче, уночі вирушив із дружиною до табору супротивника, по дорозі збираючи ладожан, котрі втекли від загарбників, озброював їх і створював загони. Увечері 13 липня 1240 року він підійшов до табору Біргера на відстань п’яти кілометрів і пустив уперед розвідку на чолі з дружинником Михайлом. Розвідка захопила «язиків». Полонені шведські лучники розповіли, що ярл чекає князя, аби з ним поборотися, але рухатися вперед поки що не збирається, оскільки побоюється лісових засідок.

14 липня Олександр вишикував свої війська та звернувся до них: «Нас мало, але не в силі Бог, а в правді!» Після цього він наказав Гаврилі Олексичу підійти непомітно до шведського табору і, несподівано напавши на нього, відрізати супротивника від суден, аби не дати йому втекти. Для цього взяти кінноту, яка повинна вдарити вздовж берега. Хоча князю щойно виповнилося двадцять, уся дружина виконувала його розпорядження беззаперечно, йому вірили.

У ранковому тумані, що піднявся від річки після сходу сонця 15 липня 1240 року руські дружинники побачили тільки верхню частину шведських шатрів. Піші ладожани кинулися на шведів першими, їх вів ополченець Сава, котрий пробився до шатра Біргера й сокирою підрубав головний стовп. Шатро впало й повалило штандарт ярла. По всьому табору точилася люта битва: лицарі, не встигнувши начепити обладунки, напіводягнені схопили мечі й чинили несамовитий опір, але ладожани взяли їх «у сокири» й рубали нещадно. Не витримавши раптового нападу, супротивник кинувся до своїх суден, але берегом уже мчали дружинники князя на чолі з новгородським ратником Михайлом, і пробитися до кораблів було нелегко. Гаврило Олексич прямо на коні в’їхав сходнями на корабель єпископа, і той загинув під ударами його меча. Ярл, зібравши біля себе цвіт лицарства, вирішив прорватися на свій корабель, аби залишити поле бою, але шлях йому перетнув князь. Навколо двох воєначальників відразу ж розчистилося місце, січа припинилася для поєдинку сам на сам, як тоді було заведено.

Біргер опустив забрало шолома, увінчаного страусовим пір’ям і золотою короною ярла, виставив уперед важкий спис, прикрився щитом і пустив коня в галоп. Олександр у відкритому шоломі, зі щитом червоного кольору, на якому був зображений золотий леопард, що підвівся дибки, у червоному плащі «корзно», виставив спис, кинувся назустріч. Біргер промахнувся, а новгородський князь ударив ярла в шлем. Зав’язки забрала з тріском лопнули, й вістря списа боком порізало щоку шведського воєначальника. Як сказано в літописі — «князь поклав печатку на чоло його». Падаючого з коня Біргера підхопили його зброєносці й побігли з ним до кораблів, а за ними й усе шведське військо пустилося навтьоки. Вони сідали на судна і, ламаючи весла, тікали Невою в Балтійське море, до берегів Швеції. Дружинники Олександра й ладожани-ополченці захопили три кораблі, прорубали в них днища й затопили на середині Неви. Перемога принесла Олександру прізвисько Невський, він став знаменитий і в Європі й у Золотій Орді. Але новгородське віче звинуватило князя в тому, що він без дозволу пішов на шведів, і тепер повинен був сплатити сім’ям загиблих у Невській битві новгородців компенсацію за полеглих годувальників. Князь заплатив усе, що вони просили, і поїхав у Переяслав-Заліський із дружиною та щойно народженим сином Дмитром.

Так Новгород залишився без захисту, а тим часом небезпека підкралася з заходу, із боку Лівонії, де облаштувався Тевтонський орден, і з північного заходу, де був Ливонський орден мечоносців. Того ж року розпочали експансію проти Псковської землі.

Хрестовий похід на Північну Русь

Зазнавши поразки в Хрестовому поході, віддавши мусульманам Єрусалим і Акру, лицарі та прочани поверталися в Європу. Тоді ж у Венецію на суднах Мальтійських лицарів прибув і Тевтонський лицарський орден. Він був заснований 1128 року в Єрусалимі як невеличкий гурток заможних лицарів для матеріальної допомоги прочанам і бідним лицарям із німецьких земель. Невдовзі кількість лицарів у гуртку збільшилася. Він дістав назву «Братства Святої Марії Тевтонської». Близько 1189 року син німецького короля Фрідріха Барбаросси на базі «Братства» сформував лицарський чернечий військовий орден під назвою «Тевтонський орден дому святої Діви Єрусалимської» зі статусом і формою одягу лицарів ордена тамплієрів — білі плащі з чорним хрестом. 1191 року орден було затверджено Папою Климентом III під назвою «Тевтонський Німецький Орден». Першим гофмейстером із волі Папи став Генріх фон Вольдбот. Коли орден висадився у Венеції, гофмейстера прийняв Папа Гонорій III, котрий клопотався перед імператором Священної Римської Імперії Фрідріхом II про виділення для тевтонських лицарів земель. Клопотання було задоволено: лицарі одержали землі на території Італії та Німеччини, у Пруссії (Борусії). Там вони повинні були викоренити язичництво серед пруссаків і навернути їх у католицьку віру, просуваючись далі на схід.

А тим часом, навесні 1202 року, на території Прибалтики третій єпископ Лівонії Альберт фон Буксгенден (Аппельдерн) через рік після початку будівництва міста й фортеці Рига заснував лицарський чернечий Ливонський орден мечоносців для поширення серед язичників католицької віри й німецької культури. У новому ордені лицарі давали клятву безшлюбності, послуху Папі Римському і призначеному ним ливонському єпископу. На чолі ордену стояв магістр (мейстер), бойові дії вели комтури (командори), а всі разом вони формували Орденський капітул, який відав бойовими діями, стягуванням податків, судочинством, наглядом за землями ордену. Першим магістром, призначеним ливонським єпископом і затвердженим Папою, був лицар-чернець Віннольд (Вітольд) фон Рохбах. Центром ордену спочатку була Рига, потім капітул перейшов у побудовану орденом фортецю Венден. Згодом орден став незалежним від ливонського єпископа, підпорядковуючись тільки Папі.

Коли Тевтонський орден, рухаючись на схід, дійшов до південних кордонів Ливонського ордену, на спільних зборах капітулів двох орденів восени 1237 року вирішили об’єднати дії для затвердження католицтва й німецької культури в східних землях Європи, утворивши єдине командування. Магістр ордену мечоносців прийняв підпорядкування гофмейстеру Тевтонського ордену, а тевтонський гофмейстер підпорядковувався Папі та присягав на вірність архієпископу Риги. Центром ордену стала фортеця Торн. Там капітул і розробляв план операцій захоплення Псковської та Новгородської земель Північної Русі.

1239 року тевтонські лицарі пішли на Псковську землю й узяли штурмом прикордонну фортецю Ізборськ. Туди поспішили псковські ратники під керівництвом воєводи Гаврила Гориславовича. Орден розбив псковського воєводу і по його слідах пішов до Пскова. 1240 року лицарі захопили майже всю Псковську землю, а наступного року вони підійшли до Пскова, спалили посади. Тиждень псковичі відбивали ворога. Як стверджує літопис, Псков здав міський посадник на ім’я Твердило. Жителі міста, впустивши лицарів у Псков, віддали тевтонам своїх дітей у заручники. Було призначено тевтонського губернатора, під його наглядом правив зрадник Твердило Іванович. Уся Псковська земля перейшла у володіння Тевтонського ордену, настала черга Новгородської.

Наприкінці 1241 року орден разом із чуддю напав на Вотську Пятину й захопив її, обклавши жителів даниною. Захопив погост Копор’є та побудував там фортецю, пройшов берегами Луги, захопив Тесів. Тевтони вже стояли за 30 верст від Новгорода. У місті знову зібрали віче, вирішивши звернутися до великого князя Ярослава Всеволодовича з проханням про допомогу. Великий князь прийняв послів у Володимирі й запропонував їм свого сина Андрія з дружиною. Проте новгородці його не знали та просили Олександра Невського, а не Андрія. На тому посли й розлучилися з великим князем, котрий порадив їм іти на уклін до його сина Олександра й домовлятися з ним самим.

Посли повернулися назад у Новгород, знову зібралося віче. Купці прямо заявили, що німцям треба дати грошей, але простий народ віддавати свої кревні не схотів. Нарешті, до вечора віче вирішило послати новгородського архієпископа з боярами до Олександра просити князя прийти на допомогу Новгороду.

«Хто з мечем до нас прийде, від меча й загине!»

Владика з боярами прибув до князя Олександра Ярославовича пізньої осені 1241 року. Мабуть, представникам новгородського віче довелося чимось поступитися і, як тепер кажуть, делегувати ряд своїх прав князю, оскільки той, скоріш за все, зажадав повного підпорядкування з боку міської влади. Так це було чи інакше, але князь погодився обороняти Новгород і ранньої зими 1241 року прибув із дружиною в Новгород. Поповнивши дружину міськими ратними людьми, він лісами пройшов до Копор’я і блискавичним кидком атакував і захопив фортецю. Лицарі, котрих у гарнізоні було мало, майже всі потрапили в полон, як і ополченці чуди. Після перемоги князь поставив там свій гарнізон, наказав зміцнити фортецю й так само швидко повернувся в Новгород. Швидкість забезпечувалася за рахунок того, що вся княжа піхота до місця бою та назад їхала на запряжених кіньми санях. Бранців князь привів у Новгород, мобілізовану чудь і естів відпустив по домівках, узявши слово не піднімати меча проти Новгорода. Зрадників і добровольців із вожан, естів і ливів принародно повісив.

Перша перемога окрилила новгородців і коли князь оголосив ополчення, багато хто пішов туди й агітував сусідів. В ополчення записалися і псковичі, котрі втекли торік від ордену. Крім цього, до початку 1242 року батько прислав синові три полки з Суздальської землі, як тоді говорили, із Низової Русі.

Ранньої зими 1242 року князь зібрав величезний санний обоз, посадив у сани піші суздальські полки й новгородське ополчення та обхідними шляхами пішов до Пскова. Псковські жителі, котрі були тоді у війську князя, показали проходи до міста. Тевтони не чекали нападу, і штурм завершився перемогою, причому, як повідомляли німецькі літописці того часу, супротивник втратив 70 лицарів, а орденського псковського губернатора, посадника Твердилу Івановича і ще п’ятьох лицарів взяли в полон і стратили на соборній площі Пскова.

Недовго князь був у Пскові, де до нього приєднався ще один полк місцевого ополчення. Поповнивши запаси фуражу та продовольства, поховавши полеглих, залишивши поранених на псковичів, Олександр Невський ввійшов у межі Лівонії, у землі Чудь — союзників ордену. Але похід почався з невдачі: авангард князя потрапив у засідку й був розбитий. До вечора 3 квітня 1242 року князь відійшов до Чудського озера, де зайняв оборону біля урочища Узменя. Піхота злізла з саней і вишикувалася на льоду, а за нею Олександр розпорядився розмістити півколом, «підковою» весь свій величезний обоз, у якому було близько 2000 саней, і усі ці сани зв’язати між собою. Він розраховував, що лицарська кіннота, йдучи в бій «клином», прорвавши піхоту, яка розбіжиться в обидва боки при першому ж ударі, міцно засяде в «підкові» з обозних саней. Тоді піхота, утворивши фланги, замкне лицарів у важкому озброєнні на невеличкій площі квітневої криги. Крига, підігріта квітневим сонцем, підтане й почне тріскатися й ламатися під вагою лицарів та їхніх коней, закованих у важкі лати. Так воно й сталося.

Уранці 5 квітня сонце, зійшовши за спинами княжих ратників головного полку, освітило потужну кінноту супротивника, що важким галопом йшла на новгородське ополчення. Надалі все відбулося за планом Олександра Ярославовича: орденська кіннота зав’язла в санях обозу, із боків ударили полки лівої та правої руки, із тилу — кінний засадний полк на чолі з самим князем. Під лицарями в «підкові» проломилася крига, й багато з них пішли на дно разом із кіньми. Тоді тевтони, чудь, ести й ливи кинулися навтьоки. Княжі полки переслідували їх аж до протилежного берега, сім верст. Загинуло 500 знатних лицарів, цвіт Тевтонського ордену й Ордену мечоносців, 50 лицарів потрапило в полон. Ця битва ввійшла в історію воєн під назвою «Льодове побоїще». Сучасник, розповідаючи про це, писав так: «Німці хвалилися: візьмемо князя Олександра руками, а тепер самих їх Бог видав йому в руки».

Княже військо, поклавши своїх убитих і поранених на сани, вирушило назад у Псков. Полонені лицарі йшли пішки поруч із своїми кіньми всю дорогу до Пскова, який радісно зустрів переможців. Тут князь одержав листа від батька, котрий повідомляв, що його як головного князя Русі хан викликає в Орду, а це могло бути і смертним шляхом, оскільки все, що відбувалося в столиці Золотої Орди, Сарай Берці, було непередбачуваним. Олександр поїхав попрощатися з батьком, а в його відсутність у Новгород прибули посли Ордену, котрі сказали новгородцям: «Усе, що зайняли ми мечем, Водь, Лугу, Псков, Летголу, — від усього відступаємося, скільки взяли людей ваших у полон, тих готові обміняти, ми ваших пустимо, а ви наших пустите». Новгородське віче вирішило укласти мир з Орденом, обміняли полонених. Проте це був ще не кінець війни.

Олександр Ярославович приїхав у Новгород на початку 1245 року, і виявилося, що, дізнавшись про його від’їзд, на Новгородську землю пішла воювати Литва. На початку 1245 року литовці захопили Торопець, але князь Ярослав Володимирович Торопецький обложив місто, а наступного дня прибула й дружина Олександра Ярославовича Невського з новгородцями. Він швидко зорієнтувався, узяв управління військами у свої руки, визволив Торопець і полонених. Литва зазнала поразки, вісім князів загинуло на полі бою. Після цього новгородські ратники пішли додому, а Олександр із своєю дружиною переслідував супротивника, нагнав його й розбив біля озера Жизца. Вважаючи, що з литовськими ратними людьми покінчено, князь вирушив у Вітебськ, зустрів там свого старшого сина Дмитра й уже повертався в Новгород, але біля Усвята знову наштовхнувся на литовців і розбив їх.

Здавалися б, усі недруги Новгородської землі, покуштувавши силу меча князя, вирішили відмовитися від зазіхань на Новгород і його землі. Але було б необачно так вважати. Коли Олександр став великим князем Володимирським і представляв Русь у Золотій Орді, шведський король знову вирішив відібрати в Новгорода вихід у Балтійське море. 1256 року він захопив Ємь і почав будувати фортецю на Нарові. Олександр знову прибув у Новгород, зібрав війська і разом із суздальськими й новогородськими ратними людьми пішов на шведського короля. Він відновив ситуацію на Ризькій затоці, а щоб іще більше настрашити шведського короля, пішов війною на шведські володіння, у країну Ємі (нинішню Фінляндію), і добряче помолотив її. Після цього князь не виймав меча з піхов і не вдягав на голову бойовий шолом (він тепер зберігається в Російському історичному музеї, у Москві). Його зброєю стала дипломатія.

Фундатор Московської дипломатії

Багато російських і зарубіжних істориків вважають великого князя Олександра Ярославовича Невського родоначальником дипломатії великих князів Володимирських, а згодом і Московських, аж до Івана III, котрий зняв нарешті татарську данину з народу руської землі.

Війною йшов на супротивника на заході князь Олександр Ярославович Невський, миром вирішував він російські справи на сході.

1247 року через рік після смерті батька Олександр Невський, разом із своїм братом Андрієм поїхав у Золоту Орду на оглядини до хана Батия. Саме в Орді вирішувалося, кому по смерті Великого князя Ярослава Всеволодовича дати ярлик на Владимирський стіл, призначити Великим князем Володимирським, відповідальним перед Батиєм. Крім усього іншого, Батий особисто надіслав знаменитому російському двадцятисемирічному полководцю лист, у якому писав: «Мені скорилося багато народів, невже ти один не хочеш скоритися моїй державі. Якщо хочеш зберегти землю свою, то приходь вклонитися мені й побачиш честь і славу царства мого».

Хан прийняв Олександра Ярославовича Невського та його брата Андрія дуже доброзичливо. Він сказав: «Усе, що мені говорили про нього, усе правда: немає подібного цьому князю». Батий вирішив направити братів у Монголію і після цього вирішити, кому з них на яке князювання дати ярлик на Русі. Мабуть, хан побоювався Олександра, оскільки після повернення з Монголії, Андрій одержав ярлик на Велике князівство Володимирське, а Олександр — на Київське князівство. Іншими причинами таке рішення Батия пояснити складно, адже Київ тоді вже не був головним містом Русі, земля Київська була спустошена й розграбована. Але Олександр у Київ не поїхав. Він залишився в Новгороді і як старший у сім’ї зберіг за собою батьківську вотчину — Переяславль-Заліський.

1252 року князя знову викликали в Орду. Він поїхав до сина Батия: Сартак почав керувати Ордою замість батька, котрий постарів і пішов на спочинок. Річ у тому, що правління молодшого брата Олександра Ярославовича Андрія не вдовольняло хана Сартака. Зустріч Олександра й Сартака була ще більш дружелюбною, і хан призначив Олександра Великим князем Володимирським, змістивши Андрія. Проте Андрій не погодився з ярликом Сартака, і хан послав проти нього темника Неврюя. Рать Андрія було розбито, він утік у Новгород, але новгородське віче відмовило йому в притулку. Андрію нічого не залишалося, як втекти у Швецію.

Виконуючи волю Сартака, Олександр Невський став Великим князем Володимирським і на його плечі лягла величезна відповідальність за всю Русь. Олександр помирився з братом, котрий повернувся в країну, помирив його з ханом і віддав Андрію в уділ Суздаль. Новгород одержав в уділ інший брат Олександра, Василь Ярославович, якому в ту пору виповнилося лише 12 років, — усі справи за нього вирішували двоє суздальських бояр. Деякі історики називають Василя сином Олександра Невського, але це не так: у князя було троє синів — Дмитро, Андрій і Данило. А братів було аж шестеро: Федір, померлий 1233 року, Андрій, що пережив Олександра лише на рік, Ярослав, Михайло Хоробрит, Василь і Костянтин, який мав слабке здоров’я і помер 1255 року. У ті часи на Київській Русі братерські узи серед княжих синів одного батька були аж ніяк не братерськими в повному сенсі цього слова. Хоча й минуло два століття відтоді, як варяги Рюриковичі захопили владу на Київській Русі, але традиційних звичаїв своєї батьківщини вони підсвідомо дотримувалися досить суворо, якщо це стосувалося влади. Там, у фіордах і скелях батьківщини варягів, брат за владу міг убити брата, батько — сина, син — батька, і це не вважалося чимось протиприродним. Великий князь Київський Ярослав Мудрий, умираючи, закріпив усі уділи Київської Русі за своїми синами, вважаючи, що братерські узи зцементують державу. Але щойно сини поховали батька, між ними спалахнула боротьба за Київський стіл. Олександр Невський, як і його брати, також був із роду Рюриків, і традиції цього роду були не чужі для нього.

Налагодивши майже дружні й довірчі взаємини з правителем Орди ханом Сартаком, князь постійно мав неприємності зі своїми братами. Щойно якось вдалося вгамувати Андрія та відвести від нього татарську біду, як почалися тертя з іншим братом — Ярославом, котрий одержав 1254 року ярлик на Псков не без допомоги Олександра. Але сівши на княжий стіл у Пскові, Ярослав почав каламутити воду проти свого молодшого брата Василя, князя Новгородського. Скінчилося це тим, що наступного року новгородці прогнали Василя й узяли собі князем Ярослава. Великий князь мав навести порядок і пішов на Торжок разом із Василем, але Ярослав не став чекати й утік назад у Псков. А демократи-новгородці, помітингувавши на своєму віче, прогнали посадника Ананія та знову прийняли князем Василя.

Олександр повернувся у Володимир, але там на нього чекала тривожна звістка — цього, 1255 року, помер хан Батий. Довірливий Сартак, переживаючи смерть батька, прогледів підступи брата Батия, свого дядька, й поплатився за це життям. Так ханом Золотої Орди став Берке, котрий наказав провести 1257 року другий перепис населення, і послав туди своїх «численників» переписувати голови, а не подвір’я, щоб данина була більшою. Потім він поставив татарських баскаків — темників, тисячників, сотників і десятників — збирати данину. Баскаки брали данину не тільки для хана, а й для себе. Новгородці пустити до себе в місто «численників» відмовилися, а в Володимирській, Суздальській і Рязанській землях спалахнули заворушення. Дізнавшись про це, хан Берке наказав збирати війська, щоб викоренити крамолу й покарати неслухів. До Володимира, Суздаля, Рязані приєднався і Ярославль. Справа в тому, що баскаки самі данину не збирали, а призначили відкупників із купців, котрі здирали з населення в кілька разів більше. Особливо лютували вони в Ярославлі, і там під час заворушень народ розправився з відкупником Ізосімом, котрий прийняв мусульманство й тероризував жителів міста.

Гнів хана Берке перейшов усі межі, й Олександру нічого не залишалося, як їхати до хана й там вирішити питання миром, не наражаючи Русь на нову татарську навалу. Мало того, Олександр мусив зробити так, щоб російські князі не посилали в ханське військо свої полки для спільних бойових дій, як того вимагав хан. Крім цього, князь хотів відговорити Берке від системи збирання данини за допомогою відкупників і баскаків, вважаючи, що данину повинні сплачувати князі безпосередньо хану.

Князь поїхав в Орду відразу ж після повстання в Ярославлі й прожив там усю зиму 1262—1263 років. Йому вдалося зачарувати хана Берке та його сановників, умовити припинити збір данини баскаками, не посилати війська з Русі на допомогу татарським військам, а головне — уникнути нової татарської навали на Русь. Можливо, що все це Олександру Ярославовичу вдалося зробити ще й тому, що хану Берке було вже не до Русі, оскільки він готувався до війни з перським ханом. Проте не можна скидати з рахунків і блискучі дипломатичні здібності князя, його славу полководця, яку татари шанували, а також його вміння не показувати свою слабість перед всесильними в той час на Русі татарськими ханами. Він поводився гідно, тримався як рівний із рівними, не підлещувався перед Ордою та не обмовляв інших князів, будучи взірцем російського лицаря-воїна, чоловіка справедливого й доброзичливого, котрий зумів переконати навіть новгородську демократію погодитись сплачувати данину Золотій Орді.

Багато російських істориків вважали і вважають, що Олександр Невський дав Русі перепочинок, допоміг їй звестися з колін на ноги, виростити покоління, що змогло виступити проти Золотої Орди через сто років на Куликовому полі й перемогти, а 1410 року остаточно позбутися татарського ярма.

Чотири рази похований

Із Золотої Орди Великий князь Володимирський Олександр Ярославович Невський виїхав у середині жовтня 1263 року. Почувався він зле. У дорозі хвороба почала прогресувати, і по дорозі у Володимир, у Волзькому Городку, 14 листопада 1263 року Олександр Невський помер. На Русі вже почалися морози. Вирішили везти тіло князя у Володимир.

На похорон зібралися всі володимирці. Митрополит Володимирський Кирило в золочених ризах вийшов на ганок соборної церкви Різдва Христова та сповістив: «Чада мої милі, розумійте, яко зайде сонце Руської землі!» Народ упав на коліна й заголосив «уже загинемо! » Тоді ж у Псковському літописі з’явилася глава «Про житіє і хоробрості благовірного князя Олександра». Тіло його поховали у володимирській церкві Різдва Богородиці. Так князя поховали вперше.

1380 року його віднесли до лику святих угодників землі руської, відкопали його мощі, освятили й перенесли їх у Владимиро-Рождественський монастир у Володимирі. Так князя поховали вдруге вже як святого за його справи для Росії.

Минуло 330 років. 1710 року цар усієї Русі Петро I, на ознаменування 470 років із дня Невської перемоги князя Олександра над шведською короною вирішив заснувати при злитті Іжори й Чорної річки Олександро-Невську лавру й перенести туди з Володимиро-Рождественського монастиря мощі святого князя Олександра Невського. Лавру було засновано, але тільки по закінченні російсько-шведської війни там побудували кам’яні келії та церкву Святого Благовірного Великого князя Олександра Невського. У липні 1724 року вийшов імператорський указ про перенесення мощів святого князя Олександра з Володимира в Олександро-Невську лавру. У Володимир вирушила спеціальна комісія з духовних і світських осіб, вони розкрили склеп і транспортували мощі до берегів Неви.

30 серпня 1724 року мощі князя Олександра Невського досягли Неви. Біля гирла річки Іжори їх зустрів Петро I із найвищими сановниками держави. Вони на руках перенесли мощі в спеціально підготовлену галеру. Їхній шлях супроводжували церковні дзвони й артилерійський салют. Галера рушила до монастиря, по дорозі останки князя зустрів «дідусь російського флоту» — ботик Петра I із великим імператорським штандартом на кормі. Розгорнувшись, він супроводжував галеру до монастиря. Коли вона пристала до берега, імператор і його почет зняли мощі й попрямували до Олександро-Невської церкви, де поклали їх у спеціально підготовлений склеп у супроводі дзвонів, артилерійського й рушничного салютів. Так Олександра Ярославовича поховали втретє. Спеціальним указом день 30 серпня було призначено державним святом Святого Великого князя Олександра Невського.

Проте на цьому похорон не скінчився. 1790 року архітектор Старов добудував соборний храм Лаври Святої Трійці, і за указом Катерини II туди 30 серпня перенесли мощі Олександра Невського. Кам’яні будівлі в лаврі було цілком завершено 1797 року, при її сині Павлі I й відтоді монастир став іменуватися Олександро-Невською лаврою. За святістю вона посіла третє місце після Києво-Печерської лаври та Троїце-Сергієвої лаври.

Пам’ять

Пам’ять великого російського полководця й дипломата, князя Олександра Ярославовича Невського, Петро I вирішив увічнити ще й військовим орденом. Він сам розробив статут і знаки ордена під час Перського походу. Але після цього імперія ні з ким не воювала, і нагороджувати орденом Святого князя Олександра Невського було нікого. По смерті Петра його дружина, імператриця Катерина I 21 травня 1725 року влаштувала свято на честь одруження дочки Петра, Ганни Петрівни з Карлом-Фрідріхом, герцогом Голштейн-Готтерським, і з цього приводу нагородила орденом дванадцятьох найвідоміших сановників імперії. Орден став другим за рангом після ордена Святого Андрія Первозванного. Проте його статут і девіз «За труды и отечество» були підписані тільки Павлом I 5 квітня 1797 року, у день Невської перемоги, після якої тоді минуло 557 років. Знаки ордена були двох видів — золотий хрест із червоною емаллю, між променями якого були золоті двоглаві орли, а в центрі зображення святого на коні зі списом у руках і срібна зірка з вісьмома променями, із девізом у центрі. Орденська стрічка була червоною, муаровою і носилася через ліве плече. Але 12 серпня 1856 року імператор Олександр II запровадив нові, діамантові знаки ордена для тих, хто особливо відзначився в трудах і військовій доблесті на славу Росії.

Минуло 700 років після Льодового побоїща, і Радянський Союз звернувся до імені Олександра, щоб пам’ять про його перемогу над німецькими лицарями надихала Червону Армію в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Орден Олександра Невського було засновано Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1942 року. Він призначався для нагородження командирів Червоної Армії — від командира взводу до начальника дивізії включно і був виготовлений у вигляді опуклої п’ятикутної срібної зірки з променями, вкритими рубіновою емаллю, укріпленої на десятикутній правильної форми срібній пластині. У центрі зірки — рельєфне зображення Олександра Невського, обрамлене позолоченим лавровим вінком. Орден мав блакитну стрічку з подовжньою смугою червоного кольору.

Російська держава (попри зміну систем правління й усі пертурбації влади) й народ шанували і продовжують пам’ятати славнозвісне ім’я та справи Великого Володимирського князя Олександра Ярославовича Невського за його відданість батьківщині й народу.