Перед вами, шановний читачу, уривки з підготовленої до друку книжки ветерана радянської і української журналістики Валерія Дружбинського. За більш ніж півстоліття вірного служіння газетному слову доля подарувала Валерію Івановичу безліч зустрічей із цікавими людьми. І якщо є в нашому газетному цеху людина, достойна титулів «людоведа» та «душелюба», то це саме він.
Якось тихо й непомітно, не гримнувши дверми, пішла з газетних сторінок Людина. За нею потягнулися жанри, котрі вважалися раніше вищим пілотажем журналістики, - нарис, замальовка, фейлетон, памфлет. Їх витіснили стаття, кореспонденція, огляд, інформація... У результаті, журналістика стала діловитішою, інформативнішою і ... сухішою. Тому тепер, мабуть, легше знайти політичного, економічного, наукового оглядача, ніж газетяра, здатного розкрити нюанси людської долі. З огляду на це, книжка «каторжанина» Дружбинського - невичерпне джерело для студентів та журналістів-початківців. З великим інтересом прочитають її й більш досвідчені колеги. Для цього необхідно тільки одне - видати книжку. А тут виникла перешкода - без допомоги добрих людей автор зробити цього не зможе. Тому редакція DT.UA запрошує й закликає спонсорів і меценатів скинутися на добру справу - видання «Солодкої каторги». Ми гарантуємо - ці гроші не буде викинуто на вітер.
Журналіст мріє про палітурки. Книжкові. Ось і ця книжка розпочалася майже 55 років тому, коли, ставши студентом факультету журналістики, на настійну вимогу вчителів я щовечора вносив у блокнот враження про минулий день: записував розказані кимсь випадки, анекдоти, дотепи, слівця, фрази, журналістські байки й парадоксальні історії, свідком яких був сам. Потім, працюючи довгі роки в газеті «Известия», в інших газетах та журналах, продовжив це заняття. 517 блокнотів і товстих зошитів (перелічував!) призбиралося в мене. Але далеко не всі спостереження, нотатки, історії, смішні фрази ввійшли до статей. Багато що залишилося «за бортом». Так і лежать записні книжки без діла, хоча приховують у собі чимало цікавого...
І ще, може, найголовніше. Я не письменник, не можу складати, придумувати. Те, про що пишу, - документ. Георг Ліхтенберг казав: «Дехто може так прикрасити ввігнутість, що ви подумаєте, буцім це опуклість». Я - не вмію. Роки й роки роботи в журналістиці привчили мене уважно слухати людей і описувати тільки реальні події.
Стати журналістом!
Москва. МДУ. Нам, першокурсникам, дуже подобався гумор. А може, це тепер я згадую про ті часи як про суцільні веселощі? Принаймні перша поява в нашій аудиторії професора словесності Германовича та його фраза: «Попереджаю студентів одразу - хто калічитиме рідну мову, отримає в рило без зайвих базарів!» - запам’яталися назавжди.
Саме від Германовича почув вислів, точну ціну якого зрозумів із роками: «Газета дуже схожа на жінку або на газ - усі вони забирають рівно стільки місця, скільки ти їм віддаєш».
* * *
Фраза, яку я записав у свій перший журналістський блокнот і яка здавалася мені вершиною дотепності: «Ішов дощ і два студенти: один в університет, інший - у галошах».
* * *
До нас, як людей причетних, дійшли приголомшливі тексти зі стіннівки, яку видавали на недавньому з’їзді Спілки письменників: «На съезде было сперва гладковато, затем - шолоховато, а потом все покрылось сурковой массой». Була там поема, присвячена Мірзо Турсун-заде: «Маленький турсун и большой заде»... Ми почувалися безмірно щасливими, що потрапили на журфак, вірили, що станемо справжніми журналістами і, безперечно, станемо талановитими. «Це, хлопці, скоро минеться», - намагався остудити наш запал знайомий редактор заводської багатотиражки.
* * *
Тоді, в університеті, почув історію про те, що в Англії була газета, яка надрукувала: «Половина членів парламенту - шахраї, злодії й пройдисвіти». У країні зчинився неймовірний галас, безперервно засідав уряд, а парламент висунув вимогу закрити газету... Зійшлися на тому, що слід примусити журналістів дати спростування. І вони дали: «Половина членів парламенту - чесні люди».
* * *
Моя перша стипендія і перший похід у ресторан із дівчиною. Прагнучи показати свою ресторанну обізнаність, сказав офіціантові: «Пляшку сациві!» Офіціант, сивий чоловік із тонким інтелігентним обличчям, більше схожий на скрипаля, не подаючи виду, що сациві - це грузинська страва, чемно сказав: «Даруйте, пляшкове сациві закінчилося. Є лише у вигляді закуски...»
* * *
«Дівчино, ви в мультиках не знімалися?» (чіплялка 1962-го року).
* * *
Із факультетської стінгазети «Сопли и вопли»:
«Нет, классно пишет Кант, ядрена вошь!»
«Не кантовать!» - крикнул Гегель.
«Первокурсник Николай случайно застал своего декана в объятиях заведующего кафедрой и уже к вечеру перешел на второй курс».
«Студент у логопеда: «Ложь - это лазновидность зелновой культулы».
* * *
Після третьої зимової сесії для проходження практики нас розподілили по газетах. Напучуючи нас, Германович сказав єхидненько: «Навіть страшно подумати, скільки тепер у столичних газетах з’явиться прекрасних інтерв’ю, статей, есе, нарисів, рецензій, репортажів, анотацій, оглядів і фейлетонів! І взагалі, я радий, що ви поповните передовий загін писарів, переписувачів, писунів, писак, писістів, писушок, писяток, писачів, писаторів і писуків! У добру путь!» І ми пішли...
Перша газета
«Приходьте дванадцятого, - сказав мені люб’язний чоловік. - Тоді й отримаєте посвідчення співробітника редакції». Але дванадцятого я пройти-проїхати в редакцію зміг тільки після п’ятої вечора - все місто, від малого до старого, раділо, марширувало й кричало: «Гагарін у космосі!» В редакції начальства вже не було, і перше журналістське посвідчення я отримав тринадцятого. 13 квітня 1961 року. Правда, належало ще закінчити університет... Перевівся на вечірнє відділення, мене зарахували у штат «Комсомолки»... Редактором газети був зять Хрущова, член ЦК, відомий у країні, талановитий і честолюбний Олексій Аджубей. Був він вхожий у вищі сфери, точніше - перебував у цих сферах. Зрозуміло, не соромлячись користувався своїм винятковим становищем, але й незалежно від цього був особою непересічною, розумним, красномовним...
* * *
Це був чудовий день. Мій Головний - Аджубей, тоді вже редактор «Известий», сказав, що завтра, в неділю, я поїду з ним на дачу, що побачу там Хрущова, що маю виглядати розумним і толковим «ізвєстинцем» і що одягтися треба пристойно.
Одягав мене весь гуртожиток. Що ж стосується розуму... Стіл стоїть у саду під вишнею. За столом сам Микита Сергійович, його дружина Ніна Петрівна, донька Рада Микитівна, підходимо ми - Аджубей й я. Сідаємо. Микита Сергійович мені каже: «Ось ти, мабуть, грибочків таких не їв, візьми обов’язково». Я відповідаю: «Дякую». - «А сальтисон домашній куштував коли-небудь? Відріж обов’язково». - «Спасибі». - «Горілочку тобі пити ще рано. Наливай собі наливочки домашньої, вишневої». - «Дякую». - «Худий і блідий ти тому, що рибу не поважаєш. Поклади собі судачка відварного, та олійкою гарячою полий». - «Дякую». Ось так три години поспіль. Дуже ємною й змістовною виявилася зустріч. 63-й рік.
* * *
Грудень 63-го. Двірничка дуже переживає за Жаклін Кеннеді - вона теж залишилася вдовою з двома дітьми. «Як вона тепер буде?»
* * *
Аджубей сказав, що Хрущов любить розповідати такий анекдот: «Поїхав я одного разу в Сибір. Бачу - столітній дід. Запитую: як ти жив до Жовтневої революції, і як ти живеш тепер? Ді почухав потилицю та й каже: «До Жовтневої революції було в мене дві шуби, було дві пари чобіт і їжі було вдосталь, а тепер шуба ось старенька і єдина, чоботи одні й драні, і з їжею, значить, труднощі». «Розгнівався я, - каже Хрущов, - і сказав йому: - Та чи ти знаєш, що є країни, в яких людям зовсім нічого їсти й нічого носити?..» - «Значить, - незворушно відповідає дід, - Жовтнева революція там була раніше, ніж у нас». Цікаво, що на редакційній летючці, де все це розповів Олексій Іванович, ніхто не засміявся. Усі лише зачудувалися нечуваною сміливістю нашого й без того сміливого редактора.
* * *
31 грудня 63-го року. Всією редакцією зустрічаємо Новий рік. Жарти, веселощі, «капусник», тости... Тост Аджубея: «Один маленький, але на диво гордий рулон туалетного паперу був незадоволений своїм життям і роботою. Але рулон шпалер сказав йому: «Дивак! Що тобі не подобається?! Робота у приміщенні, у теплі. Робота з людьми. Динамічна, контактна, конструктивна. Гарні дівчата перед тобою відразу роздягаються. Що тобі ще треба?» Тож вип’ємо за те, щоб служити людям, роздаючи себе без останку».
* * *
Аджубей: «У школах стародавньої Персії викладали лише три дисципліни: їзду на коні, стрільбу з лука і вміння завжди говорити тільки правду. Луків уже немає. Коней майже немає. Залишається говорити правду, але це і є найважче...»
Пошта
Яке диво - ці листи в редакцію.
«Шукали в мене геморой, а знайшли кулю, що застрягла недалеко від серця».
«Про Сидорову нічого поганого сказати не можу. Вона ніде не працювала, любила випити».
«Писатиму прямо, причому за національністю я киргиз».
«Мій вік - 52 роки, стать жіноча, професія - добу працюю, дві доби відпочиваю».
«Мене було поранено чотири рази, з них чотири рази смертельно».
«Дід Гайдара в шістнадцять років полком командував. Джульєтті, між іншим, було чотирнадцять. Попелюшка у п’ятнадцять на балу до дванадцятої ночі танцювала. Павлик Морозов батька продав аж у сім! Я один раз із дискотеки о десятій прийшов. Знаєте, що мені батьки влаштували?!»
«Найбільше горе у моєму житті - загибель Анни Кареніної».
«З міркувань медичної етики діагноз «помер» пацієнтові замінили на «надалі лікування не потребує».
«Извините за ашипки - пишу в транвае».
«Японці ласують зацукрованими цвіркунами, китайці їдять хробаків, в’єтнамці - ластів’ячі гнізда, французи - жаб, корейці - собак, англійці - овес, євреї - що Бог пошле, папуаси їдять власних дружин і чужих, звісно, але, очевидно, на свята. І тільки ми репетуємо: «Жерти нічого!»
«Я відморозив пальці рук і вуха голови».
«Я був затриманий за те, що йшов за громадянкою Неоновою і нецензурно захоплювався її фігурою».
«Сообщите, как поступить на курсы машинной писи?»
«Я ненавиджу расизм і негрів».
Венєчка
69-го в рукописних і надрукованих на машинці примірниках по руках гуляла поема у прозі Венедикта (Венєчки) Єрофеєва «Москва-Петушки». Це була видатна книжка! Хто пам’ятає одеколони «Свежесть» і «Белая сирень»? А без них же неможливо приготувати описаний у поемі коктейль «Дух Женеви». Рецепт простий: «Белая сирень» - 50 г; засіб від пітливості ніг - 50 г; пиво «Жигулевское» - 200 г; лак спиртовий - 150 г; «Свежесть» - 20 г. Унікальну енциклопедію свого часу написав Венедикт Васильович - студент-недоучка, кирюха, який працював чи то монтажником, чи то вантажником, чи то лаборантом якогось «ВНИИДИСа по борьбе с окрыленным кровососущим гнусом», а взагалі ж - книголюб, розумник. Його фрази передавали з вуст у вуста: «Чули новину: Чапаєва - відкачали», «Дощик у розпал косовиці був, звісно, спровокований ізраїльською вояччиною», «Прем’єр-міністр Японії Сукабуду Навекі», «Він був атеїстом від бога!», «Ватиканські школярі на перерві бігають курити й матюкатися в Рим», «Був письменник Стендаль. Пив червоне по-чорному», «Нострадамус тикав свого кота мордою в черевик і примовляв: «Хто, хто, хто тут напаскудить через годину?»
* * *
Його любила журналістська братія, гостила, слухала його чудові розмови про «хріново-сучасне житіє», ховала від начальства. Одного разу наша компанія - п’ять хлопців і дві дівчини, всі журналісти - поїхала в Пєтушки побачити Венєчку. І хоч один із нас (Мишко Голіков із «Московской правды») його добре знав і навіть дружив із сином Венєчки Філіпом, але спілкування не вийшло. Венєчка був у глухому запої. Мишка він упізнав, і я почув прохання: «Зинка на переговоры не идет, ни продать, ни подарить не хочет поллитровку. Стибри-ка ее!» Правда, він вжив інше дієслово, співзвучне не ріці Тибр, а місту Піза. Грудаста й сувора Зіна пляшку нам не продала, а вигнала з двору зі словами: «Був хороший мужик, а зв’язався з підлими писаками й скапустився в дупель. Геть із моїх очей». І ми поїхали.
У кожному з нас, очевидно, сидить щира віра, що закони природи придумані з вредності, і їх можна обійти. Всі, зрозуміло, помруть, але я навряд чи... Чекаю на неземне щастя, вічну любов, всупереч поганому характеру, гнилим зубам і одвічному бажанню випити... Всі, звісно, проп’ють свій талант, але я ж міру знаю, можу будь-якої хвилини зупинитися...
Вічно живий
1970-го року країна широко відзначала 100-річчя від дня народження Леніна. З Красноярська в Шушенське наша група журналістів, премійована поїздкою місцями заслання вождя революції, вирушила на вертольоті. Летіли довго, раптом - вимушена посадка для дозаправки. Маленький аеродром біля такого ж крихітного селища. А називається селище - Мухосранськ. На даху вокзальчика прибитий залізний щит і написане це прекрасне слово. Журналістське єхидство тут-таки підказало помітні заголовки статей: «Мухосранські дівчата», «Мухосранські світанки»... Виявилося, ця миленьке сільце згадує Ленін у листі до матері Крупської: «Пошта добереться тільки до Мухосранська, а вже звідти шушенські мужики мені посилку Вашу й доставлять». Ось і вирішило начальство не називати селище Піонерським, Комсомольським чи Радянським, а залишити колишню назву, на згадку про Ілліча.
* * *
У «Правді України» у відділі листів працював Василь Бойко. Тоді на будь-який, навіть найдурніший, найбезглуздіший читацький лист редакція була зобов’язана дати відповідь, на бланку, офіційно. І ось приходить лист: «Дорога редакціє! У класі мене називають потворою. І я справді жахливо негарна не тільки в 9-Б, а й у всій школі. Що мені робити?» І Василь примудрився відповісти: «Дорога Машо! Ти не повинна втрачати надію. Он Надія Костянтинівна вже на що мордоворотом була, а якого хлопця відхопила!» Результат: вигнали з партії, зняли з роботи...
* * *
Марк Донськой знімав на студії Горького картину про молодого Леніна, а телевізійники тим часом знімали самого Донського, який репетирував із виконавцем головної ролі. Незабаром на ЦТ під рубрикою «Репетиции мастера» матеріал показали. Наступного дня голова Держтелерадіо зчиняє страшенний галас: «Та як ви посміли?! ЛЕНІНА в самій сорочці - на всю країну! І ще цей ненормальний (а в Донського була репутація міського божевільного) дає йому вказівки! Генієві всіх часів і народів!» Тут-таки звільняють редактора передачі, заввідділом телестудії, оголошують догану директорові кіностудії. Донськой начіплює всі свої регалії, зокрема брильянтову зірку, вручену йому Тіто, і біжить до міністра культури Фурцевої. Та каже: «Ви, Марк Семенович, теж хороші: гаразд, сорочка, гаразд, вказівки, я розумію, є виробничі моменти, але навіщо ви демонстративно ляпали по плечу вождя пролетарської революції?» - «Не вождя, а актора Нахапетова!» - «Та ви не хвилюйтеся так, вам нічого не буде, обіцяю...» Донськой каже: «Мені?! А хлопцям?!» - «Що я можу зробити? Це ж ЛЕНІН!» Донськой повернувся на студію й розвів руками.
Лист додому
Знімальна група - колектив, який живе своїми радощами і прикрощами, колектив, не схожий на жоден інший. Восени 1972 року Шукшин знімав «Печки-лавочки». Погода стояла кепська, і, приходячи на студію, учасники знімальної групи весь день зажурено поглядали на небо, а ввечері, стомлені марним очікуванням, брели в готель. Назавтра все повторювалося. Зрозуміло, чому Василь Макарович не схильний був давати інтерв’ю про роботу над картиною. «Яка робота? Самі сльози навпіл із дощем», - казав він, і наша розмова відкладалася сама собою. Одного з таких днів на лавці під навісом я побачив Шукшина, який щось писав. Аби не заважати, вирішив піти, тим більше що похмурий день не віщував нічого хорошого. «Давай підрулюй сюди! - гукнув він мені. - Я тут листа одного складаю. Універсальний такий лист. Розумієш, мужики наші від неробства зовсім скисли, навіть додому писати перестали, така нудьга, ні про що писати. Ось я й хочу їм допомогти. Надрукую і видам кожному з конвертом на додачу». Ось цей лист: «Непотрібне закреслити. Дорога (Машо, Зіно, Глашо або просто дружино - без імені)! Погода стоїть (ясна, місячна, незнімальна). Зйомки фільму (ідуть швидко, повільно, до кінця, ще не починалися), бо режисер працює (з душею, під Антоніоні, тільки вранці). Жінки в Ялті (вимерли, постаріли, вийшли заміж), і я дружу тільки з (Гришею, Васьком, Петром, директором картини). Щодня ми ходимо (на базар, на пляж, на голові, околяса). Харчуюся я (пристойно, погано, тричі на день), бо годують у їдальні кіностудії (відмінно, стерпно, як удома). Я за тобою дуже нудьгую й хочу (додому, осетрини, не знаю чого). Цілую. Твій вічний чоловік. Підпис засвідчити в директора картини».
Запитання - відповідь
Один із перших міжнародних кінофестивалів у Москві. Стенлі Крамер, який отримав приз за картину «Нюрнберзький процес», зустрічається з журналістами. Через день-два в газетах з’явилися його міркування про тяжке життя художника в Голлівуді, про американську систему зірок, про засилля реклами... Але жодна газета не надрукувала його відповідь на запитання: «Чим же відрізняється американське кіно від радянського?» А вона була лаконічна: «І в американському фільмі, і в радянському - все починається з зустрічі. Але... У нас - хлопець зустрічає дівчину, а у вас - хлопець зустрічає трактор».
* * *
Розговорився з людиною, котра служила колись в апараті Хрущова. Кажу: «Вашому Хрущову тільки головою колгоспу бути!» Співрозмовник образився: «Ні, Микита Сергійович був на своєму місці, він міг тільки державою керувати! А в колгоспі не зміг би, там специфіка».
* * *
Запитую бригадира комплексної бригади «Зеленоградстроя» двічі Героя Соціалістичної Праці Миколу Злобіна: «Що ви відчували, коли вперше, десять років тому, сіли на екскаватор?» Він набрав поважного вигляду й урочисто промовив: «Я відчував, що на мене дивиться з надією вся країна». Я всміхнувся: «Мені не для газети, а для себе». Він сказав буденним голосом: «Нічого я тоді не відчував, ківш заїдало, я матюкався, хотів усю цю червонопрапорну будову й ударну працю послати до бісової мами!»
* * *
Гельмінтологія - наука про паразитичних хробаків, які оселилися в організмі людини, а простіше кажучи – наука про глисти. 1971-го я зустрічався з видатним нашим гельмінтологом, засновником наукової школи, академіком, Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Ленінської премії Костянтином Івановичем Скрябіним (через рік, після його смерті, Всесоюзний інститут гельмінтології став носити його ім’я). Готував для журналу «Наука и жизнь» розлоге інтерв’ю з ним. Коли матеріал був написаний, виправлений та вичитаний академіком і настав час прощатися, я, перепросивши за безтактність, усе-таки поставив запитання, яке постійно крутилося на язиці: «Скажіть, Костянтине Івановичу, ви 64 роки займаєтеся глистами, чи не нудно, чи не жаль присвятити життя таким прозаїчним речам? Адже ви починали як біохімік і досягли успіхів у цій справі». - «Ну що ви, Валерію, життя таке коротке, а глист такий довгий».
* * *
Часто наші інтерв’ю, запитання-відповіді мають такий вигляд: «Тепер скрізь пишуть про цілющі властивості зміїної отрути, чи це правда? Чи справді зміїна отрута корисна?» - запитав я відомого токсиколога, завідуючого герпетологічною лабораторією Новокомоєвського науково-дослідного інституту стимулюючих сполук природного походження, професора, доктора медичних наук, депутата Верховної Ради СРСР Івана Івановича Іванова. «Корисна», - відповів він.
* * *
У відділі інформації працював Діма Легостаєв - затятий картяр. Одного разу, отримавши зарплату й гонорар, він вирушив грати у преферанс з «одним радянським еміром». Години через чотири повернувся. Його запитали: «Со щитом или на щите?» - «В нищете».
* * *
Один із лідерів Держкомітету з фізкультури та спорту СРСР перед Олімпійськими іграми в Москві періодично влаштовував прес-конференції про підготовку до змагань. На одній із них підвівся іноземний кореспондент: «Агентство «Рейтер». Скажіть, будь ласка...» - і поставив якесь запитання. Чиновник поважно й поблажливо кивнув і почав: «Відповідаю панові Рейтеру...»
* * *
З інтерв’ю з адміралом флоту Володимиром Опанасовичем Касатоновим: «Наш личный состав держит первое место в ВМФ по политморсосу». - «Политморсос? Что это такое?» - «Как? Вы не знаете? Политико-моральное состояние личного состава».
Аріадна Іванівна
Хочу розповісти про зустріч, яка не привела до нарису в газеті, - усвідомив я, що ось так просто, кавалерійським наскоком, не можна написати про вічно щемливий людський біль... Літо 75-го. Я в Мінську. В домі Марата Казея, який 12-літнім хлопчиком пішов у партизанський загін і, оточений фашистами, підірвав себе гранатою, вбивши при цьому 16 ворогів. Звання Героя Радянського Союзу отримав посмертно. Три старших брати Марата пройшли війну, мають бойові нагороди, а його сестра Аріадна Іванівна - звання Героя Радянського Союзу. Після партизанського загону вона стала танкістом і дійшла майже до Берліна. Була тяжко поранена, позбулася обох ніг, повернулася додому разом із командиром свого танка, стала його дружиною, народила двох синів... До Аріадни Іванівни я й приїхав, вона - героїня мого майбутнього нарису.
Здається, все вже переговорено, переглянуто фотографії сімейного альбому, грамоти й нагородні листи, перечитано фронтові листи-трикутники. Спить уже чоловік Євген Іванович Малін, - вранці йому на завод. Сидимо на дивані, п’ємо чай, через кілька годин мені летіти в Москву. «Ну а як усе-таки ви з Євгеном Івановичем покохали одне одного?» - знову, вкотре, запитую. «От покохали, і все тут». А я не відстаю від Аріадни Іванівни, хочу дізнатися подробиці, деталі фронтового життя. «Ну хоч ромашку де-небудь у танку прикріпили?» - запитую. «Ні, - відповідає, - ніщо не повинно відволікати». - «Але ж ви жінка! Хоч за якоюсь деталькою можна було помітити вашу присутність у танку?» - не відступаю. «Я про це не думала». - «А як ви одягнені були?» - «Та як? Підігнали по фігурі звичайний комбінезон, на голові шолом». - «Але в кишені, звісно, люстерко, гребінець?» - «Скажіть ще - пудра, губна помада... Не було цього. Та й навіщо? Підстрижена була коротко, по-чоловічому, проведеш по волоссю п’ятірнею - і порядок. А люстерко в танку обов’язково розіб’ється - на нещастя». - «Аріадно Іванівно, даруйте мені, але одне ліричне запитання поставити можна?» - «Ставте». - «Ви цілувалися в танку?» - «Ні, - каже спокійно й, на мій жаль, щиро. - У танку - ні. Не до того було». - «Важко жінці на фронті?» - «Нелегко. Наш танк шість разів горів. Якщо спалахне танк, що треба робити? Евакуюватися. Ми чуємо - позаду баки горять. «Вистрибуй!» - кричить Малін. Вистрибуємо через передній люк, де механіки сидять. Якщо горить спереду, лізеш через верхній люк, вискакуєш, як кішка. Коли і згори горить, і попереду теж, ще один люк є - внизу. Можна потрапити під гусениці, і тому нижнім люком нечасто користувалися. Проте востаннє мені довелося стрибати саме через нижній, так я ноги і втратила. Малін мій ніс мене на руках до санбату, плакав і все примовляв: «Потерпи, сонечко моє, потерпи».
Мовчимо довго. «Ну а сини ваші, Марат і Женя, де вони тепер?» - «Маратик у технікумі, в Бобруйську, а Євген у Москву подався, в університеті на третьому курсі вчиться. Вашу професію вибрав - журналістом буде». - «Що пишуть, як їхнє життя далеко від рідної домівки?» - запитую я. «Все в них нормально. Люди вони ногаті...» НОГАТІ!
Удосвіта виходимо з будинку разом із Євгеном Івановичем. «Важко вам, напевно, доводиться, сини - далеко, а домробітниці немає...» - «Та ні, - відповідає, - добре, що ми з Арою нарешті вдвох залишилися. Нам удвох із нею дуже добре». Сказав, усміхнувся щасливо й заспішив до тролейбуса - молодий ще, незважаючи на шапку сивого волосся, високий і вродливий чоловік.
Відрядження
Отримую завдання редакції написати нарис про кавалера ордена Леніна слюсаря Херсонського молокозаводу Костянтина Чорноморця, - не так часто тридцятирічний робітник, так ще й у молочній промисловості, нагороджується так високо. Зустрілися, поговорили і в цеху, і вдома, в сімейному колі. Костянтин Костянтинович - винятковий умілець, золоті руки: все у квартирі автоматизовано, електроніка, кнопочки... «А це біле що?» - «Напузник», - відповідає. «Що?» - «Такий спеціальний резервуар на вісім літрів із білої гуми з краниками з нержавійки. Надягаю й через прохідну щоразу проношу вершки. Першокласні! Хочете спробувати?»
* * *
Опублікував фейлетон про погану роботу Одеського м’ясокомбінату. Його директор мав, очевидно, великі зв’язки, бо з обкому партії на ім’я редактора газети прийшло розлоге спростування. Мене викликали й вимагають пояснень. Довго тривала «звірка» фактів, епізодів, прізвищ порушників трудової та виробничої дисципліни. Я надав копії деяких документів, після чого критику визнали правильною. Але все-таки вирішили, що дещо було висвітлено недостовірно. Фейлетон починався так: «После дождичка в четверг буренка Маша и симпатизирующий ей бычок Гриша ехали в открытой машине в Одессу. Стоял последний день июня...» Ось тут мене директор і підловив на «грубій» помилці, представивши довідку з Метеоцентру, що «30 червня в Одесі та Одеській області опадів не було».
* * *
Мій однокурсник заради великого заробітку працював у Якутії, а сім’ю залишив у Москві. Одного разу отримав лист від восьмирічного сина, в якому була така фраза: «Татусю, привези мені, будь ласка, маленького якутчика. А якщо не можна живого, то хоча б шкурку».
* * *
Поїздка в Калугу. Оптіна пустинь. Глухомань, тиша, сосни, пісок під ногами й повна самотність монастиря, відрізаного від міста річкою. Розповіли, що тут бував Гоголь, і його не переставали дивувати люди - добрі, радісні й милі, які жили навколо. Він писав, як вийшла назустріч дівчина з кошиком ягід і тут-таки подарувала йому весь кошик. Ніхто нас, журналістів, тут не чекав, не зустрічав і ягід не дарував. Може, не сезон?..
Весілля
Ця історія була добре відома в журналістському середовищі, в переказах обростала новими фантастичними подробицями та деталями. Перекажу найспокійніший її варіант.
Хазяїн Ленінграда і секретар обкому товариш Романов видавав заміж свою доньку. Бенкет давали у Таврійському палаці, серед гобеленів російських імператорів. Їсти ананаси та рябчиків передбачалося із золота й порцеляни царських сервізів. Ось для останньої потреби і повеліли взяти із запасників Ермітажу парадний сервіз на сто сорок чотири персони, який залишився після імператриці Катерини Великої... Зателефонували зі Смольного: сервіз упакувати й доставити. Хранителька відділу царського посуду, убога мистецтвознавська мишка на ста сорока рублях, тремтячим голосом відповідала, що їй потрібен дозвіл директора Ермітажу академіка Піотровського... Академік сповістив, завмираючи від хоробрості: «Тільки через мій труп». Йому роз’яснили, що невелика й перешкода. Піотровський додзвонився особисто до Романова «з державної ваги питання». Попросив письмове розпорядження міністра культури СРСР. Але товариш Романов недарма пройшов величезний шлях від сперматозоїда до члена Політбюро. «Це ти мені пропонуєш у Петьки Демічева дозволу питати? - весело здивувався він. - А хочеш, через п’ять хвилин тебе попросить із кабінету на вулицю новий директор Ермітажу?» Піотровський був кришталевої душі людиною і великим вченим, тому він, не кладучи слухавку, викликав «швидку» і поїхав лежати в лікарні три місяці. За цими організаторськими клопотами кінець дня перейшов у початок ночі, доки машина зі Смольного прибула нарешті в Ермітаж. І кілька міцних хлопців у сірих костюмах, у супроводі заступника директора та заплаканої хранительки, пішли гучними порожніми анфіладами. Простують вони у слабкому нічному освітленні цими величними залами і раптом - уже на підході - чують: важкі залізні кроки по кам’яних плитах. Що сталося далі - не зовсім зрозуміло. Достеменно відомо лише одне: на цих вантажників упала велетенська чавунна статуя, що розкололася на частини, але при цьому вбила на смерть одного й поранила трьох гостей. Потім у багатотиражці Ленінградського облуправління КДБ був некролог про «загибель на бойовому посту лейтенанта Люшкіна М.Д.». Що ж стосується сервізу, то через тиждень його повернули в Ермітаж, правда, без «супниці фігурної з шістьма порцеляновими черпаками» і без трьох «гофрованих тарілок із золотим орнаментом із польових квітів», - гості розколошматили. Сама Світлана - донька Григорія Васильовича Романова - через два роки стала вдовою: чоловік загинув на полюванні за нез’ясованих обставин. Ось така історія.
Хороша професія
Польські журналісти розповіли таку притчу. Ксьондз помічає в костьолі чоловіка, який понад дві години палко молиться. Ксьондз підходить і каже розчулено: «Сину мій, бачу - ти набожна людина. Я впевнений, що молитва твоя буде почута». - «На жаль, я не впевнений у цьому». - «А що ти просиш у Господа Бога?» - «Я прошу, щоб у мене завжди була робота і щоб я міг забезпечити існування сім’ї». - «Будь спокійний. Я теж помолюся за тебе. А хто ти за професією?» - «Я кат».
* * *
Один із найвідоміших і найосвіченіших людей початку минулого століття, Петро Бернгардович Струве, приїхав у Ясну Поляну до Толстого зробити велике інтерв’ю з класиком, який помирав. Говорили три вечори поспіль, а потім (уже після смерті Льва Миколайовича) вийшла величезна, на чотири авторських аркуші публікація Струве про цю зустріч. Ну а Толстой занотував у себе в щоденнику: «Струве був малоцікавий, багатослівний, і мені довелося весь час мовчати». Це чи не урок нам, журналістам?
* * *
Французький письменник і журналіст Андре Вюрмсер на зустрічі з колективом редакції. «Журналіст - особлива професія. Одне кошеня приходить у редакцію газети «Франс суар» і каже: «Візьміть мене на роботу! Я хочу працювати в журналістиці». - «А про що б ви хотіли писати?» - «Про розчавлених собак».
* * *
1969-го я вирішив поїхати в місто Перм, у дитячий будинок, де провів довгих п’ятнадцять років. Співробітників, котрі працювали при мені, залишилося мало - хто виїхав, хто помер, а директора й бухгалтера у в’язницю посадили за «зловживання та розкрадання». Але всіма любима тьотя Поліна, нянечка, як і раніше, доглядала дітей, трудилася з ранку до ночі. Мене вона зустріла наче рідного, напувала чаєм, усе пропонувала що-небудь заштопати або полагодити, а ось робота моя, журналістська, її засмутила: «Сынок, работа у тебя легкая, вовсе бабская, ведь чижалей карандаша ничего не поднимаешь, о косьбе-молотьбе, поди, и слыхом не слыхивал. И не думала я, что ты таким плевым мужичонком вырастешь». А через десять років, коли, повертаючись із БАМу, я знову заїхав у Перм, тьоті Поліни вже не було. Дорога для мене людина, вона так і не зрозуміла, не дізналася, яка важка моя професія - не менш важка, ніж косити й молотити...
* * *
Давній запис. Вранці лаштуюся в редакцію, а моя п’ятирічна Наташа: «Тату, ти куди?» - «На роботу». - «А навіщо?» - «Гроші заробляти». - «А навіщо?» - «Ну як навіщо? Тебе годувати». - «Тату, можеш нікуди не йти - я вже попоїла».
Закінчення -
в наступному номері