Сьогодні можна часто чути розмови про вичерпаність проекту демократії, оскільки нібито зник сам її суб’єкт — демос, народ. Де він, цей народ, де його «кратос»? Натомість добре видно політиків, керманичів, бізнесменів, які кермують державою і запевняють усіх у своїй демократичності (про богообраність поки що мовчать). Насправді, на нашу думку, не народ зник, а ми втратили солідарність як дуже важливий ресурс, яким володіє суспільство для задоволення своєї потреби в управлінні. Як відомо з політології, існують три такі ресурси: гроші, влада і солідарність. На сьогодні їхні стосунки істотно розбалансовані: гроші і влада консолідуються (таку систему можна назвати «капітало-парламентаризмом»), а от солідарність зникає.
Як зарадити цьому розвалові? Намагаються віднайти паліативи: хтось говорить, переважно справа, про об’єднавчу «національну ідею», «соціальне партнерство» або старий добрий солідаризм-корпоративізм у дусі Муссоліні. Проблема цих заяв у тому, що по-бісмарківськи спущені зверху директиви на кшталт «обніміться, брати мої», більше не діють. Інші говорять, з умовно лівого табору, про відновлення соціальної держави та свідомого громадянського суспільства. Справді, починаючи з 90-х років, Україна спостерігає методичний розвал соціальної моделі держави на користь неоліберальної моделі, що керується принципом «приватизація прибутків, соціалізація витрат». Нищівна приватизація суспільного простору триває й дотепер. Громадянська свідомість пробуджується спонтанно: люди самотужки об’єднуються проти незаконної приватизації, нищення екології, рейдерських атак, ущільнюючих забудов, виселень робітників з гуртожитків тощо. Вчені мужі, збираючись при круглих столах, мудрують, як винайти й побудувати рятівне «громадянське суспільство», тоді як насправді воно народжується лише в громадянській дії, у той момент, коли громадяни виходять на вулицю і вчаться робити політику своїми руками.
Але це не означає, що демократичне відстоювання соціальних завоювань громадян (доступна всім і кожному якісна медицина, освіта, захист праці тощо), що залишилися від спадку Радянського Союзу, доповнюючись класичними ліберальними свободами (слова, совісті, зібрань тощо), вичерпує ідею солідарності в її лівому тлумаченні. Знову ж таки проблема, вочевидь, зводиться до патерналізму. Як влучно пояснила російським журналістам французький соціолог Карін Клеман: «Для вас ліва ідея — це патерналізм. А для нас ліва ідея — не очікування чого-небудь від держави, а солідарність один з одним. Брати ініціативу в свої руки, не давати ані державі, ані приватному бізнесу експлуатувати людей до безмежжя. Тут ключове слово «ми», а не «я і держава». І ми дещо можемо — разом».
Отже, питання солідарності — не тільки економічне (сфера потреб, інтересів, виживання), а й політичне і культурне, навіть світоглядне. Адже рівень свідомості простого робітника, як і сотню років тому, не надто високий: переважно він політично і юридично неграмотний; не розуміє свого становища і необхідності боротися за свої права; вважає, що він самотній і безпомічний, при тому, що загальним девізом епохи стало «кожен сам за себе»; недовірливий і злостивий до оточення; деморалізований, заляканий погрозами звільнення й соціальною незахищеністю (зокрема безробіттям); мас-медіа відволікають від серйозних питань індустрією розваг, заманюють безглуздим культом споживацтва, водять за носа постмодерністською грою та екзотичними ідеологіями…
Зрештою, свою політичну «освіту» робітництво здобуває щодня у прямій боротьбі на власному робочому місці. Але цього недостатньо, позаяк, домагаючись прав і свобод лише для себе, робітники, можливо, виграють битву, але програють війну — адже домогтися часткових поступок не означає привести до системних змін. Ось чому суто економічна боротьба має доповнюватися політичними заходами — залученням громадської думки та свідомих інтелектуалів, що мають вплив у публічній сфері: від юристів до активістів громадянських ініціатив. Роль громадянського суспільства тут надзвичайно важлива, оскільки держава насправді схильна розглядати робітників не як громадян, що мають право проявляти власну ініціативу й виборювати свої права, лише після цього стаючи «клієнтами» держави, а як членів однієї політичної системи, системи, що грає за власними правилами у вищих ешелонах влади та економіки. Як пояснює Юрген Хабермас, «групи зацікавлених осіб і партій використовують свою організаційну могутність, щоб досягти згоди та лояльності стосовно власних організаційних цілей. Управління не тільки структурує законодавчий процес, а й контролює його; зі свого боку воно мусить укласти компроміси з могутніми клієнтами. Партії, законодавчі органи, бюрократії повинні брати до уваги негласний тиск функціональних імперативів і узгоджувати їх із громадською думкою — результатом тут є «символічна політика». Водночас і уряд має перейматися підтримкою з боку мас і приватних інвесторів». Державна машина мусить керуватися власними «функціональними імперативами», які часто не збігаються з інтересами простих громадян, а радше з інтересами «могутніх клієнтів» та «приватних інвесторів». Потужні партії грають у «символічну політику», годуючи народ яскравими обіцянками та драматичними виставами, тим часом за лаштунками політичного театру відбувається глобальний розподіл влади і капіталів.
Отож, коли більше немає довіри до влади і партій, як простим людям солідаризуватися? Хоч як дивно, далеко за прикладом ходити не треба — його слід брати з чудової класової гордості та солідарності, що демонструє клас заможних і успішних! Хто-хто, а в нашому суспільстві саме буржуазія є гіперсолідарною! Попри жорстку конкуренцію та турботу про власний зиск, буржуазії йдеться про власну політичну культуру та класову єдність: вона регулярно влаштовує великосвітські раути та економічні саміти, відкриває елітні клуби та елітарні навчальні заклади, практикує закриті VIP-вечірки та міжкланові шлюби, злітається на захмарно недоступні курорти тощо. Усім своїм єством випромінює «блиск життя» і не соромиться робити це на публіку. Ось нові «герої» таблоїдів, «хазяї» світу й почесна гвардія «духу часу»! Недарма філософ Петер Слотердайк у відомій книзі «Критика цинічного розуму» узявся змалювати історію «класового нарцисизму» аристократії та буржуа; натомість цього нарцисизму бракує пролетаріатові: «Формування пролетарського політичного Я починається й протікає інакше, ніж формування Я буржуазного та аристократичного. Робітниче Я входить у світ суспільства не завдяки величі влади і не завдяки морально-культурній гегемонії. Воно не має жодної первинної нарцисичної волі до влади. Усі дотеперішні різновиди робітничого руху і соціалізму зазнали невдачі тому, що знехтували цією обов’язковою умовою».
Робітничий клас сьогодні — як ніколи зневажений, принижений і знеславлений, соромиться самого себе. Ніхто більше не співає йому осанни, не ставить пам’ятників і не покладає на нього історичну місію. Бути людиною праці непрестижно, безперспективно. Діти трударів, зваблені яскравим життям там, нагорі, зрікаються моралі своїх невтішних батьків і переймають мораль і цінності буржуазного класу. Пролетар, маленька людина найманої праці, більше не в пошані. Мало того, економісти заговорили про «зникнення пролетаріату», хоча фабрики й заводи, ті, що збереглися після руйнації 90-х, досі працюють. Підпільна, підземна, нічна природа праці художньо зображували вже Ріхард Вагнер у «Золоті Рейну» і Фріц Ланг «Метрополісі», де місто робітників і машин було сховане далеко під землею. На глобальній мапі світ Праці сьогодні уявно спроваджений до далекого Китаю. Праця стає чимось прихованим для ока, непристойним. У голлівудських фільмах про Джеймса Бонда роботу на фабриці показують як кримінальний світ із виробництва наркотиків або інших небезпечних речовин — агентові 007 залишається тільки висадити все це в повітря. У фільмі «Брудні принади» Стівена Фрірза армію робітників сфери обслуговування — таксистів, прибиральників, продавців, офіціантів — зображено як буквально «невидимих людей», чиї не те що проблеми, а саму присутність уже не помічаєш машинально — на рівні підсвідомості.
У вишуканому ліберальному товаристві поганим тоном є говорити про класи, класову боротьбу — адже існує тільки одна соціальна група, про яку можна говорити в класових термінах: це середній клас. Хоч це здебільшого фіктивна категорія, усі партії навипередки виступають на захист «середнього класу», коли насправді слід говорити про захист інтересів людини найманої праці — байдуже фізичної чи розумової, про інтереси робітничого класу. Соціолог Борис Кагарлицький пише про середній клас: «Американська соціологія визначає середній клас за рівнем доходів… Але рівень доходу не відображає місце групи в суспільному розподілі праці. Він відображає радше становище, що склалося на ринкові праці. Оскільки та чи інша спеціальність затребувана на ринку праці і попит перевищує пропозицію, рівень заробітної платні зростає. І навпаки… Одна й та ж людина може бути записана то в середній, то в робітничий клас». Для багатьох цей термін скоріше оцінний: «Себто якщо я середній клас, то в мене все гаразд, якщо в мене не все гаразд, значить я не середній клас. Причому самооцінка формується, виходячи зі споживання. Якщо я можу купити велику машину (скільки там циліндрів — треба як у сусідів), то в мене все о’кей, я середній клас, навіть якщо з мене роблять повне лайно на роботі. А от якщо не можу, тоді й згадую, що і шеф у мене негідник, і експлуатують мене по-чорному. Але потім усе ж таки мені підвищують зарплату, і я розумію, що все добре…».
Зрозуміло, зміни мають бути не такими вибірково-суб’єктивними, а системно-об’єктивними. Тому справжня політика розпочнеться тільки тоді, коли робітничий клас матиме власну партію. Тобто не ще одну «лейбористську» маріонетку при владі, а політичним гравцем буде сам робітничий рух, достатньо сильний і свідомий своєї ідентичності, щоб із ним рахувалися влада та економіка. Боротьба за таку ідентичність потребує насамперед визначення ідентичності (ідентифікації) боротьби.
Із чим боротися? Можливо, передусім зі своїми ж комплексами. У солідарності, як і у «відкритого суспільства», також є свої «вороги», ілюзії та примари, що блокують дорогу до неї. Долати треба віру в патерналізм (коли держава або «Великий Інший» усе зробить за мене), індивідуалізм (я сам-один у диких джунглях «всіх проти всіх»), культ споживацтва (чим більше товарів, тим більше «щастя») та глобалізацію (мою політичну волю паралізують надпотужні економічні закони). Як бачимо, школа здорової підозри, яку свого часу поспішно ототожнювали з нігілізмом, сьогодні може — і з користю для справи — поставити під підозру сам нігілізм.
Вже ні для кого не є новиною, що ми живемо в нігілістичному, корумпованому суспільстві. Однак вічна «боротьба з корупцією» є псевдопроблемою, що тільки заплутує суть справи. Скільки списів марно зламали в дискусії про корупцію! Насправді корумпувати може все що завгодно: влада, гроші, привілеї. Але так само нас корумпують і дружба, і довіра, і симпатія... Згадаємо, італійською «мафія» перекладається як «сім’я». Корумпує сам «гуманізм», «поводження по-людськи»: долаючи взаємне відчуження, люди входять у довірливі стосунки порозуміння й допомоги. Цими напівділовими, напівсімейними, «кумівськими» стосунками керують фундаментальні антропологічні механізми: дар і дар-у-відповідь (ти мені — я тобі). Хабар ніколи не розглядають як щось негуманне й механістичне — його підносять у вигляді дару, «матеріальної допомоги», взаємовигідної дружньої послуги, вияву поваги й визнання авторитету. Це «общинно-родові», а не «суспільно-правові» стосунки (у відомих соціологічних координатах — спільнота/суспільство). Тому така «мафіозно-общинна» первісна солідарність має бути подолана правовими механізмами цивілізованого суспільства. Але й «суспільно-правові» стосунки не вирішують уповні цієї проблеми: закони — правила гри, чинні для всіх, — обходять і нехтують власне ті, хто їх встановлює і контролює; це не означає, що закони мають недоліки, якісь недоробки і в ті шпарини пролізають корупція, зловживання владою. Ні, це означає, що влада — то є зловживання, а закони діють у рамках певної держави.
Держава — це машина, яку контролює певний клас, клас великої буржуазії як солідарного, свідомого свого класового інтересу «колективного суверена». Саме вона може за потреби призупиняти дію «універсальних» законів, прав, свобод і диктувати свої власні правила гри, через які її особливий інтерес стає «універсальним» для всього суспільства. Отже, слід говорити не про корупцію, а про систему, яка її породжує. Саме «влада корумпує, а абсолютна влада корумпує абсолютно» (лорд Актон).
Але в демократичних суспільствах існує інший ресурс управління, інший «колективний суверен», що стримує і збалансовує зловживання можновладців. Це автономна і солідарна громадянська дія народу в рамках соціальної держави та громадянського суспільства. По-перше, ця дія відбувається на полі дефініцій, яке визначає, чим є держава і суспільство. Часто людину лякають, що вона не зможе жити без держави, бо для суспільства держава — як милиці. Якщо її не буде — людина впаде. Мало того, настане хаос і терор. Існування держави — це ніби запорука стримування насильства. Держава береться захищати людину від зовнішнього насильства у разі, якщо та погоджується терпіти інше насильство — легітимне насильство самої держави.
Але щоб держава не надто зловживала цим насильством, існує контрбаланс — концепція громадянського суспільства. Згідно з нею, людина стає справді людиною тільки тоді, коли навчиться ходити без милиць, міцно стояти на землі на своїх ногах. Це і є свобода. Як співається у відомій пісні: «Не ждіть рятунку ні від кого: ні від богів, ні від царів!». Люди самі собі мають бути державою — звідси концепція соціальної держави як колективного надбання, спільного кошика, загального, а не відчуженого багатства всіх.
Ліберальна думка робить дещо інший висновок: треба менше держави — більше громадянського суспільства, яке розуміють як саморегулювання приватних інтересів під головуванням принципу верховенства права. Але це міф, причому подвійний. Право існує завжди і встановлюється будь-якою державою, навіть найбільш авторитарною та деспотичною; це неодмінний атрибут не так вільного суспільства, як будь-якої влади. Що ж до тези про «зменшення держави», то історія також доводить, що коли соціальної держави «замало», коли вона слабка, то й суспільство слабке. Люди зайняті виживанням, добуванням хліба насущного. А тому на політику часу і сил їм не вистачає. Саме за таких умов процвітає егоїстичний індивідуалізм і культ споживацтва. Такою ситуацією користуються «професійні політики» та «експерти», які ще більше переконують усіх, що люди не мають займатися політикою, хай переймаються своїми особистими проблемами, а ми про них подбаємо.
Тут зіштовхуються дві антагоністичні концепції демократії, що давно суперничають між собою. Зазвичай у підручнику можна прочитати, що демократія існує за умов, коли громадяни самі ухвалюють рішення, вирішують свою долю і беруть участь у політичній діяльності. Але є інше визначення, менш офіційне. Згідно з ним, громадяни не є достатньо компетентними у політиці, за них мають ухвалювати рішення «спеціалісти», а населення — ніби стадо овець — має пасивно й покірно спостерігати за діями своїх керманичів. Історія Нового часу стала втіленим конфліктом між цими двома уявленнями про демократію (іще в епоху Французької революції Кондорсе формулював цей конфлікт як опозицію між «числом» і «розумом»). Здається, сьогодні у світі з перемінним успіхом перемагає друга, не така популярна концепція демократії, хоча, строго кажучи, вона є радикально антидемократичною, хоча її не можна назвати й однозначно тоталітарною (вона передбачає свободу слова, совісті тощо).
За такої парадоксальної демократії особливого значення набуває роль пропаганди. Хибно вважається, ніби пропаганда існує тільки в тоталітарних суспільствах. Зовсім навпаки, тоталітаризм, що ґрунтується на фізичній силі та примусі (несе смерть), тим самим виказує свою слабкість і недалекоглядність. Інша річ, коли держава вміє переконувати на рівні привабливих ідей і обіцянок кращого життя (несе життя). Нині є сенс говорити про державу-звабницю. Тому неабиякого значення набувають питання ідеології, культури, мас-медіа та пропаганди. Але як сьогодні діє пропаганда? Головним її завданням є запропонувати безумовні ідеї та цінності, що не підлягають обговоренню та критиці. Наприклад: «Ви за те, щоб Україна була сильною і процвітаючою, здоровою нацією?». Очевидна відповідь: ну, так, хто ж проти. «Ви ж за наших хлопців, що проливають за вас кров?». Ну, звісно. «Ви за те, щоб було менше бідності?». Ніхто не буде проти… Однак такі питання не мають жодного сенсу, вони порожні. Саме так діє пропаганда.
На такій політичній культурі виростає нове покоління «мовчазної більшості», суспільство аполітичних споживачів, одномірних людей зі «щасливою свідомістю» (Маркузе). За висловом Жана Бодріяра, влада мовчазної більшості знаменує собою «кінець соціального», тобто смерть громадянської політики. Люди цікавляться тільки собою, особистість полісу деградує. Мовчазна більшість віддає перевагу перегляду ТВ-шоу, футболу чи «Танцям із зірками», а не передачам чи книжкам із серйозними проблемами економіки та політики. Точніше, останні також стають елементами шоу, що їх розігрують «професіонали». Домінує культ розваг, штучних потреб і ринкових цінностей у культурі. Це смерть громадянського суспільства, ідеї солідарності. Мовчазна більшість справді сприймає державу як милиці, політику як видовище і розвагу. Інші відвертаються від цього балагану, ідуть у внутрішню еміграцію.
Держава платить населенню тією ж монетою: ставиться до мовчазної більшості як до пасивно-споглядального «стада». На останньому роблять експерименти — випробовують нові політтехнології, маніпулюють свідомістю. На сьогодні можна виділити дві найефективніші технології: інструменталізація колективної пам’яті (гра з образами і символами минулого) та маніпуляція страхами (створення образу зовнішнього і внутрішнього ворога). Застрашена і фрустрована мовчазна більшість, після низки таких маніпуляцій, аби зберегти свої «маленькі радощі», ладна голосувати за будь-якого «рятівника». Розпад соціальної держави призводить до втрати орієнтирів, ідентитарної паніки, коли люди інстинктивно шукають «сильні» ідеології та харизматичних вождів.
Вочевидь, з того ж розпаду народжуються фашистські утопії корпоративізму та солідаризму. Саме через це сьогодні, на нашу думку, так актуалізується демократична ідея робітничої солідарності в контексті інтелектуально зрілого громадянського суспільства. Людина працює, бореться за виживання під сонцем, але, щоб бути людиною, їй потрібна гідність. Важить не тільки біологічне життя виду, а й добре життя полісу. Тому слід прислухатися до категоричного імперативу героїв фільму Кена Лоуча «Хліб і троянди», котрі належать до профспілки прибиральників сміття: «Нам потрібен хліб, але й троянди також!».