Однак соціологія важлива завжди. У "спокійні" часи - можливо, навіть більше. З кандидатом соціологічних наук і викладачем Програми соціології УКУ Данилом Судиним ми розмовляли про виклики для сучасної науки про суспільство; про хибність віри в раціональність людини; що не так із західними теоріями, та що можна зрозуміти, якщо розділити всіх експертів на "їжаків" і "лисиць".
- Пане Даниле, у своїх текстах ви розповідаєте, як соціологія почала називатися соціологією завдяки винахідливості Огюста Конта, що хотів відрізнятися від тогочасних дослідників, котрі називалися соціальними фізиками. Чи соціологію сьогодні можна порівняти з соціальною фізикою?
- Таке порівняння не є коректним уже півстоліття. Причина ось у чому. Підхід Огюста Конта до соціальних досліджень можна описати простим алгоритмом: він пропонував спершу формувати теорію, потім перевіряти її дослідженням, а вже згодом, на основі результатів, формулювати універсальний закон. Сам Конт ніколи не діяв згідно зі своїми ж правилами, але його ідея сподобалася іншим соціальним дослідникам.
Усе ХІХ і першу половину ХХ століття соціологи вірили, що можна віднайти універсальні закони, здатні описати всі людські суспільства. Згодом з'ясувалося, що пошук таких універсалій - марудна праця, та ще й не приводить до нових розумінь і висновків. Відтак, довелося зважати на особливості досліджуваних суспільств - зокрема на їхню культуру, тож система соціологічного знання постійно ускладнювалася.
Попри те, що знайти універсальні закони нікому так і не вдалося, віра в них сьогодні відроджується. Зокрема фізики знову намагаються відродити соціальну фізику, яка частково йде в руслі прагнень Конта знайти універсальні закони, а частково - спирається на філософію сучасника Конта Адольфа Кетле: для пошуку універсальних законів потрібно не перевіряти гіпотези, а шукати закономірності у статистичних даних. Сучасні соціальні фізики використовують big datа - цифрові сліди активності індивідів, і вже з цього роблять висновки про людей та соціальну реальність.
Утім, фізичні підходи до вивчення суспільств нехтують напрацюваннями соціології другої половини ХХ століття, які наполягають, що самого лише фіксування дій замало. У фізиці так можна діяти, адже атоми не мають свідомості. Але люди відрізняються від атомів референтною петлею, тобто здатністю коригувати свої майбутні вчинки на основі результатів попередніх.
Люди - це складні смислові системи, а завдання соціолога - зрозуміти, чому вони діють саме так, а не інакше. Та для цього ми маємо запитати самих людей.
- Фізичний підхід у дослідженні суспільств ґрунтується на вірі в раціональність людини. Коли і як науковці зрозуміли, що це хибна віра?
- Кожна наука до цього приходила в різний час. Соціологи - ще в 1960-х роках. Економісти - трохи пізніше. Тривалий час вони спиралися на ідею раціональної людини, але в 1970-1980-х роках з'явилися два напрями в економіці, які виступили проти такого погляду, - поведінкова та інституційна економіки. Зокрема, в межах поведінкової економіки психологи Деніел Канеман і Амос Тверські довели, що людський мозок часто є лінивим, а тому - ірраціональним. Вони довели, що існує дві системи прийняття рішень, одна з яких - Система 1 - миттєво видає найпростіше рішення, котре видається обдуманим і раціональним, хоча насправді таким не є. І ми навіть не встигаємо помітити процесу його прийняття.
Найвідоміший приклад - задача про ціну бейсбольної бити і м'яча. Нехай бита і м'яч коштують 1 долар 10 центів. Бита коштує на 1 долар більше, ніж м'яч. Якою є вартість м'яча? Система 1 зразу ж дає відповідь - 10 центів. Якщо сумарна ціна 1 долар і 10 центів, а бита дорожча на долар, то треба просто відняти цей долар - і матимемо ціну м'яча. Насправді це швидке й інтуїтивне рішення - хибне: м'яч коштує 5 центів, а бита - 1 долар та 5 центів. Якби м'яч коштував 10 центів, то бита мала б коштувати 1 долар і 10 центів, а тому сумарно вони коштували б уже 1 долар та 20 центів. Ось так Система 1 інколи змушує нас приймати швидкі, але хибні рішення.
Інша критика припущення про раціональну homo economicus належала інституційним економістам, які наголошували, що для розуміння функціонування економіки потрібно розуміти соціальні інститути того чи іншого суспільства. Ці інститути і спонукають людей поводитися в певний спосіб, який сторонньому спостерігачеві може видатися цілком ірраціональним. Їхні позиції легко пояснити на прикладі такої економічної інституції як традиційний східний базар. Ціни там завжди занадто високі, але покупець, торгуючись, має змогу зменшити їх удвічі чи втричі. З погляду економіки - це дуже невигідно, ба більше - це цілком нераціонально, бо забирає час і не приносить гарантованого прибутку. Але причина цього проста: коли продавець привозить 10 товарів, він не знає, чи на всі знайдеться покупець. Та якщо підвищити ціну на продаж, один проданий товар забезпечить прибуток, навіть коли дев'ять інших не куплять. Але проблема в тому, що покупці знають про ці схеми й не хочуть платити більше.
Східний базар, за словами інституційних економістів, побудований таким чином, бо немає держави, яка б гарантувала договори купівлі-продажу. Коли вона є, то виставляє правила гри: ти замовив товар, ти маєш за нього заплатити. Отож, із вірою в людську раціональність економісти очікували, що після появи держави східні базари занепадуть. Держава контролюватиме процеси, виступатиме арбітром дотримання угод, чим гарантуватиме вигоду і покупцю, і продавцю. Але з появою держави базари не зникли, навпаки - досі успішно існують.
То в чому ж тоді причина? Як з'ясувалося, річ у традиціях і правилах взаємодії. На цьому прикладі легко побачити, що люди не такі раціональні, як раніше припускала економіка. А це означає, що, аби зрозуміти й пояснити їхню поведінку, необхідно залучати інші контексти і науки. Недарма останнім часом Нобелівські премії з економіки отримували саме психологи.
- Чи світовий тренд на мультидисциплінарність є результатом розчарування у здатності однієї науки опанувати реальність?
- Сучасні тенденції свідчать, що міждисциплінарні дослідження мають великий потенціал. Наприклад, в університетах США давно впроваджена спеціальність "соціологічна соціальна психологія", яка дає не лише розуміння свідомості людини, а й знання про ширші соціальні контексти, в яких вона існує.
Або історична соціологія, яка включає в дослідження сучасних суспільних процесів історичні підґрунтя, бо виходить із думки, що сучасність завжди обумовлена минулим. Найвідоміший приклад - дослідження Роберта Патнема. До речі, це він афористично, хоча трохи песимістично висловився, що те, куди ви прийдете, залежить від того, звідки ви вийшли. Тривалий час він аналізував традиції громад в Італії й виявив, що на півночі країни вони розвиваються і далі, а на півдні - ні. Дослідження відбулося у 70-х роках минулого століття, але справжня причина крилася у значно глибшому минулому. Виявилося, що вже з ХІІ століття на півночі Італії існувала традиція самоврядування. Тим часом на півдні країни розвивався класичний феодалізм. Чи це не прототип мафіозної моделі? Адже у феодалізмі статус людини і позиція визначаються соціальними зв'язками, проте не горизонтальними, а вертикальними: скажи мені, хто твій синьйор, і я скажу, хто ти. В такій ситуації вкрай складно розбудувати громаду, бо, вирішуючи конфлікти, люди звертатимуться не до суду, а до своїх покровителів, які можуть вирішити їхні проблеми швидше і з гарантією.
Ще одне цікаве питання, відповідь на яке дала історія на перетині з соціологією: чому Західна Європа економічно більш розвинена, ніж Східна? Повернімося у XVI століття: відбувається низка великих географічних відкриттів, і західні країни потребують більше сільськогосподарської продукції, а східні - починають її постачати. Відтак, західні селяни звільняються від закріпачення й урбанізуються, а східні продовжують нести ярмо.
Загалом, зараз часто критикують теорії, які продукував західний світ. Мовляв, вони відображають реальність і аналізують обставини життя лише в розвинених капіталістичних західних країнах, яким притаманний високий рівень індивідуалізму. Саме тому їх ще називають теоріями золотого мільярда. І все було б гаразд, якби ці західні підходи й моделі не нав'язувалися тим суспільствам, котрим вони не підходять. В Україні це, можливо, важко помітити, бо ми є західною культурою. Але до азійських чи африканських країн, наприклад, західні структури застосувати неможливо, бодай тому що колективна ідентичність для них важливіша за індивідуальну.
Дослухаючись до критики, північні соціологи визнають, що їхні теорії справді занадто вузькі й не враховують іншого досвіду. Але дискусія про глобальний Південь та глобальну Північ все одно залишається однією з головних тенденцій останніх десятиліть.
Друге, що примусило соціологів засумніватися, - те, що люди реагують на результати досліджень. Дехто навіть каже, що соціологи примушують людей голосувати, а публікації соціологічних опитувань перед виборами - це окрема маніпулятивна технологія. Мовляв, коли ми кажемо, що один із кандидатів виходить на перше місце, люди починають активніше за нього вболівати. Але, якщо, за опитуваннями, він виявляється на третьому місці, - люди не голосуватимуть за нього, бо однак не пройде.
Проте результати соціологічних опитувань взагалі не варто брати близько до серця. За іншими спостереженнями соціологів, на виборах у 2014 році третина виборців визначилася в останній місяць передвиборних перегонів, а 8% остаточно обрали кандидата вже на дільниці. Ба більше: коли після голосування соціологи запитували виборців, за кого вони проголосували, то помітили, що частка тих, хто обрав переможця, зросла.
Взагалі, явище самоздійснюваного пророцтва помітили ще у 30-х роках минулого століття, але й в історії сучасної України бували схожі випадки. Наприклад, коли у 2008 році, в часи свого прем'єрства, Юлія Тимошенко оголосила список з банків, які, за її інформацією, перебували на межі банкрутства. І хоча, як згодом з'ясувалося, зазначені банки були цілком ліквідними, люди, почувши цю інформацію, запанікували й познімали з рахунків свої заощадження. Названі банки згодом справді збанкрутували.
Американський соціолог Роберт Мертон для пояснення таких випадків запропонував так звану теорему Томаса, яку назвав на честь іншого американського соціолога, котрий теоретично пояснив можливість таких самоздійснюваних пророцтв. Суть цієї теореми полягає в тому, що вигадані події стають реальними за своїми наслідками. До речі, це також показує відмінність соціології від фізики: тим люди й відрізняються від інших, простіших систем, що реагують на отримане знання, і результати прямо впливають на їхній спосіб дій.
- Як не втрапити в пастку самопророчих обіцянок, чи є якісь способи верифікувати пророцтво та мовця?
- Політолог Філіп Тетлок вивчав експертів і виявив, що їх усіх можна умовно розмістити на континуумі між двома полюсами, які він умовно назвав лисицями і їжаками. "Їжаки" мають одну головну ідею, яка все пояснює. Саме це забезпечує їм упевненість, що так подобається аудиторії. Натомість експерти-"лисиці" - більш гнучкі й менш категоричні. Вони схильні сумніватися і обережні у своїх висновках. Коли політолог почав спостерігати за тим, яких експертів частіше запрошують на ток-шоу, він виявив, що найчастіше запрошують саме "їжаків".
"Лисиці" мислять ймовірностями. У кризових ситуаціях їх часто не хочуть слухати, бо вони обговорюють можливі варіанти, які потребують критичного осмислення, а наша свідомість прагне простих рішень.
Філіп Тетлок згадує про два випадки, як ЦРУ змінило спосіб реагування на кризи. Коли у 2011 р. американці полювали на Бін Ладена, ЦРУ вже аналізувало ситуацію в категоріях імовірностей. Адже вони дуже обпеклися у 2003 році, коли на пряме запитання, чи є в Іраку зброя масового ураження, експерти ЦРУ відповіли ствердно. Та зброї там насправді не виявили. І сталося це тому, що від них вимагали однозначної відповіді. На кожному етапі в різних ланках експертів запитували: так чи ні? І їм легше було, зрештою, відповісти ствердно. Але ситуація в Іраку навчила ЦРУ, що аналітиків треба запитувати, наскільки імовірною є та чи інша ситуація. Це дозволяє вхопити різні нюанси ситуації, а тому, в підсумку, прийняти точніше рішення.