Намагаючись моделювати свої життєві стратегії і планувати навіть найближче майбутнє, наші громадяни наштовхуються на невизначеність - як із боку соціальних інститутів, так і власних поглядів на життя. Українці зав'язнули в невизначеності, яка огортає їх, ніби кокон, що свідчить про ненормальність самого суспільства. Тому достукатися одне до одного в соціумі важко, як крізь щільну й сіру повсть... А мова ж - про соціальний капітал: про відповідальність за вибір та прийняття рішень.
Наш співрозмовник -завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ доктор економіки і соціології Юрій Саєнко.
Чи легко жити?
"Важко сказати..."
- Соціальний "кокон" - це огортання себе безвідповідальністю у виборі стратегії життя, - каже учений.
- Але ж це - вкрай обивательське явище.
- А в нас обивательське суспільство, причому воно не винне - його роблять таким. "Донецька команда" тримає його в страху та бідності. А коли людина бідна і боїться зробити вибір - вона обиватель. Її до всього примушує нинішня влада, а з іншого боку - працює ще радянська модель менталітету радянського раба - на Півдні, Сході країни та в Криму.
Кажуть, наше суспільство трансформується. У що ж воно трансформується? Ми просто виживаємо. У нормальному демократичному суспільстві людина відповідає за себе, за сім'ю - і за державу, оскільки справно платить податки та контролює все, що відбувається в країні. Там кожна дія людини має сенс: вона знає, як, вирішуючи проблему, з початкової точки свого шляху перейти в заплановану, тобто прогнозує своє життя. При цьому вона знає, як забезпечити свій шлях: скільки їй знадобиться часу, коштів. Цей перехід, програмований людиною, називається трансформацією. Звісно, трансформується не тільки людина, а й суспільство загалом.
У нас, коли обговорюється бюджет, проходять хоч якісь зміни або пропозиції, ініційовані народом? Ні. Ось і виходить: силовикам - додати коштів, освіті, культурі, науці - урізати, зате щедро дати на "Феофанію" та вертолітні майданчики для президента...
- Вивчаючи дані моніторингу вашого інституту, доходиш висновку, що велика кількість відповідей "важко сказати" на деякі запитання (а вона сягає 20-45%) свідчить про таке собі соціальне явище, прийнятне для наших людей. За яким ховаються...
- Це явище й називається соціальним "коконом". По-перше, саме це явище - статистичне. Такі відповіді на запитання просто потрібно вилучати з дослідження: якщо їх понад 25%, то всі ці дані неточні. До речі, я все життя переконую соціологів, щоб вони не визначали дані виміру суспільної думки до десятих відсотка, адже це - умовні числа.
Із соціально-психологічного погляду, соціальний "кокон" формується різними чинниками. І кожен із них, залежно від запитання, стає головним. Але найголовніший чинник - це те, що всі ми, соціологи, "женемо соціологічний туман" із точки зору істинної громадської думки. Адже перед кожним запитанням, яке ми наміряємося поставити людині, мусимо поставити їй ще три: "Скажіть, будь ласка, чи володієте ви достатньою кількістю фактів, аби відповісти на це запитання?", "Якщо ви володієте достатньою кількістю фактів, чи вмієте їх аналізувати?", "А чи здатні ви на основі цих фактів та аналізу дати інтегральну оцінку цьому явищу?". Якщо людина відповіла на всі три запитання позитивно, ми маємо право поставити їй запитання анкети. Уявляєте, як розбухне анкета - втричі. Ніхто на це не йде, оскільки, по-перше, анкета подорожчає, а по-друге, окремі запитання просто "вилітають", якщо люди зізнаються в некомпетентності стосовно деяких явищ. Отож у відповіді "важко сказати" криється незнання людини, її невміння оцінити якесь явище. А водночас - і страх. Людина може просто боятися чітко відповістити на запитання, чи буде вона, наприклад, брати участь у демонстраціях та мітингах. Над нею можуть тяжіти всілякі соціально-культурні заборони, і в результаті вона вибирає варіант відповіді - "важко сказати". Часто цей варіант відповіді - "терра інкогніта". Виходить, що соціологи заганяють себе з респондентами у сферу невизначеності. Інколи позитивна, негативна відповіді та відповідь "важко сказати" набирають по 30–33% - це повна невизначеність. Таким чином, цим варіантом відповіді соціологи мимоволі привчають наше суспільство до невизначеності поведінки в самому житті. Тис часом людина мусить навчатися робити вибір у будь-якій ситуації, а не втікати від нього. В нас же люди ховаються за позиціями "важко сказати" - у соціологічних дослідженнях або "проти всіх" - на виборах. У справжньому демократичному суспільстві людина привчена робити вибір. Тим часом, хоч як це дивно, в Європейському дослідженні також є варіант відповіді "важко сказати". Але я б від нього відмовився.
- Тривожить, що на деякі запитання і молоді, і зрілі, і люди похилого віку дають схожі відповіді. Чи не свідчить це, швидше, про "розмитість" громадської думки?
- Здавалося б, вікові групи мусять досить сильно різнитися.
Припустімо, молодь до 25 років не має вдосталь знань і досвіду, щоб дати відповідь на те або інше запитання. На двох полюсах - люди, котрим до 25 років, і ті, кому за 60 (другі не встигають за змінами, що відбуваються в суспільстві), мають відповідати на такі запитання за мінімумом. Але зрілі люди, які розуміють, що таке відповідальність вибору, мусять чітко й зримо показувати свою позицію. А в нас практично все однаково: "важко сказати" - на рівні 20-35%. Це мене найбільше вражає. Таким чином, середина суспільства, люди зрілі й такі, що знають собі ціну, ховаються і свідомо знижують свою відповідальність?!
- Позицію "важко сказати" люди вибирають занадто часто. Так, 24% опитаних вагалися з відповіддю на запитання "Чи можуть сьогодні в Україні люди вільно висловлювати свої політичні погляди?". 28% важко було відповісти, чи є в Україні політичні лідери, здатні ефективно управляти державою. 25% респондентів не впевнені, як поведуться перед вибором - братимуть участь у демонстраціях протесту та мітингах чи ні, а 27% не можуть визначитися, що краще - терпіти матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку, миру та спокою, чи, у разі значного погіршення умов життя, виходити на вулицю з протестом. На запитання: "Який рівень вашої довіри до благодійних фондів, громадських організацій?" - 40% опитаних відповіли: "Важко сказати, довіряю чи ні". Третина респондентів (31%) вагається з відповіддю, чи задоволені вони своїм нинішнім становищем у суспільстві, а 24% - чи задоволені вони своїм життям узагалі. Не можуть визначитися, чи вистачає їм уміння жити в нових суспільних умовах, 30% громадян. Сумніваються, чи вистачає їм упевненості у своїх силах, 28% громадян. Важко визначитися з відповіддю на запитання, чи вистачає їм рішучості в досягненні своєї мети, третині (32%) громадян. Виходить портрет нашого сучасника - у свинцево-повстяних тонах загального "кокона"...
- Виявляється, що всі вікові групи плетуть соціальний "кокон" за єдиним зразком. Швидше за все, вони не винні. Всі президенти і всі уряди України впродовж 22 років заганяли українців у ситуацію невизначеності, страху, безвідповідальності та безперспективності. При цьому самі наші громадяни визначають цю ситуацію. На запитання "Хто визначає ситуацію в Україні?" отримуємо однакову відповідь: мафія, олігархи та компартійні лідери - всі по 30-33% (ця трійка виходить на перші місця).
Витягнути з "кокона" особисту відповідальність
- Дивує, коли в регіональному розподілі 63% жителів Заходу країни погоджуються з думкою, що кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії. Хоча не дивує, що в Криму таку відповідь дали 76% респондентів. Та й, узагалі, прихильників сильної руки в нас занадто багато: 56% - на Півночі країни, 57 - у Центрі, 56 - на Сході, 54% - на Півдні. Жахає, що погоджуються з цією думкою 57% молоді віком 18-24 років і 58% молодих людей віком 25-34 роки.
- На Заході інше розуміння сильного керівника, ніж на Сході. У Криму й на Півдні - радянське, сталінське розуміння. А на Заході "працює" донцовська модель. Там люди добре знають Донцова, там пам'ятають сильних особистостей. У нас же не було таких сильних постатей, як Андрій Шептицький. А це ж був не тільки релігійний діяч. Він регулював, у гуманістичному плані, практично всі аспекти життя суспільства. Бандера, Шухевич були лідерами, які об'єднували. Донцов стверджував: "Будь-яке суспільство не може бути без провідника". Отож поняття "сильної руки" в нас по регіонах різниться абсолютно. Насправді справжні лідери є, але вони - в андеграунді, під товщею і пресом комуно-олігархічного криміналу.
А що стосується позиції молоді - схоже, в неї зріє авторитарне мислення. Це мене вражає. І цей факт свідчить про те, що ми не думаємо про майбутнє, не займаємося молоддю, не формуємо демократичну свідомість у підростаючого покоління.
- Цікавими виявилися відповіді на запитання "Чи можуть люди в Україні сьогодні вільно висловлювати свої політичні погляди?". Дали позитивну відповідь 84% жителів Криму, 50 - Центру, 51 - Сходу, 39 - Півночі,
44 - Заходу й 48% - Півдня. За віком розподіл практично однаковий (позитивну відповідь дали всього 48% респондентів).
- Цікаво, звідки в Криму така свобода - з "могильовщиною" та утисками кримських татар? Там знову своє, "кримське" розуміння свободи слова. Це вольниця проросійського і прорадянського вільнодумства та публічних висловлювань. Кримчани, на жаль, не мають істинного уявлення про справжню добротворну свободу слова. На відміну від "кокона", поширеного в Україні, Крим завмер у зашкарублій проросійській і прорадянській "шкарлупі".
- Участь у мітингах і демонстраціях визначили для себе як позитивний досвід переважно жителі Заходу - 34%. Не братимуть участі в демонстраціях 70% жителів Криму, 57 - Півдня, 43,4 - Заходу, 61 - Сходу, 48 - Центру та 51% - Півночі.
Молодь не горить бажанням виходити на протест - швидше за все, у ньому візьмуть участь 25% людей віком 18-24 роки і 23% - віком 25-34 роки. Справді, "кокон бездіяльності".
- Загалом, згодні терпіти матеріальні труднощі задля збереження у країні порядку, миру та спокою - 30% респондентів. Вважають, що потрібно активно протестувати, 42% громадян. За будь-яку ціну зберігатимуть порядок у країні жителі Криму (41%), активніше ж протестувати проти погіршення умов життя найбільше готові на Заході - 55% жителів.
Тут можна було б послатися на сумнозвісне "українське терпіння". Однак той-таки Крим досі приймає радянську модель життєвого ладу. Тамтешніх жителів це влаштовує - при владі "наші люди". "Наші", прорадянські - ось у чому річ. Навіщо протестувати проти "своїх"? І ця "прорадянськість" у Криму та на Півдні - завжди напоказ. У радянські часи Крим і Південь були забезпечені краще за інші регіони країни. Крим населяли високопоставлені відставники - армійські, ГУЛагівські та міліцейські. У них були вищі пенсії і власні розподільники. На Півдні, в тому ж-таки Миколаєві, діяли величезні заводи, котрі славилися і своїм забезпеченням, і тим, що працівники могли звідти безперешкодно красти... Одеса славилася не тільки торговим флотом, а й повальною спекуляцією. На Донбасі процвітали шахти. Тепер люди в цих регіонах плачуть за Радянським Союзом, а, швидше - за радянською "соціалкою" - спецпостачанням.
- Але ж жити як при Радянському Союзі, а тим більше так працювати - вже неможливо. Навіщо ж заганяти себе в "кокон" минулого?
- У тому-то й річ. Безробіття. Закриваються підприємства і шахти. Не та оплата праці. В аптеках ціни на ліки інколи вшестеро-всемеро вищі, ніж у сусідніх країнах. Тому зрозумілі стогони вже літніх людей за радянською "соціалкою". Характерно, що в нас колись і тепер - різний підхід до поняття "особиста відповідальність". В часи СРСР особиста відповідальність не заохочувалася - партія все вирішить і скаже, що людині потрібно: яка робота, зарплата й квартира. Коли щось не влаштовувало - можна було поскаржитися в партійні органи. А тепер? Тепер бандити купили суди, адвокатуру, прокуратуру. І нормальній людині вирішити свої проблеми - нереально. З якогось боку, прорадянських людей зрозуміти можна. Але, водночас, вони не хочуть європейської моделі розвитку для країни. А без неї вирватися із затхлого соціального "кокона" - неможливо.