14 січня, в пилу та диму після ракетного удару російських агресорів по дев'ятиповерховому житловому будинку в Дніпрі, на завалах з'явилися собаки-пошуковики. Вони зосереджено тинялися руїнами й періодично позирали на господарів. Ті з розумінням кивали.
Це особливі собаки — з Павлоградського пошуково-рятувального загону «Антарєс». Хто бачив їх у роботі, був вражений. 10-річна бельгійська вівчарка Спаркі на завалі у Дніпрі працювала 22 години без сну й відпочинку.
«Ми теж стояли всі 22 години, чекали, коли вона закінчить, щоб позначити рятувальникам точки, де містяться тіла, — розповіла керівниця загону Лариса Борисенко. — Наступного дня наші герої відсипалися, а потім знову готові були працювати».
Робота, хобі, покликання
«Павлоградський пошуково-рятувальний загін «Антарєс» — громадська організація, що працює виключно на волонтерських засадах. Заснована 2008 року, — розповідає Лариса. — Я давно займаюся кінологією. Перший собака в мене з'явився, коли мені було 10 років, у кінології я понад 40 років. У 14 була вже інструктором.
2008 року з групою активістів ми вирішили створити групу пошуку живих людей — дідусів і бабусь, які заблукали в лісі або в місті. Крім того, до завдання групи входить пошук живих людей у техногенних завалах — при обвалах будинків внаслідок вибухів газу, з інших причин. Мабуть, ми були успішні, оскільки 2010 року наша бельгійська вівчарка на кличку Антарєс Спадкоємиця Міжона, або просто Чока, першою з України здобула право представляти нашу країну на чемпіонаті світу, який проводила Міжнародна організація собак-рятувальників.
Незабаром зрозуміли, що треба вчити собак шукати не тільки живих, а й загиблих людей. Бо нас часто викликали на місце події, коли було вже дуже пізно».
«Крім мене, в організації близько 30 людей, — продовжує Лариса Борисенко. — Частина їх, як і я, займається пошуково-рятувальними роботами, частина — каністерапією, тобто допомагають людям у групах психологічної підтримки. Ми багато їздили в інтернати, реабілітаційні центри, шпиталі.
У загоні багато молоді. Це — найкраща наша молодь. Залучаємо й школярів.
Собак пошуково-рятувального напряму в загоні 14. Дев'ять із них універсальні — шукають як живих, так і мертвих людей. Ми їх купуємо за свої гроші. Часто привозимо з інших країн. Купуємо також якісний генетичний матеріал. Це дуже дорогі собаки. На старті вони коштували приблизно по 1000 євро за щеня, а підготовлені коштують дуже дорого, навіть важко назвати суму».
Собака може відчути людину під багатометровими завалами
За словами Лариси, чуття в собак фантастичне, плюс тренування.
«У 2021-му на Донеччині наш собака допоміг розкрити резонансне вбивство, — розповідає Лариса. — Зниклу 19-річну дівчину розшукували чотири місяці. Наші собаки знайшли її за пів години. Мертвою. Під товстим шаром землі. Це було вбивство. Наші вихованці можуть відчути тіло людини під землею на глибині до двох метрів, а також знаходять останки, у тому числі й згорілі, обвуглені, як у крематорії».
«Тварини бояться смерті. Але ми спеціально вчимо собак так, щоб вони шукали мертвих людей і не боялися їх, — розповідає Лариса. — З цією метою розробили власну методику й обкатували її в реальних місіях, у тому числі в зоні бойових дій. Для наших навчених собак знаходження мертвої людини не є стресом. Вони радіють знахідці, хоч би як страшно це звучало: «Ура! Знайшла!».
«Готуючи собак для такої роботи, ми шукаємо мотивацію. І мотивація ця… гра, — пояснює наша співрозмовниця. — Підготовка до пошуку живих і мертвих людей відбувається у вигляді гри. І на реальний завал собаки виходять погратися. Звучить дико, але це так... Уявіть, після трагедії у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року кінологи гралися з собаками біля руїн хмарочосів. Багатьох це обурювало. Ми теж таке робимо в ситуації, коли собака працює багато годин і нікого не знаходить. Вона психічно виснажується, і ми граємося з нею прямо біля завалів, щоб дати розрядку й налаштувати на роботу».
З початку повномасштабного вторгнення ми працюємо на «прильотах»
«Війна для нас розпочалася ще 2014 року, — продовжує Лариса Борисенко. — Ми багато працювали з поліцією та рятувальниками по всій Україні. Шукали, зокрема, дітей, які зникли.
З початку повномасштабного вторгнення ми працюємо на «прильотах». Поліція залучає нас до пошуків зниклих дідусів, бабусь і дітей. Наші собаки працювали на «прильотах» у Запоріжжі та Павлограді, на двох «прильотах» у Дніпрі, а також у Слов'янську, Ізюмі, в Херсонській, Миколаївській, Донецькій, Харківській областях».
«Антарєс» як єдина в країні пошукова організація кінологічного напряму бере участь у проєкті Генерального штабу ЗСУ «На щиті», — собаки шукають тіла полеглих.
Як пояснила Лариса Борисенко, найбільш працездатною виявилася саме та методика пошуку, яку розробив павлоградський «Антарєс». У європейських країнах є свої методики, але немає практичного досвіду, зокрема досвіду роботи на мінних полях, у зоні бойових дій, коли гримлять вибухи. На щастя, жодна собака з «Антарєсу» на міні не підірвалася.
«Собаки, з якими я нині працюю, — це дві бельгійські вівчарки, крім того, в нашому загоні є німецькі вівчарки, доберман, бігль, вельш-коргі-пемброк, лабрадор. Усього в нас дев'ять собак-універсалів, які успішно виконують свою роботу: шукають і знаходять живих і загиблих. Для себе я вирішила, що в майбутньому на цьому напрямі хотіла б працювати тільки з бельгійськими та німецькими вівчарками робочого розведення (не для виставок), у родоводах яких до 10–12 коліна тільки робочі собаки.
Зараз собаки вимушено відпочивають, — повністю розвалився старенький бусик «Антарєсу», — зітхає Лариса. — Не впорався з польовими дорогами. Складаємо по шматочках. Ремонт потягне приблизно на сто тисяч гривень. Купили бус із допомогою небайдужих людей. Пропрацював менше року. Сподіваюся, після ремонту ще послужить».
Собака — це особистість
«Собака ніколи не був для мене інструментом або об'єктом самоствердження. Собака для мене — особистість. Собака для мене — друг, моя душа, — каже Лариса. — Собаки живуть зі мною в одній квартирі і сплять зі мною в одному ліжку. Ніколи я не кидаю своїх собак, навіть у найстрашніших пошуках. Якщо потрібно вибирати, рятувати себе чи свого собаку, — я буду рятуватися разом із собакою або залишатися поруч із ним.
Мої улюблениці — дві бельгійські вівчарки Спаркі та Беша. Спаркі терпить Бешу, але інколи грається з нею, стежить, щоб та була в порядку, — вилизує їй вушка, носик, очі. І показує, що вона — старша.
У кожній зграї є конкуренція. Нині очевидний лідер — десятилітня Спаркі. Вона всіляко демонструє, що я належу їй, а місце Беші — друге. Беші це не дуже подобається, і вона хоче показати, що вона мене теж дуже любить. І якщо до мене на руки лізе Спаркі, то відразу лізе й Беша. Як дві дитини, що виясняють, котру з них мама любить більше».
… Кілька десятків істот різних біологічних видів, яких об’єднує взаємна прив’язаність і спільна мета — знайти. Для цього можна майже добу, до повної знемоги, обстежувати руїни, нишпорити мінними полями і з допомогою своїх супервідчуттів шукати й знаходити. Натомість жодних нагород, крім однієї — любові тих, кому ти себе довіряєш. Такі відносини в загоні «Антарєс» між людиною і собакою.
Більше статей Юлії Мельничук читайте за посиланням.