На кордоні зі Словаччиною варту прийняли солдат Олесь і вівчарка Рема |
Прожити кілька солдатських буднів разом із Чопівським прикордонним загоном — справа не для слабкодухих. Пройти тренінг слідопита, спробувати вивчити поведінку нелегальних мігрантів, патрулювати кордон лісовими стежками і нести варту на вежі, обходитися без душу й харчуватися перловкою «дріб-16» — це лише невелика частина прикордонного життя, якого довелося сьорбнути автору цих рядків на заставах у Чопі, Ужгороді та Мукачевому.
Місцезнаходження застави неабияк позначається на житті тамтешніх мешканців. На ужгородській заставі солдатів багато, спокушає розвагами місто. А от застава «Оноківці» міститься прямо в лісі. Народу тут удвічі менше, атмосфера родинна, готують смачніше, ходять у ліс по гриби. Поруч із військовими термінової служби живуть сімейні. Їхні «апартаменти», як правило, — це дві крихітні кімнатки, решта вигод — спільні. Тому й не дивно, що над навчальним містечком сохне прання: дитячі повзунки та жіночі фартухи.
Проте це аж ніяк не позначається на професійній підготовці прикордонників. «Служба тут, — як люблять повторювати солдати, — не навчальна, а бойова!»
«Художній образ» держави
За радянських часів у прикордонні війська відбирали найкращих. Вимоги були суворі не лише стосовно професійних навичок військовослужбовців, а й щодо зовнішності. Ясна усмішка, стрункий, високий, з правильними рисами обличчя — прикордонник мав бути «художнім образом» держави: це ж бо перша людина, яка зустрічатиме іноземця! Сьогодні відбір ліберальніший, однак усі солдати строкової служби мають бути фахівцями у своїй галузі: техніками, кінологами, кухарями, водіями, мусять розумітися на сигналізаційних установках. На прикордонних заставах вони переважно закріплюють та удосконалюють бойові навики.
У середньому навчання триває від трьох місяців до півроку. В рамках гуманітарної підготовки проходять заняття з історії, вивчають українське законодавство, різноманітні політичні питання у міжнародному контексті. Проте основні зусилля спрямовуються на тренування зі зброєю та, звісно, патрулювання держкордонів. До останнього, найвідповідальнішого завдання допускають не всіх. Аби отримати допуск, юнак має позитивно скласти психологічні тести. Психологи тут прискіпливіші, ніж на будь-якій іншій службі. Може, завдяки і їхній активній роботі у прикордонних військах не існує дідівщини. Це може підтвердити кожен солдат. Поодинокі випадки жорстко караються керівництвом. Адже завтра на варту кордону вийдуть «вороги»: «дід» і новачок, і хтось із них нестиме зброю...
У кожного військовослужбовця на заставі окремий розпорядок дня. Для зручності навчаються тут у дві зміни. Перша стартує о 6.15, а ті, хто чергував уночі, на пари йдуть о 17.00. О котрій годині не починався б день, у першу чергу — фіззарядка, пополудні — прибирання території, ремонти, справи по господарству. Можна увірвати годинку на особисті справи і написати листа, подивитись телевізор, почитати. Але за будь-якого розпорядку, якщо раптом пролунає «Тривога» — всі заняття скасовуються, і солдати максимум за десять хвилин у повному екіпіруванні стрімголов мчать на виклик.
Два стовпи, а між ними... капець
Дорога до омріяного нелегальними мігрантами перетину кордону таїть безліч пасток. Найчастіше бідолахи потрапляють до рук патрулів завдяки звичайнісінькій… нитці, натягнутій між деревами. Одразу йде виклик на заставу, і в нелегала практично не залишається шансів утекти.
Яким же є державний кордон, який щодня стримує перебіжчиків? Разом із солдатським супроводом, що вказував на розставлені в лісі пастки, ми вийшли на просіку до двох стовпів, пофарбованих у кольори прапорів України та Словаччини. Між ними стояв маленький білий... капець. Саме так називається третя, найважливіша деталь на кордоні, адже по кінчику цього найменшого стовпця і йде географічна межа держави. Капці точно виміряні геодезично і географічно до градусів, мінут і секунд. На два метри вглиб закопана капсула, у якій зберігаються координати капця. У разі переміщення або знищення знаку лінію кордону завжди можна буде відтворити. До того ж, капці нанесені на мапи.
На просіці, як ніде, треба бути обережним із власним слідом. Виявляється, за глибиною сліду можна визначити зріст, вагу і навіть стать людини. Сліди мають формулу, в якій глибина плюсується з поволокою землі і частотою кроків та, звісно, ще якимось секретом, що його прикордонники не розголошують. Але якщо правильно розв’язати рівняння, вималюється приблизний портрет порушника.
— Портрет цей найчастіше смаглявий, — розповідає голова Мукачівського прикордонного загону, полковник Олег Цевельов. — Найбільшого головного болю завдають чеченці, які втікають від війни. Лише за нинішній рік їх було затримано близько трьохсот. Нещодавно буквально за сто метрів від лінії кордону ми затримали цілу родину: чоловіка, вагітну дружину та дитину. О шостій ранку ми їх спіймали, а о восьмій жінка народила…
«Павшино»: нікуди тікати
— «Урожайний» 2001 рік, коли на ділянці Мукачівського прикордонного загону затримали 9 700 нелегалів, був переломним у тривалих дискусіях про організацію притулку, — розповідає полковник Олег Цевельов. — Тоді держадміністрація Закарпатської області надала старий двоповерховий будинок із котельнею, обгороджений парканом. До його облаштування підключилися і міжнародні організації, проте й досі йому далеко до євростандарту. Притулок — місце тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства «Павшино» — постійно переповнений: розрахований на 140 осіб, сьогодні він приймає понад 300. Тому, як і раніше, головні зусилля спрямовуємо на те, щоб запобігти випадкам незаконного перетинання кордону. Скажімо, після спільних операцій із виявлення злочинних угруповань, які займалися нелегальною міграцією, та упорядкуванням свого міграційного законодавства більш-менш спокійною сусідкою стала для нас Угорщина. На жаль, не можу цього сказати про Словаччину.
«Павшино» — не дуже приємне місце, хоч і лежить воно прямо в лісі. У кожній кімнаті двоповерхового будиночка мешкає від шести до дев’яти іноземців, годують їх у кухні, партіями по 36 осіб. Кажуть, харч солдатський, тобто їсти можна. З усіх розваг — невеличкий спортмайданчик, де затримані ганяють здутого м’яча. На паркані сохне їхнє лахміття. Той, кого не взяли в інтернаціональну збірну з футболу чи баскетболу, може допомогти ремонтувати якесь із приміщень. Дивно, але охочих не бракує. Завжди є невеличка черга біля телефону, в основному це роззяви, яким нікуди телефонувати. У «Павшино» потрапляють лише чоловіки віком від 16 років. Їхні «половини» з дітьми перебувають у жіночому ізоляторі в Мукачевому. Час від часу в притулку з’являються юристи з посольства, що опікуються депортацією. Павшинські мешканці — це вихідці з Пакистану, Індії, Бангладешу, Китаю, В’єтнаму. Проте, зі слів керівництва, конфліктів між ними не виникає, адже всі опинились «в одній тарілці». За час існування притулку не було жодної спроби втекти звідти. І річ не в колючому дроті, яким обнесено високий паркан. Просто їм нікуди втікати.
«Туроператорів» — до відповідальності
— Міграція існувала й існуватиме завжди, — переконаний заступник директора департаменту охорони держкордону, генерал-майор Борис Марченко. — Нині цей процес набув організованого характеру, працює ціла міжнародна мережа агентів переправки. Люди наважуються на небезпечну подорож, яка інколи закінчується для них смертю від задухи в одному з тайників: контейнері, подвійному днищі кузова тощо. Щодня на одній із застав прикордонники затримують перебіжчиків. Затримати таку групу нескладно, а видворити її за кошт прикордонної служби — накладно для бюджету. Давно вже зрозуміло, що покарання заслуговують у першу чергу організатори незаконних міграцій. Тож ми і проводимо роботу насамперед із виявлення таких «керманичів» та пособників. Наше завдання — ліквідувати канал. Адже його можуть використати терористи і наркомафія. Тут ми вже співпрацюємо і з СБУ, МВС, а також Держтурадміністрацією, МЗС, Мінтранспорту України.
Порушення Держкордону в Україні карається лише адміністративно, тому й не дивно, що трапляються випадки рецидиву. Затятих порушників депортуємо у примусовому порядку з конвоєм. Допомогти прикордонникам має і міграційне законодавство, воно потребує змін — жорсткішого покарання для організаторів «турпоходів». З іншого боку, трапляються випадки корупції і серед самих прикордонників: зарплатня службовця-контрактника — 480 гривень. Хабарників не покривають, кримінальні справи проти них використовують як негативний приклад для колег. Проте така політика не ефективна. Показовим є нововведення президента Грузії Михайла Саакашвілі. Він розпорядився зменшити кількість співробітників правоохоронних органів уп’ятеро-вшестеро й у стільки ж разів підвищив заробітну платню. Грузини підірвали дороги, якими йшла контрабанда підакцизних товарів, — і за місяць надходження від митниці зросли настільки, що це дало змогу виплатити річну заборгованість із пенсій та зарплатні бюджетникам. Якби ми вчинили так само, то змогли б отримати навіть кращий результат, переконаний Б.Марченко.