Слов’янське відлуння Другої світової

Так сталося, що 2011 рік багатий на різного роду ювілейні дати. 50 років першому польоту людини в космос, 26 квітня все людство відзначило 25-ті роковини аварії на ЧАЕС, у червні пострадянські держави відзначали 70 років із дня нападу Німеччини на СРСР.

Як правило, спроби ці не виходили за межі семінарів, конференцій та підручників історії, які впродовж 20 років неодноразово набирали того чи іншого політичного відтінку. Якщо взяти умовно «помаранчеві» і «сині» підручники, то і там, і там ми побачимо, за великим рахунком, однакове трактування історії, відмінне лише певними ракурсами та обсягом висвітлення тієї або іншої історичної події, пов’язаної з Другою світовою війною зокрема. Десь учнівському чи студентському оку траплялося більше інформації про рейди червоних партизанів, деколи - більше про операції УПА, про блокадний Ленінград або націоналістичне підпілля у Криму. Проте в цих підручниках майже не знайти висвітлення не менш важливих подій Другої світової війни поза ме­жами Радянського Союзу. І мо­ва не лише про Шарля де Голля чи про висадку союзників у Нормандії, а про масштабний рух опору в слов’янських країнах, навіть тих, які були союзниками Третього рейху у війні - Болгарії та Словаччині. Пересіч­ний українець, звісно, так чи інакше чув про Армію Крайову, Йосипа Броз Тіто або Георгія Димитрова, але, на жаль, і до сьогодні українському читачеві невідома низка сторінок з історії Другої світової війни, зокрема й про строкатий Рух опору Німеччині та її союзникам. Тому спробуємо донести до українського читача маловідомі факти, пов’язані з найкривавішим та наймасштабнішим військовим протистоянням в історії людства, факти без якоїсь ідеологічної ретуші та політичного підтексту, які дадуть змогу якнайкраще порівняти події, що відбувалися в інших слов’янських країнах у 1939–1945 роках.

Отже, Друга світова війна і слов’янський світ...

Побутує думка, що Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу. Звісно, це не зовсім правильне твердження, бо була ще брутальна окупація Підкарпатсь­кої Русі (Закарпаття) сателітом Німеччини Угорщиною у березні 1939 року. Але саме агресія Гітлера проти Польщі викликала нарешті якусь реакцію в західних держав; доти ж нацизм фактично безперешкодно поглинав Європу, перекроюючи її мапу. Так, ще до вересневих подій 1939 року мішенню Гітлера стала Чехословаччина. Її окупації передувала ціла низка дипломатичних та політичних подій, описувати які не вистачило б жодних шпальт, тому зупинимося лише на найважливіших.

15 березня 1939 року німецькі частини за планом «Грюн» перейшли німецько-чехословацький кордон. Чехословаччина за лічені години перестала існувати, проте не вся вона була окупована. Ще до вищезазначених подій 17 жовтня 1938 року «наці номер два» Герман Герінг прийняв словацьку делегацію з кількох урядовців і лідера німецької меншини у Словаччині Франца Кармазіна. Під час цього прийому було досягнуто згоди про те, що словацький уряд мав підтримати окупацію чеських земель в обмін на гарантування з боку Німеччини проголошення словацької держави. Своєю чергою, Герінг переконав Гітлера, що незалежна Словаччина вкрай необхідна Німеччині, позаяк, гарантуючи її незалежність, можна використати ресурсний потенціал цієї країни, територію для розміщення авіабаз тощо.

Тому після введення частин вермахту до Праги та інших чеських міст, парламент у Братиславі прийняв рішення про вихід з федерації із Чехією та про проголошення незалежної держави Словач­чи­ни. Правда, новонародженому пасинку Гітлера треба було поділитися своїми територіями з союзником Німеччини Угорщиною - південними районами, де проживали здебільшого угорці, та Закарпаттям.

Власне Чехію, чи, як вона потім стала називатися з волі Гітле­ра, Протекторат Богемії та Мо­равії, спіткала не така умовно втішна, як Словаччину, доля. Майже одразу з утворенням протекторату будь-які ознаки автономії і суверенітету було скасовано, а урядування покладено на імперського протектора, що призначався в Берліні. Звісно, ці умови окупації викликали спротив у чеському суспільстві, заклали підвалини до створення організованого Руху опору. Найактивніше німцям протидіяла молодь, зокрема студентство.

Українським студентам, які, як правило, з розмахом святкують День студента 17 листопада, цікаво буде дізнатися, що саме цього дня 1939 року чеські студенти вийшли на акції протесту проти німецької окупації. Звісно, наці не могли не відреагувати на ці виступи вкрай жорстко. Того дня було вбито десять студентів і заарештовано понад тисячу студентів і викладачів. Проте жорстоке придушення молодіжного виступу викликало ще сильнішу протидію. Антинімецькі демонстрації відбулися на річницю спалення Яна Гуса та під час перепоховання в Празі чеського поета Карела Гінека Махи. Страйки й виступи протягом усього періоду німецької окупації Чехії відбувалися на численних підприємствах, копальнях, залізниці тощо, а до відкритого збройного протистояння німецькому пануванню вдалися різнополярні політичні течії - як націонал-демократи, так і комуністи.

Звісно, репресивна машина реагувала миттєво і вкрай жорстоко, проводячи каральні заходи та операції. Одна з наймасовіших за кількістю заарештованих акція «тюремні ґрати» відбулася в травні 1939 року, коли було заарештовано 4639 осіб.

Проте найжорстокішим актом усе ж таки було знищення чеського села Лідіце разом із усіма його мешканцями. Так нацисти помстилися за вбивство 29 травня 1942 року імперського протектора Рейнхарда Гейдріха чеськими патріотами Яном Кубішем та Йозефом Габчиком, посланими лондонським емігрантським урядом Чехосло­ваччини.

Рух опору у Словаччині в основному був схожий на чеський. Правда, не на перших етапах Другої світової війни, оскільки в перший рік існування незалежної Словаччини більшість населення все ж таки підтримувала нову владу, зокрема й тому, що впливова, політизована католицька церква (70% словаків сповідують католицизм) прямо задекларувала свою підтримку лідерові Словаччини Йозефу Тісо. Тому Словаччину 1939–1945 рр. сміливо можна назвати націоналістично-клерикальною державою. Втім, уже з 1940 року у Словаччині спостерігалося стрімке розчарування в новій владі, зокрема через всебічний економічний, політичний та військовий тиск Німеччини, перетворення Словаччини на сировинний придаток, а словацької армії - на гарматне м’ясо для німецьких військових кампаній.

З 1943 року Рух опору у Словаччині вже являв собою розмаїту політичну та організаційну палітру. Як і в Чехії, в ньому брали участь комуністи, демократичні й націоналістичні угрупування, робітники і молодь. Кульмінацією цієї боротьби більшість істориків вважають Сло­вацьке національне повстання 1944 року, підготовлене в основ­ному комуністами за сприяння Кремля. Проте через слабку підтримку населення, через недос­татню підготовку повстання та переважаючі сили вермахту німці здобули-таки піррову перемогу, а Словаччина опинилася під повною окупацією Німеччини, правда - ненадовго.

Доволі схожою була ситуація і в головного союзника Третього рейху на Балканах - Болгарії. Напередодні подій Другої світової там панував консервативно-монархічний лад на чолі з царем Борисом ІІІ, що його радянська історіографія називає не інакше як «монархо-фашистським».

Цей «монархо-фашизм», правда, у переддень війни вирішував, до кого напроситися в союзники, розглядався в тому числі й варіант співпраці з СРСР. Проте, зваживши всі «за» та «проти» і фактично узурпувавши владу шляхом розпуску парламенту й кабінету Георія Кьо­сей­ванова, цар Борис ІІІ вирішив зупинитися на Німеччині, оскільки саме вона була єдиним генератором тих тенденцій в європейській політиці, від реалізації яких Болгарія об’єктивно могла чекати здійснення своїх ревізіоністських прагнень: повернення Румунією південної частини Добруджі, Грецією - виходу до Егейського моря та Сербією - Вардарської Македонії.

Оскільки за царем лишилися лише націонал-консервативні сили, опозицію його режимові утворили одразу кілька організацій різного ідеологічного спрямування: ліва Болгарська робітнича партія, Болгарський землеробський народний союз, ліві соціалісти та діячі політичної партії «Звено». Спочатку дії цих політичних сил зводилися до саботажу, антиурядової пропаганди тощо. Комуністи ж в особі БРП діяли майже як п’ята колона Кремля - збирали і посилали до Москви шифри генерального штабу Болгарії, мапи укріплень, військових баз тощо. 17 липня 1942 року нелегальна радіостанція імені Христо Ботєва передала заяву про створення Вітчизня­ного фронту (ВФ) - своєрідного альянсу низки політичних угруповань Болгарії. Незабаром більшість партизанських і підпільних формувань були об’єд­нані навколо ВФ в єдину силу - Народно-визвольну повстанську армію (НВПА), яка значно активізувалася влітку 1943 року, проводячи диверсії в містах, на залізницях, інших стратегічних об’єктах. Посилило діяльність НВПА й масове невдоволення болгар війною, хоча, слід зазначити, проти СРСР Болгарія не воювала: болгари виконували поліційні функції в Македонії та північно-східній Греції. Ще більше загострила ситуацію в державі раптова смерть царя Бориса ІІІ в серпні 1943 року. Болгарія занурилась у глибоку політичну кризу.

Сусідня з нами Польща, змогла сповна відчути на собі всі «принади» нацистського «нового порядку». Звісно, і реакція поляків на окупацію їхньої батьківщини була адекватною. Українцям так чи інакше знайомі назви головних польських повстанських формувань - Армії Крайової та Армії Людової, тому, звертаючись до характеристики Руху опору в Польщі, варто зупинитися на тих військово-політичних формуваннях і організаціях, які, на жаль, мало висвітлені у вітчизняній історіографії.

Польща була чи не єдиною країною, в якій діяв яскраво виражений селянський визвольний рух. Так, приблизно з середини 1940 року в сільській місцевості почали формуватися «Батальйо­ни хлопські» (БХ). До «Батальйо­нів» вступало переважно сільське населення, у великих містах бойових одиниць БХ не було. До 1944 року у лавах БХ налічувалося близько 160 тис. членів, що робило її другою за величиною польською підпільною організацією після АК. Основ­ною метою БХ був захист польського сільського населення від терору окупантів та економічної експлуатації. До найбільш значних акції БХ належить бо­ротьба проти пацифікації Замостського повстання в 1942–1943 рр., битви під Войдою і Забо­речним під командуванням Фран­цішека Бартломо­вича.

Ще варто зупинитися на армії Владіслава Андер­са, або ж II Польсь­кому корпусі. Армія формувалася з польських військовополонених на теренах СРСР у 1941–1942 рр. після договору між радянським та польським еміграційним урядом. За радянським задумом, вона мала налічувати до 100 тисяч чоловік (шести дивізій), дислокуватися в Середній Азії і бути використаною як гарматне м’ясо на східному фронті, а польський уряд у вигнанні на чолі з В.Сікорським вбачав у ній кістяк майбутньої польської армії. Проте ні планам Сікорського, ні планам Сталіна не судилося здійснитися. Армія Андерса, на догоду Черчиллю, була переведена з Середньої Азії до Ірану - захищати британські нафтові родовища. Після цього ці частини стали фактично підрозділом британської армії й захищали її інтереси на Близькому Сході, в Італії (відома битва за Монте­кассіно), так і не приєднавшись до боротьбі за власну батьківщину.

Зупиняючись на Югославії, кортить зазначити, що вона була мініатюрною копією СРСР, на території якої Гітлер проводив свій експеримент, щоб відтворити його на теренах самого Радянського Союзу і на народах, які його населяли. Ідеться про ту суспільно-політичну ситуацію, яка запанувала в Югославії, - розчленування королівства на зони впливу, надання врешті-решт окремим її народам маріонеткової незалежності (про що міркував, але так і не втілив Гітлер стосовно України).

На відміну від Болгарії, в якій цар зумів сконцентрувати у своїх руках всю владу й одноосібно приймати рішення, зокрема й щодо участі країни у війні та у виборі союзників, у Югосла­вії така спроба консервативних кіл на чолі з регентом Павлом зазнала краху. 27 березня 1941 р. гру­па офіцерів вчинила заколот і поновила в Югославії королівську владу. Нова влада на чолі з королем Петром ІІ відмовилася від співпраці з Гітлером і поглядала у бік Лондона. Саме це й стало причиною окупації її німцями та їхніми союзниками навесні 1941 року. Гітлер не марнував часу, розуміючи, що навіть нейтральна Югославія буде діжкою з порохом під боком у країн «осі». За лічені дні Юго­славію було окуповано й поділено на зони впливу. Вже 10 квітня, плануючи заручитися підтримкою народів Югославії і розігруючи карту «окупанта Сербії», з легкої руки Гітлера його поплічники створили Незалежну державу Хорватія (НДХ). Влад­ний олімп у ній посіли хорватсь­кі націоналісти - усташі на чолі з Анте Павелічем. Вони задекларували підтримку націонал-соціалістичній Німеччині і приєдналися до Антикомінтернівського пакту.

У планах Гітлера було створення й інших національних держав на руїнах колишньої Югосла­вії, в тому числі й Сербії, проте цим планам завадила велика соціальна нестабільність у регіоні: майже одразу із вступом частин вермахту та його союзників на терени королівства на всій без винятку території Югославії розгорнувся масовий Рух опору. Балкани перетворилися на суцільну етнічну м’ясорубку. Уста­ші влаштували справжнє полювання на етнічних сербів та мусульман на теренах НДХ, своєю чергою - четники (сербські націоналісти) проводили терор проти хорватського населення. На теренах Чорногорії діяло власне націоналістичне підпілля - білаші, які, щоправда, співпрацювали інколи навіть із неприродними союзниками - комуністами.

Партизанський рух у Юго­сла­вії протягом 1941–1944 рр. набув такого розмаху, що певний час (восени 1941 року) партизанські загони, в основному орієнтовані на Комуністичну партію Югославії (КПЮ), контролювали цілі райони в окупованій Сербії і спромоглися проголосити там Ужицьку республіку.

Комуністичний рух опору в Югославії був представлений уже згадуваною КПЮ та її народно-визвольними комітетами, а також Народно-визвольною армією. Комуністи в певний період вдавалися до співпраці і з націоналістичними формуваннями, і з демократичним табором. З ініціативи КПЮ, 27 листопада 1942 року було створено аналог тимчасового комуністичного уряду Югославії - Антифа­шистське віче народного визволення Югославії (АВНВЮ). Невдовзі АВНВЮ проголосило курс на соціалістичне майбутнє поствоєнної Югославії та її федеративний устрій. Це не влаштовувало ні еміграційний югославський уряд, ні націонал-демократичний табір у самій Югославії, втім, як ми бачимо й на прикладі інших слов’янських країн, комуністи, заручившись підтримкою СРСР на Тегеранській конференції, змогли посісти чільне місце в суспільно-політичному житті Югославії.

Цікава тенденція почала складатися приблизно з другої половини 1944 року, коли країни «осі» стали зазнавати поразки за поразкою. Відбувалася рокіровка окупантів - на зміну нацистам приходили радянські війська та їхні маріонеткові уряди на чолі з комуністами.

Чи не першою така доля спіткала Польщу. 21 липня 1944 року з волі Сталіна та, певна річ, без згоди союзників і, тим більше, емігрантського уряду Польщі в місті Хелм (Холм) було створено Польський комітет національного визволення з представників лівих партій. Надалі цей комітет за місцем локації отримав назву Люблінського й став виконувати функції тимчасового уряду Польщі. Що ж робив у цій ситуації польський уряд у вигнанні? Польський еміграційний уряд у Лондоні на чолі зі Станіславом Миколайчиком розумів усю критичність ситуації. Вашингтон і Лондон фактично умивали руки, і тому він спробував піти ва-банк: Делеґатурі уряду і всім її військовим формуванням, що вели боротьбу за незалежність Польщі, передусім Армії Крайо­вій, наказувалося з наближенням радянських частин до стратегічних і великих населених пунктів випереджати частини ЧА, визволяти ці об’єкти і якомога швидше встановлювати на визволених територіях польську владу, повністю лояльну до уряду у вигнанні. Але СРСР не був би імперією зла, якби не зумів надійно затиснути постокупаційну Польщу у свої тоталітарні лещата. Річ у тому, що коли АК розпочала бої за Варшаву, а підконтрольне Делегатурі підпілля - повстання у столиці Польщі, Сталін раптово припинив наступ радянських військ на Варшаву. Кремль зайняв вичікувальну позицію під час розгортання Вар­шавського повстання, адже, за даними генштабу СРСР, поляки значно переоцінили свої можливості, і в розпал військових дій за Варшаву вже було зрозуміло, що польська сторона зазнає поразки, як, власне, й сталося. Після цього, в середині жовтня, ра­дянсь­­кі війська рушили у бік Вар­шави й 14 жовтня заволоділи її передмістям - Прагою. Далі ситуація розгорталася за радянським сценарієм - підконтрольна лівим угрупованням Армія Лю­дова разом із Військом Польсь­ким та радянськими частинами до кінця січня 1945 року визволили від нацистів усю територію Польщі (в кордонах до 1939 року), і над Віслою знову замайорів біло-червоний стяг, щоправда - вже з комуністичним відтінком.

В Чехії зі Словач­чиною, що їх після війни знову зшили комуністичними нитками, до підходу радянської армії вже розгортався потужний антинацистський Рух опору. В основному в ньому брали участь бойові загони комуністичних партій Словаччини та Чехословаччини - «Сталін», «Ян Гус» та інші. На початку 1945 року внаслідок наступу ЧА більшість території Словаччини було очищено від нацизму, а на теренах Чехії німецьке ярмо висіло практично до середини травня, тобто вже після офіційної капітуляції нацистського рейху.

Болгарії вдалося уникнути прямої радянської інтервенції, проте не вдалося вибратися з трясовини комунізму і кайданів майбутнього соціалістичного табору. Хаос, який панував у державі і, здається, поглинув її повністю, спричинений раптовою й загадковою смертю Бориса ІІІ, був підігрітий ще й радикалізованим крилом Вітчизняного фрон­ту. Скориставшись бездіяльністю лібералів та розбратом у рядах правих, Болгарська робітнича партія, орієнтуючись на Кремль, почала формувати свій власний уряд. 24 серпня 1944 року її делегація зустрілася з головою уряду І.Багряновим і запропонувала йому негайно передати владу Вітчизняному фронту. Багрянов знайшов у собі сили відмовити комуністам, але їх забракло для арешту лівої делегації. Він збагнув, що арешт делегації призведе до революції в Болгарії. Але було вже пізно. З кінця серпня активізувалися дії партизанських загонів, а в містах відбувалися бурхливі демонстрації, які переростали в безладдя та зіткнення з поліцією. Дров у вогонь підкидали систематичні бомбардування країни авіацією союзників, а останнім цвяхом у труну національної влади в Болгарії стало оголошення СРСР війни Бол­гарії 5 вересня 1944 року. Частини ЧА підійшли до румунсько-болгарського кордону. 8 вересня правлячі кола Болгарії змушені були передати владу Вітчизняному фронту, тим паче що повстання в Софії не залишало їм іншого вибору. Вранці 9 вересня новий прем’єр Кімон Георгієв по радіо оголосив, що народне повстання перемогло і влада перейшла до ВФ.

Підбиваючи риску, можна зробити деякі висновки. Рух опору на теренах слов’янського світу протягом Другої світової війни являє собою габаритний історичний багаж, повний цікавих та маловідомих фактів, подій, персоналій, яких ми не зустрінемо у звичайному підручнику історії - байдуже чи шкільному, чи університетському (щодо останнього можна зробити застереження - практично не зустрінемо). Цей час багатий на події, які б стали непоганою основою для низки документальних та художніх фільмів про Другу світову, проте лишимо цей хліб науковцям, дисертантам, учителям та режисерам.

Отже, як бачимо, Рух опору у слов’янських країнах, з одного боку - мав спільне коріння, методи та завдання, а з іншого - до­волі сильно різнився. Наприк­лад, опозиція до режиму Й.Тісо у Словаччині чи до царя Бориса ІІІ у Болгарії не ставила собі за мету оголошення цими державами війни Третьому рейху і співпраці з Антигітлерівською коаліцією, а лише наполягала на нейтралітеті цих держав.

Провівши компаративістсь­кий аналіз Руху опору у сло­в’янсь­ких країнах, можна простежити й дуже схожі моменти з українською історією того періоду та провести історичні паралелі: наприклад: четники - УПА, усташі - АК, проект «незалежна Словаччина» - невдалий проект «бандерівська Україна» тощо.

Втім, висновки з прочитаного кожен зробить сам, адже метою цієї статті було не змінити погляди читача, а лише подати незаангажовану ілюстрацію дійсного становища, яке панувало на теренах Центральної та Південно-Східної Європи у 1939–1945 роках.