Якось спроквола минають зимові свята — Різдво, Новий рік, знову Різдво, і знов Новий рік… Перед очима незчисленних натовпів прокочуються в нічній темряві магічні нулі великих чисел. І якось наче відступає в глибоку тінь усвідомлення того, що третє тисячоліття є не самодостатнім ідолом з порожніми нулями-очицями, а всього лише датою від народження Христа. В такий час, мабуть, є сенс поцікавитись долею Його справи, а не захоплюватись числовою еклектикою.
Певно, жоден теолог не заперечить того, що Церква (у збірному, позаконфесійному значенні слова) повинна жити «в миру». Себто, служителям будь-якої конфесії, течії чи релігійної групи доводиться проповідувати, навчати, підтримувати у вірі або й просто спілкуватися зі звичайними світськими людьми, «мирянами». Власне, це і є очевидним призначенням Церкви — зберігати та передавати християнське вчення, здійснюючи духовну опіку над його адептами та забезпечуючи належне поширення новозавітної доктрини. І, відповідно, чим ефективніше здійснює Церква свої апостольські та душпастирські завдання, тим успішнішою можна вважати її діяльність загалом.
Для виконання цих завдань церковнослужителі всіх часів і народів максимально користувалися наявними транспортними й комунікаційними технологіями. Апостоли простували кам’яними шляхами Римської імперії, проповідники пливли у заморські краї на перших каравелах. Церква повномасштабно використала винахід газет і радіомовлення. Автор, сам за віросповіданням греко-католик, добре пам’ятає, яке направду культове значення мали у період існування СРСР трансльовані з Ватикану греко-католицькі богослужіння, котрі бодай частково компенсували важкодосяжність (і конфесійні «відхилення») реальних церков.
Проте сьогодні і радіо, і телебачення є вже достатньо традиційними комунікаційними засобами. По-справжньому новітньою і в багатьох аспектах далекою від повного засвоєння чи оптимального використання сьогодні є всесвітня комп’ютерна мережа Інтернет. Можливості її мають принципово інакший характер, ніж звичних комунікаційних засобів. Інтерактивність, спрямованість на обабічне спілкування здаються певною мірою придатними і для виконання душпастирських обов’язків. Якщо радіо й телебачення давали можливість для широкомасштабної, проте монологічної промови-проповіді, то Мережа дозволяє вести розмову як вузькоспрямовану, приватно-двоосібну, так і розгалужену, не лімітовану ні кількістю учасників, ні їх географічним місцем перебування. Групи людей, що ніколи не бачили одне одного, можуть утворювати, ймовірно, повноцінні віртуальні общини. Водночас Інтернет-сайт портального типу, хоч і не замінить жодним чином живого священика чи проповідника, може відповісти на найтиповіші запитання як вірних, так і пошукачів. Окрім того, використання Інтернету дозволяє значно здешевити поширення інформації, бо для підтримки Веб-сайту потрібно набагато менше ресурсів та фахівців, ніж для видання газети чи випуску телепрограми аналогічного масштабу.
З огляду на все це, практика використання Інтернету релігійними конфесіями України не може не становити інтересу. Короткий огляд офіційних (або, принаймні, схожих на офіційні) Веб-сайтів автор і хоче запропонувати читацькій увазі.
Сайт УПЦ (МП) відзначається виваженим, хоч інколи і вбогим оформленням та інтуїтивно-зрозумілою структурою (для тих, кого регулярно підводить інтуїція, є карта сайту). Пропонується три можливі мови спілкування (українська, російська та англійська). Щоправда, пропозиція має радше декларативний характер, бо, вибираючи англійську, користувач отримує коротке лайливе повідомлення про «відсутні чи не знайдені файли» і т.д. На українську сайт начебто погоджується, але насправді видає лише окремі українські заголовки, а основні тексти тихо й мирно далі плинуть російською. Швидкість роботи сайту, попри не завжди доцільну навантаженість фреймами, можна вважати доброю.
Оновлення інформації на цьому сайті відбувається достатньо регулярно. Слід зазначити, що, на жаль, новини сайту УПЦ (зрештою, як і практично всіх інших релігійних сайтів) слабують на хворобу, котру можна назвати «самоспрямованістю». Їхній зміст в окремих випадках може цікавити… ну максимум безпосередніх учасників описуваних подій. Приміром, тривалий час новиною номер один було інформаційне повідомлення про проведення богослужіння пам’яті преподобного Кукші Одеського та встановлення хреста на дзвіниці одного з відновлюваних храмів… Хоча, слід віддати належне, кількість таких повідомлень на сайті УПЦ можна оцінити десь відсотків у 30, що загалом не так і багато. Загальна кількість виставлених новин хоч і не вражає, проте залишається «у межах пристойного», рівно ж як і галерея розміщених тут фотографій. Статті у відділі аналітики як не надто рясні, так і не надто вдалі.
Слід відзначити не дуже високу якість коректорської та редакторської роботи — трапляється досить багато помилок та друкарських огріхів.
Уваги заслуговує наявний на сайті справді великий (мабуть, більше сотні назв) каталог християнських ресурсів українського та російського Інтернету. Що характерно, тут є посилання як на православні, так і на інославні християнські конфесії. Каталогом такого обсягу можуть похвалитися хіба що римо-католики, але й у них віротерпимість не сягнула так далеко, щоби помістити обшир посилань на сайти інших конфесій.
Бібліотека з електронними текстами (творіння Отців Церкви, проповіді і т.д.), вміщена на сайті УПЦ, теж є радше приємним винятком для українських порталів такого типу.
Загалом, похвали заслуговує як кількість, так і якість інформації, виставленої на сайті УПЦ. Аналізуючи її характер, можна зробити висновок, що сайт призначений головно для вірних та ієрархів цієї конфесії та для сторонніх відвідувачів, які цікавляться діяльністю УПЦ (чи просто ресурсами сайту). Текстів проповідницьких, спрямованих на навернення випадкових (чи й невипадкових) відвідувачів, на сайті немає.
Серед вартих уваги технологічних прийомів можна назвати електронні голосування (чи не єдиний наявний тут елемент інтерактивності).
Перше, що слід сказати про сайт УАПЦ, це те, … що їх насправді два. На таке нездорове «роздвоєння особистості» слабують і буцімто офіційні Веб-сайти інших конфесій, але про них згодом. Перший сайт УАПЦ розміщено за адресою www.uapc.org.ua. Власне, назвати сайтом сукупність інформації, що міститься за цією адресою, не можна. Там насправді є одна сторінка з текстом, одне посилання на доволі цікавий та інформативний сайт Харківсько-Полтавської Єпархії й одна електронна і фізична адреса Патріархії. Жодних інших ресурсів за даною адресою не помічено. Дизайнер цього дива вочевидь не потерпав від надміру витонченого смаку.
Натомість, набравши складну і непридатну для запам’ятовування адресу (//www.ln.com.ua/
~uaoc-ptr/), можна потрапити на повноцінний і доволі жваво обновлюваний сайт УАПЦ. Оформлено його зі значно більшим смаком, аніж попередній. Останнє оновлення відбулося в грудні 2000 року (а не в лютому, як на попередньому сайті). Інтерфейс достатньо чіткий і логічний. Швидкість та точність роботи можна вважати чи не найкращою з-поміж розглянутих сайтів.
Набір рубрик тут досить традиційний — «Прес-релізи», «Архів», «Галерея» і т.д., щоправда, загальна кількість інформації не надто велика.
Звісно, сайт здається менш розвинутим, ніж, приміром, портал УПЦ. Та кожен відвідувач помітить, що поповнення відбуваються більш-менш регулярно, тексти написані хорошою українською мовою та ретельно вичитані. І обшир специфічної церковної та довколоцерковної тематики тут розкритий достатньо повно.
Сайт УПЦ (КП) потерпає від такої ж патологічної роздвоєності, як і його попередник від УАПЦ. Скільки-небудь розумних причин, які змусили цю конфесію «застовпити» одразу дві адреси (//www.patriarch.com.ua та //www.kievpatriarh.org) автор не виявив. (Може, було бажання залишити за собою слово «патріарх»? Але ж є й інші комбінації…)
Перший сайт, з адресою «просто патріарх», вочевидь, наразі зовсім не підтримується. З сімнадцяти рубрик працює, здається, тільки одна — «Новини». Власне, ця назва явно невдала — останнє доповнення тут датується вереснем. Повідомлення мають переважно політичний характер і сповнені дивних лексичних зворотів. Чого варта сама лише «Заява стосовно заяви» на церковному сайті! Мова та якість викладу жахливі — складається враження, що люди, котрі набирали тексти, не потрудилися їх бодай перечитувати.
Перше, що привертає увагу на іншому, «київпатріаршому» сайті, — це масивне, рухоме зображення тризуба. І якщо попервах можна засумніватись у його доречності на церковному сайті (блукатимуть думки про те, що хрест був би логічнішим), то, ознайомившись зі змістом, мабуть, кожен зрозуміє, що тризубу тут і місце. Слід віддати належне — поповнення тут достатньо регулярні, останнім додатком є різдвяне послання. Наявні також проповіді вищого ієрарха. Рубрика світських новин містить головно газетні статті. Хотілося б побажати авторам більшої вимогливості до текстів, котрі тут поміщають.
Сайт можна порекомендувати людям з чітко вираженою патріотичною домінантою у світогляді.
Що вражає на офіційному сайті УГКЦ (Української Греко-Католицької Церкви), то це одномовність. І не якась там сподівана галицько-українська, а виключно англійська. Цікаво, чи це спроба непоміркованої інтеграції у англомовне Інтернет-товариство, чи, може, наслідки застосування віковічної галицької мудрості: «Свої розберуться, а чужим і знати не треба?» В такому разі слід було створювати сайт якомога специфічнішим галицьким діалектом, бо «мови спілкування інформаційної епохи» можуть не второпати і чимало своїх… Зрештою, як вдалося з’ясувати автору після довгих і виснажливих пошуків, існує і українськомовна, «ну майже що» ідентична версія цього сайту, розміщена … у структурі Інтернет-версії греко-католицького радіо «Воскресіння». Причини такої конспірації залишилися нез’ясованими.
І якби не ця загадкова мовна політика, то сайт залишав би цілком приємне враження. Інтерфейс тут невибагливий, але достатньо зрозумілий та надійний. Швидкість роботи сайту можна вважати цілком задовільною. Оформлення багате на кольори, але смаку не позбавлене.
Щодо змісту, то, окрім стандартно-енциклопедичних відомостей про греко-католиків та кількох посилань на сторонні (головно римо-католицькі) сайти, тут є серія послань до мирян, що стосуються повсякденної релігійної практики. Вони приємно вирізняють сайт, орієнтуючи його на повсякденні потреби вірних (що особливо тішить, то це українськомовність таких текстів).
Несподівано багата тут фотоколекція ікон, у якій до кожного зображення подано доречні і досить цікаві коментарі. Ну чому, чому тільки англійською?!…
Щось схоже на рубрику новин тут називається цілком заслужено «останні доповнення». Тих, хто необачно прагне багатшого інформаційного потоку, відсилають до сайту радіо «Воскресіння» та газети «Мета».
Загалом, кожен, хто запасеться терпінням перечитувати англомовні матеріали чи сміливістю пробиратися через англомовні меню до матеріалів українською, зможе знайти чимало цікавої інформації.
І на тлі такого мовного пуризму особливо вигідно вирізняється сайт римо-католицької церкви, котрий можна читати українською, російською, польською та німецькою мовами. Іще три мови планується запустити в найближчому майбутньому. Попри достатньо гарне оформлення, хотілось би зауважити, що дизайн тут далекий від максимально зручного. Для перемикання між рубриками доводиться відшукувати мале-е-еньке віконечко з меню, котре, до речі, не завжди коректно спрацьовує.
Якщо чесно, то після кількох хвилин блукання сайтом української РКЦ виникає думка, що на ньому… ну, небагато інформації, та й усе. Чи то, може, планка вимог до вселенської церкви у свідомості піднялася надто високо, але останнє оновлення тут — вочевидь, є різдвяним посланням, від котрого минув майже місяць. І десяток, від сили — два, повідомлень у рубриці «Новини» видається явно недостатньо. Проте вихід творці сайту знайшли. Знайшли, вочевидь, саме завдяки вселенськості церкви. З будь-якої сторінки тут можна вийти у т. зв. «Католицьке Веб-коло» — систему посилань на сайти цієї конфесії у світі. Скільки їх — автор не лічив. Вочевидь за сотню. На будь-яку тему. Будь-якого розміру, будь-якою мовою. Хоча, слід зазначити, наявність посилань на потужні сайти одновірців — це ще не привід занехаювати власний сайт…
Підсумовуючи огляд, можна вийти на певні загальні закономірності.
На більшості сайтів рубрику «Новини» слід було б перейменувати на «Повідомлення», адже три-чотири матеріали впродовж місяця на звання «стрічки новин» в Інтернеті претендувати не можуть.
Чи не на кожному сайті (особливо православних конфесій), бодай у куточку, якщо не на головній сторінці, примостилася фотографія або малюночок Софії, Києво-Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого. Це свідчить не тільки про факт відсутності фантазії у дизайнерів, а й, вочевидь, про приховані бажання отримати котрусь зі святинь якщо й не у фізичну, то принаймі в «інтелектуально-комунікаційну» власність.
Проте не термінологія і не оформлення є основною проблемою.
Дивує, перш за все, агресивний дух православних сайтів (за винятком, мабуть що, УАПЦ). Таке враження, що чимала частина матеріалів робиться не для власних вірних і навіть не для випадкових відвідувачів, а як чергова догана супротивній конфесії. Особливо це стосується сайту УПЦ КП, котрий рясніє заголовками агіток типу «Москва здає церковні позиції», «про що мовчить Сабодан» і т.д. У свою чергу, короткий зміст рубрики «Аналітика» в УПЦ приблизно такий: «Да устидяться і ісчезнуть враги мої». Вороги, звісно, не зникають, а ось рубрику слід перейменувати на «Анафеми».
Не надто великої уваги вділили творці церковних сайтів і тому, що ми святкували двохтисячне Різдво. Яке є не просто круглою датою, а християнським Ювілеєм, що має свої закони й особливості (дещо про специфіку ювілейних років написали римо-католики). І сталось так, швидше за все, навіть не тому, що священнослужителям байдужа ця дата (досить послухати звичайні проповіді, щоб переконатися в тому), а тому, що вони досі не навчилися висловлювати свої думки належним чином в електронному вигляді. Така собі Інтернет-недорікуватість.
На жаль, усі розглянуті сайти не інтерактивні. Спілкування з читачами (саме читачами, а не користувачами) має виключно односпрямований характер. Усе, до чого зводиться робота творців сайтів, — це, у кращому випадку, регулярне поповнення електроних текстів. І все. Специфічні можливості Інтернету не знаходять належного (а подекуди — узагалі ніякого) застосування. Жоден український сайт релігійного спрямування не має служби регулярної розсилки новин, не кажучи про такі «вершини інтерактивної технології» як чат, конференція і т.п. Загалом, складається враження, що новітні Інтернет-технології допускаються на церковні сайти тільки тоді, коли ними користуються всі більш-менш професійні бізнес-, арт- і
т. д. портали. Така консервативність церков є загалом традиційною та виваженою, проте, вочевидь, її слід поєднувати з такою самою традиційною гнучкістю. Бо в електронному просторі вони далеко не єдині ловці людських душ… І дай Боже, щоб вони були найбільш вдалими ловцями.