UA / RU
Підтримати ZN.ua

Словацьке серце Євросоюзу, або Прискіпливий гість ліпший за татарина

«Гость до дому — Бог до дому!» (Гість у дім — Бог у дім!) — говорить словацька народна мудрість. Власне, цими словами словаки вітають у своєму домі званих гостей...

Автори: Алла Єрьоменко, Лариса Малая

«Гость до дому — Бог до дому!» (Гість у дім — Бог у дім!) — говорить словацька народна мудрість. Власне, цими словами словаки вітають у своєму домі званих гостей. Почули це вітання на свою адресу й ми, українські журналісти, які прибули в країну на запрошення посольства Словацької Республіки в Україні, міністерств закордонних справ і оборони Словаччини. І за тиждень подорожі цією країною ми мали можливість переконатися, що народна мудрість народжується не на порожньому місці.

Запитаєте, яким це вітром занесло до Словаччини групу українських журналістів? Постараємося відповісти лаконічно: «Вітром змін». Хоча такої відповіді буде недостатньо, тому що лаконічно про цю цікаву країну не розповіси, та й національною особливістю словаків лаконічність не назвеш. А що, власне, мається на увазі під виразом «словацький характер», запитаєте ви. Спробуємо розібратися.

Отже, ми домовилися, що лаконічність — аж ніяк не національна риса словаків, хоча й до італійської велемовності їм далеко. Словом, поперед батька в пекло словак, швидше за все, не полізе, але й задніх пасти не буде! У цьо­му (втім, не тільки в цьому) жителі Словаччини дуже нагадують нас, українців. До речі, за даними національного перепису населення Словацької Республіки 2001 року, громадян, які позиціону­ють себе як українці, у країні налічується понад 11 тисяч. Усьо­го ж тут мешкають 5,38 млн. людей, із них 85,8% — словаки, 9,7 — угорці, 1,7 — роми, 0,8% — чехи.

За своєю природою словаки люди щедрі, гостинні, хоча й не нав’язуватимуть свого товариства першому-ліпшому. Вступ до Євросоюзу і НАТО (2004 року) доволі скоро навчив їх жити економно, а точніше — економічно.

Наприклад, Кароль Чукан (один з ідейних натхненників та упорядників програми нашого перебування в СР) принагідно зізнався, що останнім часом буває на ринку всього чотири-п’ять разів на рік, та й то лише в розпал сезону овочів і фруктів (кумедно, але словацькою фрукти називаються «овоці», й узагалі, словацька мова дуже схожа на українську, мабуть, навіть більше, ніж польська з чеською разом узяті). В інший час пан Ка­роль відвідує численні супермаркети системи «ТЕСКО» (їх у Словаччині просто безліч!). По-перше — набагато дешевше, по-друге — під боком, по-третє — ніхто ні на грам тебе не обважить і ні на крону не обрахує. А заодно в «ТЕСКО» можна валюту обміняти, й за дуже вигідним курсом.

Ще один організатор нашої поїздки до Словаччини — радник посольства СР в Україні Миро­слав Зелізняк, визнаючи всі переваги нового, європейського, життя, усе ж ностальгує за тими часами, коли міг спокійно посидіти після роботи з колегами в корчмі за кухлем свіжого пива. До слова, традиційне словацьке пиво нічим не поступається знаменитому чеському, хіба що менше розкручене у світі. Зі знаменитих словацьких сортів найбільше відомі й уподобані словаками пивні марки «Кельт», «Топвар», «Злати базант» («Золотий фазан») і, природно, «Шаріш». Словаки часто жартують: «Що для француза Париж — то для слова­ка «Шаріш». «Ни­ні такі пивні вилазки можливі тільки з дружиною й дорослими дітьми, — зітхає пан Миро­слав. — Адже всі колеги якось непомітно перетворилися із добрих приятелів на безпосередніх конкурентів».

А процвітаючому словакові нині, повірте, є за що боротися на своєму робочому місці. Так, після вступу до ЄС заробітна плата в Словаччині зросла більш ніж утричі: нині мінімальна зар­плата становить близько 15 тис. словацьких крон, що відповідає 3 тис. грн. Само собою, зросли й розміри кваліфікаційних нарахувань — такі стандартні вимоги Євросоюзу.

Особливо щасливі (ура євроінтеграції!) військові: їхній зар­платний мінімум нині перевищує 18 тис. крон (приблизно 4 тис. грн.), офіцери збройних сил СР отримують 60—80 тис. крон (13—16 тис. грн.) плюс 7 тис. крон щомісячної доплати для винаймання житла в місці дислокації частини.

Народні традиції в Словаччині шанують і плекають
От вам і горезвісний «натовський чобіт» в усій своїй соціальній красі!.. До речі, попереджали нас їхні сержанти та прапорщики, котрі служать у механізованому батальйоні міста Мартін, що не повірять нам українські вояки, які ніколи й нічого не бачили за межами своєї частини у такому собі місті N. Яке вже тут НАТО з його міжнародним співробітництвом, із його поголовним знанням англійської, з його загальноєвропейськими освітніми програмами для військових, із фантастичним (за нинішніми мірками) соціальним захистом і ще багато чим!

Ну, звісно , скажете ви, легко словацьким громадянам, перебуваючи в самому серці Європи, поради нам давати! А що серце — так це правда, ні додати, ні відняти! Путівники по країні одностайні: «Словаччина — серце Європи...».

От, скажімо, в одному популяр­ному путівнику, складеному Да­нієлом Колларом і Яном Лаци­кою, зокрема, сказано: «Словацька Республіка розташована в самому серці Європи. Географічним центром старого континенту вважається костьол Святого Яна в Крем­ницьких Лазнях. Словач­чина — невеличка континентальна держава, яка площею трохи більша за Данію, Швейцарію чи Нідерланди. Територію країни, розтягнуту по географічній паралелі, літаком можна перетнути за півгодини, оскільки повітряна траса зі сходу на захід становить усього 429 км. Протяжність із півночі на південь коливається від 80 до 200 км. У цьому напрям­ку Словаччина начебто заповнює простір між Польщею та Угорщи­ною, спільні кордони з якими найдовші. На заході вона сусідить із Чехією та Австрією, на сході — з Україною, прикордонна лінія з якою — усього 96 км».

За тиждень перебування в Словаччині ми неодноразово чули про ці «всього лише» 96 кілометрів українсько-словацького кордону. І річ навіть не в довжині демаркаційної лінії між нашими країнами, а, напевно, у тому, що національні відмінності між українцями та словаками на рівні менталітету відчуваються хіба що при «глибокому зануренні». Навіть зовнішньо словаки більше схожі на нас, ніж на західних сусідів — австрійців.

На жаль (точніше, на наш превеликий жаль), уже наступного року Словаччина планує ввійти до Шенгенської зони, після чого її східний кордон — тобто демаркаційна лінія з боку Ук­раїни — буде значно посилений, укріплений etc, etc... А це означає, що на словацькому кордоні нашого брата-українця будуть, пардон, «шмонати» з такою ж інтенсивністю й прискіпливістю, як це роблять нині, наприклад, на австрійському кордоні (авторам цих рядків нещодавно довелося випробувати на собі всі принади митного огляду в Австрії та Німеччині). Але про недоліки європейської демократії розводитися не будемо. Продовжимо розмову про дивовижну красу Словаччини.

«Серед природних елементів у Словаччині відсутнє, мабуть, тільки море...» (Путівник Коллара і Лацики.)

Чистісінька правда, добродії! Словаччина на подив щедро обдарована матінкою-природою. На сході — родючі зелені долини: широкі, як українські степи! На заході — повноводий Дунай, західний брат Дніпра. (До слова, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського — це, кажуть, десь тут.) На півдні — Малі Карпати з м’яким, майже кримським кліматом і чудовими умовами для виноробства. На півночі — Високі Татри, точніше, Татра, Фатра й Матра — три прекрасні гірські масиви Великих Карпат. Цей символ Словаччини винесено навіть на національний герб разом із давнім християнським хрестом.

Із погляду гідрології, Словач­чину порівнюють зі своєрідним дахом: численні річки Європи беруть свій початок саме тут, продовжуючи свій шлях у сусідні дер­жави (безпосередніх сусідів у Словаччини п’ять: Чехія, Польща, Ук­раїна, Австрія та Угорщина). Майже вся територія країни рясніє мінеральними джерелами, запаси підземних вод теж неабиякі.

Крім того, попри активну гос­подарську діяльність, у Словач­чині збереглися значні лісові масиви — нині вони займають понад третину території країни. П’ята частина Словаччини (а це близько 10 тис. кв. км) — природоохоронні об’єкти. Серед них — дев’ять національних парків і 16 природних заповідників.

Практично всі рослини й тварини Словаччини охороняються законом, у зв’язку з чим почувають себе не просто добре, а чудово. Настільки чудово, що, наприклад, у місті Мартіні, де ми жили останні два дні нашого словацького турне, місцеві жителі не радили нам віддалятися від пансіонату поодинці, аби ненароком не стати об’єктом пильної уваги ведмедя, який розгулює лісом, або ж вепра. Через незнання цими милими представниками місцевої фауни іноземних мов порозумітися з ними навряд чи вдасться.

Але облишмо жарти! Крім природних об’єктів, Словаччина багата також на пам’ятки історії та культури. Лише в одній невеликій (за нашими мірками) Братиславі, столиці Словацької Респуб­ліки, налічується понад десять національних. А цю чарівну атмосферу старого центру словацької столиці органічно доповнюють міські палаци, здебільшого зведені в ХVIII столітті, тобто в роки правління Марії Терези (1740—1780).

Особливе місце серед історичних пам’яток Словаччини, які дожили до наших днів, посідають житлові об’єкти так званого парадного характеру — гради й зам­ки. Усього на території країни збереглося близько ста стародавніх градів і майже вдвічі більше аристократичних садиб і палаців, зведених у різні історичні епохи.

Природно, щоб побачити бодай малу частину цих унікальних споруд, розташованих зазвичай на вершинах скелястих гір, одного тижня замало. Іноді нам доводилося на повному ходу висуватися з вікон автомобіля (порушуючи правила й, природно, засмучуючи нашого чудового водія Івана), аби сфотографувати незвичайні словацькі краєвиди.

І все ж за цей дивовижний, насичений неординарними подіями й зустрічами тиждень у нас таки видалося кілька спокійних годин на піші екскурсії: тихою столицею Словацької Республіки Братиславою, мініатюрною «пивною» столицею СР Топольчанами, древнім центром словацької культури та національного визвольного руху Мартіном, відродженою столицею східної Словач­чини Кошицями... Словом, усіма неповторними давніми, але вічно юними містами, які завжди були золотим фондом, примножували національну гордість і сповнювали істинного духу «європейськості» знову молоду Словацьку Республіку.

До речі, про молодість...

Перенесемося назад у часі всього лише на три роки: 29 березня 2004 року в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі поруч із державними прапорами країн — учасниць Організації Північно­атлан­тич­ного договору було піднято державний прапор Словацької Республіки. Це означало, що в той пам’ятний для словаків день їхню державу урочисто прийняли в члени альянсу. А вже через місяць, 1 травня 2004 року, Словацька Республіка офіційно ввійшла до складу Європейського Союзу.

А я люблю військових: дебелих та фахових!..
Таким чином, уже три роки відділяють Словаччину європейську від Словаччини постваршавської. Багато це чи мало — судити не нам. Самі ж словаки нині стверджують, що, завдяки приєднанню до Північно­атлантичного альянсу, їхня дер­жава отримала гарантії безпеки, що випливають зі статті 5-ої Вашингтонського договору, відповідно до якого «збройний напад на одну або кілька країн НАТО вважатиметься нападом на всіх них».

Після офіційного припинення існування Організації Варшавсь­кого договору (1 липня 1991 року в Празі було підписано Протокол про повне припинення дії договору) маленька Словаччина (яку лише за три дні до цієї події залишив останній радянський солдат, котрий перебував у Чехословаччині ще з 1968 року) не була абсолютно впевнена, що ніколи більше не повториться її окупація державами колишнього соцтабору.

Із сусідами-чехами словакам, правда, вдалося домовитися: 1 січня 1993 року Чеська й Словацька федеративні республіки мирно розділилися на дві суверенні держави. Саме так, кажуть, завершився складний процес емансипації словацького народу. Відтоді Словаччина почала прокладати свій шлях у євроатлантичному просторі, досконально вивчаючи досвід більш сильних і розвинених країн світу.

За словами заступника директора департаменту міжнародного економічного співробітництва МЗС Словацької Республіки Миро­слава Хацека, за три минулі роки приплив іноземних інвестицій у словацьку економіку збільшився на 40% (майже до 2 млрд. дол. 2006 року). Основні обсяги інвестицій надходять в автомобілебудування й суміжні з ним галузі (новий завод KIA-motor у Жи­лині), електронну промисловість та її підрозділи (Sony, Samsung, Siеmens), а також у банків­ську сферу. Серед топ-інвесторів пан Хацек назвав Австрію, Бель­гію, Канаду, Швейцарію та Кіпр.

До речі, з 1 січня 2009 року Словаччина має намір приєднатися до зони євро. Нацбанк СР уже розробив інформаційну стратегію такого переходу. Одна з її фішок — «кожному дому — по калькулятору!»: кажуть, для зручності перерахунку валютного курсу.

Мирослав Хацек пояснює збільшення потоку іноземних інвестицій насамперед позитивними змінами в законодавстві країни, які ухвалив словацький парламент у зв’язку із вступом до НАТО та ЄС. Зокрема це запровадження єдиного податку, пенсійна реформа, лібералізація трудового законодавства й законодавства про підприємницьку діяльність.

Загалом словакам удалося зробити багато чого, аби переконати інвесторів у безпеці економічної діяльності в країні.

Для завершення євроінтеграційних процесів Словацькій Респуб­ліці знадобилося трохи більше ніж десять років. Керівницт­ву країни було нелегко триматися визначеного курсу — давалася взнаки неоднорідність політичних думок, необізнаність населення, зрештою, небажання суспільства замислюватися над перспективами розвитку своєї держави.

Експерти зі Словаччини, які слідкують за міжнародним становищем, визнають, що Україна нині переживає щось подібне до «словацького синдрому» десятилітньої давності, але, на жаль, у набагато більших масштабах. Про це говорили на брифінгах і держсекретар міністерства оборони СР Ярослав Башка, і держсекретар МЗС СР Діана Штрофо­ва, й завідувач відділу оборони держави МО СР Славомир Манга, і багато інших наших словацьких співрозмовників.

Очевидно, не випадково з 1 січ­ня ц.р. і на період до 2009 року посольство Словацької Респуб­ліки в Києві визначено контактним посольством НАТО в Україні.

Ось ми й підійшли, нарешті, до розкриття секрету нашої несподіваної подорожі до Словач­чини: саме цим свіжим «вітром змін» у міжнародних відносинах і пояснюється тижневе перебування групи українських журналістів у цій країні.

Нам надали можливість їздити, дивитися, знімати на фото- й телекамери, дошкуляти запитаннями, заглиблюватися в тему, прискіпуватися, розбирати по кісточках і збирати знову — у міру кмітливості — всі деталі словацької мозаїки. Аж до статевого складу армійських підрозділів у Мартіні, міцності темного пива в Топольчанах, довжини лижних трас у Татранській Ломниці, кількості радянських пам’ят­ників у Братиславі або соціального забезпечення ромського населення в Кошицях. Кожен із нас склав для себе певну картину про Словаччину історичну, Словач­чину туристичну й, нарешті, Словаччину євроатлантичну.

Особисто нам сподобалися всі три, навіть важко сказати, яка з них більше. Адже, як кажуть в Україні, вони того варті!