Традиційно цю емоцію «вдягають» у довгі пурпурні шати, деталі яких прикрашені вибухами гніву, вкриті візерунками дратівливості і всіяні суцвіттями зухвалості. Коли вона з’являється на порозі дому, королівських почестей їй не виявляють, незважаючи на те, що вона тісно пов’язана з низкою найсильніших інстинктів людини. Їй завжди приписують негативний знак і намагаються захистити від її впливу кожну дитину. Чому? Річ у тому, що маленькі діти ще не вміють правильно виражати назрілий протест чи демонструвати гнів у соціально прийнятній формі, а тому дуже часто використовують агресію — найширший «канал» для вияву будь-яких образ і деструктивних емоцій. І всім це дуже не подобається. Будь-яка мама підтвердить, що агресивні моменти в поведінці її малюка — це найскладніша нота в гамі почуттів, що проявляються у її стосунках із дитиною. Ми розцвітаємо, коли бачимо, з яким захопленням малюк кидається на шию мамі, яка щойно повернулася з роботи, нас щиро дивує той феєрверк емоцій, який здатна викликати в трирічного малюка фраза «йдемо кататися на санчатах».
Яскраві й позитивні дитячі емоції розуміють і приймають усі. Ось тільки далеко не всі хочуть пам’ятати, що в будь-якого явища є два полюси, які практично завжди рівні один одному. Тому сьогодні ми пропонуємо поглянути на дитячу агресію трохи з іншого боку і спробувати побачити в ній не зло, яке слід викорінювати всіма можливими засобами, а просто іншу полярність природи емоцій, які завжди були, є і будуть із двома полюсами.
Сучасні діти все гостро сприймають. Вони тонко реагують на будь-які зміни, що відбуваються в навколишньому середовищі. Загалом це виявляється у вигляді більшої імпульсивності тих засобів і форм, із допомогою яких вони виражають свої душевні переживання та почуття. І особливо яскраво емоційні контрасти проявляються в імпульсивних малюків, котрі здатні бути і білим зайчиком, і вогняним вулканом однаковою мірою. Таким дітям вкрай важливо навчитися максимально безпечно поводитися з гарячим вугликом всередині себе, не даючи йому змоги перетворюватися на некероване полум’я. І якщо негативні почуття вже з’явилися в емоційному світі дитини, їх слід обережно «виводити», щоправда, робити це треба лише в соціально прийнятній формі.
В сучасному суспільстві вже десятки років працює один дуже цікавий стереотип стосовно дитини: всі чомусь міцно впевнені, що плетений кошик у дитячих руках може бути наповнений лише плюсовими емоціями, позитивними якостями та «правильними» діями. Це все, звісно ж, чудово, але така однобокість у погляді на дитинство веде до того, що кожен малюк, який починає виявляти досі приспані «мінуси» всередині себе чи відстоювати право на власне «я», миттю перетворюється на важку дитину. Але хіба важкість і нестерпність можуть народитися в сім’ї, де з самого початку живе поняття особистості? Де є глибоке розуміння того, що цей маленький і капловухий «віслючок» уже має право заявити про існування полюсів «полярності» всередині себе? І тоді тут доречно запитати: а чи завжди, в такому разі, форми дитячої агресивності будуть пов’язані саме з агресивним началом, а не з самовираженням і самовиявленням різноманітних граней маленької особистості?
Ви знаєте, що приблизно тільки одна мама з десяти готова привести свою дитину на дитячий ранок в образі чортеняти, тоді як решта волітимуть надіти на свою крихітку ангельські крила, прикрасити легким мереживом і атласними стрічками? Але бажання бачити у своїй дитині лише чарівну «білокрилість» не має нічого спільного з об’єктивним баченням її. Бо цю «білокрилість» треба не насаджувати штучним шляхом, заперечуючи при цьому сам факт наявності негативних емоцій у дитини, а дуже скрупульозно вирощувати, у тому числі й порівнюючи з «мінусовими» сторонами її особистості. Як? Наприклад, ваш малюк досить агресивно поводиться в пісочниці, відстоюючи свою територію, свої іграшки й саме право гратися так, як йому заманеться. При цьому, зацікавившись іграшкою іншого, він усе ж таки не лише дозволяє собі грубо її забрати, а й відвертається від досить темпераментного власника, коли той робить спробу зав’язати знайомство. Результат — як мінімум, пісковий бій. Найцікавіше, що ваша дитина може щиро не розуміти, що в її діях наявна якась дисгармонія. І мама мусить звернути на це особливу увагу. Можливо, програти ситуацію навпаки й максимально доступно показати своїй дитині, що її дії в цю хвилину мають негативний відбиток. Правда, будь-який дитячий психолог скаже вам, що тут варто було б копнути глибше й почати швидше з вияснення причини такої поведінки дитини в пісочниці, ніж із наслідків і форми, в яку ця поведінка вбрана.
Форми вираження дитячої агресії (читаймо — невдоволення, обурення, незгоди, нерозуміння, образи й навіть самотності) бувають різні. Якщо дитина дуже маленька і ще не здатна висловлювати свої почуття словами, не кажучи вже про те, щоб правильно ідентифікувати свої емоції, то для озвучення внутрішніх переживань вона може скористатися всіма доступними для неї засобами. Це може бути демонстративне знищення іграшок і будь-яких інших предметів, жести, які виражають гнів та обурення, наприклад, тупання ніжкою чи рішучий удар долонькою по столу, а також спроби больового фізичного впливу на близьких їй людей. В останньому випадку, як правило, страждає лише мама. Чому? В цьому віці центром всесвіту для крихітки все ще є мама, і найменша образа на що завгодно й на кого завгодно відразу може бути переадресована найближчій і найдорожчій людині — мамі. Що робити їй? Звісно ж, у дуже м’якій формі пояснити своєму малюкові, як їй прикро і боляче від того, що він її вдарив. Крім того, психологи кажуть, що в ранньому віці, коли дитина ще не здатна проговорювати свої почуття, це корисно робити за неї: «ти розлютився, тому що...; я бачу, що ти не хочеш іти гуляти, так?; ти дуже боїшся цієї процедури, але я буду поруч». Таким чином, ви не просто перетворюєтеся для свого малюка на надійного провідника по дорослому світу, а й стаєте помічником у нелегкій справі розпізнавання бажань, підказуєте йому форму вираження внутрішніх переживань та почуттів.
Агресію дитина може виводити і через гру. Але це складніша форма. Вона ефективна лише в мить «сплеску» чи відразу після нього. Правда, тут слід підкреслити, що, оскільки ми говоримо про дітей імпульсивних, які знають яскраві емоції з пелюшок, до способів і різновидів гри варто ставитися дуже обережно. Найменший м’ячик у руках більш-менш спокійної дитини і вибухонебезпечного малюка — це зовсім різні речі, особливо в контексті ігрових форм вираження обурення чи гніву. Зрозуміло, що емоційне тло першої дитини має меншу кількість «кольорів» і вирізняється спокійнішою лінією «малюнка», завдяки чому її можна сміливо посилати на розминку з м’ячем навіть у межах квартири. З другою ця ситуація майже неможлива, тому що в «гарячого» малюка цей м’яч може стати вісником відплати, від якого постраждають усі. Підходи можуть і повинні бути різними, головне — щоб кожен із цих малюків відчував: на нього зважають, його бажання поважають, до його думки дослухаються, а самостійність — розуміють і приймають. Але чому нам так важко сприймати агресію навіть у рамках турботи про власну дитину? Чому ми звикли дивитися на неї виключно як на негативне, абсолютно не властиве дітям явище? Зрештою, агресія як невід’ємна частина природи людини — це... зле чи добре? Із цим та з іншими запитаннями ми вирішили звернутися до кандидата психологічних наук, завідувача лабораторії психології дошкільника Інституту психології ім. Г.Костюка АПН України Світлани Олексіївни Ладивір.
— Якщо ставити питання так: агресія — це добре чи зле, то це, однозначно, зле. Але якщо говорити про прояв її з боку маленької дитини, я б сказала, що слід говорити зовсім про інше. Чому? Якщо в малюка вже з’явилася агресія, він неодмінно має виводити її назовні, й соромити його за це не можна. Перший крок дорослого в такій ситуації — замислитися: а що ж стоїть за такими поведінковими реакціями? І, цілком імовірно, подивившись на події очима дитини, він побачить, що малюк повівся дуже правильно, відкрито заявивши «можу, хочу і буду». І тут треба не карати, а розповісти йому, найкращому, любому й дорогоцінному, що це робиться інакше, перевівши увагу на результат.
— Але в якій формі це слід робити?
— Якоїсь універсальної формули немає і бути не може. Якщо батьки розуміють, що їхня дитина імпульсивна, то їм треба готуватися до бурхливого прояву емоцій із її боку ще з дитячих років. Не заганяти її в якісь поведінкові рамки, а постійно пояснювати, розбирати, допомагати. Темперамент холерика виявляється ще з пелюшок: одна дитина стане мокрою — і вже через дві хвилини так кричить, що всіх на ноги піднімає, а інша, спокійніша, вже по шию мокра, але тільки крекче й крекче. Мама другої щаслива: погодувала, спати поклала, кілька годин дитини не чутно. Хто з них виграв? Та, яка кричала й вимагала. Її швидко перевдягнули, заспокоїли, сюсюкали з нею... Така тільки на ноги звелася — й пішла «буянити». Дитину з таким темпераментом треба якнайменше провокувати на агресію, до якої завжди штовхаємо ми, і тільки ми, дорослі, тому спочатку необхідно зрозуміти, на що саме так зреагувала дитина. А об’єктивних причин може бути мільйон. Мама може безумно любити свого малюка, але коли втомлена та обвішана торбами приходить із роботи, а той кидається до неї з криком «Давай гратися!», — вона здатна його відіпхнути. І тоді він, не зрозумілий і не прийнятий мамою, може проявити агресію. Адже він не винен, що вона така заклопотана. І хіба може він, маленький, ще не знаючи, як правильно виявляти свої почуття, не спалахнути? Інше питання, що такі спалахи в жодному разі не повинні придушуватися, загонятися всередину. Придушення — це запихання в пляшку пружини, яка все одно рвоне, але вже зовсім з іншою силою. Форми виведення агресії можуть бути різні, головне — щоб накопичені емоції виводилися правильно. Наприклад, це може бути будь-яка рухлива гра.
— Світлано Олексіївно, а для холерика відірвані в зайця вуха — це добре?
— Для будь-якої дитини відірвані вуха — це вже відірвані вуха. І тут треба з’ясовувати, чому це сталося. Причому починати зі слів «Що ти зробив?! Як ти міг?!» не варто. Слід цього зайчика так пожаліти, щоб ваша дитина замислилася, щоб внутрішньо це відчула. Це зовсім не означає, що таке більше не повториться: будуть іще ведмідь, розбита чашка, розлите молоко тощо. Найголовніше — ставлення до ситуації, а не до дитини. Дитина завжди золота, найкраща й люба, і чим частіше вона виявляє агресію, тим більше потребує, щоб мама підлаштовувалася й адаптувалася під неї. Сучасне маля 24 години на добу потребує люблячих батьків, і особливо маму, яка повинна дихати ним цілодобово.
— А якщо ми візьмемо дитячий садок? Як правило, імпульсивні діти виражають своє незадоволення чи обурення у більш яскравих та емоційних формах, внаслідок чого і страждають сильніше. Хтось зробить те ж саме, що й вони, але зробить це тихо, не привертаючи загальної уваги, — і вихователь відреагує зовсім по-іншому...
— Почнемо з того, що дошкільні групи сьогодні переповнені, хоча жоден вихователь із групою, в якій понад двадцять осіб, нормально працювати не може. Нині у нас склалися такі соціальні умови, в яких діти не можуть побудувати нормальну систему суб’єктних стосунків ані в дошкільному, ані у шкільному колективі.
Ви знаєте, що таке холерик, який самозаводиться? Це той, хто все робить швидше за всіх, не важливо, як, але — швидше. Така дитина просто не здатна чекати. І якщо вихователька, з доброти душевної, випустить його раніше за інших хоча б на три хвилини — він за ці хвилини встигне оббігти по периметру садок, забруднитися, вдаритися і щось накоїти. Наступного разу вона його вже від себе не відпустить. Це абсолютно неправильно. Така дитина, котра заводиться з півоберту, все життя кудись влізатиме і щось коїтиме, але щоб її витівки не переросли в агресію, не можна допускати покарання дитини за самовираження. Найкраще зробити її своїм помічником і постійно давати їй якісь доручення, не забуваючи хвалити за виконану роботу. І добре, якщо в групі така дитина одна, а якщо їх п’ятеро? Тоді життя медом точно не здасться. І що робити в такій ситуації вихователю, в якого ще є меланхолік — весь як оголений нерв («хоч би чогось не сталося»), і флегматик, сангвінік? Сьогодні повинен діяти особистісно орієнтований підхід, коли вихователь і вчитель не крокують попереду, а йдуть поруч із маленькою особистістю, в якої є свої «можу, хочу і буду». Щастя, як казала одна дитина, — це коли тебе розуміють...
— Ви знаєте, мені б хотілося все ж таки чітко зрозуміти, з яким же знаком стоїть агресія...
— Саме слово «агресія» негативне, але ж ми не розглядаємо його саме по собі? У зайця відірвали вуха — це добре чи зле? Однозначно — зле! Але це «зле» завжди слід розглядати у конкретній ситуації, стосовно конкретної дитини, бо бувають такі обставини, коли відірвані вуха — це навіть добре. Дитина не може не вихлюпувати енергію. «Плюс» може бути лише в тому разі, якщо малюк висловив таким чином своє ставлення до чогось, а я зуміла зрозуміти й побачити причини вихлюпнутої енергії.
Мислення більшості з нас влаштоване так, що палицю на два кінці нам бачити незручно. Саме тому ми дивимося на всі дитячі «мінуси» виключно з сапкою в руці, вважаючи, що мусимо їх невпинно викорінювати. І забиваємо дитячі почуття, глибоко затоптуємо «холодний» полюс емоційної природи малюка. Ми із задоволенням беремо участь у хороводі яскравих і позитивних дитячих емоцій, але зовсім не хочемо сприймати деструктивних переживань і почуттів, які дуже часто, внаслідок поганого розпізнавання дитиною, набирають відверто агресивної форми. Частини єдиного цілого... І дуже можливо, що в одного малюка вони виявлені яскравіше (а це означає, що йому слід бути особливо обережним зі своїми емоційними сплесками), а в іншого взагалі не буває «вулканічних» станів, і він щиро не розуміє, навіщо його другові п’ятнадцятий раз розливати це молоко. Скажімо собі чесно: якщо нам подобається, коли темпераментний малюк придумує собі гру — поцілуй маму п’ятдесят разів — чи коли він усю суботу висить на шиї в любого тата, «допомагаючи» йому в усьому — від закручування лампочок до розкручування системного блоку, — то ми мусимо чітко розуміти: він здатний і демонстративно вихлюпнути молоко, і зухвало відкинути ложку, і навіть відірвати в іграшкового Матроскіна вуса. І за це ми не повинні навішувати на нього ярлик важкої й нестерпної, в нашому розумінні, дитини. Просто це — дитина, всередині якої тече дуже повноводна і гарна емоційна «річка».