У кожного в цьому житті свій Шлях. І, мабуть, не важливо — шлях це служіння людям чи Богу. Адже часто і перше, і друге — всього лише два пунктири нашої долі, які не дають нам опинитися на узбіччі життя. Два пунктири, що сходяться в єдиній точці там, на вершині. Ні, не на вершині нашого професіоналізму (це, так би мовити, результат проміжний), а на вершині істинності нашого призначення. І тільки той, хто дійшов до неї, по-справжньому щасливий...
«Йому сподобалося моє довге волосся і те, що я — кравчиня...»
І досі згадують старожили, як вінчалися семінарист-випускник і струнка красуня-кравчиня з Будинку моделей. Яка це була краса! Довга сукня й білосніжна фата, що шлейфом тягнулася сходами, ангельський спів церковного хору й густий, мов мед, звук золотих дзвонів, які славили молоде подружжя...
Володимирський золотоверхий. Надійка часто бувала тут. Адже в церковному хорі співала її мама, а регентша вважала її майже дочкою. Надія Петрівна чудово пам’ятає той сонячний день, коли матінка познайомила її з Миколою Левицьким, за плечима якого вже було тяжке поранення в легені на фронтах Великої Вітчизняної. Вони блукали старим Подолом та Андріївським узвозом, де тоді містилася семінарія. Ласкаве сонце, гучання дзвонів, її довге волосся, що розвівається на вільному вітрі, й несміливе стискання його руки на сходинках під’їзду...
Чи могла подумати тоді, у далекому 1952-му, вчорашня відмінниця — випускниця Київського швейного училища і найкраща кравчиня Будинку моделей, що їй судилося стати однією з перших швачок і вишивальниць риз Києво-Печерської лаври? Чи міг припустити Микола Євдокимович Левицький, що святі угодники Києво-Печерської лаври будуть одягнені в ризи, пошиті руками його молодої дружини? Навряд...
Потім був Маріуполь — рідне місто чоловіка; висвячення отця Миколая й одержання ним сану; грекиня — господиня квартири, яку наймало молоде подружжя, і перші уроки гаптування риз. Незабаром молода матінка Надія перевершила свою вчительку. Далися взнаки «фахова підготовка» і «побутова потреба»: треба була шити одяг чоловікові-священикові, інколи — знайомим отцям із сусідніх парафій. Згодом довелося опанувати ще і вишивку, і швейну аплікацію, і багато інших речей, про які зовсім недавно Надія Петрівна й не здогадувалася.
«Церкві я ніколи не відмовляла...»
Змінювалися міста, приходи, священики — колеги по службі. З Маріуполя (у якому прожили сім років) — у Ленінград (там отець Миколай закінчував духовну академію, почав писати дисертацію), з Донецька (ще десять років життя благочинного й керуючого Донецькою єпархією) — у Київ. Із 1966 по 1986 рік отець Миколай — настоятель Свято-Михайлівської церкви в Боярці під Києвом.
Незмінним залишалося лише одне — попит на роботу «золотих рук матінки Надії». І — бажання вчитися шити! Хоча вчителів у матінки Надії було небагато: «У Свято-Михайлівському храмі була матінка Таїсія... У Покровському монастирі — отець Ігор... Курси гаптування й вишивки при Київському Будинку офіцерів... А до решти сама доходила. Ось бачите — хрестик на поручах об’ємний, опуклий. Усі отці дивуються — як ви так зробили? А я тільки всміхаюся. Це мій фаховий секрет...»
Але серйозно шити (тобто на замовлення і на певний час здачі роботи) матінка Надія почала набагато пізніше. «Як тільки Лавра відкрилася, я й почала шити. Отець Антоній із Лаври побачив мою роботу, почав просити шити облачення для отців. А тоді, при радянській владі, з матеріалом дуже сутужно було. Адже для облачення ситець не годиться, а тканин цих золототканих, парчі гарної не було. І почали бабці зі скринь своїх витягати шторні тканини. Ось із цих шторних тканин, пропахлих нафталіном, я почала шити для Лаври облачення. А потім хтось надіслав у Лавру з Австралії рулон зеленої парчі. Ієромонах отець Антоній (Кравченко) часто приїжджав, роботу привозив. То я ж пошию кілька облачень, а сама — бігом у Лавру: подивитися, як отці вийдуть у моїх ризах... Потім, коли чоловік вийшов на пенсію, це стало моєю роботою. Пенсію я тоді не одержувала, грошей не було, а синам допомагати треба було...»
Коли ж наприкінці ХХ століття відродили Києво-Могилянську академію, матінка Надія виконала гаптування для інтер’єру церкви при академії. А після відкриття Боярського відділення Київського військового ліцею імені І.Богуна — гаптування для ліцейського храму та облачення для його настоятеля — отця Валерія. Головний же її нинішній «роботодавець» — отець Димитрій.
Нині, каже Надія Петрівна, шити облачення стало набагато легше. З’явилися спеціальні набори хрестиків, стрічки широкі й вузькі, тканини парчеві, бортова тканина для єпитрахілей, поясів, поручів — на будь-який смак! Навіть спеціальний магазин відкрився на проспекті Перемоги, біля цирку. У Лаврі вже є своя майстерня. Яка і братію обшиває, і для церковного магазину шиє — для потреб приїжджих священиків... і не тільки.
Розповідає матінка Надія: «Як і будь-який одяг, облачення згодом старіють, замінюються на нові. Одного разу ми з сестрою пішли в Лавру, в печери. Дивлюся, угоднички Божі лежать у моїх облаченнях, у тих перших, які я для Лаври шила. У мене просто шок якийсь був — очам своїм не вірила. Боже, думаю, як же мене сподобив Господь, що святі угоднички, святі мощі лежать у цих ризочках, які я шила...»
Годинник розмірно відміряє і хвилини нашої зустрічі, і життєві віхи долі моєї співрозмовниці, що оживають у її спогадах. Та й не згадує матінка Надія, а просто міркує вголос, перебираючи, мов чотки, свій найперший вишитий пояс для підрясника, який вона, 23-літня матінка, колись дуже давно подарувала своєму чоловікові...
«Я ж давно народилася — 1928 року. Саме на свято — Успіння Божої Матері. Бабуся розповідала, що я в сорочечці народилася... Виходить, Богу було угодно, щоб я таки прийшла в цей світ. А потім усе життя йшла своїм шляхом, Ним визначеним: училася і йшла до того, щоб шити тільки церковне облачення. Очевидно, таке моє призначення... Ось так і життя минуло. Мені вже 78, а я ще повна сил. Можливо, тому, що для церкви працюю...»
Тепер начебто і немає потреби трудити очі й руки. Старший син — Микола Миколайович — працює в акціонерному товаристві «Київпроект», непогано заробляє. «Він мені і мікрохвильовку купив, і машину пральну — щоб мені легше було». У молодшого — Василя — і руки золоті, і господарство справне, і будинок — повна чаша. Але «не можу не шити — церкві ще жодного разу не відмовляла».
І все ж: шити облачення — це професія чи покликання? Чи може вийти гарне облачення в людини, котра нічого не відчуває, а просто шиє, ніби якусь звичайну річ? Матінка Надія впевнена, що ні. «Більшість матінок співають. У мене — від мами — теж голос гарний, і співати люблю, але це не моє. Мені подобається створювати гарні речі. Це ж які задоволення і радість — бачити, як у твоїх ризах отці Спасителя славлять. Облачень у священика має бути багато. Біле — обов’язково, для світлих свят. Блакитне — це Богородичне, коли Матері Божої Голубиці свята. Червоне облачення — на Великдень і Маковея обов’язково. Чорне — у піст. А жовте має бути для щоденної служби. І ось що цікаво — начебто і фасон однаковий (я по-грецьки шию, хоча руські облачення теж шити вмію), та ні ж! Для кожного облачення потрібен свій... душевний настрій чи що... Коли ж повністю все готове — і покрівці на чашу, і повітря (плат такий), і пояс, і поручі — тоді тільки спочиваєш. Ні, не руки відпочивають, а душа. Відпочиває і радіє».
«Найбільше мені запам’яталося облачення, якого я... не шила»
«Одного разу отець Антоній приніс мені вишите гарусом незвичайної краси старовинне облачення, яке колись вишивали черниці. На грудях, де отці хрести носять, воно було повністю витерте. «Допоможи, — каже, — матінко, вся надія тільки на тебе. Нікому більше така робота не під силу». Впоралася. Саме це облачення мені найбільше запам’яталося...
А з моїх власних... Мабуть, ті вісім облачень, у яких святі отці патріарха Філарета зустрічали. З тієї самої зеленої парчі з Австралії. Ранок, сонце, отці по коридору стоять, машина під’їжджає. А я й не бачу, хто в машині. Просто дивлюся на отців, які в моїх ризах стоять, а на серці — така радість. Спокій і ніби тиха музика звучить. А на очах чомусь сльози, хоча й усміхаюся. І не вірю, що цю красу мої руки зробили...»
«Про тупі ножиці і... святе благословення»
Надія Петрівна вірить у Божий промисел. «Панотець помер у лютому... Син тоді мало одержував, багато шити я вже не могла, загалом — жили небагато... А влітку, у серпні, підходить до хвіртки чоловік років 45, шукає житло. На вигляд бідненький такий. Ну я й кажу: «врем’янка» є, хочете подивитися? А він мені: «Я вам платитиму 300 гривень. Я так і завмерла. Адже панотець одержував саме 300 гривень пенсії! Ну не буває таких збігів. Я впевнена, що це Миколай-угодник послав мені допомогу...»
А одного разу матінці Надії було видіння. «Я тоді багато шила. І мої великі ножиці, що раніше мені завжди панотець гострив, затупилися. Робота термінова, та що вдієш! Залишила незавершене облачення на столі, спати лягла. А вдосвіта — я вже відчуваю, що прокинулася, — голову підвела, дивлюся, у моїй кімнаті святі угоднички, як у Лаврі намальовані, стоять у каптуриках над моїм столом. А один із них чітко так і зрозуміло каже, рукою на стіл показуючи: «Та їй треба ножички нагострити...» Я не знаю, чи сон це, чи видіння було насправді. І тільки думаю, що коли святі угодники про мене подбали, то ще не одне облачення пошию. Адже ножички я тоді й нагострила. Ось які гострі! Начебто відтоді й не тупляться...»
А наступного дня був Великдень, і золоте сонячне проміння квітнуло райдугами на розшитому золотому новому зеленому облаченні отця Димитрія. І матінка Надія стояла в натовпі парафіян.