Міністри, радники, члени різноманітних міжнародних журі. Іноземці в Україні. З найкращими намірами, з підступними інтригами. Тонкі "агенти впливу" й простецькі лузери з майже рідним іноземним. Дуже-дуже різні.
Деколи вони відносно успішні (чого не скажеш про країну, яка їх прийняла). Але в цілому їхні пригоди трагікомічні, сюжети - між високою драмою і балаганом. Одноактні п'єси й цілі серіали. Користь чи шкоду вони приносять, сіють професіоналізм чи хаос і некомпетентність під виглядом західної мудрості?
Ну, по-перше, все це вже було в 90-х. Підзабулося, і не без участі головних дійових осіб, які потім кілька разів перефарбовувалися під кольори чергових виборів.
І тоді не було соціальних мереж. І не було навіть натяків на громадянське суспільство, яке стрімко розвивається нині. Так, ентузіасти, чия безмежна самовідданість дорівнювала їхній наївності.
І в Україну хлинула діаспорна ініціатива, яка десятиліттями чекала на цей сакральний момент.
Проблема була в тому, що її, діаспори, романтична візія поневолених націй, що спиралася на довоєнний досвід і совєтологічні уявлення, не мала нічого спільного з не менш романтичним, але набагато більш споживацьким уявленням про життя тих, кого згодом назвуть "совком" або, говорячи вже зовсім по-сучасному, - "вишиватою".
Місцевим шахраям достатньо було опанувати нехитрий термінологічний ряд (наприклад, "потрібні гроші на Народний Рух") і повсюдно використовувати етнічний дрес-код, як гаманці довірливих компатріотів широко розкривалися. Багато майбутніх українських політиків сколотили собі на цьому стартовий капітал.
Кваліфікованіші діаспоряни, розуміючи, у чому принадність економічного хаосу для спритників, закружляли у фінансово інтимних танцях разом з українськими чиновниками. Дарма що ті були вчорашніми комуністами і комсомольцями.
Заради справедливості скажемо, що вони загалом спочатку були не проти того, щоб і країна Україна щось заробила. Та тільки українська чиновницька сторона категорично заперечувала. Ну й добре, подумали варяги, будемо грабувати разом з аборигенами, коли так. Наша справа - запропонувати, ваша - відмовитися.
До речі, про варягів. Досвід запрошення на князювання норманів до Києва- Кенугарда-Гардарика, які прийшли на зміну колишнім хазяям-хазарам, був ефективний доти, доки управління й фінансово-речові потоки по Дніпру були в одних міцних варязьких руках.
А коли сформувалася й зміцніла місцева древлянська еліта, претендуючи на пільги й участь в оподаткуванні, спочатку запалав Іскоростень. А потім і поготів усе розвалилося на віки, зотлівши у вогні чвар та усобиць - "нехай кожний та тримає землю свою".
І от зараз, з подачі івенту, іменованого "Саша Боровик", у теми відкрилося "друге дихання".
Власне кажучи, воно ніколи особливо не закривалося. При всіх президентах більш-менш явно кружляли якісь західні радники й лобісти.
Статус у радників був непаркий і ні до чого особливо не зобов'язував, бо їхніх порад ніхто сильно не дослухався - ну так, робили вигляд, адже кредитів ніхто не скасовував. З'являлися іноді в пресі, щось стримано й оптимістично коментували, загалом розуміючи, що все це - чистісіньке фуфло, імітація розвитку.
У лобістів було й того простіше - організувати за пристойні гроші якусь вечерю з сенатором або конгресменом, яка точно так само нікого ні до чого не зобов'язувала, обслужити вічнозелений потік фінансування "іміджу України за кордоном", та й узагалі імітувати бурхливу зовнішньополітичну діяльність. Благо, переважна більшість українських політиків і бізнесменів не те що з англійською, з рідною мовою не вельми дружили. Це нині в них настала тяжка година, а були ж часи...
Ну й бізнес, як же без нього. От у пристойних країнах є список країн із високим рівнем корупції, де не рекомендується вести бізнес і т.п. То це якраз був найкращий рекомендаційний список - де ж іще можна отримати надприбутки, практично не сплачуючи податків, та ще й обзавівшись юридичним "дахом" від цілої, хоч би там що, країни? Не безплатно, звичайно, але воно того варте. Ну, допоки донецький завгар не став, фігурально висловлюючись, не тільки тирити ковпаки з їхніх машин, а й відтискати все, що відтискається.
Отже, вони повсякчас були навколо нас і з нами, хто на слуху, хто в тіні, обростали друзями й знайомими, приїжджали-виїжджали, ротирувалися. Але склався з них такий собі клан утаємничених, які успішно обслуговували українську клептократію і не пускали сюди нікого більше, спина до спини, перо до пера.
Війна все змінила, втекли колишні роботодавці, нова влада виявилася неприємно обізнаною про західні кулуари, та й соціально-політична катастрофа, що насувається, вимагала не просто іншомовних райтерів, а політичних та економічних "пожежників" і "рятувальників".
Збіглося це з тією обставиною, що нескінченний терпець західним кредиторам України нарешті увірвався, після того як стало ясно, що політичні серфінгісти Майдану намагаються втерти бенефіціарам про прийдешні реформи таку саму "байду", що й "папєрєднікі", тільки хорошою англійською.
І от прийшли на допомогу люди з Заходу або з досвідом західного менеджменту, якщо, наприклад, мати на увазі Грузію. Вони, по суті, повторили той самий волонтерський феномен, який виник усередині самої України. Побачивши історичний шанс для глобальних змін, розуміючи цивілізаційні виклики, прийдешні ризики тощо. Вони приїжджали минулої зими прямо на барикади, готові до будь-яких ризиків і поневірянь (та ж таки діаспора, нового вже покоління), просто люди, для яких боротьба країни за незалежність - не порожній звук.
Ці дві хвилі синергетично зустрілися, підвищили взаємну мотивацію, створили спільний кадровий ресурс.
І тут держава сильно стривожилася.
Бо продовження такої активності, та ще й у євроатлантичному масштабі, неминуче означає реальну, конституційну зміну системи влади в країні на справді європейський лад. І, відповідно, мирну й швидку відставку імітаторів реформ. Ну хто ж на таке піде добровільно, пов'язаний квотами й договорняками? Тому чи то повернення в лоно, чи то приведення в стійло добровольців, ветеранів, волонтерів, ентузіастів та інших усіляких палких реформаторів, включаючи іноземних, почало здійснюватися під загальним гаслом на кшталт: хто дуже сильно скаче й інших під'юджує - той москаль, сепаратист і взагалі розхитувач човна.
І все було б, може, як колись, якби Україна, стрімко втрачаючи свіжонабуту суб'єктність, не потрапила назад у терплячі, але міцні обійми міжнародних санітарів. Уже не як об'єкт амбулаторних процедур, а насельник геополітичного стаціонару.
Заяви Саші Боровика були не бозна-як оригінальні. Ми ж чули щось подібне й від незабутнього Кахи Бенукідзе, і від інших "наших" братів-грузинів. Але ж вони вже настільки наші, що ми чули практично відлуння власних думок, цінували їх і любили, однак далі діло не йшло.
Та збіглися вони за фактом з першим показовим шмаганням української влади західними різками і з подальшими приїздами пана Керрі й пані Нуланд. Поза сумнівом, поцікавившись, чи добре загоїлося і чи не слід повторити, позаяк начебто за всіма показниками, точніше, за їх відсутності, - саме час.
Перетворення українського фатуму на українську долю руками самих українців через невідповідність реальності завищеним очікуванням породило в "вигоряючих" пасіонаріїв своєрідний "комплекс Парсіфаля". Міф про Парсіфаля і пошуки ним Святого Грааля, створений у XII столітті, є чудовою ілюстрацією наших власних пошуків. Парсіфаль покидає домівку, щоб стати лицарем і знайти свою долю.
Коли сільський хлопчина прибуває до двору короля Артура і просить зробити лицарем, його беруть на кпини. Але Парсіфаль наполягає на своєму і домагається аудієнції в короля. Серед придворних короля Артура є гарна дівчина, яка не сміється і не усміхається вже впродовж шести років.
Згідно з легендою вона знову розсміється, коли при дворі короля Артура з'явиться найвеличніший лицар у світі. Побачивши Парсіфаля, вона зайшлася радісним сміхом, чим збентежила весь двір. Хто цей хлопчина, якому вдалося те, що раніше нікому не вдавалося? Невже недоладний і недосвідчений Парсіфаль - той самий лицар, якого вони чекали?
Ви теж чуєте цей регіт чиновницької України над наївними "західниками"?
З прислів'я відомо, хто саме сміється краще за всіх і чому.