Державний діяч, перший міністр Франції, кардинал Мазаріні всебічно зміцнював абсолютну владу свого хрещеника, неповнолітнього Людовика XIV, Короля-Сонця. Невтомною працьовитістю й незламною волею розширював разом із талановитими полководцями межі держави. У зовнішній політиці, завдяки вмілій дипломатії, Мазаріні домагався мирних договорів, а іноді й військових союзів із провідними державами, утвердивши політичну гегемонію Франції в Європі.
Надзвичайний і Повноважний Посол
Джуліо Мазаріні народився в Римі або в Пешині (біля Авеццано, область Абруцці). Його батьки належали до оточення могутнього феодального роду Колонна: батько П’єтро Маззаріно (уродженець Сицилії) служив дворецьким у кондотьєра Філіппо I Колонна, а мати Ортензія Буфаліні, яка походила зі знатної тосканської сім’ї, була з роду Колонна по жіночій лінії. Попри фінансові труднощі й велику сім’ю (був ще один син, який став ченцем, і чотири дочки), Маззаріно міг послати Джуліо в римську школу до єзуїтів.
Прекрасно підготовлений студент школи «Товариства Ісуса» молодий Мазаріні супроводжував в Іспанії майбутнього кардинала Колонна. Тут в університетах в Алькалє-де-Енарес і в Саламанці Джуліо вивчав філософію, теологію та канонічне право. До церковної юрисдикції належала значна частина позацерковних (головним чином, цивільних) правовідносин: шлюбно-сімейні, майнові й навіть кримінальні).
Отримавши звання доктора прав, Мазаріні повернувся до Італії й 1624 р. від кондотьєра Колонна одержав капітанський чин у папські війська. Проте Джуліо хотілося грати першу скрипку в політичному житті. Незабаром, завдяки могутнім покровителям, він поступив на дипломатичну службу при римській курії. 1628 року Мазаріні призначили секретарем папського легата в Мілані.
У січні 1630 р., під час так званої війни за Мантуанську спадщину між іспанськими та австрійськими Габсбургами, з одного боку, і Францією — з іншого, кардинал Барберіні, наймолодший племінник папи Урбана VIII, послав Мазаріні в Турін для переговорів із французьким державним діячем Урманом Жаном дю Плессі, кардиналом Рішельє. Молода людина була зачарована могутністю першого міністра Людовика XIII. «Я вирішив, — писав він, — присвятити себе йому цілком».
Незабаром молодий дипломат набув європейської популярності, драматично проскакав на коні між двома ворогуючими арміями, що збиралися битися в Касалє в Монферрато, із криком: «Мир, мир!» До кінця життя про нього пам’ятали як про безстрашного лицаря, який ризикував своїм життям, щоб зупинити кровопролиття. Хоча іспанці зняли облогу навколо Касалє, багато ще потрібно було зробити, щоб досягти загального миру.
Надалі кардинал Рішельє зумів схилити Мазаріні, спеціального представника римської курії, на користь Франції, і це відбилося на мирному договорі, укладеному при його посередництві, у Кераско 19 червня 1631 р. У результаті французам удалося закріпити володіння мантуанських герцогів за герцогом Неверським, а також отримати від герцога Савойського м.Пінероло і військову дорогу, яка вела до нього — важливий для Франції плацдарм на шляху в Італію.
Результат війни за Мантуанську спадщину (1628—1631) підсилив міжнародні позиції Франції і, природно, викликав сильне обурення Іспанії. Кар’єра дипломата висіла в повітрі. Проте вплив Антоніо Барберіні і лист Рішельє до папи Урбана VIII спричинили те, що Мазаріні не тільки не пішов на дно, а й отримав посаду віце-легата (заступника дипломатичного представника Святого Престолу) в Авіньоні. Цього самого 1632 року здобув духовний чин.
1634 р. Мазаріні отримав посаду нунція при французькому дворі. До Джуліо прихильно ставилися особи, які мали владу. «Відкритість серця і розуму» французів вражала його. Та поки Мазаріні проводив політику Рішельє, іспанці неодноразово скаржилися на нунція Папі. Зрештою, римська курія усунула його від виконання службових обов’язків колишнього нунція.
Відкликаний спочатку в Авіньон (як легат), а потім у Рим він продовжував впливати на французьку політику за допомогою листування з Рішельє та його радником, батьком Жозефом. Франсуа Ле Клер дю Трамбле (1577—1638), відомий також як «сіре преосвященство», був довіреною особою і радником кардинала Рішельє. Енергійний, жорстокий, честолюбний батько Жозеф не мав жодного офіційного звання, проте користувався великим впливом і владою. Разом із друзями-кардиналами (у тому числі й Барберіні) Джуліо очолив французьку партію всередині папського палацу.
Поціновуючи старання Мазаріні, король Франції Людовик XIII Справедливий подарував йому церковну пенсію, нагородив земельними володіннями, видав документи французької натуралізації (придбання підданства) і, нарешті, запросив його повернутися до Парижа. 5 січня 1640 р. Джуліо залишає папську службу, щоб розпочати службу французьку.
Перший міністр і фаворит королеви
Незабаром Джуліо Мазаріні став довіреною особою де Рішельє, його найближчим соратником. 1641 р. за клопотанням короля Людовика XIII отримав він сан кардинала. Папа Урбан VIII сподівався, що Мазаріні зуміє укласти загальний мир. Та поки що католицька Франція воювала проти Габсбургів, таких самих католиків.
На смертному одрі (4 грудня 1642 р.) перший міністр, кардинал де Рішельє вказав на Мазаріні як на людину, яка може його замінити; наступного дня Людовик Справедливий закликав його в королівську раду. У перші місяці свого управління він відродив надії на більш м’яке ставлення до діячів опозиції: випустив із Бастилії маршала Бассомпьєра та інших, ув’язнених за вказівкою Рішельє, закликав у парламент багатьох вигнаних членів і улаштував примирення між герцогом Орлеанським і королем. У той самий час він зумів завоювати прихильність королеви Анни Австрійської.
Через півроку після смерті Рішельє помер і Людовик XIII. Король Франції заповідав, щоб після його смерті, за час малолітства його сина, правління перебувало в руках особливої ради. Однак за бажанням Анни Австрійської парламент разом із вищим дворянством знищив цей заповіт і передав регентство самій королеві. Остання стала одноособовою правителькою Франції і всю реальну владу передала в руки першого міністра, кардинала Мазаріні, на велике невдоволення принців та інших вельмож.
Люб’язним поводженням, послужливістю і щедрістю, невтомною працьовитістю Мазаріні примирив їх із собою. Але це тривало недовго. Так звані «Важливі» — феодальна знать — улаштували змову, швидко подавлену першим міністром. Тому надалі він утворив міністерство лише зі своїх прибічників.
До числа незадоволених незабаром приєднався і паризький парламент, який, не розділяючи поглядів кардинала на фінансові справи, відмовився зареєструвати деякі з його указів і повторив свою відмову після королівського засідання; регентша сказала, що «ця сволота ображає королівську велич». Мазаріні велів заарештувати ватажків парламенту. У Парижі негайно спорудили барикади й спалахнуло повстання, відоме під ім’ям Фронди (дослівно — «праща»). Перший міністр був змушений розпорядитися про звільнення затриманих.
Одночасно він дав указівки французькій делегації в Мюнстері підписати мир будь-що; і хоча за умовами Вестфальського договору 1648 р. Франція отримала Ельзас (без Страсбурга) і за нею визнали суверенітет над Мецом, Тулем і Верденом у Лотарингії, які належали їй понад 100 років, це скромне досягнення й малою мірою не відповідало військовій перевазі Франції та Швеції над «Священною Римською імперією» (австрійські Габсбурги). Однак Іспанія, хоча й ослаблена, відмовилася підписати мир із Французькою монархією, розраховуючи, що остання незабаром впаде в пожежі внутрішнього заколоту.
П’ять років Мазаріні з чудовою завзятістю та енергією витримував боротьбу проти об’єднаних сил аристократії, парламенту й народу, які діяли проти нього не лише зброєю, а й виданими памфлетами та брошурами, відомих як Мазарінада. Кардинал то поступався, то знову переходив у наступ. Кількаразово він був змушений бігти з Парижа разом із неповнолітнім королем і двічі залишав межі Франції (1651-й і 1652 р.), вигнаний за указом парламенту, який, після повернення Мазаріні у Францію в 1652 р., призначив 50 тис. ліврів за його голову. Та навіть з-за кордону кардинал продовжував фактично керувати французькими справами. Принцу Конде (сучасники прозвали його «Великий Конде») як вождю Фронди Мазаріні протиставив французького полководця Тюренна (у 1660 р. він отримав вище військове звання головного маршала). Боротьба велася зі змінним успіхом. Нарешті Анрі де Ла Тур д’Овернь, віконт де Тюренн здобув перемогу, чому чимало сприяв брак єдності серед ватажків опозиції. Що ж до Луї II Бурбона, принца Конде, то після закінчення Фронди він втік у Нідерланди і був призначений головнокомандувачем... іспанської армії, на чолі якої спустошував Північну Францію.
Взимку 1653 р. перший міністр Мазаріні урочисто в’їхав у Париж. Відтоді він став із подвоєною старанністю трудитися над утвердженням абсолютизму. У 1654 р. король Франції був коронований. Проте Людовик XIV взяв у свої руки всю повноту влади лише в 1661 р., після смерті Мазаріні.
Мазаріні зумів зробити висновки з подій періоду Фронди — найгострішої внутрішньополітичної кризи у Франції. Він вважав за необхідне задовольнити в державних інтересах королівства чимало вимог опозиції. Серед них: заборона на узурпацію влади першого міністра; обмеження прав парламенту; осуд свавілля платників податків; полегшення становища селян у селі і з цією метою збільшення податків з промисловців і торговців; створення Державної ради, у якій були б представлені всі стани французького суспільства тощо. Багато які з цих проблем були вирішені ще при житті першого міністра.
Не переймаючись більше внутрішніми заворушеннями, Мазаріні відновив військові дії проти іспанських Габсбургів. З цією метою він уклав мирний і торговельний договори (1655), а потім і військовий союз (1657) із лордом-протектором Олівером Кромвелем, який забезпечив Франції підтримку Англії, Ірландії та Шотландії. Крім того, Мазаріні в 1658 р. уклав оборонний союз з німецькими князівствами (так звана Ліга Рейна) і в результаті підірвав значення Імперії. Іспанія, доведена до повного виснаження, змушена розпочати переговори з Францією.
Слід підкреслити, що кардинал приділяв основну увагу не стільки внутрішній, скільки зовнішній політиці країни. Дипломатія була його улюбленою справою. Мазаріні досконало володів мистецтвом переговорів. Розум його був по-італійському жвавий і по-французькому гострий, манери — м’якими, делікатними, мова — небагатослівна, але завжди аргументована, прагнення до компромісів — постійне, але обережне. Всі ці особисті якості кардинала дозволили йому послідовно втілювати в життя власну програму — установити загальний світ католиків і утвердити політичну гегемонію Франції в Західній Європі.
Участь Франції, хоча й запізніла (із 1635 р.), у Тридцятирічній війні (1618—1648) значною мірою визначила її результат. Перший міністр зіграв активну роль у підготуванні Вестфальського миру в 1648 р., що завершив перше загальноєвропейське побоїще, а 1659 р. — у підписанні Піренейського миру, що закінчив багаторічну війну Франції з Іспанією. Відповідно до умов, Іспанія віддала Франції ряд територій в Іспанських Нідерландах (велика частина Артуа, частина Фландрії тощо), на піренейському кордоні (Руссільон, Конфлан; новим кордоном між обома державами мали служити Піренеї); підтверджувалися права Франції на Наварру.
Особливість підписання Піренейського миру полягала в тому, що він передбачав шлюб Людовика XIV з іспанською інфантою Марією Терезією, старшою дочкою короля Філіппа IV. Щоправда, Мазаріні вніс у текст документа, підписаного обома сторонами, суттєву обмовку. Придане інфанти — 500 тисяч золотих екю — мало було бути виплачене в точно встановлений термін: протягом півтора року. При недотриманні цієї вимоги Марія Терезія відмовлялася від своїх прав (і прав своїх нащадків) на іспанський престол. Розрахунок Мазаріні був простий і очевидний. Іспанія в цей час була розорена. Двору не вистачало грошей навіть на утримання королівської карети. Тому виплатити придане інфанти іспанці в строк явно не могли. У цьому випадку французька дипломатія зберігала свободу рук в іспанських справах і, головне, при вирішенні найважливіших питань: про успадкування престолу Іспанії. Події показали, що у своїх розрахунках кардинал не схибив: Карл II під тиском французької дипломатії заповідав іспанський престол Філіппу Анжуйському, онуку короля Людовика ХIV (Бурбона), який і зайняв його 1700 р.
Однак Мазаріні був не лише прагматиком, а інколи і... фантазером. Ось приклад, який став класичним.
1657 р. помер імператор «Священної Римської імперії німецької нації» Фердінанд II. Мазаріні вирішив скористатися ситуацією і посадити на престол, що звільнився, «свою людину». Після кількох невдалих пропозицій він зробив неймовірний крок — висунув кандидатуру... Людовика XIV, який за Вестфальським договором був німецьким принцом. Кардинал не шкодував грошей на підкупи. Він мав намір домогтися об’єднання під однією короною Імперії та Франції. І Людовик XIV особисто приїхав у Мец восени 1657 р. Та все виявилося даремним. Імператором обрали представника австрійських Габсбургів Леопольда I.
1660 р. було укладено шлюб між королевою Марією Терезією і королем Людовиком XIV. Знову з’єдналися дві наймогутніші європейські династії — Бурбони та Габсбурги.
Репутація і характер кардинала
Вороги Мазаріні дорікали йому за жадібність. Дійсно, Мазаріні іноді плутав королівський прибуток із своїм власним. Однак у кількох випадках, коли країна перебувала в поганому фінансовому стані, він віддав своє багатство в розпорядження держави.
Розумний кардинал умів підбирати досвідчених службовців у міністерстві. Француз Жан Батіст Кольбер (у юності студент школи «Товариства Ісуса») навів порядок у дуже заплутаних фінансових справах. Фінансист зумів завоювати повну довіру кардинала, який рекомендував Кольбера Людовику XIV. Після смерті першого міністра Кольбер того самого дня передав 13 млн. ліврів, що належали Мазаріні, особисто королю. За заповітом 40 млн. ліврів Мазаріні залишив своїм численним родичам.
Кардинал мав на рідкість розвинені родинні зв’язки. Його близькі та далекі родичі з італійських сімейств Манчіні та Мартіноззі одружувалися зі славетними французькими аристократами (приміром, Марія Мартіноззі вийшла заміж за принца Конті, представника молодшої гілки королівського дому Бурбонів, і стала принцесою). «Скупий» Мазаріні організовував чудові весілля. Відповідно до римської традиції непотизму (роздача римськими папами дохідних посад, вищих церковних звань і земель своїм родичам), кардинал підносив багате придане. Він прекрасно ставився до своїх племінниць, але, щойно довідався про любов короля до Марії Манчіні, відразу відправив її до Італії. Пристрасть Людовика XIV могла мати найфатальніші наслідки для всього королівства. Саме розглядалося питання про одруження французького короля на іспанській інфанті Марії Терезії. Та дядько не залишив племінницю. Марія Манчіні стала графинею Колонна.
Ще раніше Людовик XIV закохався в Олімпію — одну із сестер Манчіні. Двір довідався про цю ідилію на Різдво 1654 р., коли король зробив Олімпію королевою всіх святкових торжеств останнього тижня року. Природно, Парижем незабаром поширилася чутка, ніби Олімпія стане королевою Франції. Анна Австрійська не на жарт розсердилася. Вона готова була закрити очі на надмірну прихильність сина до племінниці Мазаріні, однак її ображала сама думка, що цей зв’язок може бути узаконений. І юній Олімпії, яка мала надто велику владу над королем, було наказано залишити Париж. Мазаріні швидко знайшов їй чоловіка, і незабаром вона стала графинею Суассонською.
А тепер про стосунки Мазаріні з Анною Австрійською. 1615 р. Анну видали заміж за короля Людовика XIII. Шлюб, що тривав 28 років, відзначався взаємною холодністю, а інколи й відвертою ворожістю подружжя. Більш того, 1625 р. при французькому дворі вибухнув скандал: англійський герцог Джордж Вільєрс Бекінгем публічно освідчився королеві в коханні, чим викликав ненависть Людовика XIII. Стосунки подружжя отруювала постійна боротьба навколо першого міністра кардинала Рішельє: Анна прагнула вивести короля з-під його впливу й незмінно підключалася до змов проти Рішельє. Проте всі вони закінчувалися провалом, і антипатія Людовика до дружини зростала. Їй удалося домогтися кращого ставлення при дворі, лише коли вона народила двох синів (майбутнього Людовика XIV і Філіппа, майбутнього герцога Орлеанського). Після смерті чоловіка Анна стала регентшею при своєму п’ятирічному сині.
Королева й Мазаріні чудово ладнали, вона приймала його поради беззастережно. На підставі відмінних стосунків між королевою і першим міністром «Мазарінади» і «Велика Радянська Енциклопедія» робить висновок, що Мазаріні і королева-регентша вступили в таємний шлюб. У свою чергу, «Нова Енциклопедія Британніка» стверджує: «Гіпотеза про таємний шлюб між регентшею та її міністром неймовірна». А «Католицька Енциклопедія» дійшла висновку: «Точний характер стосунків Мазаріні з Анною Австрійською — одна з загадок історії».
Помер Джуліо Мазаріні у Венсєнні 9 березня 1661 року.